Версiя для друку Обговорити в форумi

“ЛЕТІЛА ЗОЗУЛЯ ТА Й СТАЛА КУВАТИ...” –
ЦЕ НАЙУЛЮБЛЕНІША ПІСНЯ ВІТАЛІЯ ІВАНОВИЧА ШОСТАЛЯ – ХОРИСТА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДНОГО ХОРУ СЕВАСТОПОЛЯ. ЦЬОГО ТИЖНЯ ЙОМУ ВИПОВНИЛОСЯ 75 РОКІВ. ТВОРЧИЙ КОЛЕКТИВ, ОЧОЛЮВАНИЙ ВІКТОРОМ КОВАЛЬЧУКОМ, ЩИРО ВІТАВ ЮВІЛЯРА.

 Здається, він співав завжди, від самого народження. Каже, що там, у селі Кашперівка, на Київщині, де він народився, співали працюючи, і радіючи, і сумуючи. Пам’ятає, як співала мати, батька пам’ятає гірше: політрук Іван Шосталь у чині капітана загинув у бою на Халхін-Голі у 1939 році. Семирічним Віталій лишився без батька, а через п’ять років, у 1943-му, і без матері. На щастя, хлопцеві вдалося закінчити школу і вступити до військового училища у місті Ромни, що в Сумській області. Після його закінчення молодий офіцер, Віталій Шосталь, відбув на службу до Молдови, у місто Бєльци, де, до речі, й зустрів свою майбутню дружину  – пані Марію. Пізніше, вже разом, вони перебралися для проходження подальшої служби в гарнізон на Одещині, а вже звідти до Севастополя. На той час у родині вже підростало четверо діточок. Хтось вигадав ту байку, каже пан Віталій, що родини радянських військових були добре забезпеченими. Насправді це було зовсім не так. Жилося доволі скрутно. Тому сам змушений був напроситися на Далекий Схід для проходження подальшої служби. Там, у Совєтській гавані пробули ще вісім років. Добре, що за тодішнім законом на житло військових, котрі проходили службу у крайніх точках Союзу, накладалася так звана “бронь”, а то не  було б куди повертатися. У 1982 році п’ятдесятирічний майор Шосталь, віддавши 31 рік радянській армії, демобілізувався й повернувся до Криму, оселившись з родиною у своєму колишньому помешканні, що у приміській зоні Севастополя, селі Любимівка. Там він проживає й зараз. Десять років працював інженером, а пізніше перекваліфікувався на виноградаря. Тепер радгосп називається ЗАТ Софії Перовської, займається виноградарством, садівництвом та виноробством. На пагорбах під південним сонцем біля моря родить особливий виноград. Такого в інших місцях не буває. 
 - Мені дуже подобається робота на землі, напевне, тому, що я сам із села. Цілий день на свіжому повітрі. А яка золотава осінь у цих місцях. З пагорбів, де працюєш, видно море. Ніхто над душею не стоїть, працюєш за власним сумлінням і з чималим задоволенням.  Коли демобілізувався, мав три мети, - каже Віталій Іванович, - купити городню ділянку, знайти український хор і вступити до яхт-клубу. Хор віднайшовся у цьому ж радгоспі, тут проживає чимало українців. Тамтешньою капелою тоді керував Владислав Сілінський – вимогливий, принциповий і надзвичайно талановитий. Зараз він керує хоровим колективом ансамблю пісні й
танцю ВМС України. У капелі було 30 осіб. Там я співав цілих вісім років. Виступали, головним чином, у Криму, хоч до мого приходу колектив виїздив з концертами до Києва та республік Союзу. Співали класику, пісні в обробці Леонтовича, серйозні твори. Тоді у Севастополі не дуже полюбляли акапельний спів. Більше шанувалися частівки під балалайку. Але наш колектив, як на диво, виступав завжди при переповнених залах.
 У 1991 році в часописі “Слава Севастополя” я прочитав оголошення, що при “Просвіті” організовується Український народний хор під керівництвом Віктора Ковальчука.  У радгоспі ж на той час змінилося керівництво і наш творчий колектив почав занепадати. Пана Ковальчука я знав ще раніше. Тож у вересні 1991 році я вже співав у цьому хорі. Колектив був чималий, десь майже 40 хористів. Зараз нас трохи менше, близько 30 чоловік. Збираємося двічі на тиждень, у четвер та неділю. Далекувато: маршруткою до причалу, потім катером до міста. Взимку це трохи проблематично. Часто ми співаємо на естраді Приморського бульвару. Українська пісня вабить співвітчизників і місцевих, і прибулих на відпочинок. Нещодавно стався досить смішний випадок. Перед виступом на День Перемоги переодяглися ми в українські костюми й розспівуємося. Підходить до мене один гарний пан років так під сорок з дружиною та сином, як потім виявилося, гість із Торонто, й починає міцненько так смикати за вуса. Переконавшись, що вони не приклеєні, а справжні, широко відкриває очі й питає: “А звідки вас привезли?” Дізнавшись, що ми місцеві, гість дивується ще більше.
 - Що для Вас є спів?
 - Важко сказати, але не співати я не можу. Це як дихати. Співучість - це напевно одна з характерних рис українців. В селі ще підлітками йдемо, було, з риболовлі і співаємо. Як сказати, чому? Бо хочеться.
 - Чи передалася любов до співу Вашим дітям?
 - На дітях природа трохи перепочила, а онуки співають, охоче відвідують музичну школу. Крім цього, цікавляться українською мовою, просять мене підбирати їм українські книжки. Попри російськомовне середовище, ми почуваємося українською родиною, - каже Віталій Іванович.
 Після розмови мене запрошують в типово український садочок з вишнями, чорною смородиною, рівненькими грядочками, де ростуть помідори більше метра заввишки. Поруч квітник, яким дуже пишається господар. Моєї праці, каже, тут тільки дещиця. Всю решту, кожну грудочку землі, перебрали рученьки моєї дружини. Після 52-річного подружнього життя ніжно вимовлене “рученьки” вражає до глибини душі.
 Садочок раптом закінчився і... в це навіть важко повірити: в 10-15 метрах від нього на прибережний пісок котилися хвилі моря. Не затоки, а відкритого моря, скільки сягає око, аж до горизонту. Справжнісінький рай на землі. Як тут не співати?  
 Дружина, пані Марія, дуже пишається своєю родиною. Каже, що прожила щасливе подружнє життя у любові та взаємоповазі. Разом виростили дітей, мають вже сімох онуків. “Він такий добрий, врівноважений, працелюбний і надійний. Безмежно любить людей і, здається, ця любов взаємна”, - каже вона про Віталія Івановича. А його колеги-хористи відзначають ще толерантність та надзвичайну скромність ювіляра.
 Напросившись на інтерв’ю, я й сама почула таке: “Та що я такого зробив, аби про мене писати в газеті?” Й справді, бути українцем, любити й прикрашати рідну землю, ростити дітей, онуків та ще й співати. Це ж так природно і разом з тим надзвичайно. “Кримська світлиця” приєднується до поздоровлень з побажаннями ювілярові міцного здоров’я та довголіття.
 
м. Севастополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 28.06.2007 > Тема "Душі криниця"