Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримський Майдан

 Відгукнутися на тему «Владо, не проспи бiди!» («КС» від 23.03 2007 р.) ми попросили читачів «Кримської світлиці».
 Відгукнулися переважно галичани (воно й символічно, адже Львів - це «місто-захисник», неофіційна столиця українського духу), проте, сподіваємося, що з нами будуть солідарні й мешканці інших регіонів України.
 
 Ярослав ДАШКЕВИЧ, історик, професор, колишній політв’язень (м. Львів):
 - Назва теми «Владо, не проспи біди!» дуже красномовна. Бо наша влада, дійсно, дуже легковажно ставиться як до кримськотатарської проблеми, так і до проблем кримських українців.
 Кримським татарам, безумовно, треба допомагати, адже Крим - це їхня рідна земля. З іншого боку, якщо Крим у складі України, то й захищеність українців повинна бути на тому ж рівні, що й у Львівській області. Це питання треба розв’язувати одночасно, синхронно і, бажано, разом. Свого часу про союз українців і кримських татар багато говорили, але віз і нині там... Кримські татари повинні зрозуміти: у регіоні, де все українське нещадно викорінювалося, навряд чи плекатиметься кримськотатарська культура, вирішуватимуться проблеми народу. Природа імпер-шовінізму така, що він не робить винятків для якоїсь національності. Треба довго і цілеспрямовано змінювати моральний клімат на півострові.
 А стосовно того випадку, то скажу так: проблему треба вирішувати у цивілізований спосіб, не згадуючи, хто якої національності. Треба апелювати до людської совісті, а не до національних почуттів.

Володимир ІВАНИШИН, головний геолог ТОВ «Укрнафтогазінвест», передплатник «Кримської світлиці» (м. Львів):
 - Число «КС» від 23.03 2007 р., особливо п’яту сторінку, ми з дружиною прочитали з великим інтересом. Що можна сказати? Прикро, що українці на півострові досі не почуваються захищеними. І ми навіть трохи позаздрили кримським татарам, що вони, не зважаючи на всі потрясіння, зберігають такий високий патріотизм, готовність до подальшої боротьби.
 Психологічно можна зрозуміти їхню нелюбов до переселенців. Адже влада в Криму абсолютно нічого не зробила, щоб репатрійовані поверталися на підготовлені місця. Щоб єдиним їхнім клопотом було зведення житла. Ні, навіть за землю доводиться боротися! За ту землю, з якої зігнали...
 Абсолютно нічого влада не робила і для українців. Де школи, де бібліотеки, де дитячі садочки? Як у нинішніх умовах, без відповідної інфраструктури можна зберігати своє українство? І як нас, без’язиких можна поважати?
 Вважаємо, що Україна повинна більше допомагати кримським татарам. З кривими шаблями вони на нас уже не підуть... А відчуватимуть нашу підтримку, то ніколи не зачеплять жодного українця.

Анатолій СВІДЗИНСЬКИЙ, професор, завідувач кафедри теоретичної і математичної фізики Волинського національного університету
(м. Луцьк). До 1993 року мешкав у Криму:
 - Родом я з Поділля, але ще до війни разом з батьками мені довелося відпочивати в Криму. Пригадується 1937 рік, Євпаторія. Робітники-кримські татари кладуть асфальт. Не встиг він охолонути, як слід затвердіти, як по ньому у новеньких лакованих черевиках пройшов якийсь набундючений начальник. Здається, це був якийсь енкаведист. Робітники були дуже невдоволені, але не насмілилися відкрито протестувати: час був не той... Відчувалося (навіть я малий це зрозумів), що вони у КрАРСР не були пануючою нацією. На першому плані все ж були росіяни.
 Але умови для збереження рідної мови і культури у тій автономії були незрівнянно кращими, ніж тепер. Все змінилося після депортації кримських татар. У 1964 році ми з батьками зустрілися і розмовляли з відомим льотчиком Амет-Ханом Султаном. Це була проста і щира людина, привітна і водночас дуже нещасна. Адже з усього народу лише йому одному дозволили лишитися в Криму.
 Пройшовши через такі страждання, народ не міг не змінитися. Згуртувався, став більш замкнутим, майже «герметичним» по відношенню до інших націй, зокрема до слов’ян. Пригадую, як у середині 80-х років один кримський татарин «вичитував» білорусові, який насмілився назбирати у лісі чи то лікарських трав, чи то шипшини... Мовляв, нема чого приїжджому користуватись дарами природи, які, за логікою речей, повинні належати корінному народові. Мене тоді це вразило. Не по-радянськи це було, до того ж могло нашкодити (та й шкодило, безумовно!) самій кримськотатарській справі. Коли порівнював російські і кримськотатарські весілля, то останні подобалися більше; красивіший обряд, та й узагалі інше ставлення до шлюбу, до стосунків між чоловіком і жінкою.
 Якось я проговорився ненароком знайомим кримським татарам, що їхні діти зустрічаються, дружать.
З дітьми я був у хороших стосунках, але після цього вони почали мене вважати ледь не ворогом. Я не знав, що вони зустрічаються таємно від батьків, і мимоволі «видав» їх. Не вибачили до цих пір...
 Зрозумів тоді, що категоричність, максималізм притаманні більшості кримських татар. Українці м’якші, більше готові прощати, пристосовуватись. Цю різницю культур треба враховувати мешканцям Криму, якщо вони живуть поряд.

Віктор СИДОРЕНКО, офіцер запасу (м. Сімферополь):
 - Був і у мене випадок, коли кримські татари раптом ні з того, ні з сього почали мене переконувати, що Крим - це їхня земля, а ми всі - лише гості. Дізнавшись, що я українець, вони, вже миролюбніше, протягли: «А-а-а, украинец... Украинцев мы уважаем. Но все равно, Крым - наша земля!» Було це, до речі, на березі ставка, де я відпочивав, тож ніякого «територіального» конфлікту, який міг би бути між сусідами, у нас не було. Між сусідами, звичайно, буває і складніше...
 Але й розглядати подібні конфлікти доцільніше саме як «сусідські», а не «міжнаціональні». Звичайно, оці установки кримських татар на те, що Крим «їхній», їхня «герметичність», неуважність до українських проблем (нас часто ідентифікують як одне ціле з росіянами, а могли б уже й розібратися, що це не так) - все це випливає з інстинкту самозбереження. Все це зрозуміло і можна виправдати, але це ж їм і шкодить. Бо місцеве населення кримськотатарської автономії не хоче.
 А з іншого боку... Хіба у російських автономіях - Чувашії, Мордовії, Удмуртії, навіть в Татарстані чи Бурятії - російське населення дискримінується за національною ознакою? Звичайно ж, ні!
 То чому треба очікувати якоїсь дискримінації у випадку кримськотатарської автономії? До речі, свідоме українство до самої ідеї автономії ставиться досить толе-рантно, а з іншого боку - гостріше відчуває свою незахищеність в умовах нинішнього Криму. Цю обставину повинні враховувати кримськотатарські лідери.
 Перспектива саме в поглибленні діалогу. Треба сказати, що нові кримськотатарські газети «Полуостров» та «Диалог» активніше, ніж «Голос Крыма», працюють у цьому напрямку. В них багато публікацій культурологічного змісту, політики менше. Останнім часом я читаю саме ці газети. Вони здаються мені більш життєрадісними, оптимістичними, без отого сумного відчуття «тупиковості», яке інколи виникає, коли читаєш «Голос Крыма».

Ольга ГРИЦИНА, вчителька-пенсіонерка, передплатниця «КС» і «Голоса Крыма» (с. Тишковичі, Львівська область):
 - Я завжди вболівала за долю кримського українства. Завжди розуміла, що вони повинні об’єднуватися з кримськими татарами, аби протидіяти шовіністам.
 Передплатила «Голос Крыма», придбала самовчитель кримськотатарської, аби хоч трохи оволодіти цією мовою. Мріяла листуватися з кримськими татарами, щоб вони допомагали мені у навчанні. Друзі дістали мені адреси татар, що живуть у Криму. Написала дуже теплі листи, але... відповіді до цього часу ні від кого не отримала. Причини мовчання не розумію...

Мирослав МАРИНОВИЧ, віце-ректор Українського католицького університету, колишній політв’язень (м. Львів):
 - Я вважаю, що не варто гостро реагувати на цей конфлікт. Бо і в Криму, і за його межами, і навіть за межами України є не лише окремі люди, а й цілі групи людей, навіть об’єднання, які чекають конфліктів, живуть ними, адже це так потрібно для їхнього існування!
 Тож не варто підливати масла у вогонь. Здавалось б, на даний момент так багато зроблено для українсько-польського примирення. І все одно час від часу конф-лікти якісь виникають. То з’являється ідея спорудження антиукраїнського пам’ятника в центрі Варшави, то ветерани ОУН-УПА поширюють грізні заяви, у яких поляки показані в образі якоїсь темної, демонічної сили. Все це лише шкодить примиренню. У Криму треба творити якісь структури на мікрорівні, які б унеможливлювали образи як українців, так і представників інших народів.
 В даному випадку якась людина, уповноважена групою українців чи, скажімо, росіян, йде в місцевий меджліс і ретельно вивчає ситуацію, досліджує причини конфлікту. Вивчає і залагоджує проблему. Але ж не йти «стінка на стінку!» Бо є третя сила, яка тільки й чекає конфлікту. І яка обов’язково з’явиться у Криму чи у вигляді козаків, чи у вигляді скінхедів...
 Зрозуміло, що десь татар обділили землею, десь українця образили, але точно ніхто не обділить і не образить російського грошового «туза», який, володіючи багатствами, може багато чого собі дозволити у Криму. Мені здається, Меджліс проводить досить мудру політику, стримує пристрасті, не дає земельному конфлікту досягти такого рівня, який можна спостерігати в Ізраїлі. Там дуже важко помирити євреїв з палестинцями.
 В Криму ситуація ще не досягла «точки кипіння»; хоча Меджліс і критикують з усіх боків, але він контролює ситуацію.
 Українці повинні зрозуміти, що кримські татари також мають право на своє національне самовизначення! Найкращий спосіб забезпечити стабільність у Криму - це зробити так, щоб кримським татарам було добре. Щоб при цьому права інших народів не порушувалися. Тоді повністю зникне загроза сепаратизму.

Василь РОМАНЮК, підприємець (м. Львів):
 - Автор статті «Море пахне кавуном...» дещо згущує фарби. Якщо той татарин і говорив, що колись прийде час «всех резать», то це, певно, був жарт. А ось те, що кримські татари зазвичай «не роблять ніяких порухів до взаємин», то цю їхню особливість Леонід Ісаченко відмітив вірно. А ще він пише: «...то якесь, напевно, наше, національне - вагатись, сумніватись, переживати за чужу комфортність, про себе дбаючи в останню чергу...». Тому і співчуваючих кримськотатарській справі у нас багато. Це я про Галичину. Якби ж то була взаємність!
 Оця риса кримських татар - уникати тісних контактів з українцями - пояснюється, напевно, їхнім підсвідомим бажанням мати свою власну державу; не в складі України, а повністю незалежну.
 В цьому випадку, дійсно, краще ні з ким не «родичатися», аби потім не було болісного розлучення. Але ж ці настрої добре вловлюють політики і роблять для себе певні висновки! Якщо раніше рухівці на мітингах скандували: «Крим - татарам!», то це означало, що вони ні на йоту не сумнівалися, що в «татарському» Криму українство дихатиме вільніше.
 Певен, що при добрій волі двох сторін завжди можна домовитись і ефективно вирішувати наші національні проблеми. Тоді окремі непорозуміння не відіграватимуть ніякої ролі.

Ярема ПОЛОТНЮК, завідувач кафедри сходознавства Львівського національного університету:
 - Мені не просто коментувати цю ситуацію, адже малувато інформації. Допускаю, що пенсіонерці, дійсно, не пощастило з сусідами. Адже у кожної нації є свої герої, є і свої негідники. Звичайно, з тим сусідом варто було б переговорити.
У кримських татар є підстави ображатися на слов’ян. Не всі вони винні у депортації, але переважно вони зайняли «звільнені» від татар будинки.
 Провокує на конфлікти і нинішнє безвладдя. Адже своєрідний порядок був і при комуністах, і в часи гітлерівської окупації. Дорого за цей порядок люди платили, але він був.
 Якщо російські олігархи будуються на чорноморському узбережжі Криму, а бідна кримськотатарська родина не може собі цього дозволити, то є спокуса «відігратися» на слабшому представникові нації-сусіда. У даному випадку не пощастило літній самотній жінці. Це не робить честі її сусідові, але...
 Що робити у подібних випадках? Єдиного рецепту бути не може. Думаю, що якби та жінка ближче до серця брала усі проблеми депортованих, якби її знали кримські татари, то нічого подібного не сталося б. Чи зобов’язана вона це робити? Це вже питання власного вибору. Коли я в минулому році їздив до Криму, то у мене дуже добре склалися стосунки з кримськими татарами. Назад у Львів я привіз подарований мені Коран і кримськотатарський прапор. Такі подарунки роблять людям, яких поважають.
 Чи завжди людина може відкрити своє серце для чужого горя? На жаль, ні. Я тісно контактую з мусульманською громадою Львова; з певною натяжкою можу сказати, що це своєрідний «зріз» кримського суспільства або щось близьке до цього. Близьке, бо є чимало змішаних шлюбів. Так ось, один місцевий львівський росіянин, одружений з татаркою, любить категорично твердити, що бандерівцям немає прощення, бо вони вбивали вчителів, лікарів, винищували інтелігенцію, творчу молодь... Він до цих пір вірить у ці нісенітниці та побрехеньки з пропагандистського арсеналу КПРС. Все, що цілеспрямовано творили провокаційні загони НКВС, він «навішує» на бандерівців. Здавалося б, чоловік татарки, мусульманин - міг би вже й розібратися трохи у національній політиці СРСР та її наслідках... Але ж ні, не хоче!
 Теж ж саме може бути і в Криму, коли татарин свої проблеми бачить, а проблеми сусіда-українця не добачає. Такі люди є в кожній нації, і це треба спокійно сприймати. Натомість треба шукати позитив. Здавалося б, росіяни, дійсно, винні у депортації кримських татар. Адже Крим був у складі РРФСР та й поселялися у татарські оселі в основному росіяни. Можна на цьому «зациклитися» і мріяти про помсту чи реванш. А можна дякувати тим росіянам, які роблять добру справу, повертаючи у Крим культурну спадщину кримських татар. А це вже певна позиція, бо могли б і не повертати. Але ж привозять збережені довоєнні підручники кримськотатарською мовою: біологію, фізику, хімію, математику... А це також дуже добре, бо збереглася термінологія, її не треба творити заново! Краще зосередитись на пошуку толерантних, комунікабельних людей з активною життєвою позицією, аніж шукати собі ворогів.
 Якщо ж говорити про українців, то тут дещо легше, є вже традиція дружніх стосунків, треба поглиблювати і негайно реагувати на антиукраїнські випади, якщо такі є. Бо посваритися значно легше, аніж потім миритися. Значно менше буде конфліктів, якщо кримчани володітимуть трьома основними мовами: українською, російською, кримськотатарською. У національно здоровому суспільстві, де жодна мова не є загроженою, люди по-іншому дивляться на багато речей.
 Скажімо, фінський письменник Мікка Валтарі пише свої твори... шведською мовою. Шведська є однією з двох державних мов Фінляндії, нею говорять чи то 5%, чи то 10% населення. Фінн Мікка Валтарі пише шведською тому, що його тоді краще перекладають на європейські мови. Скажімо, поляки люблять його перекладати; очевидно, перекладачів зі шведської у них більше, аніж з фінської... Але ніхто письменника не звинувачує у зраді національних інтересів, бо з фінською мовою теж все в порядку.
 Якщо вирішуватимуться проблеми кримських татар, то і з їхнього боку буде більше людей, готових до співпраці.
 А з тим випадком, звичайно, треба негайно розібратися, не відкладаючи, як у нас це люблять, на потім...
 Підготував Сергій ЛАЩЕНКО.

На фото: Ярема Полотнюк і подарований йому кримськотатарський прапор.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 18.05.2007 > Тема "Урок української"