Версiя для друку Обговорити в форумi

 Шановна редакціє «Кримської світлиці»!
 Прочитала у вашій газеті зболену розповідь М. К. Мельник з міста Алушти «Де шукати захисту?» і задумалась. Чому кримські російськомовні так ненавидять державну українську мову і українців, які люблять її і послуговуються нею? В чому ж справа?
 Та у тому, що в українській мові є особлива аура - добра, ніжності, людяності, інтелігентності. Українська поетеса Олена Теліга, полюбивши рідну мову і Україну, віддала за них своє молоде життя: фашисти розстріляли її разом з чоловіком та їхніх побратимів-націоналістів у Бабиному Яру в 1942 році. Їм теж не потрібні були українські патріоти, як і більшовикам - російським шовіністам.
 Українській мові зовсім не личать злі грубі російські матюки. Що було в українській мові з лайливих слів до проникнення в Україну «старшого брата»? Лише вислів «трясця твоїй матері». Що це за «трясця» і як вона повинна нашкодити тій матері, невідомо дотепер. А от коли виригне хтось загальновідоме російське «твою мать» з відомим додатком, то культурній і високодуховній людині відразу стає млосно. Ось таку величезну негативну силу мають всесвітньо відомі гидкі російські матюки. Звісно, вивчивши і полюбивши українську мову та послуговуючись нею, треба позбуватися візитної картки «общепонятного», треба ставати іншими, благороднішими. Це, звісно, нелегко, бо там, де звучать матюки, присутній «романтичний» містичний герой - диявол. Коли людина лається, то він відразу біля неї і навіть допомагає їй. Але все це ніби й непогано тут, у земному житті, а там? Чи задумуємось ми над цим?
 Чоловік мій недавно їздив у місто Самбір, був на міському ринку і розповідає, що там звучали українська, польська, російська, румунська мови. І ніхто нікому не робив ніяких зауважень, ніхто нікого не ображав. Самбір - це ж місто Західної України. То чому ж тут ніхто не жене російськомовних у кацапщину, поляків - у Польщу, румунів - у Румунію? Чому в нашій «бандеровщине» не треба нікому шукати захисту, як тій М. К. Мельник у Криму? То яке ж зло більше? «Бандеровщина» чи кацапський шовінізм? І чому повинні українці боятися говорити державною мовою в Криму? Адже ж Крим - частина України. Чому громадяни України повинні відчувати страх постійної дискримінації у цій частині України, коли говорять державною мовою? І чи відомо «русскоязычным» у Криму таке поняття, як цивілізованість? Цивілізована людина, оселившись на чужій землі, перш за все вивчає мову тутешнього люду, цікавиться її звичаями, шанує народ, на землі якого живе. Цілком по-іншому поводиться окупант. Він нищить все чуже і насаджує своє. Висновок робімо самі і даваймо відповідь на питання: хто є хто. Скільки ж можна жити за принципом: «Где русский мужик шапкой оземь ударил, там начинается русская земля!»
 А взагалі хочу зауважити, що б’ють того, хто боїться. Українці Криму! Не бійтеся говорити державною мовою! Вона прекрасна, мелодійна, багата, солов’їна. Це наша візитна картка в усьому світі. З рідною мовою ми сильні, нескоримі. Без неї ми - натовп, з яким можна робити, що завгодно. Так і було не так давно. Мордували, вивозили, вбивали, морили голодом, брехали. І коли кримчани кричать після цього всього: «Россия - да! НАТО - нет!», то мені стає страшно: весь світ іде вперед, а ми прямуватимемо назад? У безвість?
 То що ж ми й справді за народ такий? То ми народ чи натовп? Доки терпітимемо знущання і приниження? Брехню і кривду? Запам’ятаймо, що б’ють того, хто боїться, принижують тих, хто дозволяє себе принижувати. Будьмо українцями, бо ми не зайди, ми на своїй рідній землі. Ми - вічні. Витримати все те, що витримав наш народ, і залишитись народом - це подвиг.
 І знаймо, що той, хто принижує і ображає інших, принижує перш за все самого себе, бо зло, яке посилаєш іншому, повертається знову до тебе. Такий закон життя. Тож хай панує Добро!
 З повагою -
 Ольга ГРИЦИНА.
 с. Тишковичі Мостиського району Львівської області.

РУСЬКОМОВНИЙ ДЕПУТАТ
 Усмішка

 Коли в Раді у Верховній
 Руськомовний виступа,
 Ви прислухайтесь, шановні,
 Що він меле й теліпа.
 - Без єдиного Союза
 Далеко мы не уйдем.
 Жить не сможем
 Без России,
 Неизбежно пропадем...
 - Виступайте на державній! -
 із гальорки хтось гука.
 - Перестаньте придираться! -
 Чути з іншого кутка.
 А йому ж державна мова -
 Непотрібна, зайва річ.
 Йому рідна та, якою
 Разговарівал Ілліч.
 Проти вищого начальства
 Він ніколи не ішов.
 Що начальство ізрєкало,
 Те і він услід молов.
 Не морочилась ніколи
 Твердолоба голова,
 Українські чи російські
 Ті начальницькі слова.
 Буде три державні мови
 Чи чотири, чи одна, -
 Ні тієї, ні цієї
 Він не знатиме й не зна.
 І його не мучить совість,
 І сумління не гризе...
 Тож послухаймо терпляче,
 Ще чого він наверзе.
 - Мы от наших оппонентов
 Много слушаем речей,
 А живут они поддержкой
 Иностранных богачей.
 Потому они им служат,
 Что живут за ихний счет! -
 Зачекаймо ще хвилинку,
 Доки він затулить рот.
 Зачекаймо й запитаймо:
 - А тепер повідай нам,
 За який і чий рахунок
 Ти живеш на світі сам?
 Ти жратви добрячу купу
 Умегелюєш щодня.
 Що ж у тебе - є корова,
 Власні кури чи свиня?
 Може, ти свиню зарізав
 І насмажив ковбаси?
 Може, з власного городу
 Ти картопельку їси?
 У народу від нестатків
 Уривається терпець,
 А у тебе на загривку
 Ледь зійшовся комірець.
 Ти Росію сильно любиш?
 Що ж, будь ласка, це не гріх,
 Але хто ж тебе тримає,
 Не пускає до своїх?
 Залиши нам Україну,
 Не тягни до росіян.
 Можеш пупа надірвати,
 Це ж тобі не чемодан!
 Павло ГЛАЗОВИЙ.
 
 СЛОВО ПРО РІДНУ МОВУ

 Над чолом в моєї мови
 ще горить вінець терновий:
 хай вже трошечки оббитий,
 павутиннячком обвитий, -
 все одно чоло до крові
 розтина він рідній мові.
 Вже ж вона - невередлива,
 нетьмяніюче вродлива -
 стільки літ його носила,
 хоч терпіть було несила:
 тужно в Кафі нудьгуючи,
 польській шляхті слугуючи,
 в темних царських казематах,
 божевільницьких палатах,
 осипаючись зірками
 над німими Соловками.
 Хто звільнив чоло те з муки -
 колючки загнав у руки.
 Хто ж на часі знався ліпше,
 той вінець тягнув ще глибше,
 аж на скроні, де сивіше:
 так ось, мово, красивіше...
 Я б могла втаїти все це -
 надто коле терня в серце;
 але є у мене втіха:
 гляну -
 біль минає стиха,
 бо на стільчику малому
 серед вітру, сонця й грому
 материнську калинову
 донька вчить вкраїнську мову.

Наталка МАТЮХ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 18.05.2007 > Тема "Резонанс"