Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
К╤ЛЬК╤СТЬ СКАРГ НА ДОТРИМАННЯ ЗАКОНУ ПРО МОВУ ЗРОСТА╢
Значний стрибок у ставленн╕ до мови стався власне п╕сля повномасштабного вторгнення Рос╕╖…


НА ХЕРСОНЩИН╤ В╤ДКРИВСЯ ПЕРШИЙ ФЕСТИВАЛЬ «Р╤ДНА МОВА - ШЛЯХ ДО ПЕРЕМОГИ»
Укра╖нська мова об’╓дну╓ укра╖нц╕в у боротьб╕ та в нац╕ональн╕й ╕дентичност╕…


УКРА╥НЦ╤ ВИЗНАЧИЛИСЬ, ЧИ ТРЕБА РОС╤ЙСЬКА У ШКОЛАХ
42% укра╖нц╕в п╕дтримують збереження вивчення рос╕йсько╖ мови в певному обсяз╕.


МОВА П╤Д ЧАС В╤ЙНИ СТАЛА ЗБРО╢Ю
В Укра╖н╕ в╕дзначають День писемност╕ та мови.


МОВИ Р╤ДНО╥ ОБОРОНЦ╤
Сьогодн╕шня доб╕рка поез╕й – це твори кримських укра╖нських педагог╕в-поет╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #5 за 31.01.2003 > Тема "Урок української"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#5 за 31.01.2003
"ЛЮДСЬКИЙ ФАКТОР" - ЗОЛОТО, НА ЯКОМУ СИДИМО
Сергій ЛАЩЕНКО

(Закінчення. Поч. у № 4).
РОСІЯ - ЦЕ НЕ ЛИШЕ ІВАН ГРОЗНИЙ І МАРШАЛ ЖУКОВ
Серед деяких націонал-патріотів усталилася думка, що Росія є ідеальним прикладом нецивілізованого, варварського ставлення до своїх же громадян: чи то часи Івана Грозного, сталінська епоха, чи недавнє "звільнення заручників" в театрі Норд-Ост...
Здається, не було в світі більш безсердечного (по відношенню до своїх же підлеглих) воєначальника, ніж маршал Жуков. Все це вірно. Але ж є в Росії й інші люди, явища, цілком придатні для того, щоб бути зразком, прикладом для українців. Часом здається, що правителі цієї держави керуються принципом: "Недоцільно перейматися долею простих людей, але небезпечно легковажити "людським фактором", коли йдеться про представників Росії".
Це ще далеко не європейський підхід, але навіть така постановка питання суттєво зміцнює державу. Переконаний, що саме ця риса російського менталітету забезпечувала велич Росії, її територіальне розширення. І нашого брата тягнули до імперії не тільки силою. Пригадаймо, як щедро нагородив цар легендарного героя оборони Севастополя українця Петра Кішку: він звільнив його від кріпацтва, дарував землю, спадкове дворянство та ще 1 000 рублів золотом дав особисто від себе.
Думаєте, російські правителі змінилися з того часу? Ні. Вони, коли виникне необхідність, дадуть "добро" на знищення сотень і тисяч своїх співгромадян, проте не пошкодують часу, зусиль і коштів з державної казни для того, щоб "озолотити" одну-єдину людину, цінну (бодай в перспективі) для російських інтересів.
Коли дзвінкоголоса українська співачка з Севастополя Тетяна Нестеренко зустрічала на російському кораблі президентів двох держав, вона заспівала Володимиру Путіну "Гляжу в озёра синие", а Леонідові Кучмі "Чом ти не прийшов?". Обидва були в захваті! Але саме Путін поцікавився її проблемами, а потім посприяв у вирішенні квартирного питання, дарма що вона українська громадянка, а він - російський президент.
Відтоді її репертуар став більш російськомовним. Хтось, може, засуджує талановиту співачку, закидає їй відсутність українського патріотизму, але... як казав російський філософ І. Ільїн "Народ, який не вміє підтримувати кращих, є черню; і демагоги - суть його достойні вожді".
Отже, все впирається не в патріотизм окремих людей, а в систему. Ми дивуємося, що маленька Англія була свого часу "королевою морів", а потім стала могутньою в економічному відношенні державою? Але це класичний приклад країни, що раціонально й мудро ставиться до свого людського потенціалу.
Коли в 1917 році доброволець Канадського корпусу (тоді ще британської армії) українець Пилип Коновал в рукопашній сутичці з ворогом переміг дев'ятьох солдатів і захопив ворожий кулемет, змінивши ситуацію на цілій ділянці фронту, його відразу нагородили Хрестом Вікторії - найвищою нагородою Британської імперії. Сам король Георг V вручив її українцеві і, міцно потиснувши руку, сказав: "Ваш подвиг є найвідважнішим і непорівняльним у моїй армії. Прошу особисто прийняти мою подяку..." І, зауважте, ніякої ксенофобії, ніякої британської зверхності до слов'янина, - система повинна функціонувати, система - понад усе!
Може, саме тому у Англії немає такої звичної для України взаємної антипатії соціальних "низів" та "верхів". Коли члени радянської делегації запитали якось у простого англійського робітника, як він ставиться до лордів (певно, сподівалися почути "істинно пролетарську" відповідь!), він їх розчарував, сказавши: "О, це наші найкращі!"
Російське суспільство є менш ієрархічним, ніж британське, та все ж ставлення до "кращих" в цій державі заслуговує на наше уважне вивчення.
Коли відомий мандрівник-одиночка Федір Конюхов дрейфував у своїй яхті десь біля берегів Австралії (у нього саме тоді різко загострилася хвороба нирок), на стіл президента Путіна щодня до 10-ї ранку лягало повідомлення про стан здоров'я відважного моряка. Тепер Федір Конюхов офіційно став "Героєм Росії", хоча з таким же успіхом його тріумф міг би належати й Україні. Коли кореспондент "Фактів" запитав Федора: "Ви тепер відомі як російський мандрівник, але ж народилися й виросли в Україні?", - той відповів: "А ви напишіть, що зустрічалися з українським мандрівником! Я не відділяю себе від України..."
Федір має рацію. Хоч прізвище у нього російське, але мама походить з бессарабських українців, розмовляє українською, хоча й живе в зросійщеному Приазов'ї. Конюхов міг би цілком бути "гордістю України", якби ми навчилися у росіян і британців шанувати "кращих"...

ВИГРАЮТЬ ЧИНОВНИКИ -  ПРОГРАЄ СПОРТ
Ми тепер захоплюємося майстерністю братів Кличків, і вже якось забулося, що напередодні Олімпійських ігор 1996 року Віталія дискваліфікували, оскільки в його аналізах виявили сліди якогось забороненого препарату. Віталій ніколи не вживав допінгів (та й мало від них користі в боксі, де все вирішує майстерність), але лікувався де завгодно, і його лікарі могли не бачити реєстру всіх заборонених препаратів. Але Федерація боксу України навіть і чути не хотіла про те, щоб протестувати в Міжнародній федерації, подавати апеляцію за апеляцією. Вони вже пакували валізи і приміряли краватки і тому не хотіли собі зайвих проблем перед виїздом на Олімпіаду. Звичайно, Віталій був прикро вражений чиновницькою байдужістю, хоча й не зламався, знайшов в собі сили для подальшого зростання. Але ж не всі вміють так "тримати удар", як наші непереможні боксери-Клички...
Майже щомісяця надходять звістки про чергові кадрові втрати українського спорту: Бондарук, Чухліб, Водоп'янова, Обертас, Зубрилова, Слівінський...
Відмовилася виступати за національну команду львів'янка Ірина Мельник - дворазова  чемпіонка світу з вільної боротьби. Її перший тренер казав свого часу, що такої здібної учениці у нього ніколи не було: Ірину тільки силою можна було вигнати з залу...
Але, незважаючи на олімпійське "золото", вона так і продовжувала жити в гуртожитку. Під час передвиборної кампанії один із кандидатів в депутати (керівник великої будівельної організації) обіцяв відремонтувати їй кімнатку. Проте його обіцянки так і залишилися обіцянками. І ось тепер ходять чутки, що Ірина вже за команду Греції...
Треба сказати, що Львів у спорті поки що утримує п'яте - сьоме місця в Україні (а в 50 - 80-ті роки поступався лише Києву!). Але що буде далі при такому ставленні львівського чиновництва до кращих своїх спортсменів?
Який же вихід із ситуації? Наші чиновники повинні, образно кажучи, "сідати за парти" і вчитися. Вчитися підтримувати таланти. Головне, щоб вони самі зрозуміли важливість цієї науки. А уроки даватиме саме життя.
Ось перший з них. Кадри відомої трагедії під час авіашоу у Скнилові обійшли весь світ. На одному з них був львівський хлопчик у футболці іспанського футбольного клубу "Реал".
Побачивши цей кадр в Іспанії, реалівці вирішили познайомитися зі своїм маленьким фанатом зі Львова і запросили його разом з батьком в Мадрид на два матчі з участю королівського футбольного клубу "Реал". Звичайно ж, беручи на себе всі фінансові витрати...
Хіба це не стимул для маленького вболівальника? А заодно  й наука для наших спортивних бюрократів, для яких чарівне українське словосполучення "брак коштів" є ніби своєрідною індульгенцією, що забезпечує спокійне, безвідповідальне існування.

ЗМІНИТИ СВОЄ СТАВЛЕННЯ ДО МЕЦЕНАТІВ
Те, що "брак коштів" є далеко не головною українською проблемою, особисто у мене сумнівів не викликає. Бо інакше не було б таких прикрих випадків, який стався з представником української діаспори у США Миколою Морозом.
Свого часу він зробив величезний внесок в розвиток культури України. Фактично, ним був профінансований перший Всеукраїнський фестиваль "Червона рута". Потім він возив лауреатів фестивалю до Канади, фінансував "Лебедину зону" Юрія Іллєнка, робив багато інших корисних справ. Врешті-решт, він розорився... Та чи оцінила це Україна?
І це, до речі, не єдиний факт. Їх є безліч, причому деякі з них просто вражаючі! Траплялося, що нашій державі допомагали навіть діти українського походження з Канади, США, Австралії, віддаючи всі свої заощадження! І, уявіть собі, їм ніхто не дякував. Принаймні так, як це прийнято робити в цивілізованому світі.
Як тут не згадати приказку: "Чому бідний? Бо дурний..."
Пригадую своє ходіння львівськими коридорами, коли я хотів бодай чимось віддячити спонсорові першого в історії Криму пісенного конкурсу "Львівська струна - на кримський лад!" - директору фірми "Реноме" Геннадію Крупнику.
Я наївно вважав, що варто лишень сказати добре слово про цю людину, як місцеві чиновники відразу кинуться йому дякувати (адже це їхня робота - підтримувати позитивні тенденції в суспільстві!). Проте скрізь натикався на холодну стіну байдужості і нерозуміння. На мене дивилися так, ніби я просив щось для себе особисто...
Звичайно, такі люди, як Петро Яцик, Марія Фішер-Слиж, Микола Мороз, трохи відомі в Україні. Але цього явно недостатньо. Повинна, нарешті, запрацювати система: імена меценатів слід вписувати золотими літерами (образно кажучи) якщо і не в історію України, то принаймні в історію того чи іншого регіону, тієї чи іншої галузі нашого життя.
Якщо, скажімо, канадський бізнесовець Стенлі Пітерсон (справжнє ім'я - Богдан Патик) пожертвував 55 000 канадських доларів на Міжнародний конкурс української мови імені Петра Яцика, то про це повинні знати не лише організатори конкурсу, а найширші верстви суспільства.
Змінимо своє ставлення до таких людей, то й знаменитий вислів "брак коштів" в українському лексиконі зустрічатиметься значно рідше.


КРИМСЬКІ ТАТАРИ ПОДАЮТЬ ПРИКЛАД
Зрештою, зовсім не обов'язково перетинати кордон України з метою вивчення позитивного досвіду. Достатньо уважніше придивитися, як вирішують свої проблеми кримські татари. Яскравим прикладом "концентрації" інтелектуальних сил може бути Кримський державний інженерно-педагогічний університет. Всі дев'ять років його діяльності - це скрупульозне "визбирування" вчених найвищого ґатунку, та й взагалі - унікальних фахівців для Криму.
А біля витоків цього кримського дива - одна лише людина, ректор Февзі Якубов, який добре розуміє роль людського чинника у відродженні свого народу.
А чим пояснити успіхи кримськотатарського театру у Сімферополі, місті, де потенційних глядачів максимум дві-три тисячі?
Адже зазвичай етнічний театр відкривається там, де "свого" населення нараховується не менше як кількасот тисяч... Майже готову відповідь на це питання дає стаття "Берегти того, хто поруч..." ("Кримська світлиця" 19.04 2002 р.). Ось, послухайте:
"Чому кримськотатарському театру все вдається? Чи не тому, що сам театр ще дуже молодий, що не вичерпав ентузіазму і бажання творити? Чи не тому, що більшість артистів - молодь, яскрава, талановита, трохи зухвала і самовпевнена, до того ж така, що не відступиться від задуманого..."
Або про спорт. Знаєте, яке до нього ставлення у сімферопольській школі № 37, де директор Володимир Поляков? Візьмемо для прикладу шахи. Завдяки Урмету Ібадлаєву ця школа стала першою і єдиною в Криму, де уроки шахів введено до розкладу занять. І ось уже кримськотатарські діти становлять 80% юних шахістів школи!
А хто заважає українцям Криму так само уважно ставитися до кожної "своєї" людини? Хіба чорношкірий український патріот з Євпаторії Дьєдонне Селло не заслуговує на те, щоб інформація про нього не обмежувалася однією-двома публікаціями?
Варто було Орестові Корсовецькому кілька разів виступити на захист кримських татар, як вони відразу ж витворили навколо нього своєрідну ауру турботи, опіки, підтримки. Траплялося, що й охорону до нього приставляли (про це він сам писав мені), коли безстрашний письменник і колишній
фронтовик мав сутички на ідейному ґрунті з шовіністами.
І тепер, коли громадськість Чорноморського запропонувала назвати його іменем районну бібліотеку, місцевий підприємець Мустафа Османов пообіцяв надавати їй фінансову підтримку.
...Колись донецькому шахтареві, що "прив'язав" мовне питання до наявності ковбаси в магазинах, свідомі українці почали надсилати посилки з шинкою, аби присоромити його. Але чому ми так охоче працюємо на "негативі"? Адже значно ефективніше було б підтримувати позитивні тенденції так, як це роблять кримські татари! Може, більше було б користі, якби ми надсилали посилки не людям з "гастроцентричним" світоглядом (як отой донецький шахтар), а таким патріотам України, як Дьєдонне Селло? Ну, хай не ковбасу, а яблука чи запашний мед... або ж вітальні телеграми, листівки, гарні квіти з нагоди дня народження...

 

У НАС МОРЕ ТАЛАНОВИТИХ ЛЮДЕЙ! БРАКУЄ ЛИШЕ СИСТЕМИ...
У цей нелегкий, нестабільний час нам би слід більше уваги приділяти педагогіці. І не лише шкільній. Адже кожен ентузіаст, подвижник, по суті, є педагогом. Він навчає не лише дітей, але й дорослих. Навчання на власному прикладі - найефективніша педагогіка!
...Колишній агроном зі Старокостянтинова (Хмельницька область) став справжнім фанатиком від педагогіки. Вже багато років він випробовує власну методику розвит-ку раннього інтелекту дитини.
Випробовує на своїх нащадках. Четверо з його п'яти дітей здобули вищу освіту. Наймолодші - Ольга та Сергій закінчили школу з золотими медалями відповідно у 15 і 14 років. Свої перші книги вони прочитали відповідно у три і в два роки. Коли внучці Кариночці виповнилося півроку, дідусь вирішив: пора. Замовив сусідці незвичайне печиво - великі (щоб узяти в руку) букви з тіста. Користь була очевидною: завдяки смачним літерам уже через два місяці дитина знала всю абетку. У півтора року дівчинка взялася за "серйозну" літературу -  дитячі оповідання і казки. Василь Савович вирішив, що настав час завойовувати чиновницький апарат Міністерства освіти. Там він довідався, що США, Японія та Англія вже давно створили відповідні наукові центри інтелектуального виховання "золота нації".  А в Україні подільський агроном був першим, хто самотужки дійшов до такої ефективної методики. Але... його дослідження поки що ніхто не береться навіть оприлюднити. Не виключено, що його велетенський матеріал просто привласнять спритники.
Напрошується висновок: кожен український подвижник повинен бути Бійцем. Починати можна з боксу. До речі, знаєте, як виховували малих Кличків? Коли вони хотіли піти погуляти, батько дозволяв це зробити лише після того, як вони зберуть у лісі трьохлітрову банку малини. Не тому, що ягоди були такими необхідними, а для того, щоб жодне задоволення не давалося їм задарма. Коли їхня сім'я переїхала в Київ, мати придумала для Володимира Кличка якусь посаду двірника у себе в конторі - тільки б він мав можливість заробляти гроші власною працею... Зрозуміло, що таке виховання є чудовим фундаментом для подальшого зростання особистості!
До речі, Леся Воронина, редактор дитячого журналу "Соняшник" (це кольорове диво називають першим українським дитячим журналом "нового покоління"), також в дитинстві серйозно займалася східними єдиноборствами. (Це на підтвердження моєї версії про необхідність бійцівських якостей!).
А якщо серйозно, то секрет свого успіху пані Леся пояснює так: "Щирість і любов до справи. Нам пощастило залучити до роботи молодих письменників, журналістів, художників із оригінальним баченням дитячої літератури. "Соняшник" притягав и притягує до себе дуже цікавих авторів..."
І все ж потрібна система... Бо коли я відвідував перший в Україні "Музей хліба" у Львові чи єдиний поки у світі Лінгвістичний музей в Києві, чи "Музей села", створений Олександром Крумкачем на Чернігівщині, я переконувався, що для кожного з творців чергового українського дива його справа життя була і залишається своєрідною Голгофою. Успіхи цих великих патріотів України вражають людей, але... не надихають на повторення подвигу. Адже у сучасних умовах, щоб створити щось аналогічне, треба жертвувати здоров'ям і дуже часто - сім'єю.
Великі грошові премії - компенсація, хай навіть і "заднім числом", не передбачені українською громадською думкою. Ось так і існують наші подвижники десь посередині між злиднями і... великою заздрістю до їхніх творінь.
Частковим вирішенням питання було б об'єднання українських подвижників у єдину всеукраїнську організацію. Або у неформальні групи людей, які стали б своєрідними "центрами кристалізації", осередком державницького мислення.
До речі, вже є певні зрушення в спорті. Брати Клички заснували фонд "Спорт ХХІ століття" для підтримки спортсменів, у яких немає засобів для подальшого зростання. І взагалі, славні наші боксери по-діловому втручаються у різні сфери життя. Це, звичайно, радує, але зусилля повинна докладати вся нація. Клімат в суспільстві повинен змінитися настільки, щоб всі ми зрозуміли: саме люди є найдорожчим багатством України.
м. Львів.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #5 за 31.01.2003 > Тема "Урок української"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=477

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков