«Ще траг╕чн╕ше об╕рвалось життя Тетяни. ╥╖ сп╕ймали на явочн╕й квартир╕. Катували. Пот╕м довго водили по л╕су, аби показала розташування бандер╕вц╕в. Коли ж чек╕сти зрозум╕ли, що моя сестра н╕чого не скаже, ╖╖ прив’язали до двох нахилених бер╕з ногами... Випрямляючись, дерева роз╕рвали Таню навп╕л», - це рядки з╕ статт╕ «Дев’ятнадцять воскрес╕нь Василя Чеба» О. Зайця. Сталося так, що саме п╕д враженням цих рядк╕в я вирушила на запрошення в с╕мферопольське м╕ське товариство «Коло друз╕в в С╕мферопол╕ - Хайдельберг», що цього року в╕дзнача╓ 16-р╕ччя з дня свого створення. Н╕, катували Тетяну не н╕мц╕ - вона служила в УПА. Це була справа рук чек╕ст╕в, «сво╖х», як╕ й дос╕ не можуть примиритися з над╕ями укра╖нц╕в мати власну незалежну державу. То як же бути тод╕ з н╕мцями? Важко знайти родину, яка б не постраждала п╕д час Велико╖ В╕тчизняно╖ в╕йни. Важко знайти долю, яку б ця в╕йна не зн╕вечила, хоча б кра╓чком доторкнувшись до не╖. Але ми знаходимо в соб╕ сили подивитися на все це як на ╕стор╕ю, котру вже не переробити, ╕ ╓дине, що можливо, - зробити з не╖ висновки. Навчити молодь жити з чистим в╕дкритим серцем, нав╕ть якщо для старших покол╕нь це може бути проблематичним. Розмовляю з Миколою Стефановичем Баталовим, ╕нвал╕дом ╤ групи, сл╕пим. Розмовляю про те, що мене дуже зворушило: н╕мецьк╕ двадцятир╕чн╕ юнаки Роберт Волф ╕ Ден╕ Лейбн╕ц в╕дбувають в Криму соц╕альну службу (так заведено у н╕мц╕в п╕сля зак╕нчення навчання). Так може виглядати ╕ альтернативна в╕йськова служба - допомога впродовж року в побутових питаннях старикам, як╕ свого часу насильницьки були вигнан╕ в Н╕меччину. - Не можу звикнути до ╖хньо╖ розмови, - з╕зна╓ться Микола Стефанович, ╕нод╕ аж мороз проб╕га╓ по шк╕р╕. Адже я, 15-р╕чним, намагався втекти з н╕мецького заслання, нас з товаришем вели за це на розстр╕л ╕ т╕льки випадков╕сть нас врятувала. Так╕ юнаки ╜валтували до нап╕всмерт╕ наших д╕вчат, ╕ хоч я розум╕ю, що це зовс╕м р╕зн╕ люди, але ╕нод╕ ста╓ моторошно. Колись нас було 14 брат╕в ╕ сестер, а тепер я лишився один, не думав, що так повернеться життя. Н╕мецьк╕ хлопц╕ допомагали орган╕зувати виготовлення пам’ятника мо╖й дружин╕, що померла тор╕к ╕ була мо╖ми очима... А у ╢вген╕╖ В’ячеслав╕вни Симаково╖, теж сл╕по╖ та ще й на колясц╕, враження ╕нше: - Мен╕ не потр╕бн╕ оч╕, щоб в╕дчути, коли до мене йдуть з добром. Я одразу п╕знаю кроки цих хлопц╕в, як╕ у мене ╕ п╕длогу фарбували, ╕ шпалери кле╖ли. Вони чесн╕, правдолюбн╕, ось ╕ на День Перемоги приходили прив╕тати. ╤ завжди ведуть до мене сво╖х знайомих, батьк╕в показати, як я живу. А ще спускають на колясц╕ на вулицю з четвертого поверху подихати пов╕трям. Днями була тут ╕ група з Н╕меччини. Ветерани «Акц╕╖ спокути - служби справ╕ миру» в╕дв╕дали к╕лькох п╕доп╕чних програми «Наш будинок - турбота про колишн╕х в’язн╕в, жертв нацизму». Гост╕ з Н╕меччини розпов╕ли про сво╓ враження, зокрема, про Антон╕ну Микола╖вну Волошину, яка була одним з перших вод╕╖в тролейбус╕в, а зараз вишива╓ б╕сером, аби тр╕шечки пол╕пшити св╕й бюджет. Три роки працювала на н╕мецькому завод╕ Тамара Дем’ян╕вна Соколова, яку забрали до Н╕меччини з С╕мферополя 16-р╕чною. Коли одержала першу зарплату, жбурнула ╖╖ в обличчя Г╕тлеру (на портрет╕), за що була покарана. Коли повернулася додому, свого минулого не соромилась (люди й дос╕ св╕домо чи п╕дсв╕домо бояться згадувати про ц╕ часи), а ось вона за собою гр╕ха не в╕дчувала. Страждала, як вс╕: з одн╕╓╖ миски ╕ ╖ла, ╕ пила, ╕ купалась, ╕ прала, ╕ голову мила. Та ось на роботу ╖╖ вдома чомусь брати не хот╕ли, минав час, вибачалися, мовляв, ╓ таке розпорядження: колишн╕х засланих не брати. Так ╕ пропрацювала сво╓ життя прибиральницею. На мо╓ запитання, як╕ емоц╕╖ викликав у не╖ в╕зит н╕мц╕в та ще й одразу п╕сля Дня Перемоги, Тамара Дем’ян╕вна сказала: - Голод, холод, все це проща╓ться. А ось ту чашку забути на можу. Мен╕ нав╕ть зда╓ться, що вони навмисне при╖хали почудувати над нами: як це нам все ж таки вдалося вижити? До розмови п╕дключився син Тамари Дем’ян╕вни Олександр Миколайович, теж ╕нвал╕д: - Звичайно, враження неоднозначн╕. Але якщо наш╕ соц╕альн╕ служби байдуж╕ до ╕нвал╕д╕в, ╕ ми не можемо дочекатись соц╕ального прац╕вника м╕сяцями, а тут приходять н╕мецьк╕ хлопц╕, по-справжньому миють п╕длогу. Як можна не бути ╖м вдячними? Т╕льки за╖кнешся про як╕сь проблеми, а вони не забули ╕ принесли бажане. Безкоштовно. А ви можете соб╕ таке уявити: Ден╕ сам сп╕к ╕ подарував для нас пир╕г! Уявити д╕йсно не просто, бо за цим - ╕ фантаз╕я, ╕ щире прагнення зробити сюрприз, порадувати людей (ледь не вирвалось слово «близьких»). Але ж ╕ не чужих. Хлопц╕, що вперше побували тут 5 рок╕в тому, завжди заходять в гост╕. А у одного з н╕мц╕в нав╕ть склалось враження, що Роберт розмовля╓ з р╕дною бабусею. Ось так╕, майже д╕ти, йшли колись з гвинт╕вками наперев╕с, а тепер йдуть з╕ швабрами ╕ не вважають це для себе принизливим, навпаки. Сам╕ обрали такий шлях, ╕ серед них за цей час - т╕льки одна д╕вчинка ╤нга. Олександр Миколайович продовжу╓ свою розпов╕дь: - Минулого разу нас в╕дв╕дували дуже ╕нтел╕гентн╕ люди: письменники, музиканти. Вони просили вибачення, клялися, що не брали жодно╖ участ╕ у во╓нних под╕ях. А ц╕ останн╕ гост╕ поводилися трохи по-╕ншому, прохолодн╕ше. Тим не менше м╕сточки таки прокладаються. ╤ для багатьох наших сп╕вв╕тчизник╕в, покинутих напризволяще р╕дною державою, гордувати не доводиться. Хоча ╕ не завжди в╕дбува╓ться те, про що зазнача╓ться в прес-рел╕з╕: «Воспоминания живых участников событий войны бесценны и трога-тельны» (себто доживаючих в стражданнях колишн╕х в’язн╕в фашистських табор╕в та ╖хн╕х гостей з Н╕меччини). А найб╕льша над╕я тут на молодь з незаплямованими руками ╕ серцями, що працю╓ в межах проекту школи волонтер╕в: «Мир для ╢вропи - ╢вропа для миру: мир в ╢вроп╕ - б╕ограф╕╖ як приклади ╓вропейсько╖ ╕стор╕╖». Кер╕вник «Кола друз╕в С╕мферополь - Хайдельберг» Любов ╢гор╕вна Зиско, яка ╓ автором проекту фонд «Пам’ять в╕дпов╕дальност╕ за майбутн╓», пам’ята╓ ╕ кращ╕ часи, коли допомога надходила з Хайдельберга сол╕дн╕ша. Це давало можлив╕сть оп╕кувати близько 300 колишн╕х в’язн╕в фашизму. Сьогодн╕ вже на третину скоротився ╕ штат прац╕вник╕в, а п╕сля виплати компенсац╕й дружба стала значно алегористичн╕шою, н╕ж ран╕ше. Та ось при╖хало 20 н╕мц╕в до С╕мферополя на чол╕ з Карлом Лаб╕цк╕ з неурядово╖ орган╕зац╕╖ «Акц╕╖ спокути - служба справ╕ миру» й з╕брали 255 ╓вро ╕ 2 тис. грн. та передали Центру, а надал╕ оф╕ц╕йне ф╕нансування буде ще зменшуватись. Але все ж таки ця дор╕жка дружби не ма╓ зарости травою. Було б добре, якби ╕ волонтери ╕з НКВДистських с╕мей та онуки вояк╕в УПА, переступивши через ус╕ забобони, п╕шли допомагати стареньким, яких д╕дус╕ мали колись за ворог╕в. Адже ж н╕мц╕ змогли. ╤ покаялися...
На фото: гост╕ з Укра╖ни (серед них Т. Соколова) в╕дв╕дали нев╕льничий барак, в якому свого часу довелося жити...