Версiя для друку Обговорити в форумi

КРАЇНА МОЄЇ МРІЇ
"Для мене лишається дивом із див
моя Україна..." (М. Луків)

Я з діда-прадіда кримчанин, праправнук, внук і син хліборобів, що з любов'ю вирощували чудові врожаї пшениці. Буду, мабуть, пам'ятати все життя ті хвилини, коли дідусь брав мене з собою на збирання урожаю. Я бачив, як світились його очі, коли він гладив золоте колосся, чекаючи черги до комбайна, щоб відвезти автомашиною на радгоспний тік намолочене зерно. Чому ж його очі тепер такі сумні? Чому він вимикає телевізор, коли хтось із депутатів словоблудить про високий рівень життя сьогодні?
Чому таким сумним ходить мій татусь, чому постійно зітхає мама, дивлячись на нас? Мої батьки ще зовсім молоді, повні сил люди, які уміють і бажають працювати. (Про батька всі кажуть, що в нього золоті руки). То чому їм треба шукати роботу поза селом, яке свого часу називалось радгоспом-мільйонером, а односельчани (як розказують батьки) всі мали роботу і хорошу зарплатню? Чия вина, що поля, які колись колосились добірним зерном, потопають у бур'янах?
Скажете: люди розучились працювати. Ні! Люди лишились ті ж! Та й ми, підростаюче покоління, не білоручки і не байдужі до долі своєї держави. Хоч я люблю спорт і без мене не обходяться жодні змагання, але я ще захоплююсь інтелектуальними іграми і конкурсами. Позаминулого року очолював команду "Соколята" в мовно-літературно-історично-пісенному конкурсі, що проводила єдина україномовна газета в Криму "Кримська світлиця". На жаль, комп'ютер був один, а бажаючих отримати - понад тридцять. Правда, жаль, що ця газета напівжива (не фінансується державою) і більше такі конкурси не проводяться.
За недолуге керівництво розплачується народ, і не лише своїм матеріальним становищем, а й життям.
Коли хочеш побачити себе, то дивишся в дзеркало. Воно тобі допомагає виправити різні вади, недоречності в зовнішності, і ти ніби сам собою удосконалюєшся. А ось що треба зробити, щоб побачити свою Україну найзаможнішою державою в світі? Мені здається, що треба помріяти. Наші предки колись давним-давно теж мріяли про килим-самоліт, чоботи-скороходи, скатертину-самобранку і т. д. І все ж таки їхні мрії збулися. То нехай і мої мрії про Україну XXI століття збудуться!
Всього 15 років минуло від дня проголошення Незалежності, а наша держава утвердилась на всіх позиціях у світі. Народ повернувся до своїх першоджерел. Обновлює і будує храми. Все це для людей. Якщо є Бог в душі, хіба піде така людина на щось погане? Отже, я певен, сформується нова свідомість людей, де кожен буде поводитись так з іншими, як би він хотів, щоб поводились з ним.
Життя людей не залежатиме від начальства, а кожен буде відповідальним і відповідально ставитиметься до своєї роботи, до своїх обов'язків незалежно від рангу. До влади будуть йти розумні, порядні, істинні патріоти, які здатні стати за Україну поруч з Тарасом Шевченком, для яких Батьківщина - найсвятіше слово. Саме завдяки глибоко розвиненому патріотизму в усіх людей і в усіх сферах діяльності у нас високо зросте економіка, як це сталося у високорозвинутої Японії після Другої світової війни. Там патріотизм і національна ідея спрацювали саме тому, що ставку було зроблено на патріотичне виховання.
В усіх сферах влади будуть тільки професіонали, які дбатимуть в першу чергу про національні інтереси. Представники різних партій не будуть чубитись на трибунах на сміх і горе людям, не будуть складати про себе хвалебні оди на сторінках газет і телевізійних каналах. Вони помірковано і зосереджено будуть відстоювати найважливіші проблеми України, думки всіх партій будуть збігатись, бо їх хвилюватиме не своє, а затребуване Історією та Вітчизною.
Україна зі своїми 30% відсотками світових чорноземів буде найбагатшою державою в світі. Виробники зерна, м'яса, овочів, фруктів будуть зацікавлені, бо будуть підтримані державою, і закупівля їхніх продуктів проводитиметься теж державою. Якщо підприємство буде саме переробляти свою продукцію, йому будуть знижені податки.
В село з бажанням поїдуть молоді спеціалісти - вчителі, лікарі, інженери, бо будуть мати пільги в сфері побутового обслуговування, а головне - у них буде більша зарплата, ніж у місті. Села оживуть, помолодіють, задзвенять дитячі голоси, по-новлять свою роботу дитячі садочки, різноманітні гуртки при Будинках культури, повідкриваються школи мистецтв, а сільські дитячі хори і танцювальні колективи стануть активними учасниками різноманітних конкурсів і фестивалів в районних і обласних центрах.
Як в селах, так і в містах будуть для молодих сімей безпроцентні кредити, щоб ті могли придбати житло і все необхідне для сім'ї. Молоді мами будуть забезпечені матеріально для утримання дітей. Вони матимуть змогу не тільки піти на молочну кухню, але й купити свіжі фрукти, овочі і т. д.
Медицина досягне таких результатів, що діти будуть народжуватись здоровими, бо їх будуть народжувати здорові матері, здоров'ям яких буде опікуватись в першу чергу держава. Це буде здорова нація, яка викорінить у себе шкідливі звички.
Освіта в нашій країні підніметься до такого високого рівня, що їй не буде альтернативи, і молодь зі всього світу буде прагнути здобувати її в Україні.
Я вірю, що вітряна і сонячна енергетика замінить атомні електростанції, у нас більше ніколи не повториться страшне слово Чорнобиль.
Моє село Славне переросте в місто, бо двохкілометрова зона від нього до моря буде забудована білокам'яними здравницями не згірш від південнобережних. Тепер у моєму місті люди зможуть не тільки відпочивати влітку, але й цілий рік. І не тільки відпочивати, але й лікуватись, бо в нас є дуже високоефективні лікувальні грязі і сірководневі душі та ванни.
В Україні не буде безпритульних дітей. Для тих, хто залишився без батьків, будуть створені невеликі школи-інтернати на 50 місць, де до кожної дитини буде знайдена турботлива батьківська опіка з боку вихователів. За них держава буде піклуватись доти, поки ці діти, ставши дорослими, не створять свою сім'ю.
Друзі, ровесники! Пізнавайте свою історію, пізнавайте свою землю і гордіться тим, що ви є українцями! Я вірю, ми збудуємо таку державу, за яку не буде соромно перед усім світом.
Юрій РОМАНОВ,
учень 10-го класу Славнівської ЗОШ
Роздольненського району.

ЯК ЖЕ НАМ ЖИТИ НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ?

Рід, родина, рідний край, рідна земля... Які це ніжні і теплі слова. Який глибокий зміст в них криється! Це наш дім, ліс за річкою, небо, зорі, яблуня у дворі, калина біля криниці, лани - все це наша Україна. Ми - її часточка. Її не вибирають, в ній народжуються, живуть, намагаються зробити її кращою. Ми промовляємо це слово з любов'ю і ніжністю, бо воно подібне наймилішому слову на землі - "батьківщина". Ще з давніх-давен люди дбали про країну, бо майбутнє народжується в минулому, а розвивається в сучасному.
Як же нам жити на рідній землі? Якою ми хочемо її бачити? Розрізненою чи соборною? Звичайно, кожен свідомий громадянин, син своєї землі, хоче бачити її єдиною, бо тільки в єдності - процвітання і сила. А ми ж цього прагнемо.
За останні роки світ суттєво змінився, змінилися і ми. Нині ми - громадяни незалежної держави, яка заявила про себе всьому світові. До нас прислухаються і сподіваються, що ми зможемо побудувати справжню демократичну державу. Я не раз ставив собі питання: що ж для цього ми повинні робити? А від-повідь дуже проста. Саме життя підказує її і народна мудрість навчає: "Наша сила - сім'я єдина".
Так, у нас багато невирішених проблем. І державний устрій далекий ще від ідеалу, але тільки спільними зусиллями, з'єднавши всі землі воєдино, ми зможемо здолати перешкоди.
Питання соборності України дуже актуальне для нас, кримчан. Адже і нині доводиться читати на сторінках періодики, чути у приватних розмовах, як люди не можуть визначитися і дійти спільної думки, чи Крим з Україною?
Чому мені, звичайному школяреві, зрозуміло, що ми не повинні ділити нашу землю на захід і схід, на Крим і Україну. Ми - єдина держава, ми - єдиний народ.
Вставай, єднайся, Україно,
Країна дружби і добра,
Єднай народ свій воєдино
Нам згуртуватися пора.
Єднайся захід вже зі сходом,
І Крим вливайся в це злиття -
Нам треба бути вже народом
Заради кращого життя.
Доволі вже незгод і чварів,
Покори, утисків, ганьби.
Треба позбутись цих кошмарів
Нехай і в муках боротьби.
Я вірю в тебе, Україно,
Соборність - наше майбуття.
Прошу вас, люди, я уклінно -
Єднайтесь - в цьому сенс життя.
Андрій ПОВОРОЗНИЙ,
учень 9-го класу Азовської ЗОШ Джанкойського району.

На фото: команда Славнівської ЗОШ "Славноцвіт", яка у 2003 р. виборола у конкурсі "Кримської світлиці" комп`ютер.

МИКИТА ХРУЩОВ - ГЕРОЙ УКРАЇНИ?!

Шановна "Кримська світлице"! Хочу висловити на твоєму майдані свою думку, хоча й розумію, що вона є певною мірою дискусійною.
Отже, українці Криму в назвах своїх населених пунктів, вулиць та майданів пам'ятають безліч людей, навіть тих, чия діяльність зовсім не стосується нашого півострова. Не пам'ятають вони лише того, завдяки кому власне ця земля стала українською. Я маю на увазі Микиту Сергійовича Хрущова. Вважаю, що настав час виправити цю історичну несправедливість.
Українці! Як можна не шанувати того, хто приєднав до твоєї держави таку шикарну область?! Адже Крим, як сказав відомий поет П. Неруда, "це орден на грудях нашої планети". Скільки крові стількох націй пролилося за цю землю протягом історії - одна лише Кримська війна ХІХ століття чого варта. А тут, лише завдяки одному геніальному рішенню мудрого державного діяча, кримські українці отримали змогу зрештою опинитися не на задвірках чиєїсь імперії, а в складі своєї самостійної держави - і без жодного прояву насильства. Воістину, тільки безбатченки не пам'ятають такого сміливого вчинку! Аби це трапилося в якійсь європейській державі, то в столиці такої провінції обов'язково б височів монумент великому політику, а центральний проспект носив би його ім'я (а не ім'я, скажімо, далекого від Криму С. Кірова).
Вшановування в Криму М. Хрущова не повинно негативно сприйматися кримськими татарами, адже ця людина хоча й не повернула їх на історичну батьківщину, але першою з державних діячів СРСР засудила депортації, зняла з цієї нації тавро ворогів народу та надала цим самим можливість спокійно облаштовуватись на новій землі. Сама ж депортація проходила під час перебування Криму в складі РРФСР, а М. Хрущов керував Україною і нічого не міг вдіяти. Росіяни також не повинні бути налаштованими вороже, бо М. Хрущов - це наша з ними спільна історія. Подивіться, як усі росіяни встають разом, коли українці в Києві намагаються щось призабути з цієї історії. Тому нагадування про ще одного спільного історичного персонажа вони швидше за все сприймуть позитивно.
В цьому плані дуже добре, що зараз при владі перебуває Партія регіонів, адже верхівка цієї партії має донецьке коріння. Донбасівці завжди відзначалися шанобливим ставленням до своїх земляків, а молоді роки М. Хрущова, як відомо, пройшли саме на Донбасі. Звісно, що через таку постать, як М. Хрущов, завдяки якому мільйони шахтарів можуть відпочивати на теплому морі без міграційних карт та митних процедур, донбасівці на чолі з прем'єр-міністром В. Януковичем не повинні пройти, а мають допомогти нам вшанувати його.
Як на мене, позитив від приєднання Криму до України значно перевищує весь той негатив, який накопичився під час керування М. Хрущовим СРСР та УРСР. До речі, нам ще належить вивчити роль цієї людини у невиконанні "знаменитого" сталінського-беріївсько-жуковського наказу, згідно з яким передбачалося виселити у віддалені краї всіх українців, що перебували під окупаційною владою. І це також наш з вами обов'язок. А написи на монументі М. С. Хрущову я зробив би такі:
"Тому, хто зробив Крим частиною України". "Тому, хто першим засудив депортацію народів".
Отже, Микита Хрущов - наш герой, який приєднав Крим до Руси-України. Славімо його! Усіх вітаю з 53-ю річницею українського Криму!
Владислав ГОЛОВКО.
м. Феодосія.

НА ГОРОДІ БУЗИНА...

ПРОЧИТАВ вашого листа в "Кримській світлиці", шановна пані Валентино Дяченко. І перша моя думка була - "на городі бузина, а в Києві дядько". У листі ви змішали грішне з праведним - прихватизаторів, олігархів, бандитів і... співробітників газети. Звинувачуєте все і всіх, окрім себе, звісно. Приписуєте газеті гріхи, яких вона не має. А ще мені здалося, що пишете з якимось злорадством і єхидністю. Оскільки я постійний читач цієї газети з початку її заснування, то дозволю дати вам відповідь і дещо спростувати, утримуючись від вашого стилю.
Перше. Ви стверджуєте: "Газета люта, від прочитання її вас охоплює жах. Подібне бачили тільки у націонал-фашистів. Якби кореспондентам цієї газети дали зброю, - вони б стали вбивати росіян".
Вам не соромно таке писати? Як на мій погляд, газета досить толерантна. У ній відсутні безпідставні звинувачення і наклепи. Інколи буває і гострий матеріал, але справедливий.
А дехто з надто радикальних читачів звинувачує її навіть в беззубості. Тож я думаю, чи не переписали ви все це з газети "Крымская правда", трохи змістивши акценти. Нагадаю вам дещо із цієї газети за 12 листопада минулого року зі статті "Окупація": "...у меня возникли другие воспоминания: бледные от злобы лица западенцев из "Руха", некоторые из каких-то схронов повылазили... Дай им только "шмайсеры" в руки - всех перестреляют! Европеоиды!.. говорили, что рост ВВП в Украине резко замедлился, а я сижу и недоумеваю: оккупанты бродят по пускай еще не российской земле. Какой к черту ВВП?! Взрывать заводы и уходить в леса!" Як це вам, шановна Валентино, подобається. Невже і ви такої думки? Виходить, що ми, українці, окупанти на рідній, не своїй землі? А господарі її - росіяни? Мушу нагадати, що в Україні за ет-нічними ознаками людей не вбивають, а вбивають їх в Росії, убивають і українців теж.
Друге. "... не знаю, яка Україна сьогодні, знаю якою була Україна Щербицького-красеня, лагідна і відкрита..." А я знаю і другу Україну - Україну Горської та Світличного, Руденка та Лук'яненка, Чорновола (В'ячеслава) і Стуса, Симоненка (Василя, а не комуняки Петра), і Григоренка. Ваш "красень" разом зі своїми поплічниками знищував їх тільки за те, що вони боролися за права людини, вимагали дотримуватись Гельсінської угоди, котру, до речі, підписав генсек Брежнєв. Пам'ятаю і те, що той "красень" заборонив зупинити 4-й зловісний реактор Чорнобильської АЕС, як того вимагали обставини і котрий в кінці квітня таки вибухнув, заразивши радіацією пів-України. Та ще той Щербицький змусив 1 травня влаштувати багатотисячну демонстрацію під тією страшною радіацією. Ось такий ваш кумир Щербицький - кат України.
Третє. Невже ви звинувачуєте газету у приватизації-прихватизації? Не вона ж все багатство України роздала олігархам і бандитам. Не вона подарувала "Криворіжсталь" Пінчуку до його ювілею. Не вона ж роз-давала землю в приватну власність, який абсурд!
Ви, шановна, не замислювались, звідки взялись олігархи-хапуги? Я пам'ятаю, як колись, у першій половині минулого століття комуністи звинувачували в усіх негараздах "наследие буржуазного прошлого" та "ворогів народу". А чиє ж "наследие" у панів Ахметових, Коломойських, Пінчуків та їм подібних? Хто їх виховував?
А чи не ті "красені"-Щербицькі? І чи не вони виховували нашого головного кримського комуніста, "палкого захисника" всіх трудівників, Леоніда Грача? Ви ж, мабуть, чули, яку "хатинку" вартістю в сотні тисяч доларів побудував він у Сімферополі. Де ж він взяв ті кошти? А ще, будучи головою Верховної Ради Криму, виділив своєму зятю десь близько 20 га південнобережної земельки під аквапарк та ще під щось, порушуючи чинне законодавство.
Четверте. Ви звинувачуєте газету в нетерпимості до росіян, в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі, в розколі України. Знову ж таки наклеп, перекладаєте з хворої голови на здорову. Згадайте лише, хто напередодні виборів Президента у 2004 році щодня показував нам з телеекранів розділену Україну на ворожі регіони - схід і захід. Хто збирався в Сєверодонецьку на той шабаш з метою розділу України на дві держави? Там були Януковичі та Азарови, Кушнарьови та Колесникови. Там не були українці, були тільки чужинці, деякі з українськими прізвищами. Це вони ділили нашу Україну, це вони розпалювали ворожнечу в суспільстві. То всі претензії до них.
І останнє. Ви підкреслюєте "кухарське" походження, та ми майже всі вихідці з низів - хто з селян, хто з робітників.
І нічого поганого в цьому я не бачу. Біда в тому, що багато ще є людей з "кухарством" в голові. І що виховали дітей, які за долари готові продати і рідну матір. Тому і у владі всіх рівнів знаходяться переважно буржуї та їхні підлигачі. Це ж не таємниця, що тільки третина депутатів Верховної Ради України останнього скликання визнають себе українцями. Решта чужинці. Для них Україна - це, за висловом російського барда Розенбаума, "кухня", де вони їдять, а також де грабують. Ось таких виборці з "кухарською" спадковістю і обирають до влади. Як каже українське прислів'я: "Бачили очі, що купували, їжте - хоч повилазьте". Тож як обирали, так і живемо. Кого обрали, те й маємо.
З повагою,
Олександр КИСЛИЙ.
Красногвардійський р-н.

КРАПЛЯ РУЙНУЄ КАМІНЬ, А ПРАВДА - СТЕРЕОТИПИ

В той час, як вдень з вогнем неможливо знайти у нас в Криму в продажу українську книжку чи часопис, російськомовні ЗМІ не перестають трубити про засилля української мови, про двомовність, про зневажання, пригноблення росіян та інші нісенітниці. Я людина, яка пройшла весь шлях більшовицької імперії, прожила в її тюремному казематі, відчувши на власному тілі, на власному досвіді привабливість досягнень недосяжного. Я не за уроками, лекціями з марксизму-ленінізму, не за історією короткого курсу КПРС знаю всі етапи панування тоталітарного більшовизму від громадянської війни до безславного банкрут-ства імперії зла і насилля, бо я майже її ровесник, 1919 року народження.
Я добре пам'ятаю роки поневірянь і бідність нашої сім'ї, сім'ї пролетарів, заради яких, як казали більшовики, відбулася Жовтнева революція. Я пам'ятаю наслідки громадянської війни, колективізацію, рік 1933-й - Голодомор, рік 1935-й, коли "чорний ворон" навік поглинув нашого батька, коли від горя померла наша годувальниця - бабуся, а мати збожеволіла, коли ми, шестеро малят, пішли у світ, як ті Шевченкові малі... Хто це робив з нами, з нашою сім'єю, з мільйонами подібних? Скажіть руськоязичні патріоти не України, скажіть без викрутасів і без фальші - хто? Моє життя - це відображення, копія мільйонів таких, як я, за часів тоталітарного насилля комуні-стично-більшовицько-кадебешної влади.
І коли я виношу його на суд читача, то в ньому жодного слова вигадки, неправди, тільки ПРАВДА одна, багатостраждальна ПРАВДА!
Жили ми в містечку залізничників за 20 км на південь від Донецька. Як в нашому містечку, так і в ближніх хуторах, селах в основному проживали вихідці з Полтавщини і з центру України. Коли батько в 1927 році стулив малесеньку саманну хатинку, нас часто провідували якісь родичі, земляки-полтавці, ночували з возами на нашому подвір'ї. І часто до півночі вели бесіди про життя-буття в ті часи, про комуністичні побори, про колективізацію. Запам'яталась мені одна розповідь селянина, який казав, що після розкуркулення і висилки хазяйновитих селян довго не могли обрати голову колгоспу, не було з кого. Якийсь уповноважений від влади порекомендував обрати найбіднішого, мотивуючи тим, що наша країна - країна бідняків. Отака філософія для голодранців, від голодранців.
У 1927 році я пішов вчитися в єдину, на той час, Іловайську українську середню школу № 35, директором якої був педагог від Бога, вельмишанований не тільки вчителями і учнями нашої школи, а й всіма мешканцями містечка, Іван Герасимович Дегтяренко. Завдяки йому я закінчив вісім класів і за його рекомендацією був зарахований до Ворошиловградського художньо-педагогічного училища. Не зважаючи на мій статус "син ворога народу", він виділив для мене флігель при домі вчителів, забезпечив одягом, взуттям, усім необхідним для навчання у восьмому класі. Він був справжнім патріотом України. Як любив і поважав він нашу мову свідчить приклад з нашої зустрічі після закінчення мною першого курсу училища. Я звернувся до нього російською мовою, а він аж підскочив від несподіванки та й каже: "Ой, Петренко, що ж вони зробили з тобою?" І, мабуть, сам злякався своїх слів, бо похапцем закрив рукою рота. Отакі були часи в країні "где так вольно дышит человек". Івана Герасимовича не стало в 1937 році. Де він подівся, ніхто не знав, нічого не чув. Сьогодні добре відомо, що то був за рік - 1937-й, і куди могла зникнути така інтелігентна, високоавтори-тетна і всіма шанована людина з нашого робітничого містечка залізничників, як Іван Герасимович Дегтяренко. Його в школі величали Татом, до нього зверталось багато людей з різноманітними питаннями, як нині до адвоката, а він був тільки Вчитель. Ось би з кого брати приклад людинолюбства, патріотизму і великої працелюбності, приклад самопожертви в ім'я любові до України, до її знаних і незнаних людей, до таких знедолених, горем затурканих дітей, серед яких був і я у ті далекі трагічні часи.
До 30-х років містечко наше було суцільно україномовне. Російська мова нам була майже незнайома, бо скрізь - на вулиці, базарі, в крамницях, в різних владних установах, на підприємствах спілкувалися лише своєю українською мовою. Пам'ятаю, коли, десь в 1930 чи 1931 році, наша вчителька Марія Василівна Панасенко на першому уроці російської мови заговорила нею, то в класі піднявся такий регіт, як на якомусь комедійному спектаклі. Така вона була для нас незвична і чужорідна.
У ці ж роки почалася реконструкція і розширення нашого залізничного вузла. Будівельної техніки на той час було обмаль, замість неї були лопата, одноколісна тачка, носилки і грабарка з однокінною бричкою, на якій працювали грабарі. Оті грабарі приїжджали з Росії. Про них можна розповідати окремо. Вони були першими практичними колонізаторами нашого краю, першими його русифікаторами. Жили вони в бараках на зразок в'язничних камер - довгих, приземкуватих сірих будівлях, на півметра і більше врослих у землю, з нарами в два поверхи, в яких тулилися одинокі та сімейні і навіть жінки та діти. У дні зарплат там було таке збіговисько п'яниць, такі дебош, шабаш та матюкання, що поблизу пройти було неможливо. До навали грабарів ми ніколи ніде не чули, не бачили чогось подібного в нашому містечку, подібні лайки були просто не притаманні українцям. Десь років через три - чотири значно побільшало оцих грабарів, і для них почали будувати окремі одноповерхові будиночки, потім школу, дитячі садочки. І так їм до вподоби став наш Донецький край, що ми й незчулися, як стали меншиною на своїй і вже мовби не своїй землі. Зразу після війни нашу рідну українську школу роблять російською, навіть перенумеровують із № 35 на № 13, в чортову дюжину, асимілюється наша прадавня українська ментальність, зникає широковживана наша рідна українська мова, замінюючись на "советский общепонятный язык"...
Сьогодні нащадки "грабарів" претендують на статус корінного населення Донецького краю. І, по-кушнарьовськи, замахуються на відокремлення від України, на створення "Южнодонецької республіки", а то і "малоросійської губернії" в складі Російської Федерації. І всього-то, з часу появи перших грабарів, минуло трохи більше 70 років, і маємо, як казав один відомий політик-яничар, те, що маємо... Ставлю багато крапок і далеко не риторичні питання: чи будемо продовжувати асимілюватись між грабарями та їхніми матюками, чи відродимо свій патріотизм до України, до її споконвічних традицій волелюбства, працьовитості й дружби?!
Наближається моє 88-річчя. Дуже бажаю побачити Україну УКРАЇНОЮ, відчути своїх українців - УКРАЇНЦЯМИ без всякої каламуті та "грабарів".

Костянтин ПЕТРЕНКО,
ветеран праці, інвалід І групи великого побоїща комунізму з фашизмом 1941 - 1945 р., народжений в м. Іловайськ Донецької області 15 квітня 1919 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 10.03.2007 > Тема "Урок української"