Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3096)
З потоку життя (6324)
Душі криниця (3466)
Українці мої... (1457)
Резонанс (1487)
Урок української (988)
"Білі плями" історії (1663)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
В╤Д ПОРОШЕНКА ВИМАГАЮТЬ ПОЗБАВИТИ В╤ТАЛ╤Я КОЗЛОВСЬКОГО ЗВАННЯ «ЗАСЛУЖЕНИЙ АРТИСТ УКРА╥НИ»
Льв╕вська облрада прийняла звернення до Президента щодо позбавлення сп╕вака В╕тал╕я Козловського...


Н╤ХТО НЕ ЗАБУТИЙ?
“Н╕хто не забутий. Н╕що не забуто”. Це - улюблен╕ слова рос╕йських передач, та ще...


ГЕРО╥ УКРА╥НИ: ДОСТОЙНИКИ, НОМЕНКЛАТУРНИКИ ТА НЕГ╤ДНИКИ
А разом ╕з тим Героями Укра╖ни стало чимало номенклатурних д╕яч╕в, грошовитих б╕знесмен╕в,...


УКРА╥НА НЕ Б╤ДНА, А ОБКРАДЕНА ДЕРЖАВА
Коловорот конвертац╕╖ влади у ф╕нансов╕ ресурси ма╓ бути зупинений


П╤СЛЯ СКАЗАНОГО, або «БАРИН ВСЁ НЕ ЕДЕТ…»
Коментар до звернення до Президента Укра╖ни та Генерального прокурора, в╕дправленого ще 5 м╕сяц╕в...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #10 за 10.03.2007 > Тема "Ми єсть народ?"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#10 за 10.03.2007
"ШЕВЧЕНКОФОБ╤Я В СУЧАСН╤Й УКРА╥Н╤"
╤ван ДЗЮБА

(Зак╕нчення. Поч. у № 9).
Один ╕з розд╕л╕в книжки назива╓ться: "Обвиняется Господь Бог". Це так вони ╕нтерпретують пост╕йну напружену звернен╕сть поета до Бога як найвищого адресата сво╖х роздум╕в про та╖ну буття ╕ злигодн╕ людсько╖ дол╕, про призначення людини ╕ народ╕в, про нев╕дпов╕дн╕сть повед╕нки людей ╕ особливо можновладц╕в Христовим запов╕дям, про осквернення земного раю ╕ над╕й на рай небесний. Натрапивши на зболен╕ слова:

Нема раю на вс╕й земл╕,
Та нема й на неб╕, -

вони сприйняли ╖х не як поетичну метафору, а з м╕л╕цейською буквальн╕стю (взагал╕ поез╕ю вони читають як протокол службового розсл╕дування) ╕ з в╕дпов╕дними висновками: "Итак, рая нет. Но Бог все-таки существует (как это возможно - пойми, кто сможет!). И Он объявляется сообщником человеческих преступлений. Логика простая: "Каин убил Авеля. Кто виноват? Правильно: Создатель". Железная логика (или скорее дубовая?)" (с. 10). Таке враження, що це вони сам╕ про себе, бо "лог╕ка", яку щойно продемонстрували - лише продукт ╖хньо╖... ну, мабуть, уяви не можна сказати, бо надто простол╕н╕йно, як у автор╕в передвиборних "тез".
Де тут уже нагадувати ╖м про те, який глибокий ╕ драматичний зм╕ст мало звертання до Бога у св╕тов╕й поез╕╖ та ф╕лософ╕╖, який спектр людських духовних ╕ соц╕альних переживань у цьому д╕алоз╕ з Богом розгортався! Не бачачи в таких зболених звертаннях до Бога н╕чого, кр╕м "ненависти к Богу", автори засв╕дчують фальшив╕сть свого ритуально-заскорузлого "боголюбства", позбавленого сумн╕в╕в перед обличчям буття, мук, особист╕сного осягнення людського стояння перед Богом, - усього того, чим стол╕ттями жила ╕ живе св╕това поез╕я...
Траг╕чн╕ медитац╕╖ з╕ зб╕рки "Три л╕та" дали "матер╕ал" ще для двох позов╕в поетов╕: "Шевченко признается, что в его сердце пустыня" (це з приводу: "Невелик╕╖ три л╕та (...) // Опустошили убоге // Мо╓ серце тихе...") - ╕: "Шевченко познал истину: люди - это змеи. Он начал лечить своё разбитое сердце ядом и выть совой" (с. 81, 83). Це - "нищ╕вний", на думку автор╕в, коментар до картини душевно╖ драми поета, обставини ╕ причини яко╖ зна╓ або може зрозум╕ти кожен нормальний читач. Але авторам мало показати свою тупуват╕сть, ╖м так кортить додати ще й п╕длуват╕сть.
╤ вони додають: "Особенно трудным выдалось, как мы видели во второй части, лето 1843 года, когда Шевченко входил в "това-риство мочеморд╕в" со всеми вытекающими из этого членства обязанностями, а параллельно "скр╕зь був й все плакав: сплюндрували нашу Укра╖ну катово╖ в╕ри н╕мота з москалями - бодай вони переказились". Плюс ресторан Излера, плюс Адольфинки из дома терпимости и т. д. и т. п. Какое же сердце выдержит такие перегрузки" (с. 82). Чи не нагаду╓ це "лог╕ку", стиль та ╕нтелектуальний р╕вень "сл╕дчих д╕й" КГБ проти "дисидент╕в" 1960 - 1970-х рок╕в? Та сама нездатн╕сть уявити будь-яку ╕ншу мотивац╕ю недоступного ╖м мислення, кр╕м сво╓╖ ницо╖, та сама хамська пристрасть л╕зти в душевний св╕т людини сво╖ми брудними чоб╕тьми...
...Не зупиняються ╕ перед зовс╕м уже очевидним, нахабним шулерством. Процитувавши славетне Шевченкове:

У всякого своя доля
╤ св╕й шлях широкий:
Той муру╓, той руйну╓...
...А той нишком у куточку
Гострить н╕ж на брата, -

додають: "Последние слова, судя по всему, автобиографичны" (с. 71).
А ось як коменту╓ться в╕домий в╕рш ╕з заслансько╖ "захалявно╖ книжечки" - про розмову двох солдат╕в, укра╖нця ╕ рос╕янина, двох брат╕в по нещастю. "Вот задушевная поэтическая сцена: один солдат жалуется другому на обидчика-помещика. В кон-це говорит: "А зна╓ш, його до нас перевели ╕з арм╕╖". И слышит в ответ: "так что же? Ну, вот теперь и приколи!"". Автори обачно промовчали про характер "обиды", бо це не впису╓ться в ╖хню тезу про благодать рос╕йського кр╕пацтва. "Не пом╕тили" вони й того, що пораду "приколи" да╓ солдат-рос╕янин (способи помсти за такого роду кривди були однаков╕ скр╕зь, де знущання кр╕посник╕в переходили всяку межу терп╕ння), - а що укра╖нець в╕дхиля╓ цю пораду. ╤ р╕ч не в т╕м, що в╕н укра╖нець, а в т╕м, що це одна з типових постатей Шевченково╖ поез╕╖ ц╕╓╖ пори, коли в╕н з особливою любов'ю малю╓ образи людей, перейнятих християнським милосердям ╕ всепрощенням. А що ж кажуть автори? А ось що: "Какую же еще сцену мог воссоздать первый украинский приколист Тарас Шевченко?" (с. 72). Бува╓, у под╕бних випадках кажуть: "Хай це залишиться на сов╕ст╕ автора". Але цього разу таке в╕дсилання було б безадресним, ╕ не тому, що автор╕в аж тро╓...
Друге джерело натхнення - злоба супроти Шевченка як символу укра╖нства. Вона вихлюпу╓ться на кожн╕й стор╕нц╕. Автори не удосто╖ли Шевченка жодним не те що об'╓ктивним - де вже там! - а й просто толе-рантним, задля формально╖ пристойност╕ хоча б, словом. Про великого поета вони говорять з патолог╕чною безпардонн╕стю н╕кчем: "поэт-зомби", "деформированная личность", "войдя в раж, стал неудержим в своей лжи", "продавший душу" дияволу, "брехака", Ка╖н - бо "окаянний" - ╕ т. д. (див. с. 72, 74, 80, 81, 100, 113, 115 та ╕н.). На тл╕ цих пароксизм╕в уже майже джентльменськими виглядають так╕ перлини московсько-православно╖ в╕ротерпимост╕: "украин-ский папа римский", "Тарас Первый", "украинский кобзарско-папо-римский язык". Це останн╓ - про пересп╕ви псалм╕в Давидових; з традиц╕╓ю ╖х поетичного пересп╕вування, на в╕дм╕ну в╕д буквального перекладання, автори теж, виявля╓ться, не об╕знан╕. Багато св╕тових поет╕в давали сво╖ в╕льн╕ пересп╕ви з них. В╕д Шевченка ж вимага╓ться суворе дотримання б╕бл╕йного канону, не припускаючи жодного "неблагогов╕йного" слова про подвиги царя Давида, серед яких були, як в╕домо, й досить сумн╕вн╕. Але ж в╕н, кажуть автори, пока-явся перед Господом, - отже, будь-як╕ питання зн╕маються. А оск╕льки автори не страждають на почуття гумору, то, скаж╕мо, "ловлять" поета на тому, що тод╕ як у Б╕бл╕╖ про д╕вицю, як╕й доручено було з╕гр╕вати постар╕лого царя в л╕жку, сказано т╕льки одн╕╓ю фразою: "Девица была очень красива", Шевченко, - жал╕ються вони, - "сочиняет целую "Энеиду"" (с. 105 - 106).
Трет╓ джерело безпробудного натхнення автор╕в - мертва глухота до поез╕╖ (чи, може, ситуативна ╕м╕тац╕я тако╖ глухоти). Вони, для прикладу, немовби не розум╕ють, що голос л╕тературного персонажа не завжди ╓ голосом самого автора, що авторське "я" ╕ "я" л╕ричного героя можуть перебувати у складному сп╕вв╕дношенн╕ ╕ що це ╓ спец╕альною проблемою л╕тературознавчо╖ науки. Для автор╕в ц╕ "подробности" - зайва р╕ч. Прочитавши в "Тризне" монолог уявного романтичного героя: "Я тайну жизни разгадал, раскрыл я сердце человека...", - вони виносять вердикт: "гординя" Шевченка, а це, як в╕домо, не ╓ християнською г╕дн╕стю; б╕льше того, "в течение всей жизни кобзарь был уверен, что он всеведущ", а це в╕домо чия прерогатива.
Поетичний текст ╕сну╓ для автор╕в не як естетичне явище, а як об'╓кт для настирливого вишукування чогось нев╕дпов╕дного ╖хн╕м уявленням, а отже, обурливого й неприпустимого. Якщо таке "предосуди-тельное" знайдено - б╕льше н╕чого й не треба, все ╕нше ╖х не ц╕кавить. Скаж╕мо, в поем╕ "Неоф╕ти", яка мала б зац╕кавити цих "християн" (попри те, що сво╓ "християнство" вони ╕дентиф╕кують у межах казенного московського православ'я), ╖хню увагу привернув лише один еп╕зод, що стосу╓ться апостола Петра. "Вот что заставил его про-делать украинский папа римский" (с. 100), - блюзн╕рству╓ православна тр╕йця, - ╕ ци-тують уривок, де апостол, ╕дучи до Рима, зустр╕ча╓ орг╕ю ╕ не проклина╓ "золоту молодь", а да╓ ╖й християнське благословення. У сво╓му московсько-православному обуренн╕ автори "не пом╕тили", на що благословля╓ апостол молодь. "Не пом╕тили", що йдеться про сакральну силу апостольського благословення, яке перетворило душ╕ орг╕ян ╕ зробило з них жертовних неоф╕т╕в християнства. Певно, завинив перед ними не т╕льки "укра╖нський папа римський" Шевченко, а й сам апостол Петро, бо ж до Рима йшов... Ось до яко╖ сл╕поти й цин╕зму доходять наш╕ московсько-православн╕ борц╕ за "╓дино правильне" розум╕ння християнського Бога ╕ християнства...
╤ ще одне. Вирвавши з контексту Шевченк╕в поетичний рядок: "наробив ти, Христе, лиха!", - автори подають св╕й присуд: "Какого же зла наделал Христос? И кому? Ответ давно известен: врагу рода человеческого, князю мира сего. Ему и служил Шевченко, продавший свою душу за славу" (с. 113). Шевченко служив тому, кому служили вс╕ велик╕ поети - Богу правди.
У багатьох ╕з них можете прочитати й про те зло, яке мав на уваз╕ Шевченко: зло, що творили "╕менем Христовим" його фальшив╕ й захланн╕ слуги, розпалюючи кривав╕ рел╕г╕йн╕ чвари ╕ "цив╕л╕зуючи" нехристиянськ╕ "дик╕" народи в р╕зних краях земно╖ кул╕ - в╕д обох Америк до Сиб╕ру й Кавказу.
...Але все, що пов╕дали автори дос╕, - це лиш артп╕дготовка до завершального "килимового" бомбардування вс╕╓╖ територ╕╖ укра╖нсько╖ культури - в розд╕л╕, який зветься: "Шевченко против украинской культуры". Виявля╓ться, вся укра╖нська ╕стор╕я п╕шла не туди, куди сл╕д, оск╕льки укра╖нц╕ не знали того, що пов╕домляють тепер автори в оц╕й сво╖й ген╕ально-прост╕й евристичн╕й формул╕. Але послухаймо ╖х.
"...Украинская культура шире и глубже, чем Шевченко (как слон больше маленькой собачки). К украинской культуре относятся еще Е. Гребинка, Г. Квитка-Основьяненко, И. Котляревский, Г. Сковорода, Н. Гоголь. Своей позицией все эти люди вызывали у Шевченко неудовольствие, выражаемое в
различных формах. Еще к укра-инской культуре относятся М. Максимович, Н. Костомаров, М. Драгоманов, П. Кулиш. Их взгляды противоречили позициям Шевченко, которому они давали трезвую (п╕дкреслено авторами) оценку" (с. 140).
Не будемо питати автор╕в: чому б це Шевченко, виборюючи укра╖нськ╕й л╕тератур╕ шлях самост╕йного розвитку, а не малорос╕йського додатку до великорусько╖, не мав права на якесь критичне ставлення до сво╖х попередник╕в, повагу до заслуг ╕ внеску яких в╕н неодноразово висловлював? (До реч╕, "зловивши" Шевченка на тому, що в нов╕й редакц╕╖ послання "До Основ'яненка" мало назву "До укра╖нського писаки", автори зловт╕шаються: "Отныне с чистой совестью будем называть Тараса Шевченко "украинским Писакою". И не с ма-ленькой буквы, а с большой, учитывая резонанс от его писаний" (с. 152). Та не дуже "с чистой". Адже в часи Шевченка слово "писака", або "письмака", означало просто письменник ╕ не мало того образливого забарвлення, що п╕зн╕ше, коли в широкий вжиток ув╕йшов сучасний терм╕н "письменник".)
Але запитаймо ╕нше: чому вони не наводять жодного ╕з багатьох ╕ багатьох захоплених в╕дгук╕в, жодно╖ ╕з щонайвищих (а не т╕льки "тверезих") оц╕нок, що ╖х давали Шевченков╕ по╕менован╕ вище його побратими й посл╕довники? Ну, хоча б глибок╕ костомаровськ╕ характеристики Шевченково╖ музи, н╕ з чим не зр╕внянн╕ сво╓ю прониклив╕стю й пристрасн╕стю? Або драгомановсько╖ характеристики поеми "Мар╕я", про яку вони говорять з╕ "скрежетом зубовным" ╕ яку Драгоманов популяризував у ╢вроп╕? Або чому б ╖м, зрештою, не звернутися було до славетно╖ допов╕д╕ Драгоманова про "укра╖нську л╕тературу, заборонену царизмом", призначено╖ для Конгресу на захист культури в Париж╕? До його сл╕в про "змарнований час" - час перебування Укра╖ни у склад╕ Рос╕йсько╖ ╕мпер╕╖, яку автори уявляють "санатор╕╓м" для малорос╕в? Таких "чому" ╓ багато й багато, але з ким говорити...
...Почина╓ться й зак╕нчу╓ться книжка переможним протиставленням Шевченков╕ - Гоголя. Тема ця - Шевченко ╕ Гоголь - уже досл╕джена в багатьох публ╕кац╕ях, серед яких ╕ блискуч╕ прац╕ Юр╕я Луцького та Юр╕я Барабаша. Але авторам вона потр╕бна лише з одного, вузького погляду: протиставлення Гоголевого вибору - Шевченковому. ╤ насамперед - мовного вибору. Вони наводять розлогу цитату з╕ спогад╕в Г. П. Данилевського, де той переказу╓ розмову Осипа Бодянського з Гоголем про Шевченка. Ось Гоголев╕ рекомендац╕╖, як╕ автори недвознач-но перекидають через п╕втора стол╕ття нашим сучасникам: "Нам, Осип Максимович, надо писать по-русски, - сказал он, - надо стремиться к поддержке и упрочению одного, владычного языка для всех родных нам племен. Доминантой для русских, чехов, украинцев и сербов должна быть единая святыня - язык Пушкина..." (с. 5).
Ну, що ж: думка в╕дома, багатьма п╕дхоплена, та й Рос╕йською ╕мпер╕╓ю нав'язувана вс╕ма ц╕й держав╕ властивими методами. Але н╕ чехи, н╕ серби, н╕ нав╕ть п╕двладн╕ Рос╕╖ укра╖нц╕ цим шляхом не п╕шли, бо ц╕нували сво╓ нац╕ональне ╕ розвивали власн╕ мови. За Шевченком п╕шли наступн╕ покол╕ння творц╕в укра╖нсько╖ культури й л╕тератури... Тут я хот╕в назвати декого з найвидатн╕ших, але обачно зупинився. Краще тримати язик за зубами. Не давати авторам "наводку". Бо, виявля╓ться, порахунок ╕з Шевченком - це лише початок ╖хнього великого "проэкта". На черз╕ в
╖хньому списку - "кровожадная" "Панночка", "которая в своей "Лесной песне" с глубокой симпатией и огромным мастерством (дяку╓мо, хоч це, мабуть, тонка ╕рон╕я. - ╤. Д.) воспела различные виды лесной нечисти". На черз╕ й Франко, "который в поэме "Моисей" уродует Библию и заставляет Моисея богохульствовать (...) Однако такие крупные фигуры, как Франко и Украинка, требуют отдельного разговора. Не зря же они украшают своими умными лицами купюры в 20 и 200 гривень. Уже только за это каждый из них заслуживает отдельной книги в нашей будущей серии "Пламенные революционеры"" (с. 199). Не ясно, чи удостояться окремих книжок назван╕ дал╕ Довженко ╕ Яновський, чи вони заслуговують лише на в╕дпов╕дн╕ розд╕ли у спец╕альн╕й прац╕, як ╕ "так называемое" "розстр╕ляне в╕дродження" та д╕яч╕ ненависно╖ "украинизации". Можливо, пощадять Коцюбинського - за сина Юр╕я: хоч ╕ б╕льшовик, але ж в╕д Москви присланий...
Отже, гряде судний день. "Пора пришла", - знову погрожують автори. Але точно╖ дати "дня ╕кс" не називають - може, щоб б╕льшого страху нагнати. А тим часом ╓ робота адм╕н╕страц╕╖ Президента Ющенка. На стор╕нц╕ 144-й чита╓мо: "Настоящую публикацию авторы просят считать открытым обращением к православному христианину президенту Ющенко с требованием восстановить историческую справедливость и вернуть Киевскому университету потерянное им вследствие революционного беззакония имя крестителя Руси Святого равноапостольного Владимира".
...Поки в адм╕н╕страц╕╖ Президента сушитимуть голову над "требованием" скасувати знаки шани "первому украинскому большевику Тарасу Первому" (може, луганськ╕ автори з╕н╕ц╕юють зб╕р п╕дпис╕в за проведення всенародного референдуму з цього питання, а також у справ╕ буд╕вництва Шевченково╖ церкви в Канев╕, що ╖х не менше обурю╓?), поки укра╖нська держава шукатиме виходу з чергово╖ кризи, тепер уже кризи мемор╕ал╕в, - хочеться запропонувати для ознайомлення один ц╕кавий документ майже стол╕тньо╖ давност╕.
1911 року укра╖нська громадськ╕сть розпочала зб╕р кошт╕в на спорудження пам'ятника Шевченков╕ в Ки╓в╕. Проте ки╖вськ╕ "русские националисты", як вони себе йменували, чорносотенц╕ та московська православна церква розпочали шалену кампан╕ю спротиву. Ось що писав авторитетний у цих колах арх╕мандрит Антон╕й: "Шевченко вовсе не имеет никаких заслуг перед отечеством, а известен, кроме своего стихотворства, резко безнравственной и глубоко преступной жизнедеятельностью (...) Разогревая себя постоянно "горилкою" и ромом, заражаясь польскими революционными настроениями, Шевченко мало-помалу сделался безбожником, кощунником, наглым отрицателем и порицателем всего того, что дорого для честных русских людей (...) Поэзия Шевченко находится в тесной связи с особенно революционными произведениями Мицкевича, Чайковского, Залесского и Гощинского, с которыми Шевченко познакомился во время проживания в Варшаве в 1830 году и усвоил себе от поляков на всю жизнь и выразил в своей поэзии свирепую ненависть вообще к "Москве" Царской и в частности к Императору Николаю Павловичу и Богдану Хмельницкому". Твори Шевченка, доносить арх╕мандрит, "создали почву для возникновения ныне существующей многочисленной партии хохломанов, именующих себя украинцами, и проникнутых старым сепаратизмом изменника Мазепы и современными радикальными тенденциями"; в цих творах "безбожие, кощунство, отрицание власти и закона, ненависть к своему отечеству - России, ее доблестной армии, ее великому прошлому, ее церкви православной, Царскому самодержавию, ее Великим Монархам Петру ╤, Екатерине II и Николаю ╤, под-стрекательство к отделению Малороссии от России, к кровавой междуусобице и многим другим революционным явлениям" (Старец Архимандрит Антоний, бывший наместник Киево-Печерской Лавры. - К., Лавра: Типография "Русской печати", 15 апреля 1911 года).
Безсмертн╕ слова!
...Майже сто рок╕в минуло, а мракоб╕сся знову гострить сво╖ вовч╕ щелепи на Шевченка...

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #10 за 10.03.2007 > Тема "Ми єсть народ?"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=4563

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков