Версiя для друку Обговорити в форумi

Любі друзі! Початок нового року, а саме 8 січня - день народження талановитого українського поета Василя Симоненка, автора багатьох надзвичайно цікавих віршів, оповідань і дитячих казок. Василь Симоненко дуже рано помер, в неповних 29 років, але пам'ять про нього жива в серцях багатьох мільйонів читачів.
Василь Симоненко виростав у нелегкі післявоєнні роки на Полтавщині. У школі, як згадувала його мати Ганна Федорівна, Вася
вчився тільки на "відмінно". Десять класів закінчив із золотою медаллю. А  вчитися було йому ой нелегко!.. П'ять класів він закінчив у рідному селі Біївці, а решту - в сусідніх селах Єнківцях і Тарандинцях. А до Тарандинців потрібно було щодня долати дев'ять кілометрів, це - лише в один кінець... Восени та навесні ті кілометри ще  було легко долати, а ось взимку, коли по кілька днів мела хурделиця, заносило снігом стежки-дороги... Був такий випадок, коли із усіх учнів-чужосельців у хуртовину прийшов до школи тільки один Василь... Ось цей випадок і ліг в основу новели землячки Василя Симоненка, письменниці з м. Лубни Полтавської області Раїси Плотникової.

У класі було тихо, порожньо і холодно. Шибки на вікнах мороз розмалював так щільно, що жодної цяточки, жодного куточка без візерунків не лишилося. І що там діється на білому світі - не видно, а лишень чутно: вітер свистить, гарчить, скиглить, стука у шибку, шарпає дах, сипле дрібним, колючим снігом, то засипаючи малі стежки і широкий шлях високими наметами, то вичовгуючи прогалини до твердої, слизької, збитої дороги.
-  Лідіє Іванівно, може, й не варто мені коло груби заходитись? - запитала стара сторожиха, прибиральниця, завгосп, топильниця, яку величають Федорихою, кидаючи коло облупленої грубки добрячу в'язку дровиняччя. - Ну, хто у таку хурделицю прийде до школи? Якщо з нашого села нікого немає, то за сім кілометрів у таку негоду ніякого шибеника і калачем не заманиш.
Симпатична городяночка, вчителька всіх наук і примудростей, терла задубілі пальці, хукаючи на них крихітною хмаринкою власного тепла, і, зводячи докупи густі бровенята, промовила твердим, рішучим голосом, у якому бриніли дивовижні дитячі нотки:
- Ні, ні! Топіть! Я думаю - хтось та прийде. Діти самі хочуть надолужувати пропущене за воєнні роки. Ви знаєте, це незвичайні учні...
Вона із наївним запалом почала розповідати про своїх розумників, розбишак, геніїв і так захопилася, що перестає помічати холод і Федориху, яка вправно орудувала коло груби, вона не помітила й тепла, яке розійшлося по класу від веселої, гомінкої тріскотні полум'я.
Час летів... Купа дров поволі зменшувалась. Лідія Іванівна все ще говорила про своїх кулібіних, але вже без запалу і розчаровано позирала на свого крихітного годинничка.
- Ну, от, перший урок закінчився, - тихо промовила і зітхнула, сідаючи за дерев'яну парту, яка стояла ближче до груби.
Вона дістала із довоєнного шкільного портфелика купу паперів, так званих зошитів - якісь бланки, якісь списані аркуші, а поверх надрукованих літер красувалися чорнильні та олівцеві розводи. Вчителька занурилася у роботу, Федориха мирно спала, тихо сопучи, дрова виспівували чудернацькі рулади...
- Ну, от, і другий урок... - Лідія Іванівна замовкла на півслові і насторожено прислухалася до тупотіння у коридорі.
Двері класу широко розчинилися і на порозі завмерла засніжена постать хлопчини.
- Ой, Васю! - радо вигукнула вчителька і підхопилася назустріч учневі.
А той стояв каменюкою, тримаючи закоцюблі руки наперевіс, і дивився своїми глибочезними очима так розгублено, що Лідія Іванівна втратила мову і почала озиратися на всі боки, наче шукала допомоги. Врешті-решт вона згадала про Федориху. Миттю опинившись коло бабці, схопила стареньку за плечі і трясонула так, що та ледве не впала з ослінчика.
- Допоможіть, допоможіть, - благала вчителька. - Ой, лишенько, він же із найдальшого села прийшов, він же замерз, він же захворіє!..
Федориха кліпнула очима і відразу збагнула, що й до чого.
- А йди-но сюди, хлопче, - скомандувала вона. - О, та ти наче бурулька на моїй стрісі! Ану знімайте з нього "москвичку" і чоботи, а я зараз первачку принесу.
Вона вийшла за двері і вже за хвилину повернулася, тримаючи у руках чверточку з прозорою рідиною. Удвох з вчителькою вони розтирали руки і ноги героя-снігопроходця, а потім бабця, хлюпнувши у кухлик спасенної рідини, наказала хлопцеві зробити ковток.
Не минуло й півгодини, як чудодійний первачок, тепла груба і гарячі жіночі долоні прогнали злий дух чарівника, який обернув Василька на бурульку.
- І чого тебе у таку негоду принесло? - гомоніла Федориха, бовтаючи у невеличкому чавунчику окріп і підсипаючи туди якогось зілля.
- Так сьогодні ж контрольна з української літератури, - хлопець подав голос і широко всміхнувся на всі тридцять два. - Лідіє Іванівно, ми будемо писати твір?
- Ти вже написав свою контрольну, Васю.
- Ні, так не чесно - я ж стільки кілометрів відмотав...
- То ти хочеш писати роботу?
- Хочу!
Вітер штурмував стареньку будівлю школи, завиваючи відьмаком у високому димарі, пусті парти рівненькими рядами непорушно чатували незвичний спокій, Лідія Іванівна вишукувала помилки учнів на папірцях-зошитах, Федориха знову сопіла коло тепла, ледь помітно розгойдуючись на крихітному низенькому ослінчику, а Василь писав контрольний твір з української літератури.
Час летів... Згоріли у грубці всі дрова. Вчителька закінчила свою титанічну працю над помилками, старенька оговталась від свого не менш титанічного сну, учень поставив останню крапку, завершуючи і свою колотитанічну роботу. І абсолютно раптом вщухла хурделиця. Яскраве сонце різонуло по шибках гострим блискучим промінням, пронизавши наскрізь чудернацькі візерунки на склі. У класі стало світло-світло, а тепло, що йшло від груби, наповнило маленьку кімнату чимось приємним, лагідним.
- Лідіє Іванівно, а можна я збігаю до майстерні? - запитав хлопець. - Ми з Павловичем ковзани майстрували - може, вже готові.
- Біжи, тільки одягнися, а я тим часом перевірю ще й твою роботу.
Невдовзі Василько вийшов зі школи такий щасливий, що йому аж дух від того щастя перетинало - за контрольний твір з української літератури вчителька поставила йому дві кругленькі п'ятірки, хурделиці -  як і не було, сонце засліплювало радісні
очі, і головне - в руках він тримав вистругані з дерева, білесенькі, пахучі ковзани з тонесенькими металевими полозочками. Справжнісіньке щастя.
Сім кілометрів дороги додому здавалися такими звичними, от тільки намети... Та хіба він не здолав їх, ідучи до школи, коли вітер збивав з ніг, натрамбовував снігу за комір, у рукава, заліплював очі? А тепер же розгодинилось.
Василько ішов швидко. Сонце вже трішечки схилилось до заходу, але все ще щедро розкидало свої пекельно-блискучі промені по білому сніжному насту. Коли дорога звернула на крутий пагорб і перед очима хлопця розкинулася безкінечна долина з темною, завмерлою смужкою річки, йому так закортіло стати на ковзани, що хоч плач. Та ця ж річка прямісінько за їхніми городами протікає! От тільки ж петляє, клята, наче її сама нечиста сила затягувала у викрутаси. Звичайно, битим шляхом до домівки ближче, але на ковзанах - швидше. І хлопець покотився з пагорба до річки.
Прозора крига лягла на водяне царство, немовби товстозелене чисте скло: крізь неї було видно рух води, тріпотіння водорості, навіть поодиноких риб - все те жило, дихало, коливалось, манило своїми таємницями. Хлопець роздивлявся темно-зелену, аж чорну глибочінь, сидячи прямо на кризі і прикручуючи дротом гладенькі дерев'яні ковзани до своїх чобіт. Йому не вірилось, що ось зараз він стане на ноги і, відштовхнувшись, помчить по цій твердій крижаній стежці на своїх власних ковзанах. Тепер не треба буде канючити у Сабадашевого Льоньки "снігурі". Ну, то й що, що вони фабричні, металеві - їхні з Павловичем не гірші. І задачі з математики нехай Льонька тепер рішає удвох зі своїм товстим татусем, яким вихваляється, наче циган кіньми. А у Василька є тільки мама, але ж вона у нього така хороша. А ще у нього є Лайма - біла, пухнаста, породиста сука - такої в селі немає ні в кого.
Перший поштовх здався таким легким, таким дивним, здавалося, якщо піднатужитись, - полетиш... Берег з одного боку річки був пологим, рівненьким, а з другого - крутим, високим, стрімким, сніг під тим берегом збився у кучугури, захоплюючи частину криги. Василько намагався триматися ближче до пологого берега, але на поворотах його іноді заносило аж у замети - чого гріха таїти, не такий вже він вправний ковзаняр.Та байдуже - навчиться. Ось і зараз вже непогано виходить.
В-ш-жик, в-ш-жик - і аж душа злітає. І тепло, навіть жаркувато - не віриться, що вранці мало не пропав від холоду. Слава богу, Лідія Іванівна і Федориха врятували. Хлопець вправно долав відстань за відстанню, поворот за поворотом, але шалений темп довелося трохи збавити, бо, вимахуючи руками, з силою відштовхуючись від криги ногами, скоро притомився.   
Вигинаючись змією, не дуже широка річка спокійно дрімала під товстою кригою. Василеві трохи забракло духу і він зупинився перепочити коло вмерзлого у кригу дерева. Схопившись руками за схилене гілля, відсапувався і розглядав стонадцять разів бачене підводне царство, на яке міг би дивитися безкінечно, як на вогонь чи зорі... Раптом йому зробилось моторошно - якийсь холод торкнувся спітнілої, гарячої спини і пробіг по тілу мурашками. Здалося, що на нього хтось дивиться. Поволі, повертаючись усім тулубом, він озирнувся. Вовк стояв зовсім недалеко, на крутому високому березі. Він дивився на Василька зверху вниз спокійним, нерухомим поглядом. Видовжена морда звіра завмерла, він нагадував бутафорію, опудало з розкішним зимовим хутром, з великим, сивим загривком, з міцними лапами. Хлопець якусь мить теж не рухався, піддаючись несподіваній магії гіпнозу, тільки дрібна мурашва холоду ворушила шкіру і волосся на голові. Він бачив, як із-за спини великого вовка плавно з'явилися ще дві звірині морди і завмерли позаду вожака. Василько, пересилюю-чи себе, відірвав погляд від зловісної трійці і зиркнув на дерево, за яке тримався. Велика обчовгана гілка лежала праворуч. Хлопець нахилився, взяв її у праву руку і знову глянув на вовків. Вони стояли нерухомо. Вдихнувши повітря на повні груди, Василько відштовхнувся ногою від криги і сковзнув на середину ріки. Ноги здалися важкими, незграбними, чужими, наче хто прив'язав до тіла дві величезні гирі. Та треба було рухатись, долати тягар і власний страх, і власну безпомічність...
Кожний поштовх тепер давався дуже трудно, але молоде тіло поступово пересилило втому і вже неслось по кризі з шаленою швидкістю, відчуваючи позаду смертельну загрозу. Важка "москвичка" заважала рухатись, але кинути її Василько не міг, бо восени мама півльоху картоплі за неї до міста вивезла. Заважав і дрючок, та то була єдина оборона. З кожним поворотом річки рухатись було важче і важче, гальмуючи, хлопець озирався і бачив, як хижа трійця мчить понад урвищем, не відстаючи ні на крок. Стара, ще дідова шапка з'їхала на самісінькі очі і затуляла білий світ, липкий піт приліпив до тіла одяг - здавалося, що наскрізь змокріла навіть "москвичка". На наступному повороті, озирнувшись, Василько не помітив вовків і здивовано пригальмував - позаду їх дійсно не було. Та на душі легше не стало - він відчував, що так просто ця невелика зграя його не залишить, і коли наступний поворот врізався у річку крутим виступом, хлопець побачив знайому трійцю - розумний, старий вожак вийшов йому навперейми. Невдала спроба різко загальмувати ледве не закінчилась падінням, чудом втримавшись на ногах, Василь якийсь час рухався по інерції і зупинився майже коло звірів.
Вожак тільки одну мить примірявся до стрибка, і коли хлопець наблизився, плигнув на лід зі скелі. Його лапи з міцними кігтями клацнули об лід і роз'їхались врізнобіч. Василь миттєво нахилився і щосили жбурнув палицю по кризі, вона, кружляючи, понеслась до вовка і збила його в ту секунду, коли він, оговтавшись, приготувався до атаки.
Хлопець чув, як звір заскавчав, потім гарикнув, але вже нічого не бачив, бо мчав щосили, розмахуючи руками, не помічаючи крутих поворотів, наглих сутінків, власного поту, втоми, страху і вовків. Він більше не озирався. Трійця, не витримуючи шаленого темпу, почала відставати, але він того не знав.
Час  летів... Настала ніч. Вона була білосніжною, з високим яскравим Місяцем і безліччю цяточок-зірок  у небі.
Василько знесилено упав у велику кучугуру снігу і заплющив очі. Спочатку йому пригадалась сьогоднішня контрольна робота з української літератури. Потім - Лідія Іванівна і старенька Федориха з чавунчиком, у якому варилося зілля. Потім - мама з сумними і заплаканими очима. А ще потім - Лайма.
Він лежав нерухомо, коли щось вологе й пухнасте торкнулося його обличчя, лоскочучи ніс, підборіддя, щоки... Розплющив очі. Велика, біла, кудлата собака радісно махала хвостом, вертілася дзигою, ніжно скімлила і штовхала його темним ґудзиком свого вогкого носа. Лайма...

м. Лубни Полтавської області.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 17.01.2003 > Тема "Українці мої..."