Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3239)
З потоку життя (6464)
Душі криниця (3517)
Українці мої... (1465)
Резонанс (1508)
Урок української (990)
"Білі плями" історії (1675)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
З ╤СТОР╤╥ УКРА╥НСЬКОГО КОЗАЦТВА НА П╤ВДН╤ УКРА╥НИ
вийшов друком зб╕рник матер╕ал╕в науково-практично╖ конференц╕╖ «Запорозьк╕...


СТАНОВЛЕННЯ УКРА╥НСЬКО╥ НАЦ╤╥ В ОСОБАХ
3 серпня в Ки╓в╕ було урочисто в╕дкрито Музей становлення укра╖нсько╖ нац╕╖.


Р╤ЧНИЦЯ КАТАСТРОФИ МН17: 298 СОНЯШНИК╤В У Н╤ДЕРЛАНДАХ
У Н╕дерландах п╕дсумовували розсл╕дування за 5 рок╕в. Рос╕я, як ╕ ран╕ше, в╕дмовля╓ться в╕д...


ВЕЛИК╤ ЛЮДИ МАЛЕНЬКОГО НАРОДУ
Презентац╕╖ ф╕льм╕в проекту «Б╕льше, н╕ж Крим» в╕дбулися в Ки╓в╕, Львов╕, Херсон╕,...


КАТАСТРОФА МН17: ЧЕТВЕРО ВИННИХ НАЗВАН╤, КОЛИ ЧЕКАТИ ╤НШИХ?
Трагед╕я МН17 об’╓днала 5 кра╖н. До складу м╕жнародно╖ Сп╕льно╖ сл╕дчо╖ групи ув╕йшли...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #10 за 03.03.2006 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#10 за 03.03.2006
«Україна...Чому це слово таке болюче?!»
Роман Коваль

Недавно Олег Тягнибок, лідер Всеукраїнського об`єднання «Свобода», ось так влучно і колоритно (як завжди!) прокоментував перспективи його партії потрапити до Верховної Ради: «Як українці в Україні можуть бути непрохідні в український парламент? Це все одно, що я прийшов би до магазину купити хліба і, не побачивши того, що хочу, запитав: «Чи є у вас чорний український хліб?» А мені відповіли б: «Є, але ви його не бачите, тому що він лежить на найдальшій полиці, бо не має попиту. Купіть краще той, що всі купують». «А що у вас купують?» - «Мацу. Візьміть у нас мацу!»
Український чорний - не прохідний, маца - прохідна!»
А тепер - паралелі: українська книжка, пісня, вистава, газета (о, це «Світлицею» випробувано на собі!), та й мова загалом - «непрохідні», бо «на найдальшій полиці», бо «не мають попиту». Те ж саме - й з історією. Націоналіст, бандерівець, гайдамака - це лайка. Бо так «Крымская правда» написала чи який-небудь Родівілов сказав?!
Чорний правдивий хліб нашої української історії десятиліттями підмінявся чи то мацою, чи бубликами - з дірками, замість правди. «На жаль, по цей бік межі (роман написано в Галичині) мало хто знає, що після того, як московська червона орда захопила Україну, над Дніпром існувала своєрідна «республіка», яка під українським національним прапором провадила запеклу збройну боротьбу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині... Холодний Яр - одна з найяскравіших сторінок Визвольної боротьби в Україні. Це живий приклад, як невеликі числом, але незламні духом можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом». Так один із безпосередніх учасників цієї боротьби, холодноярець Юрій Горліс-Горський розпочинає свою, власне, документальну книгу «Холодний Яр», у якій - «чорний хліб» нашої історії.
Ми пропонуємо трохи того «хліба» нашим читачам - передруковуємо вступне слово до книги Ю. Горліс-Горського невтомного дослідника Холодного Яру Романа Коваля.
А саму книгу можна замовити в редакції «Кримської світлиці» - вона коштує 15 грн...

K.C.

Роман Коваль
«Україна...Чому це слово таке болюче?!»

Досліджуючи козацько-селянські революційні рухи доби Української Держави та Української Народної Республіки, розшукав я чимало спогадів про ті бурхливі часи. З радістю побачив, що сотні, а то й тисячі наших земляків написали спогади про свою участь у Визвольній боротьбі. На жаль, не все дійшло до нас, багато рукописів і людей, які могли б дати свід-чення, згинуло в огні революції та пекельному вогнищі репресій і голодоморів. Не всі документи ми ще й розшукали. Не до всього маємо доступ.
Але й та частина спадщини, яку ми вирвали з рук історичного ворога, дає підстави стверджувати, що ми є синами і дочками Великої Нації - войовничої, сильної, веселої, із зухвалими вогниками в очах.
Про це переконливо свідчать першоджерела. Ось двотомне видання споминів «Проти червоних окупантів» видатного українського старшини Якова Гальчевського (подільського отамана Орла). А ось книги мемуарів про Визвольну епопею козака полку Чорних запорожців Валентина Сім’янціва. А он спогади про Перший зимовий похід командарма Михайла Омеляновича-Павленка...
Важливі спогади про усміхнених наших героїв залишили й інші генерали Армії УНР - Юрко Тютюнник, Всеволод Петрів, Петро Дяченко, Олександр Вишнівський, Антін Пузицький, Олександр Удовиченко, Кость Смовський, Марко Безручко, Михайло Крат, Микола Капустянський, Петро Самутин, старшини Армії УНР Євген Маланюк, Лев Шанковський, Василь Прохода, Олександр Доценко, Євген Ґловінський, Дмитро Зоренко, Борис Монкевич, Адріан Марущенко-Богданівський, Леонід Романюк, Степан Лазуренко, Осип Думін, Вартоломій Євтимович, Микола Чеботарів, Михайло Середа, Микола Ґалаґан, Василь Задоянний, Антін Кущинський, Іван Цапко, Олексій Козловський, Сергій Чорний, Йосип Дігтяр, Тиміш Омельченко, Максим Ломацький, Макар Каплистий, Олександр Чирський та пребагато інших.
Зафіксували драматичні епізоди боротьби і козаки Армії УНР - Федір Скрипниченко, Андрій Марченко, Дмитро Ігнатенко, Микола Гайдак, Валентин Костенко, Олександр Фещук, Яків Решетників, Сергій Павлінський, Віктор Ревуцький, Яків Нестеренко, юнаки Спільної юнацької школи Лев Уманець, Олексій Батюта, Василь Афанасієвський, Юрій Руденко, Микола Фещенко-Чопівський, повстанці Микола Носик, Микола Білоус, Микола Малашко, Олександр Личак, Микола Леонтович, Степан Радзієвський та чимало інших.
Важливі спогади залишили й отамани - Марко Шляховий, Іван Лютий-Лютенко, Петро Філоненко, Микола Василенко, Яків Водяний, Віктор Чекірда (Чорний Ворон), Олександр Євтухів та підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко.
Осібно в цьому ряду стоїть ім’я Юрія Горліса-Горського, бо насамперед саме завдяки його роману «Холодний Яр» широкі верстви українського народу, спочатку в Галичині, а пізніше на Наддніпрянщині, узнали правду про велику міжнаціональну війну за право володіти українською землею.
«Холодний Яр» свій шлях до читача почав 1934 року. Тоді ж вийшов і «Отаман Хмара». Наступного року з’явилася книга «У ворожому таборі». Побачили світ і такі твори, як «Ave, diсtator!», «Червоний чортополох», «Живе обличчя червоного сфінкса», «Тюремні поезії», «Терпіння» та низка статей у різних часописах, зокрема таких, як «Літопис Червоної Калини», «Наш клич», «Вісник», «Дажбог», «Краківські вісті», «Волинь»...
«Спогади... На самоті перебрати день за днем, рік за роком те, що вже збігло в минуле, відтворити в собі пережиті радощі й болі, пережити їх ще раз і ще раз... Болючу привабливість цього «заняття» знає лише той, хто має що згадувати: хто любив і ненавидів всією душею, хто знає смак голоду й музику небезпеки, хто зустрічався на вузькій доріжці віч-на-віч зі смертю, чув її віддих і... щасливо розминувшись, показав їй услід дулю», - так почав свою книгу спогадів «У ворожому таборі» Юрій Горліс-Горський.
Справжнє прізвище цього незвичайного чоловіка - Юрій Городянин-Лісовський. Народився він 14 січня 1898 року в Полтаві. Назвали його на честь батька Юрія, офіцера російської армії. Мати - Людвина Соколовська - «вела свій родовід із польсько-шляхетського коріння».
Очевидно, важливу роль у вихованні відіграв батько, адже хто як не він, кадровий військовий, благословив сина на здобуття військової освіти, обдарував військовою вдачею.
Військову службу Юрій почав у «кавказькій кавалерії» під командою князів Хана-Нахічеванського та Султан-Гірея, де, за власним визнанням, «хапнув магометанської воєнної етики». Де літав Юрій у кінні атаки під час Першої світової війни, точно невідомо, може, на Турецькому фронті.
У роки Визвольної війни Юрій - старшина-кіннотник 2-го Запорозького (збірного) полку Запорозької дивізії Армії УНР, командиром якого був Іван Литвиненко, уродженець села Хоружівка, що на Сумщині. До слова сказати, саме в Хоружівці наро-дився майбутній Президент України Віктор Ющенко...
Наприкінці листопада 1919 року Юрій Городянин-Лісовський разом зі своїм полком опинився у «трикутнику смерті» (Любар - Чортория - Миропіль). Тут українські частини було стиснуто трьома арміями - Красною, Добровольчою та польською.
Знесилена, хвора на тиф і безнадію, українська армія агонізувала... Безнадія і депресія добивали хворе і знеможене козацтво... А тут іще чутки, що 3-й Гайдамацький полк Омеляна Волоха перейшов на бік більшовиків, а Євген Коновалець, виконуючи розпорядження Петлюри, розпустив Січових стрільців...
І раптом - «хто хоче, може залишитись в армії». Це був «блиск віри» - і за якусь мить Любарська трагедія стала «виходом до слави». «Знову Батьківщина нас потребує, знову ми - вояки, знову ми - люди, - такий витворився загальний настрій. Знову серце повне надій, а з ними - віри в нашу правду», віри в її перемогу.
«Хто не чується на силі, може залишити лави», - кажуть козакам старшини. «З нами залишаться тільки ті, хто має залізні нерви та сталеве серце», - звертається до вояцтва командарм Михайло Омелянович-Павленко.
Серед отих, хто мав «залізні нерви та сталеве серце», був і Юрій Городянин-Лісовський. 6 грудня 1919 року він разом з іншими українськими фанатиками під командуванням командарма Михайла Омеляновича-Павленка вирушив у невідоме, але таке обнадійливе майбутнє... Йшли на об’єднання з українськими повстанцями, які в запіллі били денікінців...
На початку лютого 1920 року 2-й Запорозький збірний полк дістався до холодноярського села Матвіївки, а на другий день Юрій на кулеметній тачанці переїхав у Головківку, яка також визнавала владу Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака. Тут і закінчився для Юрія Зимовий похід у лавах Армії УНР: кілька днів перед тим, під час довгого нічного переходу, пересівши з коня на бричку відпочити, він заснув і відморозив собі пальці правої ступні. Нога розпухла, почалася лихоманка. Продовжувати мандри з українською армією він уже не міг, тож змушений був залишитися на лікування в Мотриному монастирі, де в той час табором стояли гайдамаки Холодного Яру.
З цього, власне, і починаються спогади українського старшини, які він уклав у документальний роман...
З перших хвилин перебування в Холодному Яру полтавець відчув якийсь незвичайний войовничий патріотизм місцевих селян. І серце Юрія переповнилось, як він згадував, «якоюсь щемливою радістю». Вразила його й висока організованість озброєних хліборобів та їхнє дбайливе ставлення до українського вояка.
«Мушу зазначити, що такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав, - писав інший учасник Визвольної епопеї Сергій Полікша, начальник кулеметної ватаги отамана Федора Уварова, який забрів на територію Холодного Яру 1919 року. - На Зелені свята (головківську) школу, в якій я стояв із кулеметниками, буквально заатакували жінки і дівчата, які понаносили і печеного, і вареного - найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати...»
Випадкова хвороба змінила життя Юрія Городянина-Лісовського: в Холодному Яру торкнувся він серця України, знайшов друзів, бойовою дружбою з якими пишався все життя; тут він відчув гіркий щем втрат і поразок та щастя продовження боротьби за свободу Батьківщини. А Холодний Яр знайшов у ньому захисника і вдячного літописця.
Холодний Яр повністю заполонив Юрія. Все своє подальше життя він марив ним, мріяв повернутися на ці, за його висловом, «святі місця»...
Отож, вилікувавшись, він залишився серед гайдамаків Холодного Яру. Під псевдонімом Залізняк був призначений осавулом 1-го (основного) куреня Холодного Яру і взяв участь у численних боях за свободу нашої Батьківщини. У своєму романі він писав: «...Коли дві нації борються, білі рукавички мусять бути скинені. За п’ять років на фронтах довелося розрубати в бою череп не одному німцеві, мадярові, москалеві, але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лише тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти - або загинути».
У Холодному Яру Юрій не тільки багато здобув, але й пребагато втратив - насамперед друзів. І кохану дівчину Галю...
Трагічно-кривава історія їхнього кохання вразила не одне покоління читачів. Важко було повірити, що таке взагалі можливо. Здавалося, що це художня вигадка. Відтак підважувалася документальна цінність свідчень. Якщо автор вигадав цю історію, значить, міг вигадати й інші епізоди. І книга
із документальної площини переходила у жанр художньої - отже, і героїчні діяння холодноярців могли бути автором вигадані чи перебільшені...
Тому я не один раз звертався до дружини Юрія Горліса-Горського Галини Гришко, яка живе у США, чи була та історія - з іншою Галею, - чи ні...
З пані Гришко я листуюся вже 10 років і за цей час поставив їй сотні запитань. Вона завжди змістовно відповідала, а от на питання про «ту» Галю з Кам’янки, яка була першим коханням Юрка, завжди промовчувала. І я знову писав, знову запитував: так було чи не було?!
А вона знову відповідала на інші запитання. Нарешті, на десятому році листування, пані Гришко написала: так, це було, а не хотіла писати з причин, які розумний зрозуміє...
Хоч і жаль було «ту» Галю, все ж я з полегшенням зітхнув: значить, не художній роман написав Юрій Горліс-Горський...
Другим дражливим для мене питанням був образ Чорноти - найкраще виписаний, найцікавіший, найзмістовніший, най... най...
Чимало віднайшов я документів, які підтверджують правдивість роману «Холодний Яр». В тому числі і документів із Державного архіву СБУ, зокрема з особистих справ холодноярських отаманів та козаків. Але ніде я не виявив документів про Андрія Чорноту. Про братів Чучупаків,
чорноліського полковника Пилипа Хмару, отаманів Ларіона Загороднього, Мефодія Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Миколу Кібця та інших учасників Визвольної бо-ротьби знайшлося чимало документів, а от про Чорноту...
І знову сумнів закрадався у серце: може, це збірний образ, може, це вимисел?
Часто розгадка, здавалося б, складної проблеми, у тебе - під носом. Треба тільки бути трохи уважнішим... У післямові до другого тому «Холодного Яру», який вийшов 1937 року, Юрій Горліс-Горський помістив критичну заувагу до першого тому холодноярця Пилипа Постоленка.

«Пан Постоленко зазначає в листі, - пише Юрій Горліс-Горський, - що я «чиню кривду», бо одних, як, наприклад, Чорноту, з яким він разом «бурлачив», - (я роблю) «аж занадто героями», а про інших нічого не згадую. Якщо не помиляюся, (пан Постоленко) має на думці тих, що їх при мені в Холодному Яру вже не було: чи то загинули, чи силою обставин - потрапили в інші осередки Визвольної боротьби. Не згадую, бо мало або й таки нічого про них не знаю».
Як гарно, що Пилип Постоленко нава-жився покритикувати автора роману «Холодний Яр», - тим самим холодноярець Постоленко остаточно розвіяв сумніви!
Тому з Віктором Рогом, з яким замислили перевидати книгу «Холодний Яр», і наважилися саме «Холодним Яром» започаткувати серію військової мемуаристики - спогадів про Визвольну боротьбу українського народу в першій половині ХХ століття.
До слова сказати, такий авторитетний чоловік, як Улас Самчук називав «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського спогадами і ніяк не інакше...
А Чорнота... Поза сумнівом, це псевдонім. У документах він, напевно, фігурував під іншим іменем. Можливо, й під своїм власним. А може, й під іншим псевдонімом - адже не секрет, що українські підпільники, щоб заплутати чекістів, мали по кілька вигаданих імен. Наприклад, Кость Пестушко, очоливши Степову дивізію, взяв собі псевдо Степовий, а згодом змінив його на Блакитний. Напевно, не один читач чи дослідник вважав, що це різні люди - Пестушко, Степовий і Блакитний, - хоч була це одна людина... І все ж таки... Яке справжнє прізвище Чорноти? Юрій Дроботківський чи Олексій Добровольський?
Чому саме ці імена? Тому що в романі «Холодний Яр» (у розділі про повстання в Лук’янівській в’язниці) устами свідка Фіми Салганіка стверджується, що Чорнота і Загородній, поцілувавшись на прощання, застрелили один одного, а у спогаді, опублікованому в «Літописі Червоної Калини» (1932. - Ч. 10. - С. 6 - 8), Горліс-Горський, зображаючи ту ж саму подію, пише, що один одному у серце вистрелили Загородній і Добротківський. Отже, Чорнота і «Добротківський» - одна й та ж людина. Але кого все ж мав на увазі Юрій Горліс-Горський - Юрія Дроботківського чи Олексія Добровольського? І той, і той загинули під час повстання у Лук’янівській в’язниці.
Олексій Трохимович Добровольський, «казак банды Зализняка» (Мефодія Голика-Залізняка), народився 17 березня 1899 року і був прописаний у Єлисаветградському повіті. Спочатку воював у загоні Пилипа Хмари. Арештований у Звенигородці 29 вересня 1922 року. Загинув під час повстання в Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 року.
А Юрій Володимирович Дроботківський народився 30 червня 1896 року у дворянській родині. Його матір’ю була Аделаїда Генріхівна - «саксонская подданная». «Українське національне почуття» у Юрія було загострене з дитинства, через що і вступив у конфлікт зі своїм оточенням та родичами, які були прихильниками «єдіной-нєдєлімой». Російське «общєство» цькувало його. Юрія називали «мужиком» та «хамом». Зривали з нього українську національну стрічку. Юрій відповідав їм ненавистю. А щоб його почуття набрали осмисленості і сили, пішов 1917 року до української армії. Батькові ж 80 десятин землі в 1918 році, коли існувала приватна власність на землю, віддав селянам.
«С момента зарождения украинской контрреволюции, - писали чекісти, - подсудимый сразу вступает в её ряды и долгое время работает в петлюровских органах и армии, принимая активное участие в боях с советскими войсками. Вместе с армией УНР подсудимый (Юрій Дроботківський. - Ред.), отступает за кордон и вновь появляется на Украине во время наступления петлюровско-польских войск на Сов. Россию. По окончании этой войны подсудимый, не успев бежать, переходит в подполье...».
Якийсь час Юрій служив у отамана Ілька Струка, відділ якого від вересня 1919-го до початку 1920 року формально перебував у складі Добровольчої армії. До речі, Ілько Струк відступав під ударами червоних на Одесу через Чигиринщину. За сім верст від Єлисаветграда його розвідка зустрілася з розвідкою отамана Гулого-Гуленка, якому підпорядковувався полк гайдамаків Холодного Яру. Козаки помилково обстріляли один одного. Було поранено одного струківця. Потрапивши у полон, він і з’ясував ситуацію: виявилося, що з обох боків фронту були свої - українські повстанці. Гулий-Гуленко надіслав Струку пляшку самогону, перев’язану національною стрічкою, а Струк у відповідь передав Андрієві Гулому пляшку «миколаївки» з прикладеною на етикетці печаткою свого загону. Козаки - струківці і гулівці - зустрілися і запропонували один одному приєднуватися до їхніх загонів. Очевидно, саме тут, під Єлисаветградом, і перейшов Андрій Чорнота (тоді ще Юрій Дроботківський) до повстанців Гулого-Гуленка, відтак і потрапив наприкінці 1919 року до Холодного Яру... А Юрій Городянин-Лісовський опинився на Чигиринщині у лютому 1920 року. Тут і зійшлися їхні стежки. Тут вони і побраталися...
Напровесні 1921 року, виконуючи наказ отамана Івана Деркача, Залізняк (Городянин-Лісовський) «видістався з Холодного Яру» - Юрій мав перейти кордон і зустрітися з керівництвом Повстансько-партизанського штабу.
Завдання він виконав: переправившись через Збруч, дістався ППШ, де й був прийнятий Юрком Тютюнником. Але назад уже не повернувся: генерал Тютюнник, з недовірою поставившись до посланця Холодного Яру, заборонив йому повертатися на Чигиринщину і скерував Юрія в табори для інтернованих.
І все ж через рік - навесні 1922-го - Юрій вертається в окуповану росіянами Україну, але не в Холодний Яр, а до Києва. Тут якийсь час проводить підпільну роботу проти більшовиків, а 3 травня 1922 р. отримує завдання вирушити на Поділля. В одному з повітових міст, неподалік кордону, у відділі освіти під прізвищем Горський влаштовується на посаду волосного шкільного інспектора.
Декілька разів переходив він Збруч, щоб передати конфіденційну ін-формацію уряду УНР. Та внаслідок доносу якогось Дацишина 3 квітня 1923 р. Юрія затримали. Арештував його чекіст-латиш. Слідство проводили брати Зільбермани, спочатку Мендель, згодом Янкель, а потім - заступник начальника губвідділу ҐПУ Іванов. Юрія звинуватили за ст. 58 - «приналежність до товариств і організацій, що ставлять собі за мету повалення радянської влади». Провів 8 місяців у тюрподі Вінницького ҐПУ. Чекісти не спромоглися довести його вини і 16 грудня 1923 року звільнили з-під варти.
Виконуючи завдання одного з керівників українського підпілля, Юрій погодився працювати в агентурному апараті ҐПУ. Відтак досвідчений підпільник провалив не одну чекістську операцію. Та 1924 року - знову арешт. Цього разу вдати безневинного не вдалося: більшовики оцінили його «контрреволюційну» роботу на Поділлі в 15 років ув’язнення. Добре ще, що вони не дізналися про холодноярську сторінку його біографії...
Щоб урятуватись, Юрій симулював психічне захворювання. «Потяглися «тернисті» дні і ночі симуляції, - писав пізніше він у книзі «У ворожому таборі». - Я здебільша лежав не піднімаючись... Іноді відмовлявся від їжі. Іноді їв. Часом на запитання котрогось чекіста - плів йому дурниці, часом не відповідав нічого... Ця моя поведінка була тільки «прологом», щоби попасти до психіатричної лікарні... Мовчанка і перебування в одній позі та подразнююче нерви вичікування подій були важкими і фізично, і морально».
Але чекісти не дуже вірили у захворювання і ще протягом декількох років тримали в’язня у тюремній лікарні. За час неволі Юрій пізнав тюрми Вінниці, Києва, Полтави та Херсона. Нарешті його перевели до Херсонської психіатричної лікарні, звідки він у квітні 1932 року втік.
«Холодної квітневої ночі, - писав Юрій Горліс-Горський у документальному оповіданні «Колгосп над Інгулом», - утікши з Херсонської психіатричної лічниці, машерую вздовж залізниці Херсон - Снігурівка... За плечима вісім років голодних совітських тюрем... половина невідбутої ще кари, попереду зваблива, таємничо-невідома доля».
Ця «таємничо-невідома доля» закинула його з Херсонщини на Дон, потім на Кубань, а тоді на Поволжя, в Нижній Новгород, де він якийсь час працював на «Автострої». Тут Юрій не тільки заробив грошей, а й нові, надійніші документи. Про цей фрагмент його життя він написав спогад, який під назвою «Час вибиратися за кордон» я вперше опублікував у газеті «Незборима нація» (ч. 10 /212/, 2003).
З Новгорода Юрко вирвався у Москву, звідти помандрував до Білорусі. Тут наприкінці 1932 року він і перескочив кордон із Польщею і опинився в Рівному.
Спраглий за українською книгою, за українським словом, він розшукав у Рівному українську книгарню, з власником якої, Іваном Талащуком, швидко потоваришував. Дочка Івана Талащука Галина згадувала: «1932-й рік, мені було тоді вісім років.
Я пам’ятаю, як тато приводив до нас на вечерю скромно вдягнутого чоловіка, невисокого зросту, жартівливого, симпатичного». Чи думала вона, що через 10 років він стане її чоловіком?..
Невдовзі Юрій перебрався до Львова. Жив на площі Ринок, 5, пом. 7.
У Львові Горліса-Горського дуже швидко знайшла слава.
Тут він пізнав щастя...
1934 року вийшла книга спогадів «Отаман Хмара». У передмові до неї Юрій Горліс-Горський писав: «Маючи за плечима чотири роки підпільної боротьби з московсько-більшовицькою владою на Україні (з них вісім місяців, із наказу своєї організації, - в агентурному апараті ҐПУ), два смертних присуди і разом дев’яносто сім із половиною місяців арештів ҐПУ та большевицьких тюрем, я дозволю собі піднести крайчик завіси, якою густо закриті тайни червоної «охранки».
У цій книзі Юрій Горліс-Горський висвітлив трагічну долю подільського отамана Хмари - Семена Харченка, з котрим сидів у одній тюремній камері Вінницького ҐПУ, та його товаришів - Василя Яблунівського та Пилипа Іваніва, з якими проти ночі на
7 листопада 1924 року, напередодні розстрілу, отаман підняв повстання в тюрподі Вінницького ҐПУ...
1935 року у Львові побачила світ книга Юрія Горліса-Горського «У ворожому таборі» з присвятою: «Маленькій Любці Гадзевичівній присвячую цю книжку - «вуйцьо Юрцьо».
З цієї дівчиною, як виглядає, у Юрка був платонічний роман... У моєму архіві зберігається фотографія гарної дівчини, напевно років п’ятнадцяти, яка залізла на дерево. Це і є Любця Гадзевич, дочка о. Онуфрія Гадзевича. На звороті фотографії дитячо-інтимний підпис - «Вуйцьові Юрцьови - лазик по деревах. З дня 29.3.1935. Дрогобич».
Їхні стосунки тривали, напевно, кілька років, про що свідчить ще одна фотографія, де вже старша, років сімнадцяти, Любця Гадзевич сидить з Юрієм на лавці. Закрита парканом від стороннього ока, вона грайливо поглядає на Юрка, кокетливо склавши руки на колінах. Юрко теж залицяється, заглядаючи дівчині у вічі. Мабуть, недаремно він присвятив їй книгу... А щоб злі язики не плескали, написав: «Маленькій Любці...»
А вийшла заміж Любця за студента медицини Зенона Канюшка, навчалася з ним у Граці, в Австрії, де й залишилася жити...
1935 року у Львові з’являється друге видання роману «Холодний Яр» (першої частини). Вийшло воно коштом сотника Івана Зуба. Друга частина «Холодного Яру» потрапила до рук львівського читача 1937 року. А третє видання роману в 1937 - 1938 роках здійснило видавництво «Рекорд».
«Холодний Яр» мав у Галичині величезний успіх, особливо серед молоді. В переповнених «Просвітах» проводилися колективні вечірні читання. Жорстока правда про козацько-селянські повстання у Центральній Україні наповнювала серця галицької молоді ненавистю до ворога та бажанням заступити полеглих. Імена холодноярців ставали псевдо молодих оунівців. Без перебільшення можна сказати, що Юрій Горліс-Горський став творцем тисяч українських героїв, які уславили Батьківщину в 30 - 40-х роках ХХ століття...
«Холодний Яр» знайшов визнання й серед прихильно налаштованих до нас поляків. Так, «Польсько-український бюлетень» (ч. 46, 1934) помістив рецензію В. Вороного на цю книгу: «Любов до Батьківщини змушує героїв доказувати чуда в боротьбі з навалами «білих» і «червоних» відвічних ворогів. З любови до Батьківщини всі вони загинули в боротьбі, в льохах ЧК, в тундрах півночі, але своїх прапорів не зганьбили...». Добродій Вороний рецензію завершував так: «Книжка читається одним духом. Коли її читаєш, можна посивіти... Автор пов’язав у своїм творі правдиві події й по-мистецькому їх відтворив»...
Окрім літературного успіху, Юрій Горліс-Горський пізнав не меншого визнання як чоловік у галицького жіноцтва. До слова сказати, на фотографіях, яких в архіві історичного клубу «Холодний Яр» зберігається близько вісімдесяти, Юрій весь час в оточенні тих чи інших жінок, і всі вони сміються, горнуться до нього, або він до них...
1938 року Юрій Горліс-Горський знову приїхав у Рівне, «цим разом уже як відомий автор, редактор - елегантний, самовпевнений, - згадує Галина Талащук-Гришко. - Був веселий, привітний».
Наприкінці 1930-х років Юрій Горліс-Горський завершує роботу над романом «Між живими трупами» і анонсує його вихід. «Із здоровим розумом - серед божевільних, - писав у анотації автор. - Віддзеркалення економічної та національної політики большевизму у психічних захворюваннях українських інтелігентів і селян. Ліквідація «непу», «соціалістичний наступ», «індустріалізація» та «колективізація» - через призму тюрми і лічниці для божевільних».
Уривки з цього роману Юрко читав молоді, яка хмарами «липла» до нього. На превеликий жаль, книжка ця так і не побачила світ...
Кілька штрихів до біографії Юрія додала член ОУН Ірина Строцька, донька Миколи Ліщука - співвласника видавництва «Рекорд», яке у 1930-х роках видавало книги Горліса-Горського. Юрко часто відвідував гостинний дім Миколи Ліщука. «Останній раз він був (у нас) на початку 1939 року, - писала Ірина Строцька в листі до мене. - Збирався переходити на Закарпаття і попросив дозволу залишити у нас на деякий час скриню з особистими речами. Батьки дали згоду, і через кілька днів він її привіз. Вона була досить велика і важка, замкнена на висячий замок. Батько пожартував, мовляв, чи немає там зброї? Пан Юрій заперечив, але додав, що в разі потреби дозволяє батькові розпорядитися його особистими речами на свій розсуд. Попрощався з нами та відійшов.

(Продовження в наступному номері).

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #10 за 03.03.2006 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=3662

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков