Версiя для друку Обговорити в форумi

Шановна редакціє! Посилаю вам свою статтю, надруковану раніше в газеті Стрийського районного КУНу "Заграва", яка, гадаю, не без інтересу читатиметься і кримчанами. Це реакція на замітку К. Фролова в "Крымской правде" від 3 вересня 2005 р. "В украинских школах зомбируют псевдоисторическим бредом".
Про себе. Після середньої школи на Полтавщині закінчив філфак Львівського університету, а потім факультет іноземних мов Київського. Зараз на заслуженому відпочинку з незаслужено малою пенсією...
Василь-Юрій Кривень.
с. Піщане Стрийського району Львівської області.

КРАСНАЯ ГЕББЕЛЬСЯТИНА НА ШПАЛЬТАХ КРИМСЬКИХ ГАЗЕТ

Слухаючи не раз радіо «Голос России» або читаючи деякі російськомовні газети, не перестаєш дивуватися, якими безпардонними нахабами, якими безнадійно безпросвітними неуками є всі оті українофобського ґатунку і гарту захриплі трубадури і закальонниє щолкопьори. Так і хочеться вигукнути: «Яке надворі в нас тисячоліття?!»
Інтелект цієї різнокаліберної братії, науковий рівень її категоричних тверджень свого часу блискуче продемонстрував вождь кримських більшовиків (він же доктор історичних наук) Грач, обезсмертивши своє ім’я майже геніальним відкриттям: «Хто б коли чув про Україну, якби Олександр Невський не розгромив шведів під Полтавою?!» (М. Касьяненко, газета «День»).
Різношерсті віщуни та ясновидці стверджують, нібито червоно-коричневий сектор у пеклі розміщений неподалік обори, де у спецваннах вигрівають свої радикуліти московські царі. Якщо це дійсно так, то лідера півострівних комуністів у певному майбутньому чекає дуже неприємна зустріч із сином придворного конюха і цариці Наталії з роду Наришкіних - Петром Першим.
Та вернімося, як кажуть французи, до наших баранів - ознайомимося зі змістом замітки, яку газета «Крымская правда» від 3 вересня 2005 р. помістила на найвиднішому місці першої сторінки, «...читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми» (Тарас Шевченко) і лапок теж.
«Кирилл Фролов: В украин-ских школах зомбируют псевдоисторическим бредом».
Є такий вислів: «Відділімо котлети від мух». В даному випадку, власне кажучи, немає чого відокремлювати, бо котлета з кухні Інституту СНД аж ніяк не краща від гарніру - здохлих паскудних комах, що розносять усіляку інфекцію.
«Школьников убеждают, что население России и Малороссии (Украины) никогда не было единым народом. «Варварская Москва» оккупировала «культурную Русь-Украину», превратив ее в свою колонию».
Лапки посеред цієї цитати є не що інше, як засіб іронічного заперечення: мовляв, яка-така «варварская Москва» і яка ще там «культурная Русь-Украина»?!
Хоча з тими великоросами, яких зла доля наділила третьоримським менталітетом, і важко сперечатися, все ж станемо з ними на прю, тим паче, що у нас є непереможні союзники - європейці та іноземці з інших країн, які на власні очі бачили, що являли собою і Московія, й Україна в ХVІ - ХVІІ ст. Союзників наших неможливо звинуватити в належності до ЦРУ або кинути їм в лице страхітливе обвинувачення: «У него жена американка!»
Павло Алеппський, який 1654 року, супроводжуючи патріарха Макарія II, промандрував нашою землею від Дністра до Новгорода-Сіверського, а потім два роки прожив у Москві, в своєму щоденнику із захопленням писав про тодішню Україну - «прекрасну країну, що повна мешканців і замків», про її сади й лани, про «великі прегарні церкви». Та най-більше вразив Павла Алеппського і його супутників високий рівень культури і грамотності: «Ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть зде-більшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби і церковний спів».
Через 44 роки Петро Перший скаржився своєму патріархові: «Священники у нас грамоте мало умеют. Ежели бы их в обучение послать в Киев, в школы». Сам православний государ теж був не дуже в грамоті искусен, як і гидка його послідовниця - вража баба Катерина II, яка в слові з трьох букв зробила чотири помилки.
Зовсім інше враження справила на Павла Алеппського Московія. «Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть чисто стиснений і придушений, бо в тій країні ніхто не може почувати себе хоч трохи свобіднішим...». «Жарти і сміх стали для нас зовсім чужі». «Зате Козацька країна була для нас начебто наш власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями». «О, яка це благословенна країна!» «Що за благословенний народ!»
Красномовний факт про рівень культури та освіти в петровській Росії знаходимо у спогадах посла Данії Юля Юста. В час його посольської місії (1709 - 1712 рр.) одинокою вищою школою в Росії була Патріарша школа, ректором якої був Феофілакт Лопатинський, що народився й виріс у Львові, а всі викладачі були вихідцями з України та Білорусі.
Неприваблива манера поведінки тодішніх росіян раз по раз дивувала данського посла. «Коли росіяни розсердяться, то називають один одного злодіями і за дуже розповсюдженим тут звичаєм плюють один одному в лице».
Після прийому у царя Петра І Юль Юст занотовує: «Оточення царя поводилося без совісті і встиду: кричали, свистали, ричали, лаялися і навіть нахабно плювали в обличчя порядних людей».
Дивує данського посла й те, що при царському дворі була лише одна особа, яка володіла латинською мовою. І не дивно, адже в Московії в ХVІ - ХVІІ ст. побутувало прислів’я: «Кто по латыни научился, тот с правого пути совратился». І це в «Третьому Римі»!
Дещо раніше, ніж Юль Юст, в Росії та в Україні побували французькі дипломати Де Ла-Невіль і Жан Балюз. Перший про росіян: «справжні варвари, недовірливі, брехливі, жорстокі, розпусні, обжерливі, користолюбні». Про Івана Мазепу: «Цей князь обличчям негарний, але людина дуже освічена і прекрасно говорить латинською мовою. Він родом козак». Докладніше пише про гетьмана Жан Балюз: «Мова його взагалі добірна і чепурна. Правда, як розмовляє, то більше любить мовчати і слухати. При його дворі два лікарі німці, з якими Мазепа розмовляє їх мовою, а з італійськими майстрами, яких є кілька у козацькій столиці, говорить італійською мовою», «бачив у нього газети французькі та голландські». «Він дуже поважний у козацькій країні, де народ, загалом свободолюбивий і гордий, мало любить тих, хто ним володіє».
Можна навести ще десятки висловлювань шведів і англійців, чехів і поляків, німців і французів, в тім числі Вольтера, Бальзака, Меріме, - і всі вони не на користь як штатних україністів московського типу, так і позаштатних ентузіастів тієї ж масті.
Наш диптих (тобто картина з двох частин) буде незавершеним, якщо не додамо декілька штрихів про XV - XVI ст. Ще за 262 роки до того, як народився той, хто взявся прорубувати «вікно в Європу», українська й білоруська молодь мала вже відчинені ворота на Захід. Зробив це польський король Ягайло, який, звернувши увагу на велику кількість вихідців з України й Білорусі у Краківському університеті, відкрив 1410 року для них гуртожиток.              
Між іншим, «Ягеллони охоче й часто користувалися руською мовою, зокрема в листуванні» («Українська поезія XVI століття», Київ, 1997 р., ст. 16). У Краківському університеті здобували вчені звання і працювали викладачами чимало вихідців з України, яких тоді називали русинами (а їхню мову - руською) - Юрій Котермак з Дрогобича, Григорій Чуй Русин - із Самбора, Павло Русин з Лемківщини.
Юрій Дрогобич (Котермак), здобувши освіту у Львові, а вчені ступені у Кракові, був першим українським доктором наук. В 1481 році став ректором Болонського університету. Саме він був автором першої друкованої книги, написаної українцем, книги, яка побачила світ
1483 р. Повернувшись до Кракова, Юрій Дрогобич викладав в університеті медицину й астрономію. Серед слухачів його лекцій був і Микола Коперник.
Загалом же у XV - першій половині XVI ст. у Кракові навчалось не менше 1200 українців. Навчались вихідці з України і в Празькому, Падуанському, Паризькому університетах. Забігаючи дещо вперед, можна нагадати, що Юрій Немирич, канцлер в уряді Івана Виговсь-кого, того самого гетьмана, який 1659 р. вщент розгромив 200-тисячну московську рать, навчався в Оксфорді і Кембриджі, у Паризькому університеті.
У XVI ст. в Україні засновуються братські школи, в яких викладалися класичні мови, поетика, духовна діалектика, красномовство, арифметика, геометрія, астрономія, церковний спів.
Що в ті часи являв собою самозваний «Третій Рим», нехай Кирилл Фролов со товаріщі почитають ну хоча б в «Истории государства Российского» Миколи Карамзіна, а ми ще раз звернемося до книги Івана Огієнка «Українська культура» (Київ, 1918, ст. 61): «Навіть у XVII віці Москва животіє в темноті і на науку там дивляться як на «порождение исконного врага человеческого рода - диавола».
То яка країна станом на початок 1654 року - року Переяславської ради - була варварською, а яка культурною?! Прочитаємо ще раз останній абзац замітки в «Крымской правде», в якому «руководитель отдела Украины Института СНД» цитує якогось таємничого історика під прізвищем Ульянов. Таємничого, бо ні імені його, ні ініціалів, ані назви праці його, як і часу появи її на світ Божий не подається. Автор цих рядків у найбільшій радянській енциклопедії серед цілої когорти Ульянових історика з таким прізвищем не знайшов і має підозру, чи не належить він, бува, до клубу підпоручика Кіже. Законспірований історик заявляє, нібито «сепаратистская мысль до сих пор работает над созданием антропологических, этнографических и лингвистических теорий, долженствующих лишить русских и украинцев какой бы то ни было степени равенства».
«Сепаратистская мысль» не має потреби займатися винаходом велосипеда, позаяк у розпорядженні добросо-вісних учених, як і в розпорядженні всіх порядних, не вчаділих від шовіністичного смороду людей, є досить даних, щоб довести, що росіяни і українці ніколи не були єдиним народом, а ступінь споріднення між ними не настільки великий, щоб вважати їх народами-братами.
Про лінгвістичні (мовні) відмінності можна довідатися з читабельної монографії Григорія Півторака «Українці: звідки ми і наша мова» (Київ, «Наукова думка», 1993). Якщо московські україністи ні бельмеса по-українськи, то можуть прочитати праці свого земляка - академіка Олексія Шахматова (1864 - 1920 рр.)
Етнографічні відмінності (звичаї, побут, житло і т. д.) сільського населення настільки разючі, хоча певною мірою дещо знівельовані в
лиху годину так званої «радянської» влади, що не потребують жодних додаткових аргументів. Можна хіба що констатувати, що українець пізнавав світ і виростав під мелодію народної пісні, а великорос - під безперервну канонаду найогидніших, найпаскудніших лайок, які так в’їдалися в його плоть і кров, що їх уже не в силі витравити ні музика Чайковського, ні поезія Пушкіна, ні полотна Рєпіна, Сурикова, Левітана. І в цьому, коли хочете, біда, якщо не трагедія, і російського народу, і його найближчих сусідів - живих і мертвих.
Щодо антропології (науки про біологічну природу людини), то слід передовсім пам’ятати, що в етногенезі української нації слов’яни були четвертим етнічним нашаруванням, а місцем становлення слов’ян українського типу була Волинь. Саме звідти вони розселялися (головним чином, на схід і південь), асимілюючи сусіднє землеробське населення (здебільшого іраномовне), в т. ч. і вже засимільованих нащадків Трипілля і нащадків ще давніших автохтонів Пра-України.
Поміри населення України, які 1956 року провела Академія Наук, дали підстави встановити такі основні расові складники українців: архаїчний - 32%, середземноморський - 14%, вірменоїдний - 23%, нордійський - 31%. Отже, антропологічно ми є слов’янами тільки майже на третину. Другу третину (32%) становлять нащадки населення Пра-України, яке десь в межах VІІ - VI тисячоліть до н. е. приручило бика й одомашнило свиню. (Скільки ж то тисячоліть смакується сало на наших теренах!)
Що стосується расового складу росіян, то визначальним у них є угро-фінський елемент, практично відсутній в українців. І не дивно: адже в ті часи, коли на Волині складалися (а може, вже й склалися) слов’яни українського типу, землі на північний схід від нинішньої України, від Балтики до Уралу, населяли угро-фінські племена, більшість яких була асимільована слов’янами, які прийшли туди з території нинішньої Польщі. (Про розселення східних слов’ян читайте в «Повісті минулих літ»).
Не маючи точних цифрових даних про расовий склад нинішніх росіян, пошлюся на відомого російського історика Михайла Покровського (1868 - 1932 рр.), який стверджував, що в жилах росіян 80% фінської крові. Автор цих рядків не вважає слов’янську кров кращу за фінську і наводить цифрові дані з антропології лише з однією метою - як доказ того, що українці та росіяни ніколи не були єдиним народом. З цією метою цитую відомого російського антрополога Тетяну Алексєєву: «За комплексом фізичних ознак росіяни й українці можуть бути протиставлені одне одному...»
Народи - як люди: у кожного при бажанні можна знайти як позитивні, так і негативні (в тій чи іншій мірі) риси. Є вони і в національних характерах і українців, і росіян. Але немає жодної спільної. Хазяйновитому українцеві аж ніяк не імпонує розгільдяйська натура хамуватого великороса.
На цьому можна було б і кінчати, бо, як сказав Штірліц, найкраще запам’ято-вується остання фраза, якби не одне дещо дивне речення: «Фролов считает, что «мазепинцы» в системе образования Украины бросают вызов русской культуре и государственности».
Що стосується смертельної загрози, яка нависла над російською державністю внаслідок внесення деяких змін в підручники з історії України, то чому б г. Фролову на пару з редактором «Крымской правды» г. Бахарєвим не прилетіти до Києва, не увірватися у відомство Станіслава Ніколаєнка на проспекті Перемоги і в стилі своїх безсмертних предків, про яких так вражаюче писав данський посол Юль Юст, вщент не заплювати «мазепинцев в системе образования»? А потім, поки СБУ уточнюватиме, «что станет говорить княгиня Марья Алексевна», за підтримки швидко старіючих кандидатів у гауляйтери і гауляйтерки не підняти трьохколірний стяг над будівлею МО України - лігвом «самостийников» і «сепаратистов»? В житті завжди є місце подвигу.
Набагато складніше із загроженою російською культурою, бо непереможні вороги її - це самі ж таки росіяни, а точніше - ті з них, які так і не спромоглися оволодіти її багатствами, не взяли від неї те, що породжує, розвиває й зміцнює «души прекрасные порывы». І тут нема ради ...
Уявіть собі, що якісь там інопланетяни як облупленого знають Ігоря Бакая, але зеленого поняття не мають про російську культуру. Що вони подумають про неї, дізнавшись, що Ігорю Бакаю надано російське громадянство «за выдающийся вклад в науку и искусство»?
Василь-Юрій КРИВЕНЬ,
не доктор «исторических наук» і взагалі не історик за фахом.

Р. S. Ексклюзивно для Леоніда Грача.
1.  Ще задовго до Полтавської битви Західна Європа не тільки чула, а й читала про Україну - після того як 1659 року у французькому місті Руані вийшла книга інженера Боплана, який 17 років перебував на службі
польського короля. Книга називалася «Description de Ukraine» - «Опис України».
2. Спогади іноземців цитовано за книгою Володимира Січинського «Чужинці про Україну», Львів, 1991 р.
3. Дані про расовий склад українців - зі статті «Навколо хронології Києва»
О. Бодревич-Буць, газета «Молодь України» від 21 березня 1969 р.
4. Слово закалятися в українській мові має дещо інше значення, ніж в російській.
Обора - відгороджена для худоби частина подвір’я.
5. Слово бельмесити - від тюркського бельмес (не знаю). Кажуть українці: «ні бельмеса не знає».

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 01.01.2006 > Тема "Резонанс"