Версiя для друку Обговорити в форумi

(Закінчення. Поч. у № 50)

Боюся помилитися, бо читаю багато преси, здається, в останньому номері газети «Полуостров» була опублікована думка жінки-психолога, до речі, кримськотатарського походження, щодо лояльного, як на її погляд, ставлення російської більшості в Криму до держави Україна і української влади. І воно, це саме ставлення, могло б бути ще більш доброзичливим, якби не форсування мовного питання. Дуже вже це питання болюче і не просте! Як вам здається, має рацію така думка? Як на мене, порівнюючи той факт, що за 50 років шаленого зросійщення ваша рідна західна Україна так і не стала російськомовною, до речі, як і багато областей східної і центральної України за 350 літ, то, мабуть, щось таки в цьому є! Не можна ж діяти тими методами... хоч і дуже хочеться, але не можна. Не маємо права. Щоб не викликати відразу або хоча б образу... Не треба ж бути геніальним фізиком чи природознавцем, щоб розуміти, що кожен процес має визріти, має свою швидкість протікання. Вибачте за анекдотичне порівняння, але жінці для того, щоб народити дитину, потрібно мати чоловіка і 9 місяців строку, а не 9 чоловіків і місяць часу, як це нам часто і чисто по-людськи хотілось би.
Цікаво, а як би відчував себе кримчанин, потрапивши у західноукраїнську глибинку? Чи довелось би йому і як скоро призвичаюватися до тих чи інших незнайомих речей, поведінки, менталітету? Якими були б його шанси спробувати підлаштувати тих, хто живе тут споконвіку, так би мовити, «під себе»?
Пригадую, як я одного разу, їдучи у поїзді «Ужгород - Харків», який тоді ще ходив через Житомир, де я на той час проходив службу, а деколи виїздив до Львова для зустрічі з сім’єю, всю дорогу повинен був слухати приправлену добрим перцем галицького радикалізму (пробачте, не мною придуманий термін) і нестримним бажанням будь-що втовкмачувати свою правоту всім зліва-справа, не помічаючи, потрібно це комусь чи ні, статечного дядечка середніх літ, який повертався з Полтавщини чи Харківщини, де віддавав заміж дочку, до себе на рідну Галичину. Всю дорогу він не міг стримати «благородного» гніву від тих чи інших побачених там і дико незрозумілих йому звичаїв і правил, а здебільшого - відсутності останніх. Він, бачте, щиро сподівався, що приготована ним ціла низка весільних ритуалів і правил, таких рідних і обов’язкових йому з діда-прадіда, буде як ніколи до вподоби всім присутнім - і не інакше... Яке ж було його здивування, що все обійшлось, м’яко кажучи, «намного проще» і швидше, що він буквально не знав, де себе подіти від ніяковості, незрозумілості, як йому здалося, зневаги до святинь; не відав, як вести себе далі, кому вихлюпнути накипілу образу, коли навіть рідна дочка настільки «обсхіднилася», що наче й не його була. І от всю цю повноту наболілого він не зміг стримати у поїзді. Невже десь має бути інше, як у нього вдома? Невже ці «східняки» мають щось святе у серці? Куди він віддав рідне дитя? Що з нього буде? Якими, страшно подумати, ростимуть його майбутні внуки? Переліку невгамовних образ не було кінця. Пасажири, хто як міг, втішали його, теж щиро дивуючись: невже він сподівався, що вся Україна - як Галичина? Але ті умовляння лише підливали масла у вогонь. Хіба те, що він бачив, можна було назвати Україною? Хіба того начебто щирого сусіда, що так дружньо обіймав і втішав його за весільним столом, підливаючи саморобне звеселяюче зілля у келиха, можна назвати українцем, коли він наступного недільного (страшно, щоб таке приснилось навіть!) ранку збудив його клепанням коси і у свою чергу щиро здивувався, куди це сват вирядився у костюмі і білій сорочці, коли стільки роботи кругом влітку? Перелік міг бути безкінечним, і ображений «западенець» аж захлинався на весь вагон від безсилля, що його не розуміють начебто такі ж, як він хотів сподіватись, українці, хапав ротом повітря і здавалось, от-от втратить свідомість від свого ж запального характеру. «То що ж ми, по-вашому, недодєлані якісь? - не втрималась врешті-решт якась жіночка, - і те в нас не так, і ето не едак? Коли вже ви й праві, що ми такі відсталі від вас, сознательних «западенців», то дайте час - наздоженем, а не шпиняйте всю дорогу!» «Та вам, щоб усвідомити все те, що для нас ніколи не переставало бути святинями, якщо звичайним шляхом, і ста років не вистачить», - не вгавав галичанин. І тут тітку аж підкинуло на захист «несознательних» східняків: «А Ви ж як хотіли? Щоб за три дні? Як ГКЧП? То такий і результат буде!» Весь вагон вибухнув дружним реготом...
А ще пам’ятаю, як мене, українського офіцера української армії, коли українською ж мовою звернувся на тодішній знаменитій львівській «клумбі» перед оперним театром до однієї з бабусь, що продавала різні букетики-атрибутики: почім кокарда до військового кашкета, мене дружно, улюлюкаючи, обізвали «комунякою» і «москалякою» ще й підняли на кпини: «Що, хлоп - москаль, ще й глухий? Не дочуває? Я сказала не п’ятдесят, а дев’ятьдесят...» І тут вже не витримав я і зірвався: «Я не знаю, що таке дев’ятьдесят! Я знаю українське слово - дев’яносто!
І воно не співзвучне «п’ятдесят». На що я отримав відповідь, яку навіть наводити не хотілось би: «Та ти такий українець, як... і мова твоя чи ваша... таких українців треба...»  Можна лише домислити, які слова пропущені. То був час, коли всі «дірвались» до «свободи» і тішилися з цього, хто як умів...
Шановна пані Маріє, на другій сторінці «Кримської світлиці» за 25 листопада Ви пишете: «Нікому більше вірити...», а поряд, на третій сторінці - Віктор Ющенко: «Я хочу сказати тим, у кого опустилися руки, у кого хилиться голова...» Хіба це слова не того, кого у тому числі і Ви з Божою допомогою привели до влади? Хіба ці слова у тому числі не до Вас? Хіба у статті, що трішки правіше «Країна брехунів?» з підзаголовком «Почнімо, нарешті, з себе» Ви нічого не знаходите втішного? Особливо у останніх її рядках?
...Я зрозумів, чому так довго пишу цього листа. Давайте розкриємо «КС» за 02.12.05 на п’ятій сторінці. Поряд з роздумами-проповідями  о. Олега Ведмеденка стаття пана, ні, краще - брата у Христі Василя з Соснівки Львівської області (нашого з Вами земляка, Маріє!) «Віра спасе Україну» - це перлина з перлин у поки що не зовсім сяючому орнаменті під назвою «Кримська світлиця». Коли я побачив цю статтю, по правді, мало не просльозився і тепер вже точно знаю, чому газета дожила до цього часу і буде жити далі. А якщо навіть і ні, то  вже самою тільки публікацією листа Василя Сіховця під заголовком «Віра спасе Україну» газета виконала призначену їй Богом функцію. Я, як і автор статті (хоча по-справжньому Автор того, про що у ній йдеться, - Сам Господь Бог!) у своїх повсякденних дослідженнях користуюсь багатьма різними виданнями, у тому числі і деякими з тих, що ними користується пан... ні, брат Василь, однак, джерелом знань і найкращим порадником для мене є Святе Письмо. Я радий, що Бог знайшов того, хто більш стисло, більш вдало, більш влучно звернуся з Божими думками до всіх, хто любить Бога, свій народ, свою державу Україну, яку Господь подарував нам з милості і любові своєї, щоб ми наповнили її і всіх, у ній живучих, тим змістом, яким би Він хотів, для нашого ж блага. Ми повинні бути покірні владі, бо вона від Бога (Римлянам 13:1-6), бо це для Господа (1 Петра 2:13-17). Він розуміє, як то нам нелегко, що наші думки і наші шляхи відмінні від Його думок і шляхів (Ісаї 59:8,9) і хоче навернути нас до Себе. Це найкращі і найщиріші побажання Вам, шановна Маріє Мельник, як і всім громадянам України і планети, які хочуть стати майбутніми громадянами Царства Божого. Одна-єдина влучна публікація дає унікальну, безальтернативну відповідь для всіх на всі потреби, на всі житейські, у т. ч. політичні й побутові ситуації. Так просто, доступно і щиро: «Віра спасе Україну». І кожен її мешканець, незважаючи на нинішні, тимчасові (до майбутнього Царства Божого) труднощі, які стали результатом історії з Вавилонською вежею, пов’язані з нинішньою, тимчасовою різницею, відмінністю у мові, звичаях, побуті, менталітеті, споглядаючи з надією на вічне і на Вічного, досконалого, може сподобитися вже в цьому житті правильно розставляти всі крапки над «і», визначати пріоритети з любов’ю до ближнього, навіть до ворогів. А події, що насуваються в Україні, надають прекрасну можливість випробувати себе кожному у вірності принципам любові і милосердя. Чи ж не скористаємося такою нагодою? І що б не сталося, коли не так, «як нам гадалося», будемо пам’ятати, що небесний уряд і його Глава у відставку не йдуть.
«До Мене наверніться, і будете спасені, всі краї землі, бо Я Бог, і немає іншого: Мною клянуться: з вуст Моїх виходить правда, слово позмінне, що переді Мною схилиться всяке коліно, Мною буде клянутися всякий язик» (Ісаї 45:22,23).
А ми куди дивимося? А куди треба? Пам’ятаймо, Господня земля і все, що її наповнює!.. А ми тут поки що всі - тимчасові дачники.
З повагою - постійний читач «Кримської світлиці»
Віктор СИДОРЕНКО.
м. Сімферополь.
*  *  *
На жаль, таки довелося трохи скоротити цього листа - місця у "Світлиці" нині просто катастрофічно не вистачає. Сподіваємося, шановний автор вибачить нам цю творчу вівісекцію - ми реабілітуємося, як тільки повернемо газеті хоча б її торішній 16-сторінковий обсяг. А поки що дуже просимо наших дописувачів бути якомога лаконічнішими - пам`ятайте про ближнього, який теж хоче, щоб його почули.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 16.12.2005 > Тема "Резонанс"