Версiя для друку Обговорити в форумi

Багато років тому на півдні нашої України, в пониззі Дніпра, лежали безлюдні степи. Саме там почали селитись перші селяни-втікачі, які не могли змиритися
з панською неволею. Цих сміливців називали "козаками", що значить "вільні люди". Але й там жити мирно козакам не давали вороги. Вони часто нападали на них і грабували. Тоді козаки на острові Велика Хортиця, за грізними кам'яними порогами, що стриміли посеред Дніпра, збудували фортецю. З січених дерев'яних колод вони спорудили укріплення, що перетворилося на центр великого козацького поселення й дістало назву Запорозька Січ. Навколо фортеці козаки викопали глибокі рови, насипали високі земляні вали, а на валах поставили гармати. Біля них постійно чатували дозорці. Посеред Січі був просторий майдан. На ньому козаки збиралися на раду й вирішували всі свої питання. А довкіл стояли козацькі житла - курені. Була тут також збудована дерев'яна церква.
Суворе життя навчило козаків майстерно володіти зброєю. Вони влучно стріляли з пістолів, рушниць і гармат. А в морських походах застосовували бойові човни - чайки. Дніпро і його численні притоки козаки використовували для зв'язку з Києвом і всією Україною. По всьому світу котилася слава про мужніх лицарів - українських козаків.

ЛИЦАРСЬКІ ЧЕСНОТИ
Козацький характер овіяний легендами. Іноземні автори чи й наші історики, що поверхово судили про життя і діяльність козаків, нерідко наділяли їх лише нега-тивними рисами. Приписували пияцтво, гультяйство, розбійництво. Історичні ж першоджерела свідчать, що козаки були людьми мужніми, але й сердечними, чистими. Доброта і безкорисливість, щедрість і совість, повага і чуйність - притаманні запорожцю чесноти. А щирість дружби так цінувалася на Січі, що гріхом вважалось обманути навіть
чорта. Глибоко цінували січовики літніх людей і заслужених воїнів. Боронь, Боже, було їх образити! Славилась Січ і гостинністю. Приймали всіх по-
доброму, просто.
Особисту принциповість і чесність козаків визнавали навіть ті, хто їм зовсім не симпатизував. "Хоча в Січі, - відзначав католицький патер Китович, - жили люди всякого роду - збіглі й відступники від усіх вір - однак там царювала така чесність і така безпека, що приїжджі з товарами чи за товарами, чи в інших якихось справах люди не боялись і волоска втратити з голови своєї. Можна було на вулиці залишити свої гроші, не побоюючись, що вони будуть вкрадені. Будь-який злочин проти чиєї-небудь чесності, гостя чи січового мешканця негайно карався смертю". Отож у нашого народу споконвіку стійкі загальнолюдські моральні устої.
Візьмемо ж сьогодні на озброєння доброчинні козацькі духовні цінності.

КОЗАЦЬКІ ПРІЗВИСЬКА
На Запорозькій Січі був цікавий звичай. Новачок, котрий вступав у січове товариство, мав поміняти своє попереднє прізвище на нове, козацьке. Часто прізвисько обирали новому товаришеві самі козаки.
Уславився колись на всю Запорозьку Січ своєю силою козак Іван Підкова. Він був таким дужим, що міг однією рукою переломити надвоє міцну залізну підкову. Тому й прозвали його таким найменням.
Ти, мабуть, знаєш казку про Вернигору - велетня, який перевертав гори, і Вернидуба, котрий міг власноруч зламати величезного дуба. А ще є цікава легенда про вусаня Верниводу, що любив гратися з водою. На який бік він повертав вус, там робилося сухо.
Так само прозивали своїх силачів і характерників козаки. І в них були свої Вернигори, Вернидуби і Верниводи.
Взагалі козаки були веселими відчайдухами, загартованими в боях сміливцями, котрі нічого не боялися. В такому товаристві цінували не тільки силу й міць, а й жарти і дотепи.
Добираючи прізвисько новому побратимові, козаки любили пожартувати, незлостиво покепкувати з товариша. Тому багатьох нагородили такими кумедними прізвиськами, як Затуливітер, Неїжборщ, Непийвода, Недайкаша, Задерихвіст, Підкуймуха, Крути-хвіст, Печиборщ, Паливода, Роздайбіда, Загнибіда, Скачистрибайло.
Ось яку історію про походження свого прізвища переповідав один колишній запорозький козак: "Я був прудкий і проворний. Одного
разу, ідучи з Нових Кодаків у Січ, ми виїхали на високу могилу й, проскакавши кілька хвилин, стали спускатися. Мої товариші пішли втоптаною стежкою, а я надумав іти просто. Але курган був дуже крутий, а трава суха. Я послизнувся, упав і покотився униз стрімголов, як клубок або корж. "Коржем, коржем покотився!" - закричали козаки. І з того дня всі мене звали Микитою, а на прізвисько Коржем".
Ми посміхаємось, коли вперше зустрічаємо таке прізвище нащадка запорозьких січовиків. Кумедні козацькі "дражнилки" розважають нас і сьогодні.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 11.11.2005 > Тема ""Джерельце""