Версiя для друку Обговорити в форумi

4 вересня 2005 року виповнилося двадцять років з дня героїчної смерті у табірному карцері геніального українського поета, відомого правозахисника 60 - 80 років ХХ століття, незламного патріота України Василя Стуса. Його світлий образ борця за правду і волю України є незаперечним символом самовідданого служіння Батьківщині, зразком героїчного опору тоталітарному режимові, незламності духу, віри у священну перемогу Української Справи. На знак вічної пам'яті про подвиг Василя Стуса 4 вересня до його могили та могил його побратимів Юрія Литвина та Олекси Тихого на Байковому цвинтарі у м. Києві було покладено квіти від Президента України Віктора Ющенка.
20 років тому, за кілька місяців до початку "перестройки" й за 6 років до розвалу СССР, Україна зазнала від совєтської тоталітарної системи однієї з найважчих утрат. У концтаборі загинув поет і правозахисник Василь Стус.

Ще вруняться горді
 Славутові кручі,
ще синіє річки збурунена гладь,
та вже проминув тебе
 птахом летючим
твій час, твій останній,
 попереду - падь.
Ще небо глибоке,
 ще сонце високе,
та серце замало грудей не пірве:
урвались, подались
 прекрасні мороки,
і щось тебе кличе, і щось тебе зве!

У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в'язні Пермського концтабору особливо суворого режиму ВС-389-36 у селі Кучино Чусовського району Пермської області почули в коридорі кроки й притишені голоси начальника колонії та його заступників. Потім запала тиша, а за деякий час знову долинув підозрілий шум. Лише через багато днів по тому українські політв'язні здогадалися: того вечора з карцеру потай виносили тіло щойно померлого Василя Стуса. Україна залишилася без одного з найбільших поетів за всю історію своєї літератури.

Бо вже ослонився
 безокрай чужинний,
і в жалощах никне
 зелений розмай.
Прощай, Україно, моя Україно...
Чужа Україно, навіки прощай!

Василь Стус прожив 47 років.
13 з них він провів за ґратами та на засланні. Це був шлях офіри, неминучий за його безкомпромісної вдачі й гордої відмови не лише йти на угоду з ворогами, а й навіть вдаватися до будь-яких хитрощів чи дипломатії. Рівно за 20 років до смерті, 4 вересня 1965-го, він зробив крок на свою хресну дорогу, публічно виступивши проти нової хвилі репресій. Реакція системи не забарилася: виключення з аспірантури Інституту літератури, фактична заборона на професію, відмова у публікаціях, згодом - тюрми й табори. Та спроби змусити Стуса зійти зі свого шляху були заздалегідь приречені. Це розуміли і його кати. Перемогти поета вони не могли - могли лише знищити його. Згадує співв'язень Стуса Василь Овсієнко:
"Там нари підвішуються. Увечері наглядач каже в'язневі, котрий сидить у карцері: "Дєржи нари!" Він мусить їх узяти, а наглядач із коридору виймає шворня, і вони опадають. А табуретка ж то прикована саме під цими нарами! І дуже можливо так: що наглядач несподівано вийняв цього шворня, нари упали (а вони важкі) і ото ті нари могли вдарити Стуса по голові, і цього було достатньо - знесиленому, знеможеному, щоб його вбити".
Син Василя Стуса, Дмитро, підтверджує, що його батька поховали поспіхом, немовби намагаючись приховати сліди злочину.
"Мабуть, 6-го ввечері ми там були. У нас, - кажуть, - немає де зберігати, тому ми поховали. Нас потім, ввечері, відвезли вже на могилу, і все, що врізалось мені дуже сильно в пам'ять, - це мама, яка пролежала на цій землі, яка вже встигла підсохнути. Тобто його, очевидно, закопали не того дня, а майже відразу. Ну, десь тільки через годину, може, півтори, я її почав з тої землі піднімати".
Поспіх, з яким система намагалася покінчити з непокірним українцем, був невипадковим. Того року Василя Стуса було висунуто на Нобелівську премію у галузі літератури. Влада не могла допустити, щоб в її таборах для особливо небезпечних злочинців з'явився Нобелівський лауреат. Говорить Василь Овсієнко:
"Статут Нобелівської премії такий, що вона присуджується тільки живим. У подібній ситуації був, до речі, Адольф Гітлер у 36-му році - тоді Карл Осецький був визнаний лавреатом - ну то Гітлер його випустив з концтабору. Горбачов розв'язав проблему потенційного лавреата Нобелівської премії, та ще й українця, у традиційний російський спосіб: "нєт чєловєка - нєт проблєми".
Стосунки поета з владою за будь-якого ладу є драматичними. Але за тоталітаризму вони майже неминуче стають трагічними, часто вимагаючи вибору: життя або людська гідність, честь і талант. Стус віддав життя, але високо проніс гідність. Талант, якому він не зрадив, розквітнув барвами, незнаними раніше в українській літературі. Говорить філософ і письменник Євген Сверстюк:
"Серед поетів ХХ століття Стус, без всякого сумніву, займає особливе місце, і дуже високе місце. Завдяки вічній загроженості він відчував себе між небом і землею. І він створив на цій висоті такі речі, яких інші поети ХХ віку не творили".
В останні роки Василь Стус вийшов на поетичні обрії, які можуть відкритися душі лише на найвищих вершинах страждання й прозріння. Слово стало для нього не просто літературним інструментом, а прозорим і чистим втіленням такого стану духу. Він перейшов на білий вірш, рима стала для нього штучним засобом, якого він уже не потребував. Утім, про дещо дослідники творчості Стуса можуть лише здогадуватися: багато з його поезій останнього періоду зникли в сейфах спецхранів чи були знищені. Проте...

Василь СТУС:

...ступай майбутньому назустріч,
і най хода твоя легка
легкою буде. І не треба
жалких жалінь і задарма.
Тюрма не доросте до неба,
ще землю їстиме тюрма.
(За матеріалами Радіо "Свобода").

На фото - Василь Стус із сином Дмитром. 1967 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 09.09.2005 > Тема "Українці мої..."