Версiя для друку Обговорити в форумi

Українці мої! Українська мово! Ще не за горами той час, коли тебе вважали непрестижною, мовою "простолюдинів" - малограмотних верств населення, носіїв невисокої культури. Не без певних зусиль з боку зацікавлених кіл це уявлення глибоко вкоренилося у свідомості деяких представників середнього, а особливо старшого покоління. У той же час відбувалося теж цілком свідоме звеличення "великодержавної" мови на збиток іншим. Але якщо відкинути сентименти і все розкласти по поличках, як це спробував зробити у своїй дуже об'ємній статті (тому, даруйте, й подаємо її у викладі) нинішній гість редакції Олександр Прохода - асистент кафедри госпітальної терапії № 2 медичного університету м. Сімферополя, ці історично і прагматично обумовлені  явища в світі не нові і навіть мають свою позитивну сторону, звичайно ж, якщо розглядати ситуацію під певним кутом зору. Тож слово нашому читачеві.

"В свій час бессарабська інтелігенція розмовляла між собою румунською, а львівська - польською, навіть німецькою мовами. Гоголь та Шевченко, як не крути, були російськими інтелігентами.
Читаю я однаково обома мовами, дуже не люблю перекладів художніх творів, особливо українською, вважаю це марною тратою часу та коштів. На щастя, українське телебачення тепер, здається, відмовилось від дублювання російськомовних інтерв'ю. Бо всі ми, українці, двомовні, на відміну від тих, хто за цю двомовність бореться.
Так сталося, що у велику російську культуру, зокрема в красне письменство, зробили свій чималий внесок люди  різних національностей, бо та культура силою історичних обставин була більшою і підтримувалась державою... А коли складалася російська культура, їй також довелося запозичати зі світової скарбниці. На тому етапі І. Тургенєв, О. Пушкін, Л. Толстой широко використовували в творчості французьку мову.
Релігія, економіка та мова - це три кити, на яких історично будувались нації. Римська імперія розпалася тоді, коли прийшло християнство. Англійська мова панує у світі тому, що раніше Велика Британія, а тепер Америка стала економічно найрозвиненішою країною. І можна зрозуміти державних діячів, починаючи від Катерини ІІ та Валуєва і кінчаючи Сталіним та Брежнєвим, які повсюдно насаджували російську мову. Бо мова об'єднує націю.
Так було завжди. Згадаймо грецькомовну ойкумену - Александрію в Єгипті, перевагу грецької мови в Палестині, коли давньоєврейську добре знали лише так звані "книжники". Згадаймо Римську імперію - її латиною ми користуємося навіть через дві тисячі років (зокрема в медицині). З неї беруть витоки деякі світові мови - італійська, французька, іспанська. А свого часу ці мови, певне, теж вважалися варіантами спотвореної латини...
А сучасна Індія! Для більшості її населення державна мова не є рідною, заможні люди віддають дітей до англійських шкіл (за немалі гроші), де штрафують за вживання рідної мови навіть під час позакласного спілкування. Але всі вони після закінчення школи в побуті вживають хінді. А за інших часів державним службовцям навіть виплачувалася надбавка за вживання хінді замість звичайної для державних установ  англійської мови. Ось би нам так! Здається, дуже багато питань "двомовності" відпало б. Одержували ж свого часу в Радянському Союзі більшу зарплату викладачі російської мови!..
Так сталося, що ми живемо в самостійній Україні, за яку, до речі, на референдумі проголосувала навіть більшість російськомовних громадян, і нам не дозволять знову об'єднатися  в Союз, навіть якби ми раптом усі одностайно цього захотіли... Дуже вже великі гроші в тому не зацікавлені. Будьмо відвертими - від самостійності поки що виграли лише "нові українці", яких чи набереться 10%, а решті народу, що живе нижче рівня бідності, все одно, кому платити (або не платити) безпрецедентно високі податки..."
А ось на цьому місці змушена втрутитися в авторський текст, адже у читача може скластися враження, нібито створювала його зовсім не "наша" людина, у якої настільки превалюють над усім іншим прагматичні підходи, що їй навіть важко повірити в існування громадян, котрим небайдуже, кому (якій державі) сплачувати податки, котрі не можуть цілком вдовольнитися "ситою" приналежністю до асимільованого народу могутньої "своєї-чужої" імперії.
Олександр Пилипович з дванадцяти років мріяв стати лікарем-хірургом. І став ним. Подобалося, що хірургічні методи дають швидкий і стійкий результат. Але доля склалася так, що довелося перекваліфіковуватися на терапевта. З терапії захистив і кандидатську дисертацію, що дало змогу стати викладачем медінституту ("Там мої півставки більші за повну ставку дружини-лікаря, яка за часом фактично відпрацьовує півтори зміни"). Але хоча Олександр Пилипович сьогодні добре розуміє: поліпшити "якість життя" хронічно хворої людини - це теж не остання справа, та не приховує, що і нині почувається обкраденим через те, що відмовився від скальпеля. Бо, йдучи на ті чи інші поступки повсякденним побутовим вимогам, ми не можемо не завдати  моральної шкоди своїй особистості. Ще раз процитуємо нашого гостя:
"Але, друзі мої, якщо замість того, щоб зміцнювати державу за прикладом Америки, ми будемо лише мордуватися ностальгією за безповоротно загинувшим Союзом та виборювати двомовність або ж мітингувати з приводу вдаваних утисків російської мови, ми самі підрубаємо гілку, на якій сидимо...
Погляньмо на народ Ізраїлю. Вони відродили свій іврит, відмовившись навіть від ідишу; в їхньому кнессеті іншої мови не вживають, хоч, мабуть, багато хто з парламентарів володіє англійською краще, ніж державною. Цей народ на практиці втілив те, що ми, кримчани, написали російською мовою на нашому гербі: "Процветание в единстве". Тому їхній рівень життя дещо відрізняється від нашого "процветания". Тому до них від нас, а не навпаки, їдуть хоча б для тимчасового працевлаштування на, скажімо так, не дуже почесну роботу наші земляки..."
Ні, не випадково Олександр Прохода - читач "Кримської світлиці" з першого номера і зберігає підшивки газети за усі ці майже 10 років. Газету він не просто "скиртує", а читає, практично вивчає. Бо, як напівжартома зізнався, саме завдяки їй опанував літературну українську мову. Адже в Кривому Розі, де народився і виріс, його віддали у "престижну", як тоді вважалось, російськомовну школу, а вдома розмовляли "суржиком". Вищу освіту він здобував у Кримському медичному інституті, теж перебуваючи в російськомовному середовищі. Тут навчався і в аспірантурі. Тож українська мова для нашого земляка була рідкою гостею.
Але у Олександра Пилиповича є "Кримська світлиця". Хотілося б лише, аби порушувала вона більше болючих проблем сьогодення, щоб її голос завжди лунав із самої гущі життя. Чому немає гарячої води? Що радять київські кардіологи кримчанам - про все це бажано дізнаватися з рідної газети. А ще - щоб вона виходила частіше...
"Кримська світлиця" планує в наступному році виходити для початку двічі на тиждень. Тож залишайтеся й далі з нами, Олександре Пилиповичу, з газетою, вибрати яку для себе вам підказало 10 літ тому ваше добре лікарське серце. А ми і вас, і усіх наших друзів-читачів постараємося не розчаровувати... 

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 13.12.2002 > Тема "Ми єсть народ?"