Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4286)
З потоку життя (7291)
Душі криниця (3940)
Українці мої... (1582)
Резонанс (1872)
Урок української (1002)
"Білі плями" історії (1808)
Крим - наш дім (612)
"Будьмо!" (270)
Ми єсть народ? (239)
Бути чи не бути? (129)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (125)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДРУЗ╤-ЕТНОГРАФИ З БЕРДЯНСЬКА
Доля пам’яток в сьогодн╕шньому Бердянську, тимчасово окупованому московитами, не в╕дома…


БУТИ ВО╥НОМ – ОЗНАЧА╢ ЖИТИ В╤ЧНО
Бо ж направду йдуть з життя найкращ╕, ╕ чин ╖хн╕й - найвищого ╜атунку…


Олег Собченко: У НАС ВОЮЮТЬ ЛЮДИ З ДВОМА ОСВ╤ТАМИ, А В НИХ — З ДВОМА СУДИМОСТЯМИ
За його плечима сотн╕ розв╕даних рос╕йських позиц╕й ╕ наведень нашо╖ артилер╕╖.


ДЛЯ УКРА╥НЦ╤В ЗАРАЗ НЕМА НЕМОЖЛИВОГО!
Але й багато повернулися ╕з заруб╕жних зароб╕тк╕в, щоб з╕ збро╓ю в руках захищати Батьк╕вщину.


«УЛЮБЛЕНИЙ Д╤Д ТАРАСА ШЕВЧЕНКА»
Улюблений д╕д Тараса Шевченка по батьков╕й л╕н╕╖ був неперес╕чною особист╕стю…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #12 за 18.03.2005 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#12 за 18.03.2005
ЗОРЯ І ХРЕСТ ЛІНИ КОСТЕНКО
Олександр СИЗОНЕНКО.

Назустріч діамантовому ювілею

"Зоре моя вечірняя, зійди над горою..." - благає сама Україна.
Бо, здається, споконвіку був у нашій поезії та фольклорі цей прикметний і хвилюючий образ. Не віриться також, що колись не було в нас "Реве та стогне Дніпр широкий...". Адже твір цей, за Гоголем, "реет и вьется" над нашою долею й культурою, мов поетична душа України.
Розпорядники Шевченкового ювілею в 1999 році не включать його до програми вечора в оперному театрі. На знак протесту зал самовільно встане й заспіває цей поетичний гімн України! І Павло Муравський розвернеться й диригуватиме не хором, який лишиться в нього за спиною, підхопивши пісню, а публікою. І це стане апофеозом ювілейного вечора.
Так самоутверджується Шевченкове Слово в умовах ворожої провладної дійсності, якою б вона не була.
*  *  *
Так і в Ліниній поезії: "Усе іде, але не все минає над берегами Вічної Ріки..." - невже у нас не було колись такої образної і мудрої філософеми? А "Шалені темпи. Чи не наша власність"? Або: "Даруй мені над шляхом тополиним важкого сонця древню булаву". Чи "А там, а там... Жорстокий клекіт бою і дзвін мечів до третьої весни..." - це сказано навіки!
В цих поезіях - Ознака, Глагол і Дух України! Тут - її і суть, і голос - сама її Історія дихає в цих рядках.
Коли нашу культуру і літературу олігархи й недолугі правителі відкинуть вже й не на узбіччя, а за його кювети, Лінина поезія не лише виправдовуватиме своє призначення, а й утверджуватиме національні духовні ідеали перед навалою постмодернізму, мас- і поп-культури. Вбивчою іронією розвінчуватиме і каратиме своїх кривдників - духовних поневолювачів України. Бо у таких правителів не душі, а доларові рахунки в офшорах, а замість очей - банкноти із зображенням американських президентів, за якими вони не бачать ні України, ні нас з вами.
*  *  *
"Сосновий ліс перебирає струни..." - повторюю вголос і подумки, дошукуючись поетичної чарівності приголомшливого рядка. І... Не знаходжу. Ну, що б, здавалось,, криється в оцій ефемерній дії: "Перебирає струни". Які "струни" і як "перебирає" ліс? Якщо з прагматичними намірами доскіпуватися змісту. Але ж... Поезія народжується не так "з голови", як із душі, - душею ж найперше і сприймається. Іноді всупереч елементарній, примітивній логіці. Бо вона, логіка, часто-густо суперечить художнім тропам, образним узагальненням.
Саме з Ліниної поезії, де все досконало вивірено, усвідомлюєш неприпустимість розриву строфи, виривання рядків з її злютованого контексту. Бо тільки коли читаємо далі: "Рокоче тиша на глухих басах", тоді дух перехоплює Лінина алогічна образність. І чарівність Ліниної поезії. Тільки обивательський примітивний розум дошукується в поезії сугубих реалій.
А душа, мов пуп'янок у квітку, розкривається назустріч поетичній образності, хоч би якою
умовною вона була. І розвертається на її чарівний пеленг, і невідступно слідує за нею, як соняшник за сонцем з ранку до вечора: "Бринять берези і блукають луни, людьми забуті звечора в лісах..."
І тут мені знову здається: це написала не Ліна, а сама Україна. Як ото у випадку з Шевченком. Трапляється ж таке від-чуття вельми рідко! Але - трапляється. Особливо часто у книж-ці "Над берегами вічної ріки" - улюбленій ліриці нашої літератури - і класичної, і сучасної.
*  *  *
"Я люблю Ліну!" - казав моїй незабутній дружині над розгорнутою саме оцією збіркою, подарованою мені з автографом.
І сувора та вимоглива Галя обнімала й цілувала мене мовчки, змахуючи сльозу розчулення і згоди.
Зітхала:
- Та як же її не любити, оцю Ліну, якщо її поезія захоплює і перевертає душу?!
"Люблю Ліну", - кажу своїм розумним, обдарованим дітям, онукам. А вони мовчки кивають, погоджуючись. Або поблажливо усміхаються: "Теж мені відкриття!", "Ще б пак!" І суворий, непідкупний та стриманий син мій іронізує: "У тебе, тату, губа - не дура! Є тут кого любити. І є за що..."
А онука Ланочка-Роксолана ще школяркою, прибігаючи з уроків, вривається в кабінет, кричить з порога: "Дідусю! Я знаю ще один Лінин вірш, послухай: "Чекаю дня, коли собі скажу: "Оця строфа нарешті досконала". О, як тоді, мабуть, я затужу! І як захочу, щоб вона сконала..."
Похитуючись і примружуючи очі, Лана читає далі про Мікеланджело Буонарроті, а я слухаю
із завмиранням серця та й думаю собі: "Та у вас же, Ліно, всі строфи досконалі! Як можна бажати, щоб вони сконали?!"
За часів Катерини Медичі та Варфоломіївської ночі, вчиненої нею, гугеноти-протестанти надягали волосяниці і самі себе катували бичами до крові, вимолюючи відпущення гріхів.
"А за що ж караєтеся ви, Ліно, творячи ТАКУ ГЕНІАЛЬНУ ПОЕЗІЮ?! Що це за самокатування?"
Відповіді немає. Додумаймо самі...
*  *  *
"Я люблю Ліну та Її поезію!" - не криючись, кажу тепер своїм друзям-поетам.
Мовчать... Погоджуються? Дивуються моїм захопленням? Чи з натугою тамують гординю? Заперечень, однак, немає.
Один, все ж, не втримується: "Щось ти, Сашко, впадаєш у крайнощі! Вважаєш Бетховена найгеніальнішим - Богом над усіма композиторами. Наче й немає ні Баха, ні Гайдна, ні Моцарта, ні Брамса та Ліста. А Ліну звеш усно й письмово, зі шпальт журналів і газет, із телеекрана - геніальною! А вона - не гені-альна. Вона талановита. Гарна поетеса. Як усі".
І мені жаль визнаного поета. Шкода, що навіть вельми талановиті люди скупі на добре слово! Не вміють і не хочуть радіти чужому успіхові. Не визнають очевидного й переконливого вияву геніальності. Бо це, бачте, принижує їхню гідність і визнання.
Що тут скажеш?
Помовчмо...
*  *  *
У вікні, прокидаючись, бачу між гіллям дубів дві зорі. Передсвітом.
Одна - більша і яскрава - її звуть ранковою. Насправді - це планета Венера.
А друга - менша і тьмяна - зоріє, мабуть, з якоїсь немислимо далекої галактики. Кліпає й підморгує, немов недремне око Всесвіту.
Щоразу шукаєш її з тривогою і знаходиш з неабиякими зусиллями. Хвилюєшся: а раптом не знайду? І стає моторошно. І чогось жаль. І за чимось сумуєш, якщо далеку зорю поглинають летючі досвітні хмари. А пролетять - вона з'являється ще віддаленіша, ще відстороненіша й чужа. А вабить ще дужче.
У цих передсвітанкових зорях - дві Лінині іпостасі: поетична - відкрита всім, захоплива і зрозуміла; і суто жіноча, особистісна, сповнена таїни, вся в собі. Як у Гегеля чи Фейєрбаха. А так хочеться зазирнути в душу дивовижної авторки "Марусі Чурай"! А мені ще більше й принадніше - у внутрішній світ породіллі віршованого роману "Берестечко"!
Не знаю й не відаю, як Ліна спромоглася так виразно, яскраво й глибоко написати про тяжку поразку найвидатнішого нашого Гетьмана - Дипломата, Мислителя і Полководця? Він стає після татарського полону й Берестечка мало не калікою-перехожим, забутим Богом і людьми. Як їй вдалося уявити його душевний стан і так правдиво відобразити його? Та ще - будучи жінкою! Хіба не диво? Але нас - злиденних, убогих, окрадених та духовно пригнічених бандитами-олігархами - уже нічим, мабуть, не здивуєш. Не захопиш найзахопливішим. Не вразиш і найвражаючим.
Як ото він, Богдан Хмельницький, самотній і полишений долею, п'є із сторожею в спустілому Суботові день і ніч в розпуці від горя, що впаде на нього і на Україну після поразки під Берестечком?! Читаєш - і ніби сам стаєш гетьманом без війська, без вірних друзів-воїнів та побратимів-полковників. Без слави, без надії повернути її. Елемент присутності робить нас безпосередніми учасниками тих трагічних подій, спостерігачами душевних мук, свідками моральних страждань гетьмана Бог-дана, поплічниками у його розпуці та самоті.
Ну як же не любити отаку Жінку - Поетесу і Розумницю, котра відродила нам найбільшу драму нашої історії в живих і трепетних образах? - питаю я вас. Як не гордитися тим, що живемо в один час із Нею. Як не радіти, що є в нас Вона - Ліна Костенко? Та ще й поруч - через сквер. Хіба не диво? А лишається такою далекою і недосяжною, як ота Зоря з інших, немислимо далеких галактик. Чи, може, так воно й треба? Сама ж написала:
Шкода, як ідеал
не держиться чола:
Коли та слава впала на Ликеру,
Вона якраз по бублики ішла...
Що-що, а по бублики Ліна не ходить - це точно!
*  *  *
Один майструє хрести. Інший - несе свій Хрест на Голгофу, щоб там розп'яли його. Хто вигадав такі муки Спасителю? Не знаєте? Часто думаю про це.
І уявляю Ліну. Уявляю, як вона сама пиляє й витешує той свій Хрест. І як вона тягне його на Голгофу. І ніхто не помагає їй. Бо неможливо допомогти: поезію творять на самоті, немов перед розп'яттям.
А ще уявляю, як зводитимуть вірьовками принесений Ліною Хрест, щоб вкопати його поглибше в Голгофу, а потім на ньому розп'ясти її. І щоб він не похитнувся. Ну, так, як ото у фільмі П'єра Газоліні - "Євангеліє від Матвія". Бачили? Ні, не бачили? Жаль-жаль.
Що то за Хрест Ліни Костенко? Служіння Поезії! А через неї - Істині, Досконалості і Красі. На це покладено кожен рік, кожен день, кожну мить її праведного і подвижницького життя. У відданості Істині й Поезії Ліна Костенко - Свята.
Великий гріх - не бачити й не розуміти, що значить для нашої культури, літератури і для самої України Ліна Костенко. Незрівнянна, безмежно та безкомпромісно чесна!
Певен: у слов'янському світі та й в усій Європі більше немає такої поетеси! Немає і не може бути, бо Вона - неповторна! Кому ж тоді присуджувати Нобелівську премію, як не нашій Ліні?
Єдина втіха, що найгеніальніший та найвеличніший письменник світу - Лев Миколайович Толстой теж не удостоївся найвищої літературної нагороди. Хоч за його життя її присуджували вісім (!) разів: з 1902 по 1910 рік. Учений секретар Нобелівського комітету на першому його засіданні як контраргумент проти висунення Толстого зачитав не реляцію, а 17-сторінкову інвективу - звинувачення найголовнішого претендента на першу Нобелівську премію в поклонінні селянському патріархальному укладу життя і моралі, у ворожому ставленні до модного тоді лібералізму та до емансипації жінок або фемінізму. Ну і, звичайно, "поставив у строку" відлучення Льва Миколайовича від церкви, здійснене Священним Синодом на чолі з обер-прокурором Побєдоносцевим, котрий частенько обідав у Ясній Поляні.

В сільських церковцях
квацяти анафему,
Як графа чорт за бороду скубе... - напише Ліна в "Алеї тиші".

А в самої Ліни за її чистою й благородною душею немає жодних гріхів ні перед церквою, ні перед Богом, ні перед Нобелівським комітетом.
Просто ми такі недолугі "у вищих сферах" та неавторитетні в міжнародних літературних колах, що не вміємо достойно представити її Нобелівському комітетові.
Не вміємо? Чи не хочемо?
"Тиша і сніг..."
*  *  *
Коли в травні 2004 року хоронитимемо Вінграновського на вершині Байкової гори, вітер віятиме з півдня - з Миколиного краю - і навіватиме мені пахощі Ліниного волосся і аромат дивовижних квітів, які вона триматиме в руках перед Миколиною домовиною, щоб покласти на його свіжу могилу. Я стоятиму за нею впритул і бачитиму суворий профіль її, тонку брову і трепетне крило розвихреної зачіски - все це мене дивуватиме й хвилюватиме. Я ніколи не бачив таких квітів, як у неї в руках: рожеві, яскраво жовті і блакитні - зовсім не траурні, а весняні, веселі навіть! Наче вона виставляла їх на прю з перед-часною смертю Великого лиманно-степового Гайавати.
Але смерть похмуро й незворушно дихатиме на нас з Миколиної могили свіжовикопаною глиною, моторошним холодом небуття, обіцятиме всім нам, як і Миколі, довічну пітьму і самотність. Це особливо гостро відчуватиметься під теплим сонцем молодого літа. І коли мене покличуть до прощального слова, тяжко відриватимуся від Ліни, наче над нею витає її прижиттєва слава, як засіб проти смерті. Витає над Миколиною могилою і, об'єднуючись із славою Вінграновського, виставляє такі редути проти забуття, що вже й смерть не страшна! І забуття полохливо відступає і ховається у видолинках Байкового, мов примара або збирач подаянь.
І коли над домовиною Вінграновського обернуся до всіх, хто стоїть над його розкритою могилою, затуманеним поглядом бачитиму Ліну. І боятимуся сказати в її присутності зайве, недолуге чи пишне слово, знаючи, як вона ненавидить такі слова.
"Господи! Не дай духа праздности, беспечности, властолюбия й пустословия! Аминь..." - отак хочеться молитися, коли думаєш чи згадуєш Ліну Костенко і те, що вона зробила в нашій літературі.
Живіть довго й щасливо! Щоб не повіяло без Вас могильним холодом над нашою культурою й літературою. Над усією Україною та її духовністю й поезією.

("Голос України").


Ліна КОСТЕНКО
*  *  *
Мабуть, ще людство
 дуже молоде.
Бо скільки б ми
 не загинали пальці, -
XX вік! - ай досі де-не-де
трапляються іще неандертальці.

Подивишся: і що воно таке?
Не допоможе й двоопукла лінза.
Здається ж, люди,
 все у них людське,
але душа ще з дерева не злізла.
*  *  *
Стоїть у ружах золота колиска.
Блакитні вії хата підніма.
Світ незбагненний
 здалеку і зблизька.
Початок є. А слова ще нема.
Ще дивен дим, і хата ще казкова,
і ще ніяк нічого ще не звуть.
І хмари, не прив'язані до слова,
от просто так -
 пливуть собі й пливуть.
Ще кожен пальчик
 сам собі Бетховен.
Ще все на світі гарне і моє.
І світить сонце оком загадковим.
Ще слів нема. Поезія вже є.
*  *  *
І засміялась провесінь: - Пора! -
за Чорним Шляхом,
 за Великим Лугом -
дивлюсь: мій прадід,
і пра-пра, пра-пра -
усі ідуть за часом, як за плугом.

За ланом лан, за ланом лан і лан,
за Чорним Шляхом,
 за Великим Лугом,
вони уже в тумані - як туман -
усі вже йдуть за часом,
 як за плугом.

Яка важка у вічності хода! -
за Чорним Шляхом,
 за Великим Лугом.
Така свавільна, вільна, молода -
невже і я іду вже, як за плугом!?

І що зорю? Який засію лан?
За Чорним Шляхом,
 за Великим Лугом.
Невже і я в тумані - як туман -
і я вже йду за часом,
 як за плугом?..

МАТИ
Вона була красуня
 з Катеринівки.
Було у неї п'ятеро вже вас.
Купляла вам гостинчика
 за гривеник,
топила піч і поралась гаразд.
Ходила в церкву,
 звісно, як годиться.
Гладущики сушила на тину.
Така була хороша молодиця
і мала мрію гарну і чудну.
У ті часи, страшні, аж волохаті,
коли в степах
 там хто не воював, -
от їй хотілось, щоб у неї в хаті
на стелі небо хтось намалював.
Вона не чула зроду про Растреллі.
Вона ходила в степ на буряки.
А от якби не сволок, а на стелі -
щоб тільки небо, небо і зірки.
Уранці глянеш - хочеться літати.
Вночі заснеш у мужа на плечі.
Де б маляра такого напитати?
Навколо ж орачі та сіячі.
Уваживши ту мрію дивовижну,
приходив небо малювать шуряк.
Вона сказала:
- Перестань, бо вижену.
У тебе, - каже, - небо, як сіряк.
Якийсь художник у роки голодні
зробити небо взявся за харчі.
Були у нього пензлі боговгодні,
став на ослін, одсунув рогачі.
У нього й хмари
 вигинались зміями,
уже почав і сонце пломінке.
Вона сказала: - Ні, ви не зумієте.
Злізайте, - каже. - Небо не таке.
Вона тим небом у тій хаті марила!
Вона така була ще молода!
Та якось так -
 то не знайшлося маляра.
Все якось так - то горе, то біда.
І вицвітали писані тарелі,
і плакав батько, і пливли роки, -
коли над нею не було вже стелі,
а тільки небо, небо і зірки...


Страшні слова,
коли вони мовчать,
коли вони зненацька
причаїлись,
коли не знаєш,
з чого їх почать,
бо всі слова
були уже чиїмись.
Хтось ними плакав,
мучився, болів,
із них почав
і ними ж і завершив.
Людей мільярди,
і мільярди слів,
а ти їх маєш
вимовити вперше!
Все повторялось:
і краса, й потворність.
Усе було: асфальти
й спориші.
Поезія - це завжди
неповторність,
якийсь безсмертний
дотик до душі.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #12 за 18.03.2005 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2990

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков