Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
К╤ЛЬК╤СТЬ СКАРГ НА ДОТРИМАННЯ ЗАКОНУ ПРО МОВУ ЗРОСТА╢
Значний стрибок у ставленн╕ до мови стався власне п╕сля повномасштабного вторгнення Рос╕╖…


НА ХЕРСОНЩИН╤ В╤ДКРИВСЯ ПЕРШИЙ ФЕСТИВАЛЬ «Р╤ДНА МОВА - ШЛЯХ ДО ПЕРЕМОГИ»
Укра╖нська мова об’╓дну╓ укра╖нц╕в у боротьб╕ та в нац╕ональн╕й ╕дентичност╕…


УКРА╥НЦ╤ ВИЗНАЧИЛИСЬ, ЧИ ТРЕБА РОС╤ЙСЬКА У ШКОЛАХ
42% укра╖нц╕в п╕дтримують збереження вивчення рос╕йсько╖ мови в певному обсяз╕.


МОВА П╤Д ЧАС В╤ЙНИ СТАЛА ЗБРО╢Ю
В Укра╖н╕ в╕дзначають День писемност╕ та мови.


МОВИ Р╤ДНО╥ ОБОРОНЦ╤
Сьогодн╕шня доб╕рка поез╕й – це твори кримських укра╖нських педагог╕в-поет╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #52 за 24.12.2004 > Тема "Урок української"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#52 за 24.12.2004
ЯК ГАРТУВАЛАСЯ НАЦІЯ
Сергій ЛАЩЕНКО, власний кореспондент "КС" у Львові.

ЗАПИСКИ ОЧЕВИДЦЯ

...Ніхто не чекав такого вибуху. Ветеран-рухівець, з двома вищими освітами, ще рік тому запевняв мене, що ніяка революція в Україні вже (на жаль!) неможлива. На майбутнє нашої держави він дивився досить песимістично: хтось розбагатів, хтось жебракує, мільйони виїхали за кордон... Як об'єднати цю немонолітну масу, як повести її вперед?
Але листопадові події показали світові, що Україна прокинулася від сплячки. Та ще й як! Корінні львів'яни запевняли, що ніколи не бачили свого міста таким збуреним, святковим, піднесеним! Не було цього ні в 1918 році, ні в 1991-му, коли проголошували незалежність. Ніколи не було такого масштабного "переселення" людей. Околиці Львова спорожніли; центр завирував прапорами та помаранчевими стрічками. Молодь вперше розвіяла міф про свою байдужість, аморфність та аполітичність. Вона виявилася напрочуд активною, свідомою і... гарною. Літні львів'яни вперше запишалися своєю молоддю і чи не вперше почали їй заздрити. Українська пісня в один момент витіснила російську "попсу". Своє знову стало найріднішим, найпрестижнішим. Львів відчув, як в його широких грудях зануртувала гаряча козацька кров. Галичани знову продемонстрували свої найкращі риси. Відразу з'явилася "критична маса" людей з розвинутим державницьким інстинктом. А здавалося вже, що все роз'їла іржа апатії і безнадії...
Про Україну заговорив світ. Галичина вирушила на Київ як і 15 років тому. Утворилися величезні черги на вокзалах і в багатьох районах міста, звідки почали рейсувати автобуси. Лише дивом у Івано-Франківській райдержадміністрації мені вдалося отримати "заброньований" квиток на Київ. Хтось захворів і потелефонував, що не зможе виїхати. Моє посвідчення кореспондента "Кримської світлиці" переконало працівників штабу, що я в столиці потрібніший. Перед цим довелося відмовити групі молоденьких дівчаток, оскільки їм ще не виповнилося 18 років... А вони ж, бідні, чекали від самого ранку! Розходилися ображені, із сльозами на очах... Ну що ж, революція без жертв неможлива... Без стресів також.
І ось я в Києві. Першим, кого зустрів із знайомих, був... Андрій Щекун з Бахчисарая! Те, що ми зустрілися біля пам'ятника Тарасові Шевченку було, мабуть, символічним: Кобзар благословляв Крим і Галичину разом виборювати свободу в столиці! Як ніколи відчуваємо свою відповідальність перед історією... Так хочеться розпитати одне одного про сімейні справи, але через деякий час розмова знову повертається у звичне "політизоване" русло. Домовляємося про зв'язок і кожен розходиться у своїх справах. І кожному приємно усвідомлювати, що у столиці він не один, що поряд небайдужі побратими.

Хрещатик зустрічає маєвом прапорів: є і грузинські, і польські, і білоруські, і азербайджанські, і канадські: але найбільше, звичайно, наших, українських. Помаранчевий колір раптово став наймоднішим, найбажанішим для київських красунь. Мало яка з них не піддалася "віянням" нової моди. Цей колір допомагає визначити "своїх" у натовпі, але його в центрі настільки багато, що всі здаються "своїми" - найріднішими, найдорожчими, найближчими! Всіх охоплює дивне відчуття належності до великої, активної, згуртованої європейської нації. Напевно, так відчувають себе німці... Можливо, французи, італійці також. На Хрещатику я зустрічав американців і китайців - на українців вони дивилися із захопленням, особливо на мешканців наметового містечка. Шістдесят років тому світ вперше дізнався про героїчний спротив УПА, про бункери і землянки... Початок третього тисячоліття засвідчив: українці не змінилися. Морозом і сніговими заметами їх не злякаєш. Завжди знайдеться "критична маса" людей, готових переселитися з теплих осель до холодних наметів, якщо цього вимагатиме справа.
У наметовому містечку люди інші: мовчазніші, суворіші. Вони дуже відрізняються від тих, хто навідується на Хрещатик лише вдень або приходить ввечері після роботи. Тут дещо інші гасла, інші розмови, інші пісні. Ідеальна атмосфера для пропаганди ідей УПА. Чи могли собі уявити повстанські командири і виховники, що про них ось так раптово згадають на початку третього тисячоліття? Студент із Запоріжжя переписує у свій блокнот вірш про УПА:
У Карпатських горах
В січні був замет.
А під ним іржавий,
Давній кулемет.
Пам'ятають сосни -
Пам'ять їх скупа:Тут були окопи
Хлопців із УПА...
Куди помандрує цей вірш із студентського блокнота? Може, запалить юні серця молодих запорожців? Переконає, схвилює когось із заідеологізованих ветеранів промислового міста? Можна лише робити припущення, але сумніву не викликає факт, що тут, на Майдані, народжується нація. Пройти байдуже, не звернувши уваги на ці рядки, можна де завгодно, тільки не на Майдані:
Смерть була їх доля.
Знаючи про це,
Всі вони плювали
Смерті у лице.
Бій без перспективи,
Та ніхто не втік,
І тепер кістки їх
Миє цей потік...
Автор цього вірша невідомий. Є лише помітка: "Написано під впливом книги Уласа Самчука 10 серпня 2001 року". На Майдані якось відразу стають зрозумілішими механізми формування української політичної нації. Листок із віршем зриває холодний грудневий вітер, але тут же його піднімає інтелігентного вигляду киянин з професорською борідкою, що прийшов на Майдан із своїм внуком. Ще якихось 15 - 20 років тому годі було уявити собі, щоб кияни так трепетно ставилися до збройної боротьби УПА, до пам'яті про неї. Але час не стоїть на місці і зараз він працює на Україну.
Час від часу динамік оголошує: "Шановні друзі, якщо ви заблукали, зустрічайтеся біля входу у Головпоштамт". Тут дійсно зібралося чималенько людей. На колонах, що підпирають вхід у головпошту, написи як на Рейхстазі у травні 1945 року.
Причому, чимало з них російською мовою: "Мы хотим честной Украины. Мы - народ, нация!", "Грузия с вами. Так!", "Крым за Ющенко!" "Проффесор! Бери кепку у Лужкова и шуруй в Москву!"
Дійсно, не найкращі часи настали для тих, хто довгі роки паразитував на ідеї "единения и братства славянских народов". Тепер вже киянам локшину на вуха вішати не вдається: Тузла, російський спецназ під стінами ЦВК, втручання Путіна, Лужкова, Жириновського у внутрішні справи нашої держави... Всі вже по горло ситі таким "единением". Брехати можна було раніше, але не тепер, коли народ відчув себе монолітом, фортецею і зовсім не потребує "підтримки" з боку нещирої Росії. Справжні друзі мерзнуть у наметах - бачу, як на одному з них майорить біло-червоно-білий прапор. Це прапор незалежної Білорусі, який Лукашенко "відмінив". Та хіба можна відмінити те, що живе у серцях кращих синів і доньок народу?
До білорусів важко протиснутися крізь натовп, але врешті-решт це мені вдається.
- Душею і серцем ми на стороні українського народу, - кажуть студенти з Мінська. - Ми знаємо, що таке диктатура. Добре уявляємо, що чекало б Україну, якби переміг Янукович... Але народ повстав, і ми пишаємося нашими південними сусідами! Вважаємо, що навчання зачекає, а наше місце тут, поряд з українцями. Немає нічого важливішого, ніж свобода! Слава Україні!
Скажіть, коли ще в історії було таке, щоб оці слова, з якими йшли у бій і гинули українці, так часто повторювали люди інших національностей? Певен, про "помаранчеву революцію" ще говоритимуть історики, бо саме вона заставила народи світу говорити про наш народ з повагою.
Міхал і Яцек - польські студенти з Любліна. На Майдані вже не перший день. Здалеку видно їхній біло-червоний польський прапор. Намагаються розмовляти українською. Запевняють, що всі поляки підтримують нас у боротьбі, всі вірять у перемогу "помаранчевої революції". Останні події в Києві підживлюють таке досить нове для Польщі явище як українофільство. Спілкуючись з Міхалом і Яцеком, я переходжу на польську мову, підтверджуючи цим тезу, що "полонофільство" в Україні посилилося значно раніше - ще у 1980 році, коли прикладом для всього слов'янського світу була польська "Солідарність". Мої юні польські друзі ледь не просльозилися; на прощання довго тиснули мені руку і схвильовано виголошували: "Слава Україні!"
Навіть їм було зрозуміло: Україна зі своїм вектором визначилася. А ось росіянам то тут, то там "перемивають" кісточки. А що вже Московському патріархатові дісталося на горіхи! Людей на Майдані переконувати не треба. Як можна ставитися до церкви, що підтримує рецидивіста, який навіть не збирається каятися?
"Ця церква не має ніякого відношення до християнства, - запевняє співрозмовників літній киянин з помаранчевою стрічкою, - УПЦ МП - це своєрідний кагебістсько-господарський фрагмент російської імперської ідеї в Україні. А останнім часом можна говорити ще й "кримінальний фрагмент", - великого перебільшення тут не буде. Думаю, що тепер люди прозріють навіть на Сході та Півдні України..."
Не виключено, що й прозріють. Майдан став величезною аудиторією, де викладається основний предмет держави: патріотизм. Слухачами цього курсу є і старі, і діти; українці і російськомовні, галичани і жителі Сходу. Над Хрещатиком лунає пісня:
Подымайтесь люди,
 Родина едина
И другой не будет.
 Слава Украине!
Напевно, в цій двомовності є свій сенс. Присутні на мітингах луганчани і донеччани розуміють: міф про "нашизм" і "нашистів" потрібен лише жменьці злодіїв, які розкрадали Україну. Простим же громадянам потрібна єдність. "Народна творчість" на колонах Головпоштамту засвідчує: російськомовні також за Ющенка: "Мы есть стена нерушимая. Нация!", "Ялта за Ющенко", "Народ, не верь рецидивисту!" І, напевно ж, не галичанин є автором цього віршика:
Пан Лужков снимает шляпу,
Жмёт проффесорскую лапу...
Лучше б ты штаны спустил
И Россию рассмешил!
Про україномовних я навіть не згадую. І так усім зрозуміло, що за написами на колонах колись можна буде вивчати історію націєтворення на зламі тисячоліть: "Гей, кияни! Запоріжжя з вами!", "Місто яйцеметальників за Ющенка!",
"Кіровоград каже: Так!".
Народ мій є,
народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить
мій народ!
А з яким хвилюванням люди читають написи заробітчан, які, покинувши ситу Європу, вирушили на допомогу Вітчизні: "Варшава за Ющенка!", "Ірландія каже: Так Ющенку!", "Португалія підтримує революцію!", "Італія за Ющенка!", "Українці Тюмені з вами!"
Бідні наші заробітчани... Недоля погнала їх за кордон, але ж не всі вони лишили вдома своє українське серце! Ніколи не забуду, з яким хвилюванням розповідав мій сусід по купе про масові грошові перекази з-за кордону. Особисто він притискав до грудей дорогоцінні триста доларів, що їх передала молода українка з Італії: "Це тим, хто в наметах..." Інший пасажир віз п'ятдесят доларів. Їх передали йому автобусом з Чехії.
В записці було лише два слова: "На революцію". От би порівняти очі цих зворушених "кур'єрів", що везли заробітчанські трудові долари у мітингуючу столицю, з посоловілими від горілки очима прихильників Януковича! То хто з них куплений, хто продався за іудині срібляники?
Те, що декого встигли купити, - факт. Але ці люди назавжди покинули табір "помаранчевих" і порвали з народом. Факт цей говорить лише про те, що попередній режим всіляко сприяв моральній деградації народу. Добре, що революція "засвітила" і відсіяла цих людей. Бо зразу стало видно - хто є хто. Чесно кажучи, шкода бідолашних "перекинчиків"... Це ж як їм тепер доведеться переучуватись! Бо українцям їхні пісні та вірші відразу стануть непотрібними (кого ж цікавлять твори зрадників?), а їхні нові господарі все одно не второпають, не зрозуміють того, що написано "на малороссийском наречии"... От і доведеться пісні про УПА перекладати на "великий и могучий". Але і в цьому випадку у Донецьку їх не слухатимуть - настрої не ті.
Поетики і поетки, що завжди були кар'єристами і патріотами власної кишені, більше не будуть плутатися під ногами і не заважатимуть будувати демократичну Україну. Народ їх з презирством відкине, бо у новій державі їхнє зрадницьке ремесло вже не знадобиться.
А могло ж статися і по-іншому! Злодійська влада ліпила б із них "класиків" літератури, а справжніх поетів-гуманістів цькувала б, вішала б на них ярлики "фашистів-ющеноїдів". Можливо, такі потуги де-не-де, зокрема і в Криму, ще будуть.
Адже півострів став своєрідним "королівством кривих дзеркал" у складі України. Ми вже якось змирилися із ситуацією, коли толерантних людей, які відстоюють рівні права для різних народів, мов і культур, називають "нацистскими шестерками", а шовіністів-параноїків замість того, щоб лікувати їх у лікарнях та своєчасно надавати їм таку необхідну медичну допомогу, чомусь навпаки - нагороджують і запрошують до президій, надають їм газетну площу...
Але певен, що Криму не довго залишатися шовіністично-імперським анклавом у складі України. Рано чи пізно крига скресне, свобода прийде і сюди!
На Майдані я зустрічав багато людей з Криму і кожного разу зміцнювався у своєму переконанні. Але найбільше мене вразив ось цей вірш, що його активно переписували мешканці наметового містечка:
Вставай Украина,
 вставай же с колен
Ребята, нам надо
 готовиться к бою!
За правду, свободу -
 мы ждём перемен
Народ Украины,
 мы вместе с тобою!
Я рад, что живу
 в этот сумрачный час
И с вами шагаю
 навстречу рассвету.
Оранжевый цвет
 на одежде у нас.
Несём мы стране своей
вечное лето!
Під віршем стоїть підпис: "Антон Скрипка. г. Симферополь". Думаю, Олегові Скрипці, киянину і гордому співцеві помаранчевої революції, було б не соромно за свого однофамільця з Криму...

Київ - Львів.

***

Олександр Мороз
Майдан

Майдан живе, і буде завжди жити,
Народ, що волі прагне, не здолать,
Бо правду, як Дніпро, не зупинити,
Бо ми - і спів, і гнів, і мир, і рать.
Майдан живе, його людські прибої
В душі здіймають хвилі почуттів -
Братерства, благородства і любові -
У нас, у наших дочок і синів.
Майдан живе, хай слово й слава линуть,
Ми горді тим, що ми народ - і є!
Майдан живе, це - серце України,
Це - серце розтривожене моє.

На фото: В цих наметах "гартується" свобода?

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #52 за 24.12.2004 > Тема "Урок української"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2751

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков