Версiя для друку Обговорити в форумi

В жовтні відзначатиметься 160-річчя видатному українському ученому-правнику та громадському і політичному діячеві Сергію Павловичу Шелухіну. Сучасники називали його оборонцем української національної ідеї, а дослідники життя і творчості вважали діяльність ученого своєрідним «правовим виміром» процесу державотворення. Життєвий шлях та творчу діяльність досліджували одеські історики Анатолій Мисечко, Олександр Музичко, Георгій Зленко та інші дослідники.

Сергій Шелухін народився в селі Деньги Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер Золотоніський район Черкаської області). Сім'я Шелухіних мала глибоке українське коріння. Одна з гілок родоводу бере свій початок з XVIII ст. від полковника Панькевича, соратника Богдана Хмельницького. Батько Павло Якович був офіцером в російській армії, але зі зміненим на російський лад прізвищем Шолуха — Шелухін. Після тяжкого поранення капітан П.Я. Шелухін у 40-річному віці одружився з деньгівчанкою Явдохою Григорівною Демченко, а невдовзі, (6)19 жовтня 1864 року у них народився син Сергій. 

 Першим вчителем хлопчика був небіж Т.Г. Шевченка Іван Бойко. Здобувши початкову освіту, Сергій вступив до Лубенської гімназії, яку очолював на той час відомий український діяч та письменник М.Т. Симонов (Номис). Сергій уже в гімназії виявляв неабиякі здібності — у восьмому класі він склав підручник з тригонометрії, схвалений відомим математиком А. Вінклером, про що було зроблено запис в атестаті зрілості, який він отримав у 1883 році.

 В тому ж році юнак вступив до університету св. Володимира в Києві, де два роки навчався на фізико-математичному факультеті, але в 1885 перейшов на юридичний факультет, щоб здобути професію правника, яка «...припала до душі незалежністю судової роботи і становища судді». Під час навчання в університеті Сергій Павлович був активним учасником національного відродження, членом «української громади» та захищав ідеї незалежної соборної України.

 В 1888 році Сергій був свідком та грав на скрипці на весіллі Івана Франка в Києві, надалі підтримував з поетом дружні стосунки, а в 1909 році тепло приймав і організував лікування Івана Яковича в Одесі.

 У 1888 році С. Шелухін закінчує навчання, оскільки обставини примушують його шукати заробіток, а не займатися наукою. В Єлисаветграді стає кандидатом на судові посади в окружному суді, обирає спеціалізацію - цивільне право і проходить усі посади з кримінального права. Додатково вивчає медицину і виступає на засіданні Медичного товариства з доповіддю, яку було надруковано в «Літературно-Науковому віснику» в 1902 році. Працюючи в Єлисаветградському окружному суді С. Шелухін був почесним мировим суддею Кам'янець-Подільської мирової округи, головував на засіданнях з'їзду мирових суддів, згодом став прокурором Кишинівського окружного суду. В Кишиневі Сергій Павлович знайомиться з гімназистами Наталією та Вадимом Богомольцями, які згодом стали активними діячами визвольних змагань.

 У 1902 році Сергій Павлович переїжджає з родиною до Одеси, де 15 років служить членом Одеського окружного суду, потім — Генеральним суддею, і нарешті — сенатором з цивільного департаменту.

 В Одесі він продовжує дослідницьку та наукову роботу, доводить необхідність повної реорганізації суду. Його було обрано дійсним членом «Одеського юридичного товариства». С. Шелухін доводить, що великі штрафи, в'язниця та заслання слугують не державі, а політичному свавіллю панівних груп і партій, позбавляючи свободи пригнічених. Це, на думку автора, легалізований терор.

 Працюючи в Одесі, Сергій Шелухін стає співробітником петербурзького журналу «Право» та «Одеського листка», у яких друкує кілька юридичних статей щодо права жінок бути захисниками в кримінальних та повіреними в цивільних процесах, зокрема «Права женщины быть присяжным поверенным по судебным уставам 1864 г.», «Еврейские метрические записи» тощо.

 В Одесі Сергій Павлович активно включається в українське громадське життя. Часто виступає в «Народній аудиторії», стає членом історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті, де також виступає з доповідями. Його статті та замітки часто друкують одеські газети «Одесские новости» та «Одесский листок», а у київських та галицьких виданнях він друкується під псевдонімом С. Павленко.

 С.П. Шелухін також був діяльним членом низки одеських культурно-освітніх товариств: «Одеського товариства історії і старожитностей», Одеського юридичного та бібліографічного товариств, Одеського відділення Російського технічного товариства, яке в 1911 року організувало в Одесі міжнародну виставку, де низку медалей і призів завоювали проекти і товари з Галичини, які експонувалися в українському павільйоні.

 У 1905 році він став одним зі співзасновників одеської «Просвіти», де активно працював, часто читав лекції та реферати — переважно з української тематики. Упродовж 1906 р. він виступав на засіданнях «Просвіти» 18 разів. Кожен з його рефератів був ґрунтовною розвідкою в царині української історії та української літератури. У 1905 році виступає перед двотисячною аудиторією з лекцією про злучення України з Москвою. Це була перша в історії Росії лекція, прочитана правником українською мовою, і перший український мітинг в Одесі. Шелухин виступав з приводу автономії України.

 У серпні 1908 р. в Чернігові відбувся XIV Всеросійський археологічний з'їзд. Запрошеною на це зібрання була також наукова секція одеської «Просвіти». С. Шелухіна відрядили на з'їзд, де він виступив з доповіддю «Про стародавності і державно-правове значення назви «Україна»». Вперше на науковому з'їзді доповідь було проголошено українською мовою і вона мала величезний успіх, бо це засвідчило рівень української мови не як «наречия», а самодостатньої мови в науці на форумі вчених. Був ще один виступ — доповідь «Голосіння на похоронах».

 Після цього його було обрано дійсним членом Одеського археологічного товариства. В усіх своїх виступах, працях, статтях він доводив, що внесок українства у загальнослов'янську історію, культуру величезний.

 У 1909 р. в Одеському університеті відбулося свято на честь Миколи Гоголя. С. Шелухін виступив з доповіддю «М.В. Гоголь и украинское общество», що була видана ще й окремою брошурою, написав статтю «Рідна душа і народність». С. Шелухін наголошував, що в уславленого російського письменника українська душа, він вболівав «3а українську душу, що вона виявлялась у Гоголя в мові, і в сюжетах, і в творчості багато ставились до нього навіть з презирством».

 Вірним помічником і соратником С. Шелухіна у громадській роботі стала його дружина Любов Шелухіна. Вона була одним із ініціаторів проведення Різдвяних свят для дітей в Одесі, які зрештою перетворилися на добру традицію. Так у 1907 р. на Різдвяну ялинку в помешканні «Просвіти» (Софіївська, 30) зібралося близько трьохсот дітей, які співали і декламували українською мовою в національних костюмах. Любов Шелухіна була й редактором однієї з перших в Одесі українських газет у 1906 р. «Вісті». У 1908 р. С. Шелухін разом з І. Луценком були серед організаторів «Товариства об'єднаних слов'ян» в Одесі. Після закриття «Просвіти» в Одесі в 1909 р. С. Шелухін став одним із діяльних членів «Українського клубу», товариства «Українська хата». Проживав на Херсонській, 36 (тепер вул. Пастера). С. Шелухін ще був і одним з організаторів збору коштів для відкриття українського університету у Львові. Під час Першої світової війни він був редактором журналу «Листок Пчеловода» Одеського товариства сільського господарства.

 У родині С. Шелухіна зростало троє дітей: первісток Юрій, 1893 року народження, син Павло (1896 р. н.) і донька Ксенія (1898 р. н.). Відомо, що Юрій проживав у с. Деньги, був відомим пасічником, утримуючи понад 1000 вуликів. У селі його знали за автентичним родинним прізвищем Шолуха (Шелуха). Втім, незабаром йому довелося покинути своє село та спішно виїхати на Кавказ. Там і загубився його слід. Дочка Ксенія Сергіївна до 1917 р. навчалася на історико-філологічному факультеті Одеського університету як вільна слухачка, подальша її доля невідома. Відсутні відомості й про сина Павла.

 Відомо, що активним членом українського руху Сергій Павлович став ще в 1905 р. У своїх спогадах він пише, що, маючи відзнаки та чини за судову службу, «я через мою любов до рідного народу не міг на Україні стати навіть членом судової палати, коли Одеська судова палата двічі обрала мене в свої члени, то міністерство повідомило, що я… можу одержати цю посаду в Московщині, а ніяк на Україні».

 Після Лютневої революції Сергію Шелухіну, який був відомий і своїми друкованими працями з сільського питання, запропонували посаду в Петрограді, «позаяк я маю праці по селянському праву, не хотів би я перейти в Петроград в сенат по крестьянському департаменту». Але він відмовився, він був обраний головою Керівничого українського комітету, однак залишив Одесу, одержавши від товаришів по службі «3олотий альбом» з 80 підписами та емблемою «Службі закону Росії і Україні», переїхав до Києва й поринув у законодавчу роботу в Україні. Незабаром став Генеральним суддею в добу Центральної ради, а з перейменуванням генерального суду в Український сенат — став сенатором.

 Сергій Павлович брав активну участь у роботі Української Центральної Ради. Так, на засіданні 15 червня 1917 р. він виступив з промовою щодо закону про вибори до Українських Установчих зборів. Головною хибою цього закону, на його думку, був дозвіл голосувати всім громадянам Росії: «Скликати Установчу раду має право тільки незалежний (суверенний) народ, яким і є народ український».

 На початку грудня 1917 р. С. Шелухін очолював у Центральній Раді фракцію самостійників. Різко критикував ідеї автономістів та федералістів, наголошуючи на тому, що Україна не могла бути частиною Російської федерації, оскільки такої федерації не існувало. Промови С. Шелухіна в Центральній Раді в грудні 1917 р. проти підміни української самостійності автономією прискорили участь УНР у мирних переговорах в Брест-Литовську. Активний в українському русі, починаючи з 1905 року: голова Революційного комітету в Одесі (1917), діяч УПСФ, член Української Центральної Ради, генеральний суддя УНР, міністр судових справ в уряді Всеволода Голубовича (лютий-квітень 1918).

 В період гетьманату — член Державного сенату та голова делегації на переговорах з РРФСР. За Директорії — виконуючий обов'язки міністра юстиції в уряді Володимира Чехівського (1919), член української делегації на мирній конференції в Парижі (1919).

 Найплідніший період державотворчої роботи Сергія Павловича Шелухіна — часи Гетьманату. 3 серпня 1918 р. наказом № 149 Генеральний суддя С. Шелухін призначений сенатором.

 Вагомий внесок С. Шелухіна після революції і в українську культуру, зокрема в утвердження української мови. Питанням мови та освіти він займався ще до революції. У 1911 р. в педагогічному журналі «Світло» (Київ) опубліковані його роботи «3начення рідної мови для народності і творчості», які було випущено окремими брошурами. У 1918 р. в часописі «Шлях» вийшла його розвідка «Наша пісня», згодом також надрукована окремою брошурою.

 Сергій Шелухін ще в 1887 р. ступив і на українську літературну ниву. Друкувався в «3орі», «Батьківщині», «Ділі», «Літературно-Науковому Вісникові», «Київській старовині», «Україні» та інших виданнях під своїм прізвищем та під псевдонімами Сергій Павленко, Денезський, С. Полтавець, Подорожній, Кондратенко, Просвітянин. У збірнику «Українська муза» — добірка його віршів, серед яких головне — громадянська лірика.

 Розуміючи значення мови для утвердження державності, Шелухін 5-6 вересня 1918 р. подає прем'єр-міністрові Ф. Лизогубу записку, яка була першим офіційним документом про державний статус української мови пори Гетьманату. 

 За всіх урядів української державності С. Шелухін як досвідчений фахівець брав найактивнішу участь, без огляду на партійний світогляд та особисті амбіції. Він був будівничим державності, а не її руйнівником. 1918 року за сумлінне виконання обов’язків і служіння національній ідеї він отримав чин генерала.

 Із 1921 р. Сергій Шелухін живе за кордоном, спочатку у Відні, а потім у Празі. Там стає професором карного права Українського вільного університету й Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі (1924-1925). Стає проректором, а з 1929 року деканом факультету права і суспільних наук, викладає теорію та кримінальне право, політичну історію України протягом 1921-1938 рр. Він був членом Українського історично-філологічного товариства; головою Українського комітету у Чехо-Словаччині (Прага) та Українського правничого товариства в Чехії. Був членом численних наукових товариств.

 12 лютого 1921 р. виникла Всеукраїнська національна рада (Відень), яку очолив прибічник гетьманського правління С. Шелухін. Засновники цієї організації мали намір об'єднати в своїх лавах представників-однодумців з Наддніпрянщини, Галичини та Кубані. Проте майже відразу виявилися серйозні суперечності, а тому діяльність ВНР виявилася недовготривалою.

 С. Шелухін в еміграції стає автором численних праць з історії України, в яких аналізує визвольну боротьбу та боротьбу за державність, звинувачує в трагічному фіналі боротьбі українську інтелігенцію.

 25 грудня 1938 року в Празі перестало битися серце правознавця й історика, громадського й політичного діяча, одного з перших Генеральних суддів та Генеральних прокурорів України, палкого поборника Української державності. Поховано С. Шелухіна у Празі.

 За часів Незалежності в Україні вшановано імена багатьох героїв, які боролися за свою державу і які сьогодні надихають своїми подвигами та вчинками сучасних українців, що відстоюють незалежність своєї Батьківщини у російсько-українській війні. Чільне місце серед борців за незалежність України в 1917-1921 роках належить і Сергію Павловичу Шелухіну. На батьківщині С.П. Шелухіна в селі Деньга на Черкащині на честь свого земляка в 2023 році відкрито пам’ятник, а в Києві, Черкасах, Кропивницькому, Одесі, Золотоноші та Лубнах його іменем названо вулиці.

Василь Вельможко,

член Національної спілки краєзнавців України

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 04.10.2024 > Тема "Українці мої..."