Версiя для друку Обговорити в форумi

Коли в наш спільний дім приходить біда, тоді немає часу на роздуми. Стати на захист рідної землі, наближати повсякчас перемогу – нація об’єднується заради спільної боротьби. Бо якщо не здобудеш волі, на тебе чекатиме рабське існування під чоботом окупанта. Сини та доньки України захищають рідну землю, віддаючи своє життя до останку. Так, війна – це колосальне випробування, коли ти вже не належиш собі... Як складеться доля бійця? Чи вбереже від ворожої кулі ангел-охоронець?

 «Ми будемо битися тут до останку, - говорять бійці-захисники фортеці Бахмут. – Хіба що останнього з нас винесуть на щиті...» Люди, як за життя стали незламними. Люди не з плоті та крові, а з найміцнішої сталі...Коли ми разом з волонтерами відвідували наших бійців і говорили їм ці слова, були здивовані їхній реакції. Нам дякували, але про сталь воліли не говорити. «Ми звичайні люди, - втомлено говорив один з бійців, - і ніхто ніколи не готував себе до цієї війни. Просто в нас не було вибору. Або ворог знищує нас, або ми ворога. Ми тут, на своїй землі, рясно зрошеній кров’ю наших пращурів. Бо билися вони за свою землю, за святу справу. А ми воюємо за наші сім’ї, за майбутнє своїх дітей...» Не хотіли говорити бійці, що вони надзвичайні герої, де замість серця – полум’яний мотор… Ні, їхні серця зболені і натомлені важкою щоденною працею. А ще ті серця часто не витримують, тож саме серед бійців найбільша кількість інфарктів... А як раділи хлопці, коли ми привозили їм дитячі малюнки та листівочки, підписані дитячою рукою до свята з побажаннями щастя, радості, здоров’я... І з неодмінним постскриптумом: «Повертайтеся живими, на вас чекають рідні...»

 А один з бійців все допитувався, коли ж ми привеземо нові книжки, бо вже засумував за гарною книжкою. І нехай вона буде про звичайних людей. Людей війни, які щодня, щомиті наближають таку жадану мить перемоги. Хтось зі зброєю в руках, на передовій, ризикуючи життям. Хтось, перебуваючи в тилу, але не рахуючись з власним часом, займається волонтерством. Бо війна – то завжди випробування. Випробування на міцність, силу духу, хоробрість. А ще – перевірка на людяність, на здатність за найскладніших умов не забувати про своє коріння, про те, хто ми і звідки родом. Бо лише лишаючись людиною, ми дбаємо про тих, хто поряд. Про тих, хто так чекає нашої допомоги. А ще, ризикуючи власним життям, рятує братів наших менших. Бо вони так само чекають на допомогу людей, бо кому ж тоді можна довіряти в цьому жорстокому світі.

 Тож які вони, люди війни? Що спонукає їх, відклавши свої справи, допомагати іншим, піклуватися і турбуватися про тих, кому в тисячу разів важче? Читаю збірку новел «Святили яблука на Спаса» сучасної української письменниці Наталії Осипчук і ніби веду розмову з мудрим співрозмовником, який вміє знайти таке потрібне слово, підтримати і надихнути на добрі справи. Письменниця писала новели з присмаком війни з вірою в те, що комусь вони допоможуть не втратити духовну вісь, яка тримає нас в найскладніші часи.

 «Жорстока війна увірвалася в домівки і розділила наше життя на «до» і «після» - пише письменниця Наталія Осипчук в передмові. – У пам’яті спливають перші дні війни, коли ми всі опинилися в нових реаліях. Вибухи. Тривожні звуки сирени, що розривали все довкола. Мій рідний Києве – вічне місто, ти бачив на своєму віку чимало трагічних і величних подій. Бачив навалу хана Батия, але зумів вистояти і відродитися. Бо це прекрасне княже місто, сила і велич якого записана на скрижалях історії. Весняний Київ 2022 року так само нагадував період Другої світової війни. Протитанкові «їжаки», мішки з піском та барикади на вулицях. Колись ми бачили подібні картини лише у шкільних підручниках та кадрах воєнної кінохроніки.

 Але недаремно кажуть, що на кожне покоління випадає своя війна. І завжди історія має два виміри – героїчний і величний, відважний і ниций. А тому з Києвом залишилися віддані люди – кияни, які не уявляють свого життя без цього вічного і прекрасного міста. До Києва – наїжаченого і готового до оборони, мчали його захисники – добровольці, воїни, імена яких вже записані на скрижалях історії. Чимало з них навічно залишилися в строю, поповнивши лави війська небесного. Вони захистили собою Київ, як згодом захистили інші українські міста. А Київ вистояв, бо інакше не може бути. Вічне княже місто було і буде, бо на його сторожі дух київських ченців та покровительство Архангела Михаїла. Настане час, і під вільним небом житимуть міста, містечка й села усієї країни, бо українці б’ються за волю, за одвічне право жити на своїй землі. Тож саме під час війни народилися ці новели, присвячені всім тим, хто не зрадив. Хто вистояв. Лишився на своїй землі, розділивши з народом біль і страждання. Світлій пам’яті наших героїв присвячуються новели «Святили яблука на Спаса», «І йдемо на ворогів наших», «Ти вже у Вальгаллі, брате», «Бути воїном – означає жити вічно». І хоча ці захисники в лавах війська небесного, вони завжди живуть в нашій світлій пам’яті. Бо залишилися в строю назавжди. Вони живі, бо їхній чин – то задля всіх прийдешніх поколінь».

 «Саме таким – мужнім, вільнолюбним – був Роман – герой новели «Святили яблука на Спаса». Допитливий з дитинства, він дивував всіх своєю любов’ю до історії, бажанням дізнатися якомога більше. Всесвіт його думок та розмислів письменниця майстерно передає в діалогах, які Ромчик веде з мамою: «Матусю, а чому кожен сорт яблук має свою назву? А чому маленькі яблучка називають райськими? Хто такий Симиренко і чому на його честь назвали сорт яблук?» Рідні та знайомі спостерігають за тим, як швидко відбуваються зміни з Романом, наскільки стрімким є його духовне зростання. Таким людям дуже непросто ведеться у недосконалому світі, адже вони ніколи не йдуть на компроміси із совістю, виборюючи правду до кінця. Символічною є назва збірки новел – «Святили яблука на Спаса». На Спаса люди святять яблука, і саме яблука набувають незвичної сили. Яблуко як символ життя, воно має здатність зцілити людину та зарядити її здоров’ям на довгі роки.

 Недаремно українці завжди особливо ставилися до яблучок, називаючи їх молодильними, наділяючи особливою сакральною силою. Еволюція Романа – то шлях від дитячого пізнання та відкриття, які примушують дитину інакше поглянути на світ: «Як можна було вбити таку людину, як Левко Симиренко? 6 січня 1929 року Левко Симиренко трагічно загинув від рук чекістів. Як таке може бути? Він же створював сади, він таку красу залишив людям. Хто вони такі, ті чекісти, як у них руки не здригнулася?» Творити нові світи, залишати після себе сади і квіти – напевно, для цього потрібно пройти шлях, наповнений глибоким філософським сенсом. Він і справді став філософом, але не кабінетним, усамітненим. Натомість, він творив свої світи – духовні острови, без яких, як пізніше з’ясувалося, світ швидко змалів... Коли небезпека нависла над Липовою Долиною – дивовижним зеленим масивом посеред мегаполісу, на яке поклали своє око сприті забудовники – Роман був першим, хто постав проти світу запроданства та здирництва. Натомість його світ, наповнений глибокими сенсами, не сприймав отого хижацького ставлення до природи. Звісно, що з початком повномасштабної війни Роман, не вагаючись, вирушив на фронт. Спочатку вступив до місцевої тероборони, а далі служив у розвідувальному взводі мотопіхотного батальйону 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр».

 «Прощалися похапцем, і Марті здавалося, що якихось потрібних в такій ситуації слів вона не знайшла, - читаємо в новелі. – Та син заспокоював, як вмів тільки він: «Чекай мене на Спаса, мамо, тоді й яблука посвятимо». Ледь стримуючи сльози, намагалася посміхатися. Так, синку, як кортить набрати в дідовому садку яблук, але це буде ще так не скоро. І чому ти обіцяєш приїхати тільки на Спаса, Ромчику? Я чекатиму тебе щодня і щомиті. «Бо до Спаса буде наша неминуча перемога!» - сміється син, і вона так хоче йому вірити. І чекати, безкінечно чекати. Бо він, її син, нагадує слова філософа Сенеки про те, що душа, власне, і є досконалим розумом. От тільки серце не сприймає тих теорій і філософських повчань. Ти шепочеш про те, що більше не буде зустрічей з Романом? «Навіщо я не слухала тебе, моє незрадливе серце? Бо ж якби я слухала тебе, то знайшла б тисячу наймудріших слів. І полетіла би за ним туди, де велися найзапекліші бої – на Харківщину, той небачений мною ніколи Ізюм. Бо саме там ти поклав своє молоде тіло і чисту душу за святу справу, мій незабутній сину», - Марта шепоче ті слова-заклинання. І вже немає ані сліз, ані зойків. Нічого немає. Є тільки він і вічність. А за вікном всміхається ніжний червень, віщуючи тепле затишне літо. От тільки чому Марта так прагне дочекатися серпня, коли приходить свято Спаса?» Все повторюється під вічним небом – радість й туга, зрада і відданість. Боротьбу, що її так безкомпромісно провадив Роман, має продовжити його мама. І в цьому також є глибокий сенс. Наші діти стають для нас вчителями, вони часто мудріші за нас і саме завдяки їм нам є куди зростати. Таким сином став для Марти Роман, бо не злякався тих спритників - скоробагатьків, які прийшли знищити його рідне місто; не замислюючись, пішов захищати рідну землю від жорстокого ворога. Тепер Марті належить продовжити справу Романа, адже внутрішні вороги не менш небезпечні, аніж зовнішні. Знову простягають свої руки-щупальця до Липової Долини. Марта захищає зелений острівець від забудовників, її поранено (на війні, як на війні)... Фінал новели примушує серце битися швидше. Адже героїня балансує на межі між життям і смертю, і лише наша молитва здатна врятувати її життя: «От тільки чому яблука, що вона їх хотіла посвятити на Спаса, такі гіркі, наче скупані у сльозах, а не в росі? Вони ж мають бути солодкими, бо ці яблука приніс їй Роман. «Тримайся, мамо!» - голос сина наказує їй вистояти на її фронті, бо він вже тримає небо над всією Україною, і там, з високого неба, молиться за її повернення. Крізь морок і туман Марта має вистояти, вижити, аби виконати наказ сина. Бо так потрібно заради його пам’яті, заради продовження справи його життя…»

 «Герої не вмирають», - як часто ми повторюємо ці слова, забуваючи про їхню сакральну суть. Бо ж насправді герої вмирають, і усвідомлення того, що нація втрачає найкращих поміж найкращих, ятрить душу і серце. Та ми в змозі зробити все для того, аби герої все ж таки залишилися жити назавжди. Це складно і просто водночас. Напевно, для когось це справді складно, бо життя прожили або проживають його, мов плазуни. На щастя, не бракує поміж нас і таких особистостей, для кого гідність і честь – то не просто слова. То сенс життя, його духовна основа. Саме таким героям й адресує письменниця Наталія Осипчук збірку новел. Не можна без щему читати й новелу «Бути воїном – означає жити вічно». Як і в оповіді про героя новели «Святили яблука на Спаса» Романа, йдеться також про юнака. Власне, про молоду людину, про яку можна сказати: створив себе сам. Рано залишився без батька, тож мусив подбати не лише про себе, а про хвору маму. Письменниця розповідає про те, як зростав духовно Мирослав Крилатий: «В його житті з’явився «Сокіл», а з ним і нові знання, і розуміння того, як діяти і що потрібно зробити. І прізвище мав відповідне – Крилатий. Бо Крилатий – то не про плазунів, а про соколів. Там, у сокільському середовищі, гартувався його дух, там він вдосконалював свою фізичну форму. І коли час настав, він готовий був стати до бою. Тож, ледь ховаючи смуток, говорить командиру, що його нічого не спинить і не зруйнує його планів. Він буде з батальйоном «Січ», він вирушить туди, де потребуватимуть його молодечого завзяття, його рішучості змінити все й відразу. Командир, вже досвідчений вояк Олег Палій, стримує його, радить бути обачним та виваженим, бо миттєво нічого не зміниться. І теж ховає смуток в очах, бо як чинити йому, дорослому й мудрому чоловікові? Він бачить отих хлопців-максималістів, готових покласти за Україну «душу й тіло»... Як командир, вітає цю готовність до бою, але як пояснити цим відчайдухам, що нехай гинуть вороги наші, а цим хлопцям треба жити... У Палія своїх троє дітей, тож як йому посилати цих юнаків на смерть? Цей Мирослав, що виріс без батька, тягнеться до нього, вважає за свого наставника. А в нього, ззовні суворого й рішучого, холоне серце. Бо розуміє – назад вороття не буде. Там, попереду, оборона Пісків та Авдіївки, бої за Донецький аеропорт. І як він дивитиметься в очі матері, коли повідомить, що не буде більше цього світлого хлопчини і нікого не зігріють його очі кольору неба? Він знає все наперед, цей біблейський пророк, що здатен зазирнути в майбутнє. «Гаразд, принесеш дозвіл від матері, а далі поговоримо», - намагається говорити суворим тоном, а далі швидко йде. Відтепер це його названий син, і він відповідатиме за нього перед Богом. Заспокоює себе тим, що мати не дасть дозвіл, Мирослав залишиться тут, і він вбереже цього небесного хлопця від того пекла, в яке вони всі вирушають». Не вберіг... Бо треба знати Крилатого – попри протести мами, він, звісно, був серед перших добровольців... Діалог мами з сином – то трагічна й велична історія. Як син, Мирослав розуміє, що має бути біля недужої неньки, стати для неї захистом і підтримкою. Але є інтереси нації, і для нього фраза «Україна понад усе» не є порожнім гаслом. Мирослав був першим у взводі, який після проголошення присяги промовив: «Служу українській нації!»

 Зрештою, як історик, Мирослав часто говорив про те, що історики мають не лише вчити історію, а й творити її. На жаль, справдилися пророцтва командира Палія, бо життя Крилатого обірвалося на Луганщині, у самісінькому пеклі. Мирослав прикривав відхід свого взводу, намагаючись зберегти життя зовсім юних побратимів - сокільців. Лише себе не вберіг, отримавши важке поранення. Мама втратила сина, і які слова можна підібрати, аби втамувати її одвічний біль і тугу? І все ж подальші події, про які розповідає письменниця, змусили Надію також змінити світогляд: «Я довго не розуміла, навіщо мій син так рвався воювати, коли багато знайомих тікали світ за очі, - зізнавалася Надія. – Та коли в нашій хаті (село на Харківщині – Авт.) оселилися окупанти, могилу Мирослава було сплюндровано, а я змушена була виїхати звідти і переховуватися в чужих людей, саме тоді я зрозуміла, чому й навіщо пішов боронити Україну мій син. Побратими передали його записи, зроблені за кілька годин до смерті: «Я знаю, за що я воюю і за що загину».

 І про цей чин цих героїв має знати, насамперед, наша юнь, тож письменниця Наталія Осипчук прагне, аби молодь дізнавалася якомога більше про них. Зустрічі, що нині відбуваються у бібліотеках та навчальних закладах, засвідчили: діти, на долю яких випала жорстока війна, вже ніколи не будуть байдужими до долі рідної землі. Бо новели з присмаком війни – то не лише історії героїв, які поклали за свободу тіло й душу. Війна – жорстока річ, яка, мов рентгеном, просвічує кожного з нас. Якими ми є? Як повели себе в різних ситуаціях? Мілана, героїня новели «А на війні, як на війні», початок війни зустрічає в рідному місті. Разом з донькою переживають найжахливіші дні. Адже лякають не лише обстріли, а й невідомість, що чекає попереду. Проте навіть за таких умов життя продовжується... Попри те, що не вистачає продуктів (був період, коли з крамниць зникло все їстівне), люди намагаються вижити. І навіть привітати доню Надійку з днем народження: «Приготувати обід з нічого? Раніше про це якось не замислювалися, але мусять шукати вихід з будь-якої ситуації.

 Та навіть побутові негаразди не лякають наших героїнь Бо існувала ще одна причина, через яку вони не могли залишити рідне місто: «Ані Мілана, ані Надійка не могли залишити напризволяще домашніх улюбленців. В усякому разі, улюбленцями їх називали ще вчора їхні господарі. Ще й хизувалися один перед одним виставляючи фото. Подивіться, який у мене красень пес. «А у мене гарненький пухнастий котик», - не віддавав пальму першості інший «зоозахисник”. Та щойно стало небезпечно і потрібно було терміново евакуюватися, як усі ще вчора улюблені хвостаті були замкнуті в своїх помешканнях або відправлені на вулицю. Надійка разом з іншими волонтерами рятували цих «залишенців», бо від стресу тварини ховалися чи боялися вийти зі свого укриття. Та коли Надійка разом з волонтеркою Юлею побачили геть знесиленого лабрадора, якого «люблячі» господарі залишили помирати в квартирі, то не витримала та написала пост в Інтернеті: «Ми прокидаємося з вибухами і поспішаємо, аби врятувати усіх тваринок. Ми залишаємося, бо на війні треба мати мужність не лише вижити під бомбами, але, насамперед, залишитися людиною, а не егоїстом. Бо тільки безжальні егоїсти зможуть залишити тварину помирати мученицькою смертю, при цьому почуваючись цілком комфортно. Ніколи не заводьте тварин, ви на них не заслуговуєте». Здавалося, буденні речі, адже наші героїні перебувають хоча й в небезпечному, та все ж таки тилу. Утім, як бачимо, війна вносить корективи скрізь. І скрізь потрібна дієва допомога волонтерів – і відправляючи допомогу бійцям, і допомагаючи тим, хто слабший від тебе. Бо на війні, як на війні, і ця реальність висвічує сутність кожного з нас.

 ...Є ще одна деталь, на яку звернула увагу, читаючи новели з присмаком війни. Майже в кожній новелі письменниця намагається подати якомога більше корисної інформації, особливо з нашої минувшини. Недаремно героями багатьох новел є історики, які стали вправними воїнами, проте не забули, хто вони і чиїх батьків діти. Бо ж, як говорять герої, історики мають не лише знати й вивчати історію, а й творити її. Так само, як це робить Олександр Задорожний з позивним «Історик», герой новели «І йдемо на ворогів наших, і розіб’ємо їх…» Науковець, який вивчав таємниці давньої історичної пам’ятки українців – «Велесової книги», переконаний, що зв’язок між хоробрими воїнами, які боронили рідну землю в сиву давнину, і між сучасними захисниками – незаперечний. Бо кожне покоління мужньо ставало в обороні рідної землі, пам’ятаючи про настанови наших пращурів: «Б’ємося на нашій землі, де сонце вночі спить і де трав багато у луках поживних, і де ніхто не помирає. І хай не буде сказано, що ми залишили землю і захопили інші. А хай скажуть, що ми билися вперто за себе...» «Так було, є і буде, і перемога неодмінно настане, бо б’ємося за свою святу землю, і на нашому боці правда, - говорить письменниця Наталія Осипчук. – «Будь де, будь коли, боротися і перемагати», - таким є кредо наших захисників-добровольців, нащадків славних козаків. Тож нехай ці новели зігріють серця тих, хто бореться і невпинно наближає перемогу». Доєднаємося до слів письменниці і ми, адже наші герої варті того, аби про них писали й пам’ятали.

 Анастасія Власенко,

 бібліотекар

***

Цього травня горе прийшло в родину письменниці Наталії Осипчук – після важкої хвороби відійшла у кращі світи – до Царства Небесного - її ненька… «Кримська світлиця» висловлює пані Наталі щирі співчуття і бажає віри і сил для життя, для пам'яті, для перемоги…

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 26.05.2023 > Тема "Українці мої..."