Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3389)
З потоку життя (6609)
Душі криниця (3572)
Українці мої... (1473)
Резонанс (1519)
Урок української (993)
"Білі плями" історії (1689)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ШАХТАР ОШТРАФОВАНО ЧЕРЕЗ ОГОЛОШЕННЯ НА СТАД╤ОН╤ РОС╤ЙСЬКОЮ МОВОЮ
Про це пов╕домля╓ сайт "Футбол 24".


НЕМА╢ Н╤ЯКОГО СЕПАРАТИЗМУ
Нещодавно я прочитав першу частину книги б╕йця добровольчого батальйону особливого призначення...


В╤ТАННЯ З МИНУЛОГО – З В╤РОЮ У МАЙБУТН╢!
Цей «в╕тальний з г╕рчинкою» в╕рш севастопольського поета ╕ журнал╕ста ╤вана Левченка...


Серг╕й Дзюба, Артем╕й К╕рсанов, автори сценар╕ю та книги «Заборонений»: СТУС В ХХ СТОР╤ЧЧ╤ – Ф╤ГУРА НЕ МЕНША ЗА ШЕВЧЕНКА
В укра╖нський к╕нопрокат 5 вересня 2019 року виходить б╕ограф╕чна стр╕чка...


ЗДОЛАТИ РОС╤Ю
Нещодавно ки╖вське видавництво «Холодний Яр» випустило в св╕т другу книгу сер╕╖...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #39 за 24.09.2004 > Тема "Урок української"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#39 за 24.09.2004
РУСЬ, ЯКА ЗАЛИШИЛАСЯ ВДОМА
Юрій МУШКЕТИК

(Роздуми над книгою "349-й і Останній рік Росії в Україні". Видання журналу "Бористен", м. Дніпропетровськ).

"Украина - это та Русь, которая осталась дома. Нет на ней ни греха, ни вины". В той час, як "на Севере выковался другой национальный характер: тёмный, как чаща леса, гармоничный, как бурелом, коварный, как полесские зеленые болота, дружелюбный, как у филина". Ці слова чесної російської правозахисниці Валерії Новодворської наводить у книзі "349-й і Останній рік Росії в Україні", виданій на Дніпропетровщині, Леся Степовичка. Група авторів, виступаючи на позовах
з Росією, прагне розібратися, звідки постали обидва народи й звідки і яким чином упали на нас усі лиха, які долягають нас упродовж століть.
Коли в Подніпров'ї, на праісторичній батьківщині, виникло й розвивалось Київське князівство (Київська Русь), простори теперішньої Росії ще довго залишалися "дикою мордвою" (так називали київські князі свої північні володіння), там жили племена весів, мері, муроми; Москва, Ока, Волга, Муром - назви мордовського походження. Далі настає час татарського панування; асимілюючи татар, мінявся етнічний склад населення, переможені згодом татари нікуди не ділися, вони злилися з місцевим населенням. Татари допомогли утвердитися московським кня-зям, татарська мова була загальноприйнята при князівському дворі, московські бояри ріднилися з татарами, татари ж не зачіпали православної церкви, яка тоді була залежна від київського митрополита; родини Івана IV (Грозного), Бориса Годунова були татарського походження. Так творилася російська ментальність, у якій стрижневими стали жорстокість, зарозумілість, загарбництво, відсутність господарських навичок, на що і вказує Новодворська. Про все це переконливо розповідає у книзі Зиновій Туркал. Відтак почалася експансія на захід і схід, першою жертвою став слов'янський республіканський Новгород, у подальшому такою жертвою стала і Україна, тоді ще Русь. "Московское государство" було перейменоване на російське Петром І в 1713 році, про зміну назви уряди всіх держав були повідомлені спеціальним листом.
Ряд авторів - Юрій Берестень, Левко Вітер, Олексій Коновалов, Ігор Копотієнко, Микола Невидайло та інші ще й ще раз прагнуть розібратися з трагічною ситуацією "приєднання-возз'єднання" України з Росією. Адже відомо, що договір Б. Хмельницького з Московщиною був складений так неясно, що обидві сторони вклали в нього різний зміст, та й оригіналу його ніхто не бачив, либонь, він навмисне був знищений росіянами й вже виплив після смерті Богдана Хмельницького перед очі Юрія Хмельницького фальсифікатом в статтях з чотирнадцяти пунктів ніби договір Богдана Хмельницького, який укладався в одинадцяти пунктах як військова угода проти Польщі, з якою й Московщина перебувала у війні. Вже по тому Богдан Хмельницький уклав подібну угоду з Швецією. За так званою "Переяславською угодою" Московія зобов'язувалася не порушувати "давнин" - вольностей, прав українського суспіль-ства, у козацькому краї урядуватимуть тільки українці, Україна самостійно вестиме дипломатичні стосунки з іншими державами (окрім Польщі та Туреччини, що в свою чергу стосувалося й Московії).
Петро І, а за ним й інші царі, казали, що на Україні "все гетманы - изменники". Цікаве питання. Якщо ж простежити, то зрадником щодо України завжди була Росія. Одразу по Переяславській угоді, коли тривала війна українських і російських військ проти польських, Росія раптом укладає таємну угоду з Польщею на мир (хитрі поляки пообіцяли, що оберуть після смерті нинішнього короля королем московського царя), українську делегацію москалі навіть не впустили в намети, де відбувалися переговори; тоді ж, за Хмельницького, помер митрополит Київський Сильвестр Косів, українські єпископи з'їхалися з обох берегів Дніпра вибрати нового митрополита. Москва наказала вибрати-призначити, кого вкаже вона, митрополити запротестували, доводили, що цього не можна робити ще й з тої при-чини, що єпископів з правого берега, коли вони повернуться додому, в Польщу, просто розстріляють. Москва не зважала. Єпископи таки обрали свого - Діонісія Балабана.
А Петро Дорошенко? Веде спільну україно-московську війну з Польщею, Московія ж раптом укладає з Польщею Андрусівське перемир'я, яким розкроюється Україна надвоє, й лишає Дорошенка віч-на-віч з Польщею. Й так упродовж віків.
На час укладення Переяславської угоди українці налічували 9 млн. населення, москалі - 7 млн. У 1930 р. тільки в Союзі українців налічувалося 81 млн. чоловік та ще за кордоном, - всього 91 - 92 млн. За останнім переписом населення в Україні проживає 37 млн. Росіян було 77 млн., нині - 132 млн. Кількість росіян подвоїлася, українців зменшилася майже втричі. Демографічна катастрофа. Де
зникло 55 млн.?
Опанас Рудь, Ольга Поворотня розповідають про голод 1933 р., політичні репресії, наводять нові жахливі факти злочину влади проти українського народу, знищення його засобами голоду, колективізації, репресій. Середньоєвропейська ціна на пшеницю тоді становила 7 гульденів, українську пшеницю московський уряд продавав по 5 гульденів, а українці пухли й помирали мільйонами. Ніхто не в змозі встановити точну цифру жертв голодомору 1933 р., з порівняння переписів населення до і після голодомору випливає цифра від 7 до 10 млн. чоловік.
І цього катам із союзного політбюро видавалось мало. Постишев, Косіор, начальник ОГПУ України Балицький змістили "за недожим" 237 секретарів райкомів, 249 голів райвиконкомів і понад половину голів колгоспів, оточували села загороджувальними загонами і вигрібали в селян все до зернини.
Аби народ перестав бути народом, йому треба запечатати рот, відібрати в нього мову, культуру. Жодна нація, яка не розмовляє своєю мовою, не може досягти високого рівня. Українську мову забороняли 170 разів. Уже Петро І 1720 р. видав "указ": щоб ніяких книг, окрім церковних попередніх видань, не друкувати, а ті церковні старі книги, перш ніж їх друкувати - згідно з великоросійськими книгами, щоб ніякої різниці і особливого наріччя в них не було. Далі зросійщення України відбувалося послідовно й неухильно. Валуєвські циркуляри, Емські укази, в яких українська мова трактувалася як "політичний рух"... Про це розповідають в книзі Клавдія Мірецька, Володимир Яценко, про терор проти української мови за радянських часів і нинішнє становище української мови пише Володимир Панченко. Він наводить слова Павла Алепського, який подорожував по Україні в XVII столітті, ще до "возз'єднання". "Ми бачили по всій козацькій землі дивне та гарне явище: всі люди там грамотні, навіть більшість жінок вміють читати..." Федір Сухоніс наголошує, що "Третій рейх" і "Третій Інтернаціонал" діяли однаковими методами у знищенні української культури. Більшовизм - ворог будь-якої культури, а української насамперед. Дехто намагається стверджувати, що більшовизм - явище не суто російське, а міжнародне. Послухаймо найбільшого російського філософа. Бердяєв: "До більшовицької партії вступали і не москвини, але їх було значно менше, ніж москвинів, казати, що більшовизм ніби не має нічого спільного з московським народом - це казати неправду. Ґрунт більшовизму підготували: історичне, фізичне і духовне рабство. Московський більшовизм є природним витвором історичного життя московського народу". У статті "Матюк як засіб спілкування у Росії" автор нагадує, що російський парламент прийняв спеціальний виконавчий акт, який забороняє вживання лайливих слів у офіційній обстановці, на роботі. Дома матюкайтеся вволю, проте висловили побоювання, що на російському виробництві різко впаде продуктивність праці. У Росії пишаються: Європа матюкається російською - ось досягнення російської культури! Матюк активно прищеплюється й в Україні. Віктор Астаф'єв, навівши відомі слова "...один русский дурак может наделать столько дел и бед, что тысяча умных немцев не исправит", далі пише, що його рідне село за його вік породило стільки "убийц, шпаны, хулиганов, воров, стяжателей, сплетников и просто людей недобрых...
А пьяниц!" І все це брудним потоком пливло до нас. Пушкін пише у листі В'яземському: "Я, конечно, презираю моё отечество с головы до ног... но мне досадно, если иностранец разделяет со мной это чувство..." І далі пише, що якби він мав волю, то й на місяць тут не ли-шився б.
Нині нічого не змінилося від царських часів, потоптом по українській культурі проминули радянські яничари й ввійшли в сьогодні. Й так само нині називаються наші вулиці (Микола Кравець "У павутинні назв") іменами Леніна, Постишева, Косіора, Будьонного, Щорса, Дибенка, Кірова, Урицького, інших примітивів, катів нашого народу. Росія щодо України відіграла роль подібну до тієї, яку відіграли татари щодо самої Росії. В Росії, на час Переяславської угоди, панувала суцільна неграмотність, Євангеліє було спотворене, й навіть попи не могли його вчитати, просвітницьку роботу вели Славинецький, Полоцький, Прокопович, Яворський і 30 президентів Академії Російської ми дали їм, а за це все - нинішня ненависть - "ушли от нас".
В Україні не забезпечено основних прав українцям, у ній множиться офіційно зареєстрована Мін'юстом сила-силенна антиукраїнських інституцій і партій, люту антиукраїнську агітацію ведуть газети "Известия", "Комсомольская правда", "Московский комсомолец" та ін., економіка в чужих руках, книговидання - також, наші речники танцюють під російську балалайку і йдуть по благословення до московських попів. Темі Російської православної церкви як знаряддю московської експансії в Україні присвятили свої розвідки митрополит Адріан, Левко Вітер, ігумен Євстратій, Анатолій Погрібний, Микола Срібнян та інші.
Московська церква шалено бореться за "канонічний простір РПУ", зверхність церкви Московського патріархату, вдаючись до найбрудніших засобів. Постійно наголошує, що вона - найчисельніша, найвпливовіша, найправильніша. Автори наводять численні приклади самочинного нав'язування людям врядування церкви Московського патріархату, заперечення молитви рідною українською мовою, яка "не дійде до Бога", в той час як Євангеліє саме й проповідує звертання до Бога рідною мовою, й у сучасному світі кожен культурний народ звертається до Бога рідною мовою, "Коли молюся я чужою мовою, то молиться мій дух, а мій розум без плоду" (Послання Святого Апостола Павла до коринтян).
До речі, диво дивнеє, нинішні комуністи-атеїсти запалали палкою любов'ю до церкви, але тільки Московського патріархату. Так, вони вимагають об'єднатися з московськими попами в одній зграї, остаточно передати УПЦ МП всі будівлі Києво-Печерської лаври, ще раніше вони звернулися до Генеральної прокуратури з вимогою скасувати реєстрацію УПЦ КП, виступають лобістами УПЦ МП, коли йдеться про допомогу від держави або про її суперництво з іншими церквами.
А навіть за даними Держкомрелігій на 1 січня 2003 р., до УПЦ КП належить 10 мільйонів вірних. Наші керманичі також "моляться російському Богові", ведуть до злуки з Росією, що означає самознищення українського народу.
Наступ на незалежну Україну йде по всіх позиціях. Наступ жорсткий і жорстокий, нещадний. Але, як пише Микола Невидайло: "Єднаймося! Нас ще багато". Єднаймося навколо національної ідеї, Української держави, мови, культури. Ми всі сподіваємося, що минулий рік присутності Росії в Україні став останнім роком потурання антиукраїнській політиці в державі. Це станеться, якщо ми всі, в кого болить серце за наше національне майбутнє, проголосуємо за одного, українського кандидата в президенти, зробимо перший впевнений крок до волі, до добра та істини. Нам здається, що нас мало лишилося, але це не так, просто дехто втомився, дехто очікує, дехто шукає певного проводиря. Нас справді не мало, от хоч би й сам факт видання цієї книги, на зросійщеній Дніпропетровщині (а колись же осерді козацького краю) стільки інтелектуалів, українських патріотів, яким болить доля рідного краю, всієї України! Майже всі автори з Дніпропетровщини, й вони стверджують фактами, що український народ є, що він хоче й сподівається справжньої незалежної України. Потрібну, серйозну, глибоку книгу написали дніпропетровські українці. Звичайно, як і в кожній книзі такого типу, де майже два з половиною десятка праць, є статті кращі, є гірші, є палкі, гарячі, а є кволі, констатуючі, є й дрібні похибки. Так, наприклад, один автор пише, що головні принципи державного устрою та міжнародних відносин з Московським царством, викладені у "Проханні" Хмельницького, були прийняті московським урядом, але це не зовсім так. "Прохання" по пунктах розглядалося боярською Думою, на деякі пункти висловлювалися заперечення, інша річ, що їх не узгоджували з українською стороною, вони залягали, а пізніше в односторонньому казуїстичному порядку Москва використовувала їх, щоб цята за цятою відвойовувати собі шматочки українського економічного, правового, національного простору, проводити їх офіційно вже за наступних гетьманів. Ще інший допису-вач називає автором "Історії Русів" Кониського, коли авторство Кониського давно заперечене. Але це дрібниці. Повторюю, така книга не тільки спростовує фальсифікації про українсько-російські стосунки, а й вселяє віру, що ми ще твердо станемо на своїй землі і будуть на ній і правда, і сила, і воля, й що:
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України...

"Літературна Україна".

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #39 за 24.09.2004 > Тема "Урок української"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2448

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков