Версiя для друку Обговорити в форумi

"Пригадаймо, милі руси, нашу давню славу

- Хто ми є, якого роду і свою державу

Піднімаймо, мов калину, зігнутую злісно.

Піднімаймо вже сьогодні - завтра буде пізно!"*

В.Б.

Небагато є нині націй, які могли б достеменно сказати з яким днем пов'язане виникнення їхньої державності. Хто, скажіть, в ОК (Об'єднане Королівство Великої Британії та Північної Ірландії) чи в Нідерландах назве вам день, коли було створено їхню державу? А от ми знаємо. Бо вважаємо, що стали державою… всього три десятиліття тому. А дехто ще й переконаний, що першою українською столицею був Харків. Отаке. Чи ж треба дивуватися, що нашу історію, корені нашої давньої державності привласнив сусіда?

В 1972 році моє рідне місто Білопілля, що на Сумщині, відзначало своє 300-ліття. День був сірий, похмурий, під стать промовам місцевих заправил: нічого з їхнього казенного бубоніння не зачіпало, нічого й не запам'яталося. Пам'ятаю лише, що нас, школяриків, приведених на той мітинг, дуже дивувало, чого це, мовляв, нас зібрали перед нещодавно встановленим пам'ятником Леніну, а не в старому парку, де, як ми знали від своїх вчителів історії Володимира Григоровича та Вікторії Василівни Хроленків, було засноване наше місто, і чого це його так "омолодили", бо ж нас вчили, що наш Вир - предтеча Білопілля - був сучасником Русі, одним з її східних бастіонів, об який спіткнувся колись навіть великий хан Боняк. Після того воно ще звалося Кригою - по імені річки, що омивала його грізні вали - і лише набагато пізніше стало Білопіллям. Але якими б гарними не були наші вчителі, але й вони не згадували про те, скажімо, що за п'ятдесят метрів від школи, в якій нас вчили уму-розуму, стояла хата, де колись жив Сашко Кандиба, більш знаний в світі як Олександр Олесь, за сто - хата де народився і виріс Вітько Зарецький, в подальшому знаменитий художник, а за п'ятсот метрів по цій же вулиці, щоправда, в інший бік, жив якийсь час Казя Малевич, представляти якого навряд чи треба. Ми дізналися про своїх знаменитих земляків вже після відходу Есересерії. Забуття страшна річ...

Чи не щось таке і з нашою державністю? Втративши її після падіння Русі, ми століттями поневірялися то в пазурях білого орла, то в кігтях орла чорного, двоголового. Століттями прагнули ми незалежності, самостійності, себто, державності, складали голови за неї, раз чи двічі на короткий час навіть було вибороли її, але не втримали, не зберегли. Загубили навіть первісну назву своєї держави, точніше, холуйськи презентували її нашому поневолювачеві. Коли ж державність нарешті впала до наших ніг дарунком Провидіння, то замість модернізувати її згідно вимог нового часу, замість розбудовувати, робити людиноцентричною, замість леліяти і зміцнювати її, ми, на превелике диво, поставилися до неї доволі холодно, байдуже віддавши її на відкуп тим, для кого вона завідомо була ні чимось іншим, як засобом особистої наживи. Хіба не за це розплачуємося нині, і то - найвищою ціною, кров'ю нації?

О, так, ми дуже розчаровані тим, як повільно надходить така потрібна нам нині допомога. Без неї змушені десь відступати, залишаючи ворогу свою землю, без неї несемо важкі втрати, без неї втрачаємо сприятливі моменти для контрударів, без неї безкінечно затягується звільнення окупованих ворогом територій. Щиро дякуючи нашим партнерам за справді неоціненну у нашій скруті допомогу, ми все ж часто не стримуємо наших емоцій, дорікаючи їм за їхню млявість та нерішучість, за небажання закрити наше небо, аби на наші голови не сипалися кляті "калібри" та "онікси", за поштучні HIMARSи та MARSи, там де їх одразу треба б із сотню, за неспішність із наданням далекобійного БК до них, за заборону бити по військових об'єктах на ворожій території, за суттєві відступи від санкцій, як це сталося, скажімо, в результаті "зернової" істанбульської угоди і т.д., і т.п. Хтось бачить в тому безсердечність, хтось розрахунок не надто напружуючись поквитатися нашими руками з монстром, який так довго тримав у страху їх самих, а хтось і глухо говорить про чиїсь обави мати у Европі сильну, конкурентоздатну Україну. Де тут правда?

Правда, найперше, у тому, що якби ми від початку мали гідність і повагу до себе, до своєї держави, то з нашим Південмашем ми мали б свої ракети, не згірші за "гарпуни" чи "томагавки", з заводом Малишева не мали б нестатку в бронетехніці, з нашими чорноморськими корабельнями мали б потужну військову (і не лише військову!) маринарку… Треба продовжувати?

Правда в тім, що усі роки Незалежності ми практично не займалися всім тим, точніше, руйнували навіть те, що мали, не кажучи вже про такий необхідний у цьому динамічному світі поступ уперед.

Так, Захід діє прагматично. І це нормально. Ви не маєте утримувати сусіду, що замість труждатися у поті чола, утримуючи свою родину, натомість десятиліттями виносив з хати усе, що лиш міг, зідрав навіть дах, і лише коли вдарив грім і почалася злива, став волати про допомогу. Ви, звісно ж, прийдете йому на допомогу у критичний момент, але так, аби не поставити під загрозу свою власну родину. Скажімо, ви не станете розкривати свою хату, аби прикрити родину того нехлюя, чи не так?

Останнім часом багато хто стурбований аналітикою адмірала Джеймса Ставрідіса, людини шановної і, поза всяким сумнівом, досвідченої, де він висунув припущення, що ця війна має тенденцію переростання у заморожений конфлікт, в результаті чого Україна, подібно Кореї, може надовго залишитися розділеною. Попри суттєві відмінності - на відміну від Кореї, ми маємо справу зі збройною інтервенцією сусідньої держави, аж ніяк не з громадянською війною - така небезпека справді існує. Її ознаками є, з одного боку, чимдалі очевидніша неспроможність Московії вести подальші наступальні дії, а з іншого, нездатність і українського війська перейти у рішучий наступ. І те й інше перебуває в дуже хисткому стані. Московія, отримавши таку важливу для відновлення потенціалу свого війська передишку, за найменшої нагоди відновила б свої спроби загарбання України. Зі свого боку, українське військо вже б вибивало ворога зі своєї землі, якби мало для того достатню кількість украй необхідного озброєння - того самого, яке не поспішають надати наші західні партнери.

Насправді, причиною "зволікань" колективного Заходу є не стільки оте небажання знімати свій власний дах, аби прикрити наш, як міркування більш глибокі. Скажімо, Захід, попри те, що вважає таке малоймовірним, все ж не може ігнорувати можливість застосування загнаним у глухий кут Кремлем ядерної зброї. Відтак, тактика повільного удушення неадекватного режиму видається йому наразі безпечнішою, а отже, прийнятнішою. Прийнятнішою для них, прагматиків, та не для нас, хто нині в окупації, а чи й у неволі. Не для нас, бо ми хотіли б якнайскорішого закінчення цієї кривавої війни. Непрямим, але одним з цілком можливих факторів зволікань з поставками необхідної кількості озброєнь можуть бути і дещо дивні маневри самої української влади. Хіба ж не ОП, попри обіцянку самого Президента, півтора роки гальмував призначення очільника САП? Хіба не татарови з того ж таки ОП самовіддано лобіюють інтереси дуже близьких до Кремля дерипасок та абрамовичів? Перелік можна продовжувати. Та чи варто? Чи не краще робити висновки, бо тут вже мова про довіру - не до ОП, його очільника чи самого президента - до держави.

З Днем Державності, товариство!

* http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685393

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 29.07.2022 > Тема "З перших уст"