ТОЙ, ХТО ЛЮБИВ УКРА╥НУ ДО ГЛИБИНИ ДУШ╤ ТА ДО ГЛИБИНИ СВО╢╥ КИШЕН╤
3 грудня, напередодн╕ юв╕лею одного з визначних д╕яч╕в укра╖нсько╖ нац╕онально╖ революц╕╖ ╢вгена Харламповича Чикаленка, в сел╕ Мардар╕вка Под╕льського району на Одещин╕, неподал╕к в╕д родинного пом╕стя села Перешори, було в╕дкрито його погруддя. 21 грудня виповнилося 160 рок╕в автору в╕домо╖ фрази про любов до Укра╖ни не т╕льки до глибини душ╕, а й до глибини сво╓╖ кишен╕. Народився ╢вген у р╕к, коли у Рос╕йськ╕й ╕мпер╕╖ було скасоване кр╕посне право, в заможн╕й родин╕ др╕бного пом╕щика та мирового судд╕ Анань╖вського пов╕тового суду Херсонсько╖ губерн╕╖. По батьков╕й л╕н╕╖ родов╕д Чикаленк╕в мав козацьке кор╕ння ╕з Полтавщини, де слово «чикала» означа╓ рибальське знаряддя. Прад╕д, Михайло Годорож╕й-Чикаленко, загинув п╕д час захоплення рос╕йським в╕йськом останньо╖ С╕ч╕ у червн╕ 1775 року. Землю, де стояв зим╕вник Чикаленкового прад╕да, цариця Катерина II подарувала разом ╕з в╕льними селянами н╕мцю Францу Людв╕гу фон Канкрину. Можливо, цей зим╕вник знаходився на м╕сц╕ сучасного селища Канкрин╕вка на Запор╕жж╕, де р╕чка Конка влива╓ться сво╖ми водами у Дн╕про? Щоб не потрапити у кр╕пацтво, прабабця ╢вгена Чикаленка з д╕тьми вирушила до Херсонсько╖ губерн╕╖, де безземельним запорожцям та ╖хн╕м родинам царський уряд вид╕ляв землю. ╥╖ син, д╕д ╢вгена ╤ван Михайлович Годорож╕й-Чикаленко, став козаком Бузького козачого в╕йська, сформованого у 1784 р. ╕з колишн╕х запорожц╕в, та дослужився до п╕дхорунжого. Коли розпочалося переселення козак╕в на Кубань, д╕д ╤ван пере╖хав у село Перешори, де одружився з донькою м╕сцевого землевласника, переселенця з Румун╕╖ Бана – Феодос╕╓ю, та отримав у посаг 150 десятин земл╕. Таким чином ╤ван Михайлович став др╕бним пом╕щиком, який згодом зав╕в гарне господарство та заслужив повагу серед односельц╕в. Тривалий час д╕д ╤ван був титарем у Перешорському с╕льському храм╕. Сво╖х двох син╕в – ╤вана та Харламп╕я вивчив грамот╕, обох влаштував в Анань╖вський пов╕товий суд, а за сумл╕нну службу ╖м дарували дворянство. Батько ╢вгена, колезький радник Харламп╕й ╤ванович Чикаленко, служив в Анань╖вському пов╕товому суд╕, але в 1864 р. вийшов у в╕дставку. У 1858 р. в╕н одружився ╕з Оленою Кра╓вською, донькою укра╖н╕зованого шляхтича Каетана Кра╓вського. Олена зак╕нчила в Одес╕ французький панс╕он, вона цуралася хатнього господарства, д╕тей вчила французьк╕й мов╕, а чолов╕ка вважала «селюком». ╤з часом це призвело до розлучення. Окр╕м двох син╕в, у подружжя Чикаленк╕в народилася ще й донька Галина, проте старший син та д╕вчинка померли за юних л╕т. Дитинство ╢вгена пройшло у м╕стечку Анань╓в╕, т╕льки п╕сля смерт╕ д╕да батьки пере╖хали до родинного ма╓тку. Батько захопився у Перешорах с╕льським господарством ╕ пом╕тно примножив нажит╕ д╕дом статки. В╕н прикупив земл╕ ще 900 десятин ╕ поставив господарство на ширшу ногу. Справа п╕шла, ╕ Харламп╕й ╤ванович залишив цареву службу. Проте с╕мейне життя батьк╕в не склалося. Дружина повернулася до сво╖х батьк╕в у Анань╖в, а д╕тей залишила чолов╕ков╕. Д╕ти лише «зр╕дка нав╕дували мат╕р», а ╢вген до матер╕ ╖здити не любив. Щоб у хат╕ була господиня, батько запросив р╕дну сестру – ╢вдок╕ю. Але н╕ т╕тка, н╕ батько не прид╕ляли достатньо╖ уваги д╕тям. Зростав ╢вген разом ╕з селянськими д╕тьми, адже сам побут у Перешорах був ще старосв╕тським. Йому на все життя запам’яталися народн╕ п╕сн╕, казки, думи захожих кобзар╕в. Початково╖ грамоти ╢вгена навчив с╕льський священик Василь Лопатинський – «великий ╕деал╕ст ╕ стих╕йний укра╖нець», який за любов до Укра╖ни, працелюбство, начитан╕сть «був, — як згадував ╢. Чикаленко, — б╕лою вороною серед православних поп╕в». У дев’ять рок╕в батько в╕дправив хлопця до Одеси – вчитися у приватному панс╕он╕ Рендела, що знаходився на роз╕ вулиць Херсонсько╖ та Дворянсько╖, тут вже навчався старший брат ╤ван. Брат у панс╕он╕ сп╕лкувався рос╕йською мовою, а ╢вген не хот╕в в╕дмовлятися в╕д р╕дно╖ мови, бо нею «почав говорити, нею розмовляв з милими його серцев╕ перешорськими хлопчиками — пастушками», за що однокласники та вчител╕ його «карали, ганьбили, перекривляли». Ймов╕рно, це допомагало гартувати характер, а в подальшому – за будь яких обставин мати ст╕йк╕сть духу та обстоювати власний св╕тогляд. Через три роки помер батько, тож оп╕куватися 14-р╕чним нап╕всиротою за живо╖ матер╕ взявся р╕дний дядько – Петро ╤ванович Чикаленко. В╕н в╕дправив ╢вгена вчитися до ╢лисаветградського реального училища. Тут, у «розсаднику в╕льнодумства й укра╖нства», як називали ╢лисаветградське реальне училище, у ╢вгена з’явилися справжн╕ товариш╕. Це Андр╕й Грабенко – майбутн╕й фольклорист-музикознавець, Панас Тоб╕левич (Саксаганський) та його брати – Микола Садовський та ╤ван Карпенко-Карий (Тоб╕левич╕) - корифе╖ укра╖нського театру, та Олександр Тарковський - майбутн╕й митець та «великий ╕деал╕ст» - батько поета Арсен╕я Тарковського ╕ д╕д к╕норежисера Андр╕я Тарковського. Завдяки новим знайомим юний Чикаленко захопився театром ╕ нац╕ональними ╕деями. П╕сля зак╕нчення училища ╢вген по╖хав до Ки╓ва з нам╕ром поступити до ун╕верситету св. Володимира, але задум не зд╕йснився, тому що в той час до ун╕верситету могли вступати т╕льки випускники класичних г╕мназ╕й. У Ки╓в╕ Чикаленко знайомиться з професором ╕стор╕╖ В. Антоновичем та композитором М. Лисенком. Навесн╕ наступного року ╢вген повернувся у Перешори, тут в╕н з╕брався з думками ╕ у вересн╕ по╖хав до Москви, поступати до с╕льськогосподарсько╖ академ╕╖. Але Москва юнаков╕ не сподобалася ╕ наприк╕нц╕ 1882 року в╕н став в╕льним слухачем агроном╕чного в╕дд╕лу природоописного факультету Харк╕вського ун╕верситету, де одразу опинився в… актив╕стах укра╖нсько╖ студентсько╖ громади. Того ж року студент познайомився, а в 1883-му одружився ╕з принциповою курсисткою Мар╕╓ю Садик, родом ╕з Лубенського пов╕ту, котра нав╕ть ╕з подругами сп╕лкувалася т╕льки укра╖нською мовою. У Харков╕ ╢вген вступив до лав укра╖нсько╖ радикально╖ громади Володимира Мальованого. Через деякий час жандарми дов╕далися про д╕яльн╕сть п╕дп╕льного гуртка ╕ ш╕стьох учасник╕в схопили. Серед заарештованих був ╕ ╢вген Чикаленко. Тож зак╕нчити ун╕верситет не вдалося, ╢вгена заарештували ╕ за пол╕тичн╕ переконання позбавили права проживати в обох столицях, а також у Ки╓в╕ й Харков╕, та за участь у радикальному гуртку в травн╕ 1885 р. на п’ять рок╕в в╕дправили у село Перешори п╕д гласний нагляд пол╕ц╕╖. Повернувшись додому, ╢вген побачив, що господарство було велике, добре поставлене управителем, який порядкував ма╓тком, але велося воно рутинними методами, як це робилося в╕д д╕да-прад╕да. Молодий господар прочитав купу спец╕ал╕зованих видань ╕з агроном╕╖, почав сам експериментувати з перешорськими ланами, тож дядько зв╕льнив урядника й доручив плем╕ннику ц╕ле господарство. Тепер новому господарю довелося ран╕ше за вс╕х вставати, п╕зн╕ше в╕д ус╕х лягати, ц╕лий день за вс╕м доглядати, даючи робот╕ лад. Проте ╢вген Харлампович турбувався не т╕льки про господарство, невдовз╕ в╕н подарував селянам земельну д╕лянку ╕ хату для школи, а також дом╕гся, щоб змосковщений священик, який керував церковно-приходською школою, почав орган╕зовувати читання укра╖нських книжок та був присутн╕м на веч╕рках, де сп╕вали народних п╕сень. П╕зн╕ше ╢вген Харлампович запросив до Перешор вчителювати св╕домого укра╖нця Олександра Пилькевича, який через два десятил╕ття став генерал-хорунжим Головного в╕йськового штабу Арм╕╖ УНР. Турбуючись про економ╕чну самост╕йн╕сть односельц╕в, ╢вген Харламп╕йович заснував у Перешорах кредитне товариство. Багатьом б╕дним селянам в╕н в╕ддавав землю за «четверту копу, тобто за четвертину врожаю», а через Земельний банк продав безземельним селянам 250 десятин за дешеву ц╕ну. Найголовн╕ше, що робив новатор с╕льського господарства – в╕н не просто плекав власн╕ соц╕ально-педагог╕чн╕ експерименти, а привчав селян господарювати самост╕йно, формуючи з них той «середн╕й клас», на який в╕н покладатиме над╕╖ у часи Нац╕ональних Змагань. Але це був патр╕от, котрий не т╕льки язиком вм╕╓ молоти, а справжн╕й академ╕к хл╕боробсько╖ справи. В╕н завжди домагався високих врожа╖в, отримуючи до 150 пуд╕в зерна з десятини, вдесятеро б╕льше за сус╕д╕в. Набутий за п’ять рок╕в досв╕д аграр╕я виявився безц╕нним. Тому ╢вген Чикаленко вир╕шив розпов╕сти про ефективн╕ методи агроном╕╖ у вигляд╕ практичних порад для с╕льського господарства. Тож в Одес╕ у 1897 р., а п╕зн╕ше – у Санкт-Петербурз╕ (1910-1912) у п’яти книжках загальним накладом п╕вм╕льйона прим╕рник╕в були надрукован╕ «Розмови про с╕льське хазяйство», що стали популярною енциклопед╕ю для селян. П╕сля тривалих клопотань книгу дозволили видати «як виняток» укра╖нською мовою. Автор отримав в╕д с╕льськогосподарських товариств дв╕ велик╕ ср╕бн╕ й одну золоту медал╕. Серед укра╖нських селян «Розмови про с╕льське хазяйство» стали другим за популярн╕стю виданням – п╕сля «Кобзаря» Тараса Шевченка. Та у житт╕ людину супроводжують не т╕льки усп╕хи, велик╕ здобутки ходять поруч ╕з великим горем. Так сталось ╕ в житт╕ родини Чикаленк╕в. Весною 1895-го року, поховавши у Перешорах свою восьмир╕чну донечку, подружжя вир╕шило не пам’ятник на могил╕ ставити, а вшанувати ╖╖ пам’ять чимось корисним для громадянства. Вони вир╕шили усю ╖╖ частину, яка б ╖й припала як посаг, використати на громадськ╕ ц╕л╕. Подружжя внесло у редакц╕ю часопису «К╕евская старина» тисячу карбованц╕в – на прем╕ю за найкраще написану ╕стор╕ю Укра╖ни в одному том╕, призначену для середнього читача. Це був якийсь незбагненний патр╕от, який особисте горе поклав на олтар майбутньо╖ слави Батьк╕вщини. Коли сплив п’ятир╕чний терм╕н перебування господаря п╕д гласним наглядом пол╕ц╕╖, Чикаленки вс╕╓ю родиною перебралися до Одеси. Тут ╢вген Харлампович побував у свого вчителя з панс╕ону Леон╕да Смоленського та Михайла Комарова ╕ за ╖хн╕ми рекомендац╕ями вступив до одесько╖ «Громади». Чикаленко активно включився в укра╖нський визвольний рух. Зменшився ╕нтерес до власного господарства ╕ в╕н дивився на нього «т╕льки як на джерело, з якого черпаються ресурси на прожиток та громадськ╕ потреби». У роки одеського пер╕оду в найближчому кол╕ знайомих ╢вгена Чикаленка з’явилися: театральний режисер та актор Микола Садовський, письменник Микола Гар╕н-Михайловський, ╕сторик Василь Кравченко, л╕тературознавець Дмитро Овсян╕ко-Куликовський. На грош╕ члена «Одесько╖ Громади» ╢вгена Чикаленка у Львов╕ вийшов друком «Рос╕йсько-укра╖нський словарь» Михайла Уманця-Комарова. Сприяв виданню та поширенню роману «Чорна рада» Пантелеймона Кул╕ша, виданого у 1900-1901 pp. в Одес╕ з ╕люстрац╕ями Амврос╕я Ждахи. Матер╕ально ╢вген Харламп╕йович допомагав ╤ванов╕ Франку, Ольз╕ Кобилянськ╕й, Архипу Тесленку, Михайлу Коцюбинському, Володимиру Винниченку та ╕ншим л╕тераторам. У першу ж зиму свого перебування в Одес╕ ╢вген Чикаленко познайомився з в╕йськовим л╕карем ╤ваном Луценком, який мешкав у буд╕вл╕ колишнього панс╕ону, де ╢вген навчався. Родина Луценка в Одес╕, за спогадами ╢. Чикаленка: «говорила по-укра╖нському, але не принцип╕яльно, а стих╕йно, бо Луценко захоплювався тод╕ есперантською мовою, говорив ╕ писав добре на ц╕й штучн╕й мов╕ ╕ вс╕х заохочував до не╖. Коли ж я намагався навернути його на ╕дейне укра╖нство, то в╕н укра╖нською мовою доводив мен╕, що в╕дроджувати Укра╖ну – це все одно, що п╕дкладати п╕д мертвого руки». П╕зн╕ше ╤ван Луценко вступив до одесько╖ Громади, а на початку нового стол╕ття – до «Просв╕ти», був найактивн╕шим членом цих орган╕зац╕й, як посол до Центрально╖ Ради стояв на самост╕йницьких позиц╕ях ╕ загинув у бою за незалежну УНР. Безсумн╕вно, що п╕д впливом сп╕лкування полковника ╤. Луценка ╕з Л. Смоленським а також ╕ з ╢. Чикаленком зм╕нилися його погляди на в╕дродження Укра╖ни. Восени 1900 р. родина Чикаленк╕в залишила Одесу та перебралася до Ки╓ва. Тут ╢вген Харламп╕йович був меценатом р╕зних починань, як сам в╕н говорив, «з головою вп╕рнув в укра╖нську громадську д╕яльн╕сть». В╕н намагався переконати ╤ллю Р╓п╕на, под╕бно до польського художника Яна Матейка, узятися писати ов╕ян╕ славою сюжети з укра╖нсько╖ ╕стор╕╖. Власним коштом у 1896 р. ╢.Х. Чикаленко заснував при Науковому товариств╕ ╕мен╕ Шевченка у Львов╕ фонд ╕мен╕ Данила Мордовця – для допомоги укра╖нським письменникам, ф╕нансував тижневик Революц╕йно╖ укра╖нсько╖ парт╕╖ «Селянин». Вид╕лив 25 тисяч рубл╕в для «Академ╕чного дому», тобто гуртожитку для галицьких ╕ наддн╕прянських студент╕в, заохочуючи молодь з п╕дрос╕йсько╖ Укра╖ни ╖хати на навчання до Львова. У Ки╓в╕ ╢вген Чикаленко вступив до ки╖всько╖ «Старо╖ Громади», став членом Загальноукра╖нсько╖ демократично╖ орган╕зац╕╖, що у 1904 р. перетворилася на Укра╖нську демократичну парт╕ю, у 1905 р. опинився в лавах Укра╖нсько╖ демократично-радикально╖ парт╕╖. У вересн╕ 1908 року у його помешканн╕ на Мар╕╖нсько-Благов╕щенськ╕й вулиц╕,56 було створено Товариство укра╖нських поступовц╕в (ТУП), що ╕снувало дев’ять рок╕в, аж поки не було запропоновано створити Укра╖нську Центральну Раду. В╕д 1906 року був одним з фундатор╕в (разом з Василем Симиренком та Леон╕дом Жебуньовим) укра╖нських газет на Наддн╕прянщин╕ — «Громадська Думка» (1906) ╕ «Рада» (1906–1914). До складу творчого ком╕тету входили Серг╕й ╢фремов, Фед╕р Матушевський, Мар╕я Гр╕нченко, Модест Левицький, Володимир Дурдук╕вський, Всеволод Козловський. Це була не просто ╓дина в Рос╕йськ╕й ╕мпер╕╖ щоденна газета, що видавалася укра╖нською мовою. Друк «Ради» перетворився на сенс життя ╢вгена Чикаленка. Всупереч столип╕нськ╕й реакц╕╖ та ╕деолог╕чним пересл╕дуванням з боку влади, «Рада» про╕снувала трохи б╕льше восьми рок╕в, сприяючи велик╕й справ╕ нац╕онального в╕дродження. Щоб видання “Рада” виходило, йому довелося продати 200 десятин земл╕. Складн╕ реч╕ для записних патр╕от╕в та квасних л╕тератор╕в, стомлених життям за балаканиною. В одному з лист╕в до Михайла Грушевського в╕н пояснив це просто: - Легко любити Батьк╕вщину до глибини душ╕, спробуйте любити ╖╖ до глибини сво╓╖ кишен╕. На трет╕й день п╕сля вступу Рос╕╖ у Першу св╕тову в╕йну, 2 серпня 1914 р. рос╕йський уряд закрив укра╖номовну «Раду». Почалися пошуки н╕мецьких шпигун╕в, тому ╢.Х. Чикаленко до весни 1915 р. переховувався в╕д пересл╕дування пол╕ц╕╖ у Ф╕нлянд╕╖. Одразу п╕сля Нового 1916-го року ╢вген Харлампович пере╖хав до Санкт-Петербурга. Наступн╕ п╕втора роки ╢вген Чикаленко мешкав в обох столицях Рос╕йсько╖ ╕мпер╕╖, лише ╕нколи та╓мно нав╕дуючись в Укра╖ну. У Москв╕ в╕н дек╕лька раз╕в зустр╕чався з Михайлом Грушевським та Володимиром Винниченком. ╤з початком Укра╖нсько╖ Революц╕╖ 1917-1920 рр. в╕н негайно повернувся до Ки╓ва. Саме ╢вген Чикаленко ╕ Товариство укра╖нських поступовц╕в (ТУП) стали ╕н╕ц╕аторами скликання 17 березня 1917 року та проголошення в Ки╓в╕ Укра╖нсько╖ Центрально╖ Ради. З огляду на участь у «нац╕ональн╕й ╕де╖», делегати спочатку вир╕шили обрати головою Центрально╖ Ради саме ╢вгена Чикаленка, але через хворобу кандидат р╕шуче в╕дмовився на користь Михайла Грушевського. ╢вгена Харламповича надзвичайно турбувало те, що Перша св╕това, а за нею – дв╕ революц╕╖, геть зм╕нили укра╖нське село. У сво╓му «Щоденнику» в╕н згадував: - Стар╕ш╕ чесн╕ш╕ селяни принишкли перед молодшими, що поверталися з фронту ╕ принесли новий дух, нов╕ етичн╕ поняття... За к╕лька рок╕в в╕йни вони в╕двикли в╕д мирно╖ прац╕, розпаскудились, озв╕р╕ли, убиваючи людей ╕ з дозволу начальства грабуючи у завойован╕м краю, – тому-то вони й вибирали на сво╖х пров╕дник╕в людей, що вм╕ли добре шахраювати здавна ╕ мали на це досв╕д. Чи за таку Укра╖ну в╕н боровся? Було образливо бридко, що на перш╕ рол╕ вибивалися шахра╖ та горлопани, як╕ тепер правили ц╕лою громадою, тероризуючи порядних людей. Життя ставало нестерпним. У пов╕тах в╕дбувалися самов╕льн╕ захоплення земл╕ та майна, част╕шали грабунки, насильства. Н╕би передбачаючи наперед, ╢вген Харламп╕йович л╕кв╕дував власне господарство. Задешево в╕н продав хл╕б, коней, ╕ншу худобу ╕ на початку жовтня 1917 р. повернувся до Ки╓ва. Тут ус╕ були на п╕днесенн╕… Одного дня до будинку Чикаленк╕в зав╕тав прив╕тний Голова Центрально╖ ради М.С. Грушевський. П╕д час розмови ╢вген Харлампович висловив припущення, що анарх╕я, яка охопила Укра╖ну, може призвести до реставрац╕╖ московсько╖ монарх╕╖ – у т╕й чи т╕й форм╕. Великодушний Михайло Серг╕йович весело розреготався – так «см╕╓ться старий, досв╕дчений чолов╕к з на╖вного хлопчиська». Минуло три м╕сяц╕, й Центральна Рада не просто билася з б╕льшовиками, а втратила Ки╖в, тому що арм╕ю вважали… зайвою для держави. Коли 8 лютого 1918 р. Ки╖в захопили б╕льшовицьк╕ банди, ╢вген Чикаленко хворим лежав у себе вдома. Його не попередив Михайло Грушевський, бо в╕н разом ╕з урядом УНР ут╕кли до Житомира. ╢вгена Харламп╕йовича б╕льшовики не ч╕пали: його будинок здавався ком╕сарам довол╕ скромним – нема╓ чим розжитися… Втрата влади урядом УНР та червона загроза з п╕вноч╕ н╕чому укра╖нських пол╕тик╕в не навчили. За к╕лька м╕сяц╕в ╢вген Чикаленко щиро шкодував за власну м’якот╕л╕сть. Земельна пол╕тика укра╖нських соц╕ал╕ст╕в в УЦР виявилася не просто провальною, а згубною. У день гетьманського заколоту в╕н записав у «Щоденнику»: - Я доводив Грушевському, що треба будувати державу на середньому земельному власников╕, бо голота – елемент непевний ╕ не п╕дтрима╓ Центральну Раду в тяжку годину, як не п╕дтримала в боротьб╕ з б╕льшовиками. Я казав йому, що, напевне, великоземельн╕ власники, опираючись на н╕мц╕в, розженуть Центральну Раду. Рожев╕ окуляри швидко довелося зн╕мати. Спостер╕гаючи за пол╕тичним чубленням у Ки╓в╕, у «Щоденнику» ╢вген Харламп╕йович занотував: - Укра╖нц╕ н╕коли не помиряться на тому, щоб на чол╕ держави як автократ був ╖хн╕й чолов╕к, як це вже бувало упродовж нашо╖ ╕стор╕╖. … Нашу Державу, як ╕ колись, може збудувати т╕льки якийсь Варяг… Але треба, щоб варяг той пов╕в пол╕тику справд╕ державну, а не класову великопанську, бо наша кра╖на поки що хл╕боробська, то й пол╕тика повинна бути др╕бнобуржуазна, селянська, як у Норвег╕╖, Дан╕╖ й почасти – Швец╕╖. ╤сторик М.С. Грушевський довго при влад╕ не втримався ╕ втратив булаву. Разом ╕з тим, одними ╕з претендент╕в на гетьманство у кв╕тн╕ 1918 р. були адм╕рал Олександр Колчак та… ╢вген Чикаленко. Але останн╕й одразу в╕дмовився, вважаючи, що Другий Гетьманат ма╓ очолити людина в╕йськова! В одному з лист╕в ╢.Х. Чикаленко з╕знавався: - Не сотворений я на перш╕ рол╕, н╕коли ╖х не грав ╕ не претендував на ╖х, а робив те, що мен╕ давало моральне задоволення, а через те й заслуги мо╖ невелик╕. ╤ тод╕ вс╕х задовольнила кандидатура генерала Павла Скоропадського, в╕н мав незаперечний авторитет в укра╖нському в╕йську та опозиц╕йну до Центрально╖ Ради пол╕тичну орган╕зац╕ю «Укра╖нська Громада», сформовану з в╕йськовик╕в та землевласник╕в. Пот╕м сталося лихо: нац╕онально св╕дом╕ укра╖нц╕ пересварилися знову. Був зруйнованим Гетьманат, хоча не один раз ╢.Х. Чикаленку пропонували очолити уряд Павла Скоропадського, у крайньому раз╕ – стати м╕н╕стром земельних справ; та в╕н принципово не погоджувався, бо гетьман повернув землю не середн╕м та др╕бним землевласникам, а великим пом╕щикам. Через в╕дсутн╕сть ╓дност╕ та порозум╕ння п╕шла в небуття Укра╖нська Держава. Але ╕ з соц╕ал╕стами з в╕дновлено╖ Укра╖нсько╖ Директор╕╖ ╢вгену Чикаленку теж було не по дороз╕ – т╕, як ╕ б╕льшовики, виступали за скасування приватно╖ власност╕ на землю. П╕сля кривавого придушення Укра╖нсько╖ Революц╕╖ 1917-1920 рр. родовий ма╓ток с╕м’╖ Чикаленк╕в б╕льшовики переобладнали п╕д школу. Але комун╕сти с╕льську семир╕чку зр╕вняли ╕з землею, а на ╖╖ м╕сц╕ поставили у Перешорах нову, «совкову» школу. 26 с╕чня 1919 р. ╢вген Харламп╕йович разом ╕з цив╕льною дружиною – Юл╕╓ю Микола╖вною Садик, ви╖хав до Галичини. У пошуках даху над головою вони прагнули потрапити на Зах╕д. У 1920 р., за особисто╖ п╕дтримки Симона Петлюри, ╢вген Харламп╕йович пере╖хав до Нижньо╖ Австр╕╖. Але на ем╕грац╕╖ швидко зак╕нчилися кошти, ╕ жити довелось у велик╕й б╕дност╕. Тяжко працювала й слабка на здоров’я дружина – Юл╕я Микола╖вна. Щоб хоч якось прогодувати себе, довелося обмежувати рац╕он. Сид╕ти склавши руки в╕н, завжди «ефективний власник», не звик. Отож ╢вген Чикаленко намагався заробляти, щоб н╕ в кого н╕чого не просити. Але, по-перше, у Зах╕дн╕й ╢вроп╕ д╕яли зовс╕м ╕нш╕ економ╕чн╕ закони. По-друге, т╕ землячки, яким ран╕ше в╕н щедро сипав двома жменями, прагнули взяти колишнього мецената на посаду редактора, але… за м╕дяки. Справа д╕йшла до того, що газета укра╖нсько╖ громади у США «Свобода», оголошувала зб╕р кошт╕в на л╕кування ╢.Х. Чикаленка. Стало несила, коли наприк╕нц╕ 1925 р. припинила надходити невеличка матер╕альна допомога в╕д Укра╖нського громадського ком╕тету в Праз╕. У 1925 р. ╢вген Харламп╕йович пере╖хав до Чехословаччини. Його зарахували на скромну посаду голови Терм╕нолог╕чно╖ ком╕с╕╖ при Укра╖нськ╕й господарськ╕й академ╕╖ в Под╓брадах. У сво╖ 65 рок╕в в╕н виявився довол╕ популярною особист╕стю у м╕сцев╕й укра╖нськ╕й громад╕ в Под╓брадах, яка т╕льки студент╕в нараховувала п╕втисяч╕. Двер╕ його помешкання не закривалися. Тим часом жахливою зв╕сткою стала для нього новина про смерть в Курськ╕й пересильн╕й в’язниц╕ середнього сина Петра. У безут╕шного батька в╕дрилася виразка, невиправно пог╕ршилося його здоров’я. Ул╕тку 1928 р. стався новий напад хвороби, що згодом звела хворого в могилу. ╢вген Харламп╕йович потрапив у празький шпиталь, де йому зробили терм╕нову операц╕ю. Для реаб╕л╕тац╕╖ знадобилося чимало часу – заважали важк╕ обставини та сумн╕ думки. Але при╓мно вражала чуйн╕сть к╕лькох знайомих земляк╕в, як╕ щодня приносили хворому домашн╕ об╕ди. Затим над╕йшла ще одна г╕рка новина – у травн╕ 1929 р. наймолодшого сина ╤вана заарештувати та на п’ять рок╕в в╕дправили на Далекий Сх╕д. У згорьованого батька знову в╕дкрилася виразка. В╕н так ╕ не дочекався час╕в, коли Укра╖на воскресла, перетворившись на Соборну й Суверенну Державу. Помер ╢вген Харлампович 20 червня 1929 року в Праз╕, запов╕вши розв╕яти його прах в Укра╖н╕, в р╕дному сел╕ Перешори. Тривалий час урна з прахом ╢вгена Чикаленка збер╕галася у Музе╖ визвольно╖ боротьби Укра╖ни, створеному в Праз╕ в 1925 роц╕ Укра╖нським в╕льним ун╕верситетом та укра╖нськими дипломатами в ем╕грац╕╖. Однак у 1948-му чеськ╕ комун╕сти послужливо подарували експонати музею Академ╕╖ наук УРСР. В╕дтод╕ урна ╢.Х. Чикаленка вважа╓ться втраченою. Василь Вельможко, кра╓знавець
ДМИТРО КАПРАНОВ: БРАТ, ЯКОГО НЕ СТАЛО
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
