Версiя для друку Обговорити в форумi

3 січня 2022 року виповнилося 80 років від дня народження Івана Даниловича Низового – українського поета-шістдесятника, прозаїка, публіциста, журналіста, просвітянина, громадського діяча.
Кримська Світлиця з Криму пропонує своїм читачам поезії Івана Даниловича Низового, люб'язно надані для публікації донькою поета Лесею Низовою.
Початок публікації в 52 числі тижневика за 2021 рік.

* * *
Не кожен спосіб досягти
Мети
Стає реальним,
Одначе ж виявився ти
Метким
І геніальним
Фальсифікатором подій,
Гадок і передбачень
Всіляких,
Кинувши у бій
Кінноту звинувачень,
Брехень піхоту
І пліток
Загони диверсійні,
Наобіцявши горілок
І видавши потрійні
«Аванси» кожному тому,
Хто кинеться на «штурму»,
На цю, останню вже «штурму»,
Під голосисту сурму.
О, мить історії!
О, дух
Всіх посполитих рушень!
О, побиття ціпками мух!
О, почуття придушень
Сил супротивних!
Наче сон:
Кипить юрба-колона,
Чорніє спереду Гапон
З лицем Наполеона;
Зусіль збігається народ,
На все сморідне ласий:
З яких нагод переворот?
Чому повстали маси?
І, роздивившися затим,
Як дим розвіявсь,
Люди
Побачили:
Хто був «святим» –
У того лик Іуди!

Фінал побоїща такий:
Попоїще трапезне,
Гапон «хилятиме»,
Поки й
У рідний витверезник
Потрапить;
Військо поповзе
Додому,
А проснеться –
До ліктів руки обгризе,
Сльозами обіллється...

1998

* * *
При бажанні можна обілити
Найчорніше,
Що успішно й робиться,
А правдиве все
Свідомо гробиться
І стають героями бандити.

На століття зрадниками стали
Гетьмани:
Мазепу і Виговського
Брудом облили –
Народ прикоськали,
Кастрували й пам'ять відібрали.

Вірного Петлюру вбили підло,
Ще підліш розправились з Бандерою
І комуністичною химерою
Мій народ перетворили в бидло.

Ще й сьогодні правлять нами Іроди,
Виродки з трибуни розпинаються
За народ…
А сам народ тиняється
Попід тинню.
Й розучився вірити.

05.01.1999

* * *
Останню переходимо межу…

Сьогодні ми розділені межею
На рівні дві частини.
Я сиджу
Іще по сей бік –
Осені іржею
Роз’їдена душа…
А по той бік,
На цвинтарі німого супокою,
Лежать найкращі.
Їх із року в рік
Все більшає.

Лінивою рікою
Тече життя – останніх вимива
Зі свого русла
І відносить в Лету.

А що мені лишається?
Слова.
Думки сумні
Та чай під сигарету,
Та відчай самоти,
Та відчуття
Свого – уже близького – переходу
Через межу,
В довічне небуття,
В небачену,
            в незвідану свободу…

Іще сиджу по сей бік.
Ще лежу
В траві густій
Під білим весноцвітом,
Тривожно споглядаючи межу
Між нашим
            і не нашим-нашим
                                    світом;

І дорожу останнім:
Цим листком
Пожовклим,
Цим димком від сигарети,
І цим рядком –
Вузесеньким містком,
Що ним пройти спроможні
Лиш поети…

05.01.1999

* * *
До всього маю
Ще дванадцять справ:
Готую на Різдво
Дванадцять страв.
І кожна страва
Має смисл і знак,
Свій особливий
Небуденний смак…

Дванадцяти апостолам кажу:
«Я прадідівський звичай бережу!
Хоч злигодні такі ж,
Як до Різдва,
Та я спроможусь витворить дива:
З картоплі,
Із вишень і сушок-груш
Зварю вечерю на дванадцять душ,
Покращу хоч на мить
Дванадцять доль
Людей і звірів, птахів і тополь.
На покуть, під ікони –
Гімн життю! –
Поставлю золоту святу кутю,
Перехрещусь,
Покличу весь наш рід
На свят-вечерю:
Діда – наперід,
Під образи,
Бабусю – ліворуч,
І маму – справа…
Кругле, мов обруч,
Родинне коло
Мій онук замкне,
А в колі – всі,
Хто радує мене:
Дружина, донька
(Навіть блудний син
Прилине,
Ніби янгол,
З верховин);
Сестра моя сивесенька
З дітьми
Й онуками
(Не сироти вже ми!);
Мій батько
(То дарма, що комуніст!)
Різдво сьогодні визнає
І піст
Й не буде святотатствувать
Перстом
Межи двох пальців
Та й перед Христом…»

Багацько слів
Я мовчки прокажу
Апостолам –
Вони простять олжу,
Бо ж голодом заморений
Мій дід,
А вслід йому
Пішов увесь мій рід
У потойбічний,
Кращий зі світів…

Я дуже рід зібрати свій хотів!
Я дуже… дуже гірко
При куті
      заплакав,
                може,
                     вперше у житті…

06.01.1999

* * *
Свої гріхи
Я вже не замолю,
Бо – немалі,
А я часу не маю –
Я знаю,
Що не випишуть до раю
Перепустку.
Тож муки всі стерплю
В пекельному чистилищі.
Нехай
Мене катують
(Мало ж катували
На світі цім –
На частки розривали!)…

Оті,
Що катували,
Й підуть в рай!

Зіграй мені, недоле, гопака –
Не скаржусь я, що доля отака.

06.01.1999

* * *
Так хочеться пожити
                           ще хоч мить,
Подовжену, неспішну –
Ще ж я мушу
Від чорноти
              паскудника відмить,
Аж до ребер –
Щоб висвітлити душу
До первозданних виявів,
До дна,
Аж до її Господнього начала,
Щоб, тіло полишаючи,
Вона –
Вже янгольська –
Від жаху закричала!

1999

* * *
В державі рідній,
Мов у вигнанні,
В стихії ринку і чужої мови
Живу,
Сховавши мрії осяйні
Під хмарно-грозові навислі брови.
Які ж вони важкі! Яка ж гроза
Чаїться в них, густіє чорнотою,
Яка з-під них небачена сльоза
Ще викотиться
                     брилою
                              сто-
                                   тон-
                                        ною?

1999

* * *
Я єсть ніхто.
Моєї правди колос
Не визрів до зерна –
Згорів на пні.
Моєму горлу перетнули голос,
Мою сльозу потоптано в багні.

Який народ – отой, що на базарі
Забув і мову, і пісні, і сміх,
Отой,
Що, наплодивши яничарів,
Так возлюбив і пряник, і батіг?!

То – не народ!
То вилюдніла маса,
Безлика незлічимістю личин,
Що здатна відгукнутись
                           лиш на гасла
Дорешти знеособлених Тичин.
Їм чорний хліб
І п’ю протічну воду,
Завжди готовий
                 слабих пожаліть,
Не хочу бути
                    сином я
                                народу,
Що, на коліна вклякнувши,
Стоїть
Перед нікчемним
                власником посади
І крадієм народного добра…

Про це не хочу навіть і писати,
Щоб не сквернити чесного пера!

1999

* * *
Кому ж віддати булаву
Й буланого коня?!
Цей головою на главу
Слабий – не здоганя…

А цей на «зоряну» Москву
Все молиться щодня…
Кому ж віддати булаву
Й буланого коня?!

А той, дарма, що на плаву,
Без принципів – матня…
А той волає: «Сам живу!
А ваше все – бридня…»

А кінь скубе собі траву,
Стременами дзвенить,
І крапле дощ на булаву,
Що в пилюзі лежить.

1999

* * *
Я селюк, сирота-сірота
І радянської школи вигнанець…
«Хто єси? Що їси?» –
Мене доля пита,
Я ж кажу їй:
«Поет-самозванець!».

Гуманоїд –
Я з гумових виліз чобіт,
Із куфайки
Вужакою
Вислиз,
І мене не склював
                   по-хижацькому
                                       світ –
Наді мною ж бо янголи висли!

Я живу-доживаю –
Нічий!
Всюди гнаний,
Як той сіроманець –
Страхолюдний блукалець нічний…
Я ж – поет-самозванець!

1999

* * *
Маю те, що маю:
Переймаю
Вольний вітер
(Господи, прости
І спаси!..).
Коня собі не маю,
А до Січі ж три століття –
Крізь колюче терновіття
Без коня не добрести!
Все хрести –
Печальні наші віхи
Через кожні дві чи три
Версти,
Та сумні пісні такі –
Для втіхи…
Прадід пив – я прохмеляюсь,
До Вкраїни продираюсь
Через терни і хрести…

2000

* * *
Я – всетерплячий.
Я діждусь години
Прозріння тих,
За ким душа болить,
Хоча вони мені в найтяжчу мить
Свої байдужі показали спини.
Я всім прощу.
Я не візьму на кпини,
Аби хоч так за зраду відомстить, –
Перемовчу,
Не стану говорить,
Радітиму
         відродженню
                        людини.

2000

* * *
Зверху – шар, і знизу – шар,
А між ними – я, прошарок.
Верхнім – жир, а нижнім – жар,
А мені – пахтінь від шкварок.

Зверху – влада, а внизу –
Смертний бій електорату,
І до дзоту я повзу,
Стиснувши в зубах гранату…

2000

* * *
Уже й не знаю,
Хто страшніший ворог:
Москаль,
Чи доморощений хохол,
Чи той,
Хто п’є горілку по Сибірах,
Чи цей,
Що носить тризуб на погонах
І люто проклинає рідну матір,
Бо ж не такі зварила галушки?!

2000

РІДНА МОВА

Уривок

Українська мова – синтез
Крові, поту і зорі.
Зневажають її ситі,
Плачуть нею злидарі.
Нею плачуть і сміються
Слобожанські солов’ї,
Нею лають, як нап’ються,
Рідну матір холуї...

Мова-пісня від колиски
Супроводжує мене:
Хвилесплески, сонцебризки,
Всенебесне, всеземне
Поєдналися в цій мові –
Найкоштовніші слова
Залягли в її основі,
А основа ж – вікова!

2000

* * *
Який доконечно брехливий
Цей світ! Чому ж я не брешу
Про те, що безмірно щасливий
І світ ощасливить спішу?

А міг би – амбітний, примхливий,
Цей світ полюбляє лапшу…
І справді, я був би щасливий,
Повіривши в те, що брешу:
Нічого не винен нікому,
Ніщо не пече й не болить
Й на радощах рому – не брому –
Годиться не скупо налить…

Кінця не боюсь – не лякливий,
І все ж я не раз говорив,
Що був би і справді щасливий,
Якби сам себе обдурив.

2000

* * *
За сивим овидом – вода
Така блакитна і прозора,
Та в ній таїться непокора,
Що цілий Всесвіт розгойда
І захлине.
Новий потоп
Поглине навіть Арарати.
Не буде Ноя –
Рятувати
Останки Азій і Європ.
За сивим овидом – біда,
Якої людство не боїться,
Та в ній планетна смерть таїться –
Часу свого лиш дожида.
Себе самого я злякав,
Уяві хворій давши волю.
Мовчу. Закушую до болю
Свого дурного язика.

2000

МІЖ ІНШИМ

Спільників – тьма.
Однодумців – нема.
Лиш на базарному рівні
І взагалі,
Й зокрема,
Всі ми під Богом рівні.

Є філософія вчинку
І є
Дух,
Що з часів Сократа
Силу приреченому дає
Не помічати ката.

Є співчуваючі «захисники»...
Та,
Лиш дійде до страти,
Не подадуть руки
Жертві
         Пілати.

Я – за правічний оплот
Рівності, вольності й миру:
Лишень достойникам –
Ешафот,
Лише нікчемам –
Сокиру!

2000

* * *
Душа пустошилась –
Її
Нещадно так використали
Чужі «пророки»
І свої
В едем грядущий
Зазивали...

Душа боролася –
Вона
Впиралася і не хотіла,
Щоб нею клята чужина
Всезнищувально володіла...

Душа не впала –
З-під руїн,
Крізь вікові глобальні жертви,
Під великодній віщий дзвін
Вона виборсується вперто;
Вона іще зазнає втрат
В цей час недосвіту –
Над нею
Ще збиткуватиметься брат,
Який вознісся над ріднею...
Та в недодушеній душі
Така відроджується сила!
І западеться в спориші
Ганьби правічної могила...

2000

* * *
Всі ярлики познімали з небіжчика –
Голий
Перед Господнім престолом постав дисидент –
Та, очевидно, то був неурочний момент:
Праведний суд від престолу його «відфутболив…»
Сам Вельзевул обома ухопився руками
За дисидента:
«Невстрійливий – так я і знав!..»
Взяв та й обвішав сердегу ізнов ярликами
І зі стабільного пекла ганебно прогнав.
Так і манджає сердега між пеклом і раєм,
Втративши зопалу вічне тяжіння земне…
…Смерть – лише мить,
І з полегшенням ми помираєм
Раз і назавжди…
А далі – безсмертя страшне.

2001

* * *
Вже мої опоненти в прямім розумінні
З’їли зуби дорешти –
Не вкусять знічев’я...
Та і сам я знікчемився геть-бо в корінні
І здрібнів у насінні –
Всміхаюсь лиш чемно
Й рідкозубо самому собі...
Це ж до смерті
Недалечко вже йти
І мені, й антиподам:
Я засну під хрестом,
Опоненти ж уперті –
Під звіздою...
І в цьому між нами незгода!

2001

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 21.01.2022 > Тема "Душі криниця"