"Кримська Свiтлиця" > #52 за 31.12.2021 > Тема "Українці мої..."
#52 за 31.12.2021
╤ВАН НИЗОВИЙ
до в╕с╕мдесятил╕ття з дня народження
3 с╕чня 2022 року виповню╓ться 80 рок╕в в╕д дня народження ╤вана Даниловича Низового – укра╖нського поета-ш╕стдесятника, проза╖ка, публ╕циста, журнал╕ста, просв╕тянина, громадського д╕яча. Народився в╕н 3 с╕чня 1942 року в сел╕ Рудка Марк╕всько╖ с╕льради Штеп╕вського (нин╕ – Б╕лоп╕льського) району Сумсько╖ област╕. Узимку того ж року с╕м’я пере╖хала до Комуни – дворового гн╕зда родини Крамаренк╕в. У п╕вторар╕чному в╕ц╕ залишився круглим сиротою. Ще до народження ╤вана Низового його батько Данило Трохимович Низовий п╕шов на фронт, ╕ з тих п╕р вважався таким, що зник безв╕сти. Мат╕р поета Настя Гнат╕вна Низова (Великород) загинула восени 1943 року в глинищ╕ п╕д час роб╕т за наказом м╕сцевого начальства. ╥╖ було поховано в Комун╕. В╕д 1943 до 1953 року ╤ван Низовий жив у Комун╕. Зак╕нчив ш╕сть клас╕в Марк╕всько╖ середньо╖ школи. По зак╕нченн╕ шостого класу працював у колгосп╕. Доточивши соб╕ чотири роки, по╖хав на буд╕вництво шахт Донбасу, п╕зн╕ше сплавляв л╕с на п╕вн╕чн╕й Онез╕, будував електростанц╕ю поблизу Караганди, ще одну – у Зм╕╓в╕ б╕ля Харкова, цементовий завод у Балакл╕╖. Зв╕дти й п╕шов до арм╕╖ (1961 – 1964 рр.). П╕сля демоб╕л╕зац╕╖ працював у Буському будинку творчост╕, одночасно навчаючись у веч╕рн╕й школ╕, де екстерном склав ╕спити за одинадцятий клас. Вступив на заочне в╕дд╕лення ╕ усп╕шно зак╕нчив факультет журнал╕стики Льв╕вського нац╕онального ун╕верситету ╕мен╕ ╤вана Франка. Працював у редакц╕╖ Кам'янка-Бузько╖ районно╖ газети. Писати й друкуватися почав 1960 року в районних ╕ обласних газетах, а з 1963 року – у журнал╕ «Дн╕про», газетах «Л╕тературна Укра╖на» ╕ «Молодь Укра╖ни». У с╕чн╕ 1964 року в Ужгород╕ за редакц╕╓ю Петра Скунця вийшла перша зб╕рка поез╕й «Народжуються кв╕ти». ╤з весни 1966 року життя ╤вана Низового назавжди пов’язу╓ться з Донбасом ╕, зокрема, з Луганщиною, де протягом 45 рок╕в ╕ до к╕нця сво╖х дн╕в в╕н самов╕ддано й безкомпром╕сно творив укра╖нську Укра╖ну, переймався долею укра╖нсько╖ мови, укра╖нсько╖ державност╕. Спочатку ╤ван Низовий живе й працю╓ в Новоайдар╕ Лугансько╖ област╕, а вже вл╕тку 1966 року пере╖здить до Луганська. У 1971 роц╕ побачила св╕т друга зб╕рка ╤вана Низового «Провес╕нь». 1972 року його було прийнято до Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Навчався на заочному в╕дд╕ленн╕ ф╕лолог╕чного факультету Луганського педагог╕чного ╕нституту ╕мен╕ Т.Г. Шевченка, у 1979 – 1980 рр. – на Вищих л╕тературних курсах при Л╕тературному ╕нститут╕ ╕мен╕ О.М. Горького. Понад десять рок╕в працював в обласних ╕ районних газетах, зокрема в газетах «Молодогвард╕╓ць» ╕ «Прапор Перемоги», був старшим редактором обласно╖ телев╕з╕╖, консультантом сп╕лчансько╖ орган╕зац╕╖, керував обласним л╕тературним об'╓днанням. 1988 року в обласн╕й газет╕ «Молодогвард╕╓ць» було опубл╕ковано статтю ╤вана Низового «Бути – народом!» на захист укра╖нсько╖ мови та державност╕, яка стала руш╕йним складником нац╕онального в╕дродження на Луганщин╕. З 1992 до 1998 року – голова Лугансько╖ обласно╖ орган╕зац╕╖ Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. За 50 рок╕в л╕тературно╖ д╕яльност╕ ╤ван Низовий написав понад сто зб╕рок поез╕╖, публ╕цистики, переклад╕в, твор╕в для д╕тей. Книги ╤вана Низового виходили в Ужгород╕, Львов╕, Р╕вному, Ки╓в╕, Сумах, Донецьку, Луганську й ╕нших м╕стах Укра╖ни. Твори письменника перекладалися багатьма мовами. В╕н лауреат м╕жнародних л╕тературно-мистецьких прем╕й ╕мен╕ брат╕в Лепких, ╕мен╕ Олекси Г╕рника та прем╕╖ за кращий музичний тв╕р-оратор╕ю «Лелече». Нагороджений медаллю «Буд╕вничий Укра╖ни». Помер ╤ван Низовий 30 вересня 2011 року. Похований у Луганську. Посмертно нагороджений Орденом Покрови Пресвято╖ Богородиц╕.
На вшанування пам’ят╕ ╤вана Низового 2012 року встановлено мемор╕альну дошку в м╕ст╕ Сватовому на Луганщин╕ та 2018 року – у р╕дному сел╕ Марк╕вц╕ на Сумщин╕. ╤м’ям ╤вана Низового названо одну з вулиць села Марк╕вки Б╕лоп╕льського району Сумщини. 2017 року коштом письменника Володимира Шовкошитного в «Укра╖нському пр╕оритет╕» було видано першу посмертну зб╕рку поета «Н╕хто над╕ мною не пан». У цьому ж видавництв╕ за сприяння оч╕льник╕в ╕ депутат╕в Льв╕вщини, ╕ зокрема Городоччини, кер╕вництва Лугансько╖ в╕йськово-цив╕льно╖ адм╕н╕страц╕╖ та депутатського корпусу селищно╖ ради Б╕лоп╕льського району Сумщини й ус╕╓╖ громади Микола╖вщини протягом 2017 – 2018 рок╕в побачили св╕т перш╕ три томи посмертного п’ятитомного видання ╤вана Низового «Бути – народом!», а з ╕н╕ц╕ативи та за сприяння осв╕тян Городоччини Льв╕всько╖ област╕ видано «Городоцьку читанку» ╕з позакласного читання для учн╕в 1 – 4-х клас╕в, яку отримали навчальн╕ заклади Льв╕вщини ╕ яку також придбали укра╖нськ╕ д╕аспори в Н╕меччин╕, Бельг╕╖, Франц╕╖, Голанд╕╖, США та Н╕дерландах. На вшанування ╤вана Низового та з метою глибокого вивчення духовного спадку письменника 2017 р╕к було проголошено Роком ╤вана Низового на Льв╕вщин╕, а 2019 р╕к – Роком ╤вана Низового на Микола╖вщин╕ Б╕лоп╕льського району Сумсько╖ област╕. Наприк╕нц╕ 2019 року св╕т побачив 4 том п’ятикнижжя «Бути – народом!» за сприяння палкого шанувальника творчост╕ ╤вана Низового Ярослава Зал╕зняка, що народився й прожива╓ в Бавар╕╖, але завжди був ╕ залиша╓ться патр╕отом сво╓╖ прабатьк╕всько╖ земл╕ – Укра╖ни ╕ вважа╓ ╤вана Низового Кобзарем ХХ – ХХ╤ стол╕ття. Також наприк╕нц╕ 2019 року в Н╕меччин╕ з ╕н╕ц╕ативи укра╖нсько╖ д╕аспори було створено «Товариство ╕мен╕ ╤вана Низового». ╤, нарешт╕, у жовтн╕ 2021 року до 80-р╕ччя в╕д дня народження ╤вана Даниловича Низового за сприяння Городоцько╖ м╕сько╖ ради Льв╕всько╖ област╕ побачив св╕т 5 том п’ятикнижжя «Бути – народом!». Твори, що вв╕йшли до кожного з том╕в, у такому обсяз╕, якост╕ й наповненост╕ (жанрово, тематично, стил╕стично тощо) укра╖нц╕ ще н╕коли не читали – а це не лише ╕стор╕я Укра╖ни, обмежена часовими рамками життя ╤вана Низового, це сво╓р╕дний п╕дручник для сьогодн╕шнього й майбутн╕х покол╕нь. Сьогодн╕, коли Укра╖на протисто╖ть п╕вн╕чному ворогу, коли щодня форму╓ться укра╖нська нац╕я, зроста╓ св╕дом╕сть кожного укра╖нця, твори ╤вана Низового ╓ як н╕коли актуальними, пророчими, виховними. Саме Слово ╤вана Низового покликане повернути багатьох сп╕вв╕тчизник╕в до сво╖х пракор╕нь, виховати не одне покол╕ння укра╖нц╕в у дус╕ любов╕ до Батьк╕вщини, поваги до сво╓╖ ╕стор╕╖, свого народу.
В СИВ╤Й ПАМ’ЯТ╤
Кр╕зь п╕тьму стор╕ч, Мов сто св╕ч кр╕зь н╕ч, До мо╖х до в╕ч Продира╓ться С╕ч, Закипаючи у мо╖х очах, Мов козацька кров на чужих мечах. Калинова кров, мов полин, г╕рка, Полинова кров, що вино, терпка. Знову С╕ч с╕чуть – сто струмк╕в тече. Не мене с╕чуть, а мен╕ ж пече. С╕ч кричить з очей, ╕з мо╖х очей – Так кричать з печер кремац╕йних печей. Лише дзв╕н мовчить – вирвано язик – Там, де Хортиця, там, де Чортомлик. С╕кач╕ неправд, ятагани кривд – Та й прям╕с╕нько в передсмертний крик, Та в сам╕с╕нький кор╕нь-кор╕нець, Щоб одн╕с╕нький (та в╕рн╕с╕нький!) Був ус╕м к╕нець. Щоб, пос╕чен╕, полягли ус╕ – Н╕ Вкра╖ни щоб, н╕ тоб╕ Рус╕. Тихая вода дуж╕ гребл╕ рве... В сив╕й пам’ят╕ С╕ч жила й живе. Кошовий вогонь дос╕ не прочах, Не побл╕дла кров на чужих мечах, Бо козацька кров зовс╕м не така, Як у рекрута, як у мамлюка. Ой, не в тому р╕ч, що спалили С╕ч, Ой, не в т╕м б╕да, що знесла вода... Та й не в т╕м добро, що хм╕льний Петро По Нев╕ розлив безневинну кров... ╤ не в т╕м прогрес, що Дн╕про вмира... Т╕льки це уже не вина Петра.
1968
* * * Помирають поети – Невп╕знан╕ ген╕╖ О лих╕й, о глух╕й оп╕вн╕чн╕й годин╕, А в серцях у поет╕в конають в агон╕╖ ╤ не можуть сконати п╕сн╕ лебедин╕. Лиш затим на могилах Виростають багнети ╤ свят╕ прапори ╕з сердець незотл╕лих, ╤ потягнуться черги до сховку поет╕в, Неск╕нченно-сумн╕, як в блокаду за хл╕бом...
1970
* * * Я мав багато друз╕в за вином. Так затишно було в т╕сному кол╕, ╤ чувся я на сил╕ ╕ на вол╕, ╤ чув, як св╕т щебече за в╕кном.
Кружляла чарка, сонячна й легка. Були слова, священн╕, як молитва. Це ж ув╕нчалась усп╕хом ловитва Сяйного щастя – ось воно, в руках!
...О як болить з похм╕лля голова! ╤ св╕т немилий. ╤ в кишен╕ д╕рка. А в н╕й застрягла випадкова з╕рка, Красива й непотр╕бна, як слова.
1971
* * * ╤ мудр╕сть повинна В╕д серця ╕ти – Холодного розуму людям довол╕. Як хл╕ба окра╓ць Без др╕бочки сол╕, Як спок╕й без клопот╕в ╕ су╓ти, Так розум – без серця. ╤ мудр╕сть н╕ма, Якщо в н╕й сердечного звуку Нема.
1976
* * * Прийшло до мене втомлене пол╕ття ╤ роздуми достигл╕ принесло: Хвилина щастя варта п╕встол╕ття, Хвилина горя варта п╕встол╕ття. В суцв╕тт╕ л╕т хвилин оцих двокв╕ття Для мене найяскрав╕ше цв╕ло. Спасиб╕ ж дол╕, що воно було – Хвилин цих двох митт╓ве многол╕ття!
1980
* * * Все важче легковажити. Роки Не в╕дпускають душу на дозв╕лля, Де все душ╕ дозволено, Де з╕лля Встеля╓ м'яко топтан╕ стежки; Де ще нема означених шлях╕в В╕д пункту А до пункту Б, Де в╕льно Ходити безконтрольно й безприц╕льно По ц╕лин╕, в раю ╕з реп'ях╕в. Все важче легковажити. Пора Важких думок ╕ виважених р╕шень, Пора переоц╕нки зла й добра Без переменшень ╕ без переб╕льшень.
1986
ДО СЛОБ╤ДСЬКО-УКРА╥НСЬКОГО КОЗАЦТВА
Гр╕хи вс╕ знявши ╕з душ╕ Й прадавн╕ страхи-переляки, Пануймо так, товариш╕, Як наш╕ прад╕ди-козаки!
Вдихаймо пам'ят╕ полин В степах, Де нас не давлять ст╕ни, – Нема на св╕т╕ Укра╖н, Окр╕м ╓дино╖ Вкра╖ни!
╢днаймось в курен╕ й кош╕ П╕д неосквернен╕ клейноди – Ще ж не погас вогонь Буш╕, Не пересохли Жовт╕ Води.
Ми в╕чн╕ д╕ти боротьби ╤ наша воля непоборна. Не одверн╕мось в╕д судьби – Вона ж на цей раз неповторна!
Бо як повернуться вони, Т╕, що в Кремл╕ були панами, То ц╕ катюги-р╕зуни Ой позбиткуються над нами!
В краю курган╕в ╕ могил (Не вс╕ вдалось переорати) Снаги, панове, нам ╕ сил, Щоб знов холопами не стати!
1987
* * * Абстрактне поняття абстрактну й любов породило: Ми любимо п╕вн╕ч, ╕ п╕вдень, ╕ зах╕д, ╕ сх╕д, Були б т╕льки хл╕б ╕ до хл╕ба, та цукор ╕ мило, Та чарка п╕д веч╕р, а краще – ран╕ш – п╕д об╕д. ...А десь у минул╕м замулилась чиста криничка, Запала могилка свята, де батьки тво╖ сплять, Й зотл╕ла в непам’ят╕ скромна шк╕льна «рапортичка», В як╕й ╕з ╕стор╕╖ та географ╕╖ – «п’ять».
1990
ДЕЩО Л╤РО-╤РОН╤ЧНЕ
Поети повт╕кали ╕з села – Осп╕вують м╕ськ╕ дебел╕ мури ╤ так рад╕ють крихтам з╕ стола Столично╖ л╕тератури... Прям╕с╕нько ╕з к╕нського с╕дла На п'╓дестал, Де ставляться скульптури?!
...В сел╕ ж черемха знову зацв╕ла. Лисн╕ють р╕лл╕, чорн╕, як смола. Гребуться в перегно╖ сит╕ кури. В колгоспник╕в щодень – нов╕ д╕ла, Забули про спочинки й перекури...
«У щастя людського два р╕вних ╓ крила...» О, ц╕ слова поет писав з натури – В╕н розум╕в поез╕ю села!
1990
* * * Я тимчасовий на земл╕. ╤ розум╕ння тимчасовост╕ Для мене ╓ м╕рилом сов╕ст╕ Й ц╕ною хл╕ба на стол╕. Мене – не стане. А проте Палить мости я не збираюся ╤ все част╕ше озираюся: Чи й п╕сля нас трава росте.
1990
* * * Шаную ворога свого ╤ хитрого, ╕ злого – Остер╕гаюся його ╤ жду в╕д нього всього. Та забуваю в су╓т╕, Що в мене за спиною Мен╕ готують пастку т╕, Хто ╖сть ╕ п’╓ з╕ мною.
1990
* * * Затр╕щали п╕дмостки й п╕дпорки «вертепу» ╤ змал╕ли «клейноди» комунних час╕в, ╤ долинули гр╕зно з козацького степу В╕дголоски забутих давно голос╕в. ╤ з╕йшовся народ п╕д Богдановим дубом, ╤ Тарасовим словом народ м╕й прозр╕в, Щоб молитись Вкра╖н╕ П╕д в╕чним Тризубом, П╕д вогнем синьо-жовтих ╖╖ прапор╕в!
1991
* * * Не справить стол╕ття «зал╕зний» режим Парт╕йно╖ номенклатури! Шкода лиш мен╕, Що я в╕к св╕й прожив П╕д небом похмурим, Понурий, Знедолений, Зведений на ман╕вц╕ ╤ вкляклий над мороком вирви. …Стою ╕ стискаю в тремтяч╕й руц╕ Я серце, З грудей мо╖х вирване.
1991
* * * Мов ру╖ни в╕йни, Розчища╓мо власне сумл╕ння, Щоб на чист╕й м╕сцин╕ Поставити пам’ятний знак: «Ми для св╕ту – Не втрачене геть покол╕ння ╤ не виблядки стал╕нських злих пос╕пак»!
1993
* * * Як можна жити краденим добром?! Виходить – можна, Крадуть, ╕ без м╕ри: Могили пракозацьк╕ над Дн╕пром, Пекучий б╕ль Шевченково╖ л╕ри, ╤стор╕ю батьк╕в та мову ╖х ╤ символи Одв╕ку синьо-жовт╕, ╤ наших с╕л буйноколосий см╕х Брутально так украдено у Жовтн╕!.. Чого ж нам дивуватися, Коли Грабують нас ╕ нин╕ – Душу й т╕ло – Без сов╕ст╕, за звичкою, ум╕ло, Хоч ми вже й так останн╓ в╕ддали?!
1993
ПРО СОЮЗ ╤З МОСКВОЮ
Не угода, А змова… Щедротна Москва Нам дару╓ поблажливо «р╕вн╕ права»: На безхл╕б’я, безправ’я, безлик╕сть ╕ безум, На бездомн╕сть, бездумн╕сть, безтямн╕сть ╕ без… Розум наш ╕ «л╕кнеп» до к╕нця ╕ще не протверезив, То нав╕що ж нам цей прорадянсько-╕мперський «л╕кбез»?!
1993
* * * Моя Вкра╖но – рано в╕кова, Куди ж бо ти, Стриножена й безкрила? Трава могили давн╕ покрива, А чим нова покри╓ться могила? Вони ж згор╕ли, трави запашн╕ – Один бур'ян буятиме в ру╖н╕, ╤ ми, Що народились в Укра╖н╕, Помрем безславно в р╕дн╕й чужин╕. Не до смаку прокисле вже вино ╤ зг╕ркла хл╕ба житнього шкуринка, ╤ сина-яничара вже давно Кляне з могили мати-укра╖нка.
1993
ПРО ПОК╤ЙНИЙ СРСР
Крок управо р╕вний кроку вл╕во. Прямо йти – ╕ буде все «яхш╕». Жити можна. Все ж таки ╕з хл╕бом. Т╕ло ╓. Дарма що без душ╕.
Зл╕ва – др╕т колючий. Вишки – справа. Болота навк╕л. Тайга глуха. Вс╕х лел╕╓ мат╕нка-держава, Держачи подал╕ в╕д гр╕ха.
1993
КОМУН╤СТИЧН╤ НАСТРО╥
Пора вич╕кувань мина╓ потихеньку, В╕дходять зашпори «крутого» переляку: Ще день, ще два – ╕ схоплять за горлянку Невдячн╕ д╕ти необачну неньку. Вони ж були зачат╕ не в любов╕ ╤ не в постел╕, а в калюж╕ кров╕ – Чужоголов╕ ╕ чуж╕ по мов╕, Лише й того, що круточорнобров╕. Учора ще ж були запан╕брата ╤ «суржиком» в╕талися, ╤ перш╕ В партнери набивались ╕ в партнерш╕ До кожного др╕бного демократа. А завтра, як захоплять знову владу, Влаштують чорну ще й пречорну раду, ╤ для порядку чи то пак для ладу Попереду поставлять ╕ позаду Ажурн╕ ╜рати й кулеметн╕ веж╕, ╤ нач╕пляють гасел та портрет╕в, ╤ гр╕шн╕ душ╕ «випустять» з поет╕в – Нехай соб╕ витають у безмежж╕. Вони – так╕, в них лен╕нська закваска ╤ стал╕нськ╕, невиброджен╕ др╕ждж╕ – Вони уже стоять на роздор╕жж╕, Вони уже зняли вертепн╕ маски!
1993
М╤НОРНЕ
Дн╕про сльозами не долляти – В╕д сол╕ в╕н пересиха В рахунок вищо╖ в╕дплати За ниц╕сть нашого гр╕ха.
А ми гр╕шили ще з колиски, Гасили гаслами в соб╕ Перв╕сн╕ людяност╕ зблиски Й протести сов╕ст╕ слаб╕.
Доком╕сарились, н╕вроку, Одурман╕ли од вина, Перетворились у притоку Чужого плинного багна.
Вже берегами не проскаче Козацький збуджений табун, Не сплесне плесо, Не заплаче Гр╕хом повержений Перун.
Лиш промайне, мов янгол-месник, Чорнобильська зв╕зда-полин Над укра╖нським чорноплесом, Страшний в╕щуючи загин.
1993
* * * Зак╕нчуйся вже, зимонько, не гайся, Не хмур суворо обр╕ю брову! Д╕жду весни Й охлялого Пегаса Знов поведу на молоду траву, На кропиву, Полощену дощами, На калор╕йн╕, корисн╕ щавл╕ – Ми з р╕дними зеленими борщами Не пропадем н╕коли на земл╕! Ми той «народ, якого правди сила Н╕ким звойована ще не була…» От лише б знов Москва не «запросила» Нас до свого «гостинного» стола! На╖лись-бо ми в не╖ – не з╕тхнути ╤ не п╕ти, бо л╕ньки, по нужд╕, У вдячност╕ безмежн╕й не забути Нам хл╕босольних кухар╕в-вожд╕в! На всяк випадок спутаю Пегаса, Як виведу на р╕дну кропиву, Щоб не ╕ржав, плюгавець, надто ласо, Не поривавсь у квасову Москву. Я виб’ю з нього палицею звичку, Нахабну до нестями, Як ус╕ Хохляцьк╕ звички: Пастись на дурничку На щедрому рас╓йському в╕вс╕. Тож не барися, зимонько, Посунься, Веснян╕й поступися перезв╕ – Нехай ╕ я, зрад╕лий, попасуся На рад╕оактивн╕й кропив╕.
1993
ПРИСТОСУВАНЦЯМ
Приколисаний ситим об╕дом, др╕ма╓ жив╕т, Серце н╕житься в теплих перинах благополуччя, Оброста╓ людина байдуж╕стю, мов шкаралущею, ╤ погляда╓ соб╕ у вузеньку шпарину на св╕т. ╤ н╕яких тривог, ╕ н╕яких тоб╕ катакл╕зм╕в: Все тече, як йому ╕ належить одв╕ку текти, Гаддя шк╕ру м╕ня╓, зариваються в землю кроти, ╤ поволеньки людство наближа╓ться до комун╕зму.
1993
"Кримська Свiтлиця" > #52 за 31.12.2021 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=23824
|