Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово «Євангеліє» означає «добру новину», яка порятує людство від падіння. В нашому випадку, порятує державу і душі наші від загину. Ази порятунку професор київського вишу, доктор філософії, почесний академік Віктор Олексійович Жадько виклав у своїй книзі, яка називається «З щоденника професора університету». (Київ. «Рута». 2021). Запевняю: ця книга - дзвін на пробудження нації. Ця книга - згусток правди і болю. Ця книга - докір і порадник. Ця книга - дороговказ і поводир. Одним словом - це Дзвін – Склик, який кличе нас до гурту, заставляє схаменутися і не летіти у прірву. Хоч вона і написана у вигляді щоденника, проте охоплює нашу історію і глибинно, і правдиво. Охоплює з її перемогами і падіннями, з її злетами і поразками. А головне: автор висвітлює життя народу не соромлячись його гріхів і недбальства.
Зазначимо, що Віктор Олексійович Жадько не просто письменник, а в першу чергу дослідник. Тому його денники подані на основі переказів земляків, глибинних знань та тільки–но відкритих архівних документів. Отож, описувані в книзі події багато в чому ще не відомі читачам. Тут знайдемо і сторінки про творчість видатних майстрів пензля Ганни Собачко, Катерини Білокур, Марії Башкирцевої, про світочів літератури Тараса Шевченка, Івана Франка, Максима Рильського, Олександра Пушкіна, Ліни Костенко, Костянтина Ушинського, Олеся Гончара. Про народовольців Желябова і Софію Перовську, про економіста–державника Євгена Чикаленка… Просто читати книгу - не годиться. Її треба вивчати, раз у раз повертатись до уже прочитаного. І не знаю, чого більше чекати від читача: сліз та смутку, чи чортихання через тини та перетинки у нашій історії. Книга насичена афоризмами, висловлюваннями мудреців та поетів- гострословів. Це посилює виклад думки, сіє довіру і не відпускає читача від викладеної правди. Серцевину книги, на нашу думку, складають роздуми письменника-філософа про мораль нашого суспільства, яку роз’їдає невихованість, брехня, невдячність, лінь та байдужість. Хіба це не байдужість, коли ми Козацьку Хортицю знаємо тільки як назву горілки. Хіба це не байдужість, коли ми не знаємо слова «вертеп», а його дійство багатьом не відоме зовсім. Хіба це не байдужість, коли владі ліньки організувати поїздки школярів до поховання героїв Крут, на могилу Шевченка у Канів, на уже згадувану Хортицю, в Батурин, в музей голодомору чи в Київську Софію. А ще хоч би на одне місце страти більшовиками нашого цвіту, скажімо, в Биківню. Хіба це не байдужість, коли єдина україномовна газета для кримчан «Кримська світлиця» усі непрості роки свого існування була ніби падчерицею для влади у Києві. Результат тієї байдужості плачевний. Ось тому і «проспали» Крим. Байдужість виплодила ще одно зло - зраду. Дві третини військових у Криму зрадили Україні. 92 відсотки співробітників управлінь МВС присягли Москві. Лише 20 чоловік (із 527) із Департаменту державної безпеки залишились вірні Україні. А співали Гімн України лише групка курсантів – майбутня опора нашої держави.
 Відносно лінощів ми теж не останні в світі. Ми лиш волаємо частенько: «Українці найпрацьовитіша нація!» «Ми не абищо. Ми працелюби!» Який ми народ автор відповів нам словами художника світового рівня Івана Марчука: «Ми навіть не уявляємо, в якому болоті сидимо… Мене пригнічує, що влада робить із нашим народом. З найкращої країни в Європі зробили смітник. Тут панують зло, глупота, чорна заздрість, здирництво. Люди розхристані, не люблять і не поважають один одного. Нема того, що об’єднує…» Болючу правду автор згладжує словами Сократа: «У кожній людині сонце. Тільки дайте йому світити». Це натяк на перетинки від держави. Проте і ми добренькі. Трудящі народи давно побудували власні держави, підмели вулиці, побілили около в хатах і посадили квітники. А ми? Коли німці у 1918 році вступили в Київ - жахнулися. Швиденько найняли три десятки молодиць і ті три дні вигрібали із залізничного вокзалу сміття, мили вікна і здирали леп із лав та прилавків. А хіба радянська влада не вчила нас брехні та лінощам? Вчила та ще й як! Своїм старанням ти виростив кращий урожай, значить ти куркуль, глитай, «ворожа кляса». Тобі племінник допоміг орати город (скажімо, водив коня), то ти уже експлуататор. Твоє місце в Сибіру. А хіба міг селянин щиро, але безоплатно, працювати в колгоспі? Ото автор і робить висновок: «...народ, який сотні літ працював не на себе, не на свою державу, свою національну честь, не може бути ні працелюбним, ні працьовитим. Це генетичний наймит». Читач скаже, ну нехай це в колгоспі, а вдома ж селянин зацікавлений був у праці, не лінився. Вдома теж не лад. Кожен двір мав здати державі понад 200 літрів молока, 60-70 кілограмів м’яса, а ще шерсть, яйця, шкуру поросяти, сплатити податок за кожне деревце садовини та отакенний грошовий податок. Не сплатиш - тюрма. Не виробиш мінімум трудоднів - тюрма. Тож роби – не роби - заробленого все одно не побачиш. Запитайте своїх бабусь, як вони вдома різали свиней. Щоб порося своїм криком не видавало різання, йому, разом з ножем під ребро, натягали на голову лантух з попелом. Задихнулося і ніякого тобі вереску. Ніяке начальство не знатиме про заріз. Отже й шкуру можна при салі залишити... Ото тільки й твого, що в полі вкрадеш. Крали більше ночами. Зима чи літо, але ночами. Товариш мій п’ятикласник Борис Гиленко із в’язкою соломи заблудився в сніговерті і знайшли його вже на третій день. В лікарні пообрізали хлопцеві пальці і стала дитина калікою. А ще ж треба було підписатись «на облігації» в честь якоїсь події чи п’ятирічки. Із хати в хату ішов виводок начальства - парторг, голова колгоспу, голова сільради, дільничний міліціонер, два–три уповноважені… Будили сім’ю і запитували дядька, чого він «ллє воду на млин «мериканських капіталістів», бо не хоче підписуватись «на облігації». У селі Бишкінь було й таке: зима, холоднеча, в хаті теж вода замерзла. Дітвора спить на лежанці, а хазяїн на долівці. На кулю соломи... Розбудили, дорікали, обзивали, матюкали, а дядько вдав, що не слухає, а спить. Заходився хропіти. То уповноважений як зацідив його чоботищем у зуби, так передні й вилетіли. «Ти смотрі, падлец, ми с нім прі ісполнєніі разговаріваєм, а он дурака корчіт». Дядько схопився, заскавучав від болю: «Ладно. Облігації я вам підпишу. Тільки завтра піду в район і поскаржуся на ваш розбій». А уповноважений: «Сходи-сходи, може тобі там і кутні виб’ють». Про таку підписку розповів мені колись завідуючий лебединської насінної інспекції Василь Федотович Рось. Про подібні біди села розповідає і книга Жадька. Вона аж переповнена болями: і селянськими, і освітянськими, і національними. Серед них і біль, спричинений нашою байдужістю до рідної мови. Ті болі із життя, та ще й підтверджені архівними документами. Серед тих болей і докір: чому ми вибираємо у поводарі тих, хто видушував Україну голодоморами, биківнями, хто убивав наших патріотів зерновозами, аби не допустити їх у президенти, хто ненавидить Україну гірше зубного болю…
Читаючи спогад Жадька про вдовину криницю, тримайтеся, читачі, щоб не зросити книгу сльозою печалі. Тут ятрить душу не тільки вдовина біда, а й щемливе слово автора. Переконаєтесь: словом автор володіє досконало. Отой афоризм, що в кожній людині спить талант, тільки його треба розбудити, зовсім не стосується Віктора Олексійовича. Свій талант він розбудив давно.
Сучасні біди села найжахливіші. Почалися вони ще тоді, як поділили села на дві категорії - перспективні і неперспективні. Перші це ті, де були сільрада та контора колгоспу. В неперспективних заборонялось будь–яке будівництво, мовляв, нехай селяни переселяються до сільрад. Дядько ж міркував інакше. Як йому будуватись і іншому селі, то краще вже в райцентрі. Там і робота є, і за роботу навіть гроші платять. От і почало безлюдніти село. А ось оце розпаювання своєю дурістю і зовсім витруїло селянську душу. Розпаювання - термін неправдивий. Насправді - це обезземелення селян. Ну дали дядькові, скажімо, земельний пай у 2–3 гектари, а в добавку ще колесо з трактора, половину дверей із ферми і частину силосної ями. Хазяїнуй! Невже київський чиновник думав, що дядько запряжеться в шлейку і оброблятиме пай, тягаючи по йому оті ворота? І став селянин безробітним. Хтось скаже: «Ну да, прогавили. Не подумали». Ні-ні, і подумали, і придумали. Придумали, як зовсім знищити село. Спершу розбіглась молодь, стало нікому народжувати дітей, немає дітей - закрили школи. Закрите – значить, не потрібне. Туди можна і цеглиною у вікно пужнуть. Шкільну бібліотеку здали в макулатуру, станки з шкільної майстерні - в металобрухт, а самі поплентались у крамницю за пляшкою. А тоді ще й пошту закрили, щоб за пенсією бабусі чапали за тридев’ять земель, а то ще й далі. Дожилося село, що нікому для покійника і яму викопати, і до ями донести. Автор з болем описує, як ховали бабусі свою сусідку, ланкову. Сяк–так збили ящик, загорнули стахановку у те, що сама наладнала, ні вдячності за те прокляте сапування буряків, ні попа з півчою, а замість свічки в руку - орден. Ото і вся шана. А ще переживання: «Ми то сусідку хоч якось упорали, а хто ж нас похоронить?»
Все аж кричить: село нам не потрібне, геть із села, а землю віддайте «ефективному господарю». Боже–боже, скільки разів уже рубали сільське коріння, скільки разів знущалися із селян. А вони вижили і після сімнадцятого року, коли різна нечисть посунула на Україну, вижили і після тридцять третього, коли та нечисть видушувала село голодним мором. Вижило і в часи, коли розстрілювали наш цвіт по Сандормохах та Биківнях. А чи виживимо при оцьому нашесті? Автор каже, що хотів би вірити. А для цього треба багато знати, а ще більше вміти. Знати хоч і гірку, але свою правду, вірити у свій народ і бути інтелігентом у душі, бути щедрим і вдячним за щедрість інших. Одне слово - бути людиною, боліти за Україну справжнім болем. А справжній біль не од врізаного пальця, а той, який крає душу. Саме таким болем і пройнята вся книга Віктора Олексійовича Жадька. Спасибі йому за таке Євангеліє.
Борис Ткаченко, письменник,
лауреат премії імені В. Стуса
Лебедин, Сумщина

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 26.11.2021 > Тема ""Білі плями" історії"