Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4233)
З потоку життя (7276)
Душі криниця (3915)
Українці мої... (1558)
Резонанс (1793)
Урок української (1001)
"Білі плями" історії (1805)
Крим - наш дім (537)
"Будьмо!" (262)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (106)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (109)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
РУВ: ХРОН╤КИ СПРОТИВУ
Попри ви╖зд з Ки╓ва значно╖ к╕лькост╕ мешканц╕в напередодн╕ та пом╕тно спорожн╕л╕ вулиц╕ та...


В╤ТАЛ╤Й ЛАЗОРК╤Н: ДЕЯК╤ СТОР╤НКИ З ╤СТОР╤╥ ТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРА╥НИ
Продовження. Поч. у числ╕ 52 за 2021 р


В╤ТАЛ╤Й ЛАЗОРК╤Н: ДЕЯК╤ СТОР╤НКИ З ╤СТОР╤╥ ТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРА╥НИ
Продовження. Поч. у № 52 за 2021 р.


ВИПУСКНИК ОДЕСЬКОГО П╤ХОТНОГО, ЩО ПЕРЕМ╤Г ЧАС, АЛЕ ЗАГИНУВ МОЛОДИМ
Саме в Одес╕ в╕н вперше побачив л╕так ╕ захот╕в л╕тати. Сво╖м Костянтина називають у Ки╓в╕ та...


В╤ТАЛ╤Й ЛАЗОРК╤Н: ДЕЯК╤ СТОР╤НКИ З ╤СТОР╤╥ ТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРА╥НИ
Продовження. Поч. у №52 за 2021 р.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 26.11.2021 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#47 за 26.11.2021
╢ВАНГЕЛ╤╢ В╤Д ПРОФЕСОРА ЖАДЬКА

Слово «╢вангел╕╓» означа╓ «добру новину», яка поряту╓ людство в╕д пад╕ння. В нашому випадку, поряту╓ державу ╕ душ╕ наш╕ в╕д загину. Ази порятунку професор ки╖вського вишу, доктор ф╕лософ╕╖, почесний академ╕к В╕ктор Олекс╕йович Жадько виклав у сво╖й книз╕, яка назива╓ться «З щоденника професора ун╕верситету». (Ки╖в. «Рута». 2021). Запевняю: ця книга - дзв╕н на пробудження нац╕╖. Ця книга - згусток правди ╕ болю. Ця книга - док╕р ╕ порадник. Ця книга - дороговказ ╕ поводир. Одним словом - це Дзв╕н – Склик, який кличе нас до гурту, заставля╓ схаменутися ╕ не лет╕ти у пр╕рву. Хоч вона ╕ написана у вигляд╕ щоденника, проте охоплю╓ нашу ╕стор╕ю ╕ глибинно, ╕ правдиво. Охоплю╓ з ╖╖ перемогами ╕ пад╕ннями, з ╖╖ злетами ╕ поразками. А головне: автор висв╕тлю╓ життя народу не соромлячись його гр╕х╕в ╕ недбальства.
Зазначимо, що В╕ктор Олекс╕йович Жадько не просто письменник, а в першу чергу досл╕дник. Тому його денники подан╕ на основ╕ переказ╕в земляк╕в, глибинних знань та т╕льки–но в╕дкритих арх╕вних документ╕в. Отож, описуван╕ в книз╕ под╕╖ багато в чому ще не в╕дом╕ читачам. Тут знайдемо ╕ стор╕нки про творч╕сть видатних майстр╕в пензля Ганни Собачко, Катерини Б╕локур, Мар╕╖ Башкирцево╖, про св╕точ╕в л╕тератури Тараса Шевченка, ╤вана Франка, Максима Рильського, Олександра Пушк╕на, Л╕ни Костенко, Костянтина Ушинського, Олеся Гончара. Про народовольц╕в Желябова ╕ Соф╕ю Перовську, про економ╕ста–державника ╢вгена Чикаленка… Просто читати книгу - не годиться. ╥╖ треба вивчати, раз у раз повертатись до уже прочитаного. ╤ не знаю, чого б╕льше чекати в╕д читача: сл╕з та смутку, чи чортихання через тини та перетинки у наш╕й ╕стор╕╖. Книга насичена афоризмами, висловлюваннями мудрец╕в та поет╕в- гострослов╕в. Це посилю╓ виклад думки, с╕╓ дов╕ру ╕ не в╕дпуска╓ читача в╕д викладено╖ правди. Серцевину книги, на нашу думку, складають роздуми письменника-ф╕лософа про мораль нашого сусп╕льства, яку роз’╖да╓ невихован╕сть, брехня, невдячн╕сть, л╕нь та байдуж╕сть. Х╕ба це не байдуж╕сть, коли ми Козацьку Хортицю зна╓мо т╕льки як назву гор╕лки. Х╕ба це не байдуж╕сть, коли ми не зна╓мо слова «вертеп», а його д╕йство багатьом не в╕доме зовс╕м. Х╕ба це не байдуж╕сть, коли влад╕ л╕ньки орган╕зувати по╖здки школяр╕в до поховання геро╖в Крут, на могилу Шевченка у Кан╕в, на уже згадувану Хортицю, в Батурин, в музей голодомору чи в Ки╖вську Соф╕ю. А ще хоч би на одне м╕сце страти б╕льшовиками нашого цв╕ту, скаж╕мо, в Бик╕вню. Х╕ба це не байдуж╕сть, коли ╓дина укра╖номовна газета для кримчан «Кримська св╕тлиця» ус╕ непрост╕ роки свого ╕снування була н╕би падчерицею для влади у Ки╓в╕. Результат т╕╓╖ байдужост╕ плачевний. Ось тому ╕ «проспали» Крим. Байдуж╕сть виплодила ще одно зло - зраду. Дв╕ третини в╕йськових у Криму зрадили Укра╖н╕. 92 в╕дсотки сп╕вроб╕тник╕в управл╕нь МВС присягли Москв╕. Лише 20 чолов╕к (╕з 527) ╕з Департаменту державно╖ безпеки залишились в╕рн╕ Укра╖н╕. А сп╕вали Г╕мн Укра╖ни лише групка курсант╕в – майбутня опора нашо╖ держави.
 В╕дносно л╕нощ╕в ми теж не останн╕ в св╕т╕. Ми лиш вола╓мо частенько: «Укра╖нц╕ найпрацьовит╕ша нац╕я!» «Ми не абищо. Ми працелюби!» Який ми народ автор в╕дпов╕в нам словами художника св╕тового р╕вня ╤вана Марчука: «Ми нав╕ть не уявля╓мо, в якому болот╕ сидимо… Мене пригн╕чу╓, що влада робить ╕з нашим народом. З найкращо╖ кра╖ни в ╢вроп╕ зробили см╕тник. Тут панують зло, глупота, чорна заздр╕сть, здирництво. Люди розхристан╕, не люблять ╕ не поважають один одного. Нема того, що об’╓дну╓…» Болючу правду автор згладжу╓ словами Сократа: «У кожн╕й людин╕ сонце. Т╕льки дайте йому св╕тити». Це натяк на перетинки в╕д держави. Проте ╕ ми добреньк╕. Трудящ╕ народи давно побудували власн╕ держави, п╕дмели вулиц╕, поб╕лили около в хатах ╕ посадили кв╕тники. А ми? Коли н╕мц╕ у 1918 роц╕ вступили в Ки╖в - жахнулися. Швиденько найняли три десятки молодиць ╕ т╕ три дн╕ вигр╕бали ╕з зал╕зничного вокзалу см╕ття, мили в╕кна ╕ здирали леп ╕з лав та прилавк╕в. А х╕ба радянська влада не вчила нас брехн╕ та л╕нощам? Вчила та ще й як! Сво╖м старанням ти виростив кращий урожай, значить ти куркуль, глитай, «ворожа кляса». Тоб╕ плем╕нник допом╕г орати город (скаж╕мо, водив коня), то ти уже експлуататор. Тво╓ м╕сце в Сиб╕ру. А х╕ба м╕г селянин щиро, але безоплатно, працювати в колгосп╕? Ото автор ╕ робить висновок: «...народ, який сотн╕ л╕т працював не на себе, не на свою державу, свою нац╕ональну честь, не може бути н╕ працелюбним, н╕ працьовитим. Це генетичний наймит». Читач скаже, ну нехай це в колгосп╕, а вдома ж селянин зац╕кавлений був у прац╕, не л╕нився. Вдома теж не лад. Кожен дв╕р мав здати держав╕ понад 200 л╕тр╕в молока, 60-70 к╕лограм╕в м’яса, а ще шерсть, яйця, шкуру поросяти, сплатити податок за кожне деревце садовини та отакенний грошовий податок. Не сплатиш - тюрма. Не виробиш м╕н╕мум трудодн╕в - тюрма. Тож роби – не роби - заробленого все одно не побачиш. Запитайте сво╖х бабусь, як вони вдома р╕зали свиней. Щоб порося сво╖м криком не видавало р╕зання, йому, разом з ножем п╕д ребро, натягали на голову лантух з попелом. Задихнулося ╕ н╕якого тоб╕ вереску. Н╕яке начальство не знатиме про зар╕з. Отже й шкуру можна при сал╕ залишити... Ото т╕льки й твого, що в пол╕ вкрадеш. Крали б╕льше ночами. Зима чи л╕то, але ночами. Товариш м╕й п’ятикласник Борис Гиленко ╕з в’язкою соломи заблудився в сн╕говерт╕ ╕ знайшли його вже на трет╕й день. В л╕карн╕ пообр╕зали хлопцев╕ пальц╕ ╕ стала дитина кал╕кою. А ще ж треба було п╕дписатись «на обл╕гац╕╖» в честь яко╖сь под╕╖ чи п’ятир╕чки. ╤з хати в хату ╕шов виводок начальства - парторг, голова колгоспу, голова с╕льради, д╕льничний м╕л╕ц╕онер, два–три уповноважен╕… Будили с╕м’ю ╕ запитували дядька, чого в╕н «лл╓ воду на млин «мериканських кап╕тал╕ст╕в», бо не хоче п╕дписуватись «на обл╕гац╕╖». У сел╕ Бишк╕нь було й таке: зима, холоднеча, в хат╕ теж вода замерзла. Д╕твора спить на лежанц╕, а хазя╖н на дол╕вц╕. На кулю соломи... Розбудили, дор╕кали, обзивали, матюкали, а дядько вдав, що не слуха╓, а спить. Заходився хроп╕ти. То уповноважений як зац╕див його чоботищем у зуби, так передн╕ й вилет╕ли. «Ти смотр╕, падлец, ми с н╕м пр╕ ╕сполн╓н╕╕ разговар╕ва╓м, а он дурака корч╕т». Дядько схопився, заскавучав в╕д болю: «Ладно. Обл╕гац╕╖ я вам п╕дпишу. Т╕льки завтра п╕ду в район ╕ поскаржуся на ваш розб╕й». А уповноважений: «Сходи-сходи, може тоб╕ там ╕ кутн╕ виб’ють». Про таку п╕дписку розпов╕в мен╕ колись зав╕дуючий лебединсько╖ нас╕нно╖ ╕нспекц╕╖ Василь Федотович Рось. Про под╕бн╕ б╕ди села розпов╕да╓ ╕ книга Жадька. Вона аж переповнена болями: ╕ селянськими, ╕ осв╕тянськими, ╕ нац╕ональними. Серед них ╕ б╕ль, спричинений нашою байдуж╕стю до р╕дно╖ мови. Т╕ бол╕ ╕з життя, та ще й п╕дтверджен╕ арх╕вними документами. Серед тих болей ╕ док╕р: чому ми вибира╓мо у поводар╕ тих, хто видушував Укра╖ну голодоморами, бик╕внями, хто убивав наших патр╕от╕в зерновозами, аби не допустити ╖х у президенти, хто ненавидить Укра╖ну г╕рше зубного болю…
Читаючи спогад Жадька про вдовину криницю, тримайтеся, читач╕, щоб не зросити книгу сльозою печал╕. Тут ятрить душу не т╕льки вдовина б╕да, а й щемливе слово автора. Перекона╓тесь: словом автор волод╕╓ досконало. Отой афоризм, що в кожн╕й людин╕ спить талант, т╕льки його треба розбудити, зовс╕м не стосу╓ться В╕ктора Олекс╕йовича. Св╕й талант в╕н розбудив давно.
Сучасн╕ б╕ди села найжахлив╕ш╕. Почалися вони ще тод╕, як под╕лили села на дв╕ категор╕╖ - перспективн╕ ╕ неперспективн╕. Перш╕ це т╕, де були с╕льрада та контора колгоспу. В неперспективних заборонялось будь–яке буд╕вництво, мовляв, нехай селяни переселяються до с╕льрад. Дядько ж м╕ркував ╕накше. Як йому будуватись ╕ ╕ншому сел╕, то краще вже в райцентр╕. Там ╕ робота ╓, ╕ за роботу нав╕ть грош╕ платять. От ╕ почало безлюдн╕ти село. А ось оце розпаювання сво╓ю дур╕стю ╕ зовс╕м витру╖ло селянську душу. Розпаювання - терм╕н неправдивий. Насправд╕ - це обезземелення селян. Ну дали дядьков╕, скаж╕мо, земельний пай у 2–3 гектари, а в добавку ще колесо з трактора, половину дверей ╕з ферми ╕ частину силосно╖ ями. Хазя╖нуй! Невже ки╖вський чиновник думав, що дядько запряжеться в шлейку ╕ оброблятиме пай, тягаючи по йому от╕ ворота? ╤ став селянин безроб╕тним. Хтось скаже: «Ну да, прогавили. Не подумали». Н╕-н╕, ╕ подумали, ╕ придумали. Придумали, як зовс╕м знищити село. Спершу розб╕глась молодь, стало н╕кому народжувати д╕тей, нема╓ д╕тей - закрили школи. Закрите – значить, не потр╕бне. Туди можна ╕ цеглиною у в╕кно пужнуть. Шк╕льну б╕бл╕отеку здали в макулатуру, станки з шк╕льно╖ майстерн╕ - в металобрухт, а сам╕ поплентались у крамницю за пляшкою. А тод╕ ще й пошту закрили, щоб за пенс╕╓ю бабус╕ чапали за тридев’ять земель, а то ще й дал╕. Дожилося село, що н╕кому для пок╕йника ╕ яму викопати, ╕ до ями донести. Автор з болем опису╓, як ховали бабус╕ свою сус╕дку, ланкову. Сяк–так збили ящик, загорнули стахановку у те, що сама наладнала, н╕ вдячност╕ за те прокляте сапування буряк╕в, н╕ попа з п╕вчою, а зам╕сть св╕чки в руку - орден. Ото ╕ вся шана. А ще переживання: «Ми то сус╕дку хоч якось упорали, а хто ж нас похоронить?»
Все аж кричить: село нам не потр╕бне, геть ╕з села, а землю в╕ддайте «ефективному господарю». Боже–боже, ск╕льки раз╕в уже рубали с╕льське кор╕ння, ск╕льки раз╕в знущалися ╕з селян. А вони вижили ╕ п╕сля с╕мнадцятого року, коли р╕зна нечисть посунула на Укра╖ну, вижили ╕ п╕сля тридцять третього, коли та нечисть видушувала село голодним мором. Вижило ╕ в часи, коли розстр╕лювали наш цв╕т по Сандормохах та Бик╕внях. А чи виживимо при оцьому нашест╕? Автор каже, що хот╕в би в╕рити. А для цього треба багато знати, а ще б╕льше вм╕ти. Знати хоч ╕ г╕рку, але свою правду, в╕рити у св╕й народ ╕ бути ╕нтел╕гентом у душ╕, бути щедрим ╕ вдячним за щедр╕сть ╕нших. Одне слово - бути людиною, бол╕ти за Укра╖ну справжн╕м болем. А справжн╕й б╕ль не од вр╕заного пальця, а той, який кра╓ душу. Саме таким болем ╕ пройнята вся книга В╕ктора Олекс╕йовича Жадька. Спасиб╕ йому за таке ╢вангел╕╓.
Борис Ткаченко, письменник,
лауреат прем╕╖ ╕мен╕ В. Стуса
Лебедин, Сумщина

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 26.11.2021 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=23735

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков