Версiя для друку Обговорити в форумi

***
Письменники Кримського осередку НСПУ, кримські «світличани» глибоко сумують з приводу передчасної смерті колеги, члена НСПУ ПОТІЄНКА АНАТОЛІЯ ОЛЕКСАНДРОВИЧА, і висловлюють щирі співчуття рідним та близьким покійного.
***
Він був душею будь-якої компанії: хоч традиційної з трьох осіб, хоч у кілька десятків людей. Тости сипав на всі лади, та від цього застілля не перетворювалося на п’янку, а залишало приємний післясмак від спілкування.
 Міг згрупувати однодумців, провести літературний захід на вищому рівні з застосуванням різних технічних засобів, що й робив регулярно разом з членами гумористичного творчого об’єднання «Усмішка Пегаса».
 В 2019 році я побувала в новій квартирі Потієнків у житловому масиві «Софіївська Борщагівка» неподалік об’їзної дороги в Києві. Дружина Тетяна, моя землячка, на той час була в Сімферополі, Анатолій з сином господарювали самі, проте в квартирі був ідеальний порядок. А стіл накритий так, наче його сервірували працівники столичного ресторану. Була дуже здивована, що всю ту смакоту: салати, холодець, ковбаси, рулети, вино та випічку – Анатолій готував власноручно. Хоча не дивно, бо перший його диплом – це диплом технолога-пекаря, який він отримав після закінчення технікуму в Чернігові. З ним він і приїхав до Криму молодим спеціалістом. Пізніше було навчання в Сімферопольському університеті, після закінчення якого вже мав фах історика та викладача фізкультури.
 За рік до того візиту літературним кримським десантом, а входили в нього Єва Пономаренко, Катерина Степчин, я, Михайло Вишняк, Петро Вольвач, Віктор Стус, Валентин Бут, Анатолій Потієнко, кобзар Остап Кіндрачук та актор-тележурналіст Олександр Польченко, ми вирушили містами України, щоб заявити про себе: що ми є, що ми – українці. Не скрізь, правда, у повному складі, бо на те були різні причини. Успішно провели зустрічі в Кримському домі в Києві, в Шевченківському національному заповіднику в Каневі, в міській бібліотеці в Білій Церкві. Наші творчі зустрічі проходили в дружній атмосфері, організатори на місцях зібрали цікаві аудиторії – бібліотекарів, літераторів, учителів і просто шанувальників книги. Анатолій Потієнко серед нас був єдиним поетом-гумористом, тож його виступи завжди викликали сміх, розслабляли, додавали настрою.
 Ці поїздки згуртували нас, викликали нові ідеї, нові плани. В минулому 2020 році, знаючи, що влітку буду мешкати в батьківській садибі в Київській області, Анатолій запропонував мені знову відвідати Білу Церкву, а саме видавництво «Час змін Інформ» та Білоцерківське об’єднання «Просвіта», які разом з Управлінням освіти й науки БМР організували проведення нашої першої зустрічі восени 2018 року, щоб провести там ще раз літературний захід. Нехай вже не таким великим гуртом, а хоча б вдвох-втрьох – Віктор Стус теж тривалий час перебував на батьківщині.
https://www.litera.kyiv.ua/archives/744?fbclid=IwAR2f1OSltIWv4kQMgSGgnpvAWHNdWDJsXC6BzXEOxBN9jHkMxN_VVcKkL48
 Та, на жаль, у Анатолія Потієнка виникли проблеми зі здоров’ям: переніс ковід у важкій формі, після чого лікувався в санаторії в Хмільнику на Вінниччині. Під час лікування та відпочинку Анатолій провів і там творчу зустріч, встиг відвідати видавництво-друкарню «Твори» та видати новий лірично-гумористичний збірник поезій та прози «Зациклені рими та безримні бабусині перли». В день, коли він повернувся в Київ, я саме від’їжджала в село, тому перетнутися не змогли. Зателефонував уже в грудні минулого року з Сімферополя, щоб зустрітися, бо хоче передати мені сувенір з видавництва «Твори» - чашку з логотипом видавництва та подарувати нову книгу. При зустрічі я подумки відмітила, що Анатолій сильно схуднув, хвороба не пройшла безслідно.
 З травня 2021 р. я була знову на батьківщині, з Анатолієм спілкувалися по вайберу, бо він теж мав приїхати на Київщину. Але поїздку чомусь весь час переносив на пізніше. Як виявилося, він уже важко хворів…
 Хвороба розрушила всі його плани на поїздку, не встиг видати вже готову до друку збірку байок. …Важка втрата для рідних, друзів, колег Анатолія.
 В цей траурний день від усіх нас: друзів, шанувальників, колег з усіх куточків України передаю щире співчуття великій родині Потієнків. Тримайтеся, любі, хоч як не важко буде усвідомлювати, що син, батько, чоловік, дідусь уже в іншому світі. В серцях він щодня буде поруч – як завжди усміхнений, добрий і дбайливий.
 Нехай ця добірка байок та гуморесок з невиданої книги викличе усміх скрізь сльози, який буде останніми аплодисментами письменнику-гумористу, члену Національної Спілки письменників України Анатолію Олександровичу Потієнку.
 
 Галина Литовченко, член НСПУ

Анатолій ПОТІЄНКО

ШУМ У ВУХАХ…
Дід восьмидесятирічний
Скарживсь лікарю несміло:
– Я до сексу й досі звичний:
Раз на тиждень – святе діло!

Тільки річ одна турбує –
Щось не те з моїм здоров’ям:
Шум у вухах своїх чую,
Як займаюся любов’ю.

Тиск поміряв діду лікар,
Стетоскопом слухав спину…
– Жити буду я ще скільки? –
Дід канючив безупинно.

Лікар чемно усміхнувся:
– Ще кує для Вас зозуля…
Не хвилюйтеся, дідусю, –
То ви оплески почули!

ПРО СУД ЗВІРЯЧИЙ
Ведмідь, незграба клишоногий,
Йшов напідпитку… Тож з дороги
Він десь на метрів десять збився
Й за хату Зайця зачепився.

Тут я відкрию вам секрета:
Була та хата з очерету,
Бо Заєць – щоб і це вам знати –
Жив від авансу до зарплати.

Легенький той ведмежий дотик
Не наробив хатинці шкоди,
Лиш склались стіни з очерету,
Зробивши хатку ту наметом.

І сльози ллє Зайчиха-мати,
Тремтять від холоду Зайчата…
Тримавсь лиш Заєць ледве-ледве:
- Зустрінемось в суді, Ведмедю!

В суді сказали Зайцю: «Мито
За позив треба заплатити,
Ще треба – адвокату Лису,
І Вовк-суддя теж хоче їсти…»

Скосивши очі, Заєць вгледів:
Стоїть в суді барило з медом…
Тут був Ведмідь – це зразу видно,
І ясно теж: суд – не для бідних.

Закони ось такі звірячі
В житті людей я також бачу:
Коли в кишені вітер віє,
Тоді не лізь у суд, Мусію!

КОМАР-ВЕЛЬМОЖА
(байка)
Комар в покої графські залетів –
Там розкіш в очі б’є, там – справжня казка!
Граф спав уже і уві сні хропів,
Але хропів Граф якось не по-графськи.

Комар на це уваги не звернув,
Та й ніколи було: хотілось їсти…
І справу кровожерливу, брудну
Задумав цей хижак з хижацьким хистом.

– Я графську кров ніколи ще не пив, –
Промовив подумки Вампір крилатий. –
Це ж знаті кров! – Комар аж остовпів. –
Її як вип’ю – Графом зможу стати!

І буде голубою моя кров –
Її продегустую для порядку…
Зняв пробу хоботком – скривився рот:
– Звичайний зовсім смак – немов у хряка…

Смоктав ту кров – аж заболів живіт,
А потім Комара на сон зморило…
У ліжку – ще не бачив цього світ! –
Лежало з графським й комарине тіло.

Сказав Комар, коли уже проснувсь:
– Який святковий нині в мене настрій!
Я на болото більше не вернусь,
Бо я тепер також вельможне панство!

Тепер я з Графом буду жити тут,
Він нині – брат мій, ми – одної крові!
Бо жити в розкоші – це щастя суть!
Як сказано! Яка ж то сила в слові!

І самозванець-граф сів на графин:
«Граф» і «графин» – красиво і резонно!
Там й розчавив його слуга один,
Й узнали всі: у Графа кров – червона…

Звичайно, не цього лже-граф хотів:
Всього бажав він – задарма і зразу… –
Таке буває часто у житті,
Коли із грязі лізуть прямо в князі.

ЗВІРЯЧА ОБРАЗА
(антибайка)
Зійшлись якось докупи усі звірі, -
На конференцію свою чи з’їзд, -
Бо невдоволення людьми дозріло,
Образа на людей їм душі їсть.

Поважний, мудрий Слон взяв першим слово:
«Я на людей давно вже зуб точу…
Нічого більш образливого, злого
Про себе я в житті своїм не чув!

Слоном незграб вони зовуть зі сміхом,
І вайлуватих слово це чека…
Я ж обережно роздавлю горіха,
З підлоги підіймаю сірника».

Встав потім Пес, сказав: «Шановні звірі!
Лежить на людях величезний гріх:
Я – друг до смерті, відданий і вірний;
Вони ж моїм ім’ям таврують злих…»

Свиня з трибуни: «Я їх не пробачу!
Я теж у них в лайливих іменах:
Як хтось не так щось робить – він свинячить,
Як їсти ковбасу, то я – смачна…»

Свою образу висловили Дятел,
Сич та Баран, і Заєць боязкий:
«Хто право дав їм нами обзивати
Недоліки свої, гріхи людські?

Ми, звірі, не загиджуєм природу.
Як щось залишим – це на урожай…
А гомо сапієнси гублять воду,
Нітратять землю – їм її не жаль…»

І з’їзду рішення було осудним –
Озвучив Лев, нахмуривши чоло:
«Не ображайте звірів, добрі люди!
Людське обличчя зараз носить Зло!»

НА ЗВІРЯЧІЙ АГРОФІРМІ
На звірячій агрофірмі
Працювали різні звірі,
Та ніхто не міг збагнути:
Чом вона була банкрутом?

Всі з бажанням працювали,
Душу праці віддавали:
Хтось на фермі, хтось – у полі…
То чому ж комори голі?

Наче скрізь – спеціалісти:
Всі навчалися у місті,
Кожен справу свою знає,
Кожен з них диплома має…

Кіт мишей розводить плідно.
Де ж приплід? – Його не видно…
Чом на фермі у Лисиці
Знову зникла кудись птиця?

Кінь у полі безупинно –
Де овес, де конюшина.
Чом овес – всі хочуть знати –
Не встигає виростати?

Робить Вовк – скажу, до речі –
Зоотехніком овечим.
А Ведмідь, що теж цікаво,
Шеф там по медовій справі.

А тепер вам зрозуміло,
Чом там морди всі роз’їли?
І чому живуть в хоромах
Оті горе-агрономи?

Що робити, щоб не бути
Агрофірмі тій банкрутом? –
Гнати в шию ще й зі свистом
Те звіряче керівництво!

СВИНЯЧА АГРОНОМІЯ
У звірячому колгоспі
Два чи три сезони поспіль
По картоплі урожаї
Неврожаями вражали.

І причина всім відома:
Бракувало агронома.
Лис, завкадрами, шукає,
Хто секрет картоплі знає.

Про вакансію Зозуля
Кукувала, щоб всі чули.
Хрюкнула Свиня з оселі:
– Я люблю картоплю й землю!

– Ну, нарешті! – всі зраділи.
Свиня теж: – Пора за діло!
Що ж, піду я в поле й гляну:
Як там поле картопляне?

Як встромила в поле рило –
За півдня пів-поля зрила!
– Що ж ти, сало живе, робиш?
Урожай і цей угробиш! –

Закричав Їжак з туману.
А Свиня: – Мовчи, профане!
Не картоплю я шукаю,
А причини неврожаю.

Дослід – головне в науці!
Знов повірили Свинюці…
Все Свиня у полі з’їла –
Й те, що тільки посадили.

Якби мала Свиня крила,
То вона б і небо зрила.
Тепер знають навіть люди,
Коли користь з неї буде…
2020 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 05.11.2021 > Тема "Українці мої..."