Версiя для друку Обговорити в форумi

*1*
Свідоме й несвідоме життя виборює в мені мужність і якусь таку силу, яка надихає мене бути відкритим Всесвіту, брати з собою в дорогу сильну волю й викарбовувати свою справжність.
Раніше не усвідомлював, що життя будь-якої людини неможливе без корзини помилок, несмілих кроків, жив у постійному очікуванні твоїх схвалень. Лише тепер розумію – ніщо не повинно сковувати наше світосприйняття, яке йде з глибини душі. Добро, світло, щирість й справжність живуть лише в серці живому, і ніхто не може міняти його сутність на кайдани залежності від когось або від чогось, адже ми не існуємо – живемо!
А найтяжче бути чесним перед собою! Найтяжче! Важко не спинятися й рухатися вперед, адже хибні кроки минулого щоразу повертають до домовини виплаканого тоді щастя. Нескінченні спроби зупинити мене нинішнього прикладають листя подорожника на мої теперішні рани. Навчаюся на власних помилках, відпускаю усе, що було, розуміючи своє колишнє убозтво.
А ти? Ти зміцніла? Але чи зуміла розгледіти свою неправоту в скоєному в минулому непорозумінні, в намаганні досягати сваркою свого верховенства над іншими? Невже наважуєшся не клонувати біль, і побороти плачем й зневагою свою колишню зверхність над людьми? Не ставай амброзією, яку навіть охочі до їжі тварини минають десятою дорогою.
Думаю, знатися й розумітися в діях інших нічого не додає до спраги пізнання законів життя. Все руйнує бездіяльність. Не буває правди в кожного своєї! Вона завжди одна! Твою справжність прочитую очима, стримуючи сльози… Та все ж серед острівців жалю намагаюся дарувати тобі світлини радості, щоби твій день із твоїм світоглядом не залишався самотнім, поглинутим сумнівами, і ти не мотала жили зі своїх нездійсненних намірів.
Я вірю: читаючи мене, твої очі перестануть плакати. В тебе з’явиться бажання освятити прийдешній день, і ти уже сміливими і впевненими кроками увійдеш в храм, тому що знатимеш істину, яка криється у любові. І ти станеш людиною, яка випромінює щастя, радість, з якою хочуть спілкуватися усі, з ким ти ділишся досвідом щирості й доброти, який ти пізнала і зберегла в своєму серці.
21.02.2021

*2*
Не боятися себе – це так природно, але тяжко. Десь там, в закапелках душі бачиш себе чистого й сміливого, вважаєш себе свідомою людиною. А на вечір, після літньої зливи, знову буваєш у пошуку змісту свого життя, хоча ніби уже й навчився не боятися виру сьогодення, яке непередбачувано посилає випробування твоєї внутрішньої справжності.
І навіщо безстрашність людині? Усвідомив, що з роками таким стаєш не тому, що прагнув цього, а тому що добір власних вчинків здійснював сам на сам. Тепер розумієш, що ця риса характеру – це не лише подолання страху. Це вміння за найскладніших умов максимально володіти своїми емоціями, своїм тілом і мотивацією, зберігати найповнішу працездатність, впевнено тримати спокій, коли навколо тебе з таким же діагнозом, як у тебе, один за одним помирають сусіди по реанімаційній палаті.
І не завжди, коли тебе підключають до апарату ШВЛ (штучної вентиляції легень), володіння собою виглядає беззмістовним. Навпаки, ця дія, яка направлена на збереження твого життя, для кожного є, швидше, особистим, внутрішнім питанням, ніж якимось зовнішнім. Лікарі дають поради усім однакові, як потрібно себе вести, перебуваючи на апараті ШВЛ, і передусім підкреслюють, що володіння собою і спокій, то найдієвіший шлях до одужання.
Віра й бажання вижити – є тією рушійною силою для тебе, яка знецінює всі чинники зустрічного непорозуміння і незручностей, і вони так само, як ми гасимо вогонь, накриваючи його ковдрою, поглинають усі найтяжчі дні випробування тебе коронавірусом.
Найголовніше, не звикнути дивитися щоночі смерті в очі, бачачи, як люди помирають через свою нестриманість і легковажність. Звичайно, в кожного свій шлях, пережитий і прожитий, який сформував стереотип поведінки не лише в лікарні, а й у побуті, у родині.
В реанімаційній палаті, коли ти підключений до апарату ШВЛ, мусиш ховати всередині самого себе жалість до своєї особи, відчуття приниження через свою безпорадність, натомість намагатися показувати іншим свій ніби спокій і лицемірним володінням собою допомагати долати біль іншим хворим, які за збігом обставин опинилися з тобою в одній лікарняній палаті.
Лише сила волі, усвідомлення справжності існування тут і зараз додає мудрості в поведінці. Проте інстинкт самозбереження передусім заставляє думати про своє спасіння, ніж про те, яке враження ти справляєш на інших. Ніч вижив, і це додає впевненості, що поради лікаря правильні. Ти не в чорному мішку, після тебе не дезінфікують ліжко. Отже, допомагаєш новачкам навчитися виживати на апараті ШВЛ, щоб згодом могли перейти на кисень.
Лише особиста поведінка, яку диктує внутрішнє переконання у необхідності власних дій, допомагає зносити спричинені коронавірусом лікарняні незручності і, попри власний біль, підтримувати ближніх по палатах. Ти уже не звертаєш уваги, хочуть тебе розуміти чи ні. Адже така природа людини: залишати вибір за собою – усіма можливими засобами боротися із власними негараздами, які «навішує» вірус, або лише висловлювати своє незадоволення вся й всім, звинувачувати всіх і в усьому, і от так і ставати рабом обставин…
Кожен з нас може в будь-який час розпочати воювати зі своїми вадами, щоб не дати їм можливості заволодіти нами! Лише однією силою волі можна змінити себе! Так будьте самі для себе прикладом!
Будьте!
Повірте, коли раптово для вас настане година випробування, ви зустрінете її зі спокійною душею, зможете перейти від маленьких кроків особистих досягнень у покращенні стану власного здоров’я до допомоги близьким людям – своїй родині, друзям та просто знайомим, з якими перетнулися ваші життєві шляхи у надскладний період.
Закони Всесвіту підпорядковані доцільності, із покоління в покоління вони навчають нас бути досконалими. Їх не потрібно виучувати як мантру, ми навіть не завжди розуміємо їхню сутність. Пізнавати їх, можливо, не було потреби, можливо, не було бажання, можливо, нас влаштовувало плисти за течією рікою буденності, не шукаючи свого берегу віри й надії.
Тепер, коли минуло уже більше трьох з половиною місяців після хвороби, розумію, чому лікарі мені весь час казали: «Головне – не хвилюйтеся! Віра, спокій – і видужаєте. А решта, як Всевишній дасть».
Так, усе в руках Господа, та відтепер самому необхідно уміти навчатися жити по-новому. А коли ти це розумієш, то мусиш діяти! Не будеш діяти – не будеш радіти цвіту жасмину!
Ті, що померли, казали, що знають і розуміють усе, проте вони не намагалися боротися, а лиш створювали видимість. Не осуджую. Ні. Однак вчергове переконуюсь, що тільки доцільна дія наближає нас до мети – жити! Ба більше, в мене була і є непереможна віра й сила в житті – це радісні оченята моїх онуків, синів, дружини, друзів, колег, близьких і знайомих.
Набутий досвід показує, що перешкоди, які виникають переді мною, долаються вірою і радістю. Моя усмішка сприймається рідними, як радість життя, як породження і продовження досконалості, як те, що додає впевненості й віри не лише мені, а й моїм близьким.
Моя найперша онука навчила мене розуміти силу сльози. Ви не повірите? Так? Раніше вважав, що сльози бувають з великого горя. А виявилося ні! Моя ріднесенька онука, спасаючи мене чи не щодня, казала: «Дідусю, бувають сльози радості!»
Повірте! І я тепер вірю! Так! Бувають сльози радості! Радості від перемоги над собою, над хворобою, врешті – над смертю…
А буває, що зневірою і плачем розпачу самі руйнуємо в собі нажиту досконалість – гармонію добра й тепла, справжності й радощів, увесь час відкладаючи на потім перемогу над власними недоліками.
13.06.2021

*3*
З роками усвідомлюєш, що досвід і розуміння життєвих обставин не завжди дозволяють ними багатіти. Пережите додає мотиву логічному запитанню – сила людини в чому?
Марно шукати відповідь в аналізі усіх зовнішніх обставин, які тебе можуть обійняти так тісно й негадано, що ти навіть не встигнеш збагнути, що відбувається, й розкласти на полиці те, що дозволяєш бачити усім. Обгортки від себе «успішного» або, можливо, «незалежного», часом «щасливого» і, звісно, «себе коханого». Та насправді в тобі є щось, що не на поверхні, не для всіх. Це заховане в закапелках душі так глибоко, що й сучасні розрекламовані спеціалісти не можуть угледіти схованку особистого вигорання.
Нам чомусь потрібно стати над прірвою між життям і смертю, щоб усвідомити – наше життя є таким, яким ми його омріяли! Чому, лише лежачи прикутим до реанімаційного ліжка, залишившись один на один із своєю свідомістю, розумієш так ясно одну просту істину – щастя в гармонії поєднання веління душі й серця з власними діями щодо здійснення омріяного; щастя в радості близьких тобі людей через твою мужність й сміливість не впадати в паніку, а намагатися діяти згідно законам доцільності.
Шлях духовного, емоційного розвитку є шляхом виховання в собі сили волі до дії! Так жаринка віри перероджується у полум’я, яке примножує наше переконання в правильності власних дій, допомагає вкотре подолати змія спокуси – ми прагнемо до справжності, чесності й чистоти в ставленні до рідних, дорогих нам людей і просто знайомих.
Вчора поділився зі мною своїми думками близький мені по духу чоловік, який висловився так: «Час – безцінний. Поки ми готуємося до життя, життя проходить. Головні цінності, звісно, не «тачки», не квартири і не рахунок в банку, все це до сорока років стає зовсім не таким цікавим. Завжди знаходь час на хобі, рідних і близьких, навіть коли це йде на шкоду іншим справам».
Правда! Сказано об’ємно й глибоко. Як важливо для нас те, що ми плекаємо в своїй душі, що системно розвиваємо. Ми можемо з власних мрій плести ковдру віри, яка не ховатиме на стежинах життя закон причин і наслідків. Маємо про це пам’ятати.
Спробуймо діяти там, де здається, що це неможливо, використовуймо здобутий досвід – лише так відійдемо від умовностей, і не перейматимемося тим, «що скажуть люди». Люди завжди щось скажуть. Важливо інше: допомагаючи собі звільнитися від невпевненості й страху сьогодні, допомагаємо в майбутньому повірити в себе комусь зневіреному.
21.06.2021

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 08.10.2021 > Тема "Душі криниця"