Версiя для друку Обговорити в форумi

 Тиждень, що минає, був сповнений в Україні як серйозних так і радісних подій. День українського прапора співпав цьогоріч з міжнародним самітом "Кримської платформи", з нечуваним досі з'їздом перших леді та джентльменів (хтось бачив, що воно за такі?), а вже наступного дня країна затверджувала свій Великий державний герб та святкувала тридцятиліття Незалежності.
От що-що, а святкувати ми любимо! Щиросерді, голосисті, співучі за своєю природою, без свят ми не уявляємо собі життя. Без них, певно, звихнулися б, зваріювали, збожеволіли, очмаріли - простіше кажучи - здуріли б у вирі цього непростого життя. І влада, знаючи про ту нашу хворобливу особливість, пам'ятаючи й совєцькі політтехнології, всі ці десятиліття догідливо потрафляє нам в цьому.
Там де ощадливі німці, практичні британці, флегматичні скандинави і навіть легковажні французи у складні періоди своєї історії просто закасували рукави і, зціпивши зуби, гарували в поті чола, аби скоріше вискочити з халепи, ми, навіть у найкритичніші моменти, не можемо без свята, хочемо його. Так хочемо, що нас не спиняє навіть голос розуму. Бо ж нерозумно викидати великі мільйони* на розваги, на веселощі, на мішуру з ними пов'язану, коли заробляємо стільки, що немає чим сплатити за комірне, коли тисячам пенсіонерів, навіть після рішення судів, роками не виплачують заборговані пенсії, коли держава ходить з шапкою по світу, час від часу балансуючи на грані дефолту. Не спиняє і думка про моральність влаштовування всіх тих Евробачень, міжнародних спорт- муз - фестів і тому подібних гуцань в часі війни, в часі, коли хтось із співвітчизників підставляє голови під кулі, сподіваючись, що ми тут, прикриті їхніми грудьми, робимо все можливе, аби якнайшвидше зміцнити країну перед лицем повномасштабної агресії. Про її невідворотність пізніше. Зараз ще про знаменні події цього тижня. З усіх них саміт "Кримської платформи", вочевидь, був подією першої величини. Пишу "вочевидь" не через передбачувано-нервову реакцію Москви та Сімферополя, на якій сконцентрувалися чи не більшість наших мідіа, - через суть того, що відбулося. А відбулося те, що українській дипломатії (схиляю голову!) вдалося об'єднати практично майже всю Европу і такого потужного гравця як США у справі концентрування зусиль для повернення світу в правове поле. І хоч процес того повернення не обіцяє бути легким і скорим - бо ж нікуди не поділися ні економічні інтереси багатьох европейських гравців до широких можливостей московійського ринку, ні все ще тліючі в чиїхось головах гнилушки сподівань на умиротворення агресора "дрібними" поступками, ні затятість самого Кремля - процес таки зрушено з місця. Як скоро він буде просуватися залежатиме, найперше, від нас самих. А для цього треба бути лідерами в ньому і то, не на одних лише словах, як за минулої влади, коли, від Заходу настійно вимагали введення жорстких санкцій проти загарбника, а самі відверто колаборували з ним, потужно підтримуючи окупаційну владу продовольством, промисловими товарами, широкими поставками сировини для потреб підприємств та будівництва Керченського мосту, забезпечуючи обладнанням , в тому числі й для порохових заводів, складовими для бойової техніки, постачаючи найчистіший в світі силікатний пісок для виробництва електроніки. Неймовірно, але лише цьогоріч було нарешті скасовано закон "Про вільну економічну зону "Крим"!
Будучи лідером процесу, матимемо моральне право переконливіше закликати й своїх спільників до активніших дій. В цьому сенсі виступ на саміті лідера кримців Мустафи аг'а Абдулджеміля, де він нагадав високоповажним представникам Заходу про непрацюючі положення Будапештського меморандуму, коли, по-суті, змусивши Україну роззброїтися, позбутися третього за потужністю ядерного арсеналу та засобів його доставлення, обіцяних гарантій невчинення тиску, непосягання на територіальну цілісніть дотримано не було . Більше того, Московія, як одна з гаранторів Будапештської угоди, як країна, яка ратифікувала двосторонній договір "Про дружбу", яким визнавала Україну в її постсовєцьких кордонах, вдалася до нічим не обгрунтованої агресії, розв'язала проти неї проксі-війну, загарбавши значну частину території. І виявилося, що спинити її немає кому. Мустафа аг'а нагадав також про непрацюючі Гельсінські угоди, та малоефективність ООН, в Раді безпеки якої Московія зберігає за собою право veto. Питання про згадані ним "червоні лінії", які виявилися надто еластичними, практично, гумовими, стає все більше актуальним. "Царство шакалів триває доки не прокинуться й не піднімуться на ноги леви", процитував Мустафа аг'а кримське прислів'я. Пора б вже тим левам і прокидатися, бо безкарність робить шакалів дедалі нахабнішими і самовпевненішими. Чи прокинуться? В усякому разі, голос Великого Кримця на тому форумі був достатньо голосним і переконливим, аби і далі робити вигляд, що сплять.
Насправді, набагато важливіше, аби лев'яча сутність прокидалася в нас самих, бо застояння наших прав і інтересів, то нічия інша, виключно наша справа. А, отже, сподівання на те, що всі ці прикрі неприємності можна якось об'їхати кривою козою, забувши про Крим, не згадуючи про "застарілі" поняття честі, гідності, моральності, простої порядності, зваливши вирішення своїх проблем на плечі гансів, джонів, мареків, є ознаками дуже запущеної інфантильності, підшкально-совковго способу мислення.
Я не є прихильником військових парадів, особливо ж, коли не маєш можливості продемонструвати на них чогось переконливо-особливого, чогось, чого не має твій супротивник. Без того лишається лише фактор збадьорення власного суспільства. Та, певно, й те незайва річ в обставинах, коли - он, навіть зведена до мінімуму наша маринарка не добирає сьогодні щось зо дві сотні службовців. Такі вже ми - поетичні, співучі, ладні краще скакати "туди-сєди-навприсєди" чи заливатися солов'ями, оспівуючи чужі подвиги, аніж самим підставлятися під кулі. Це не про всіх, звісно, бо були, світлої пам'яті, Сергій Нігоян, Михайло Жизнєвський, що відлетіли на чолі Небесної Сотні, був Василь Сліпак, для якого Вітчизна і гідність були значущишими, аніж визнання, слава і успіх. На щастя, в Україні і сьогодні вистачає людей честі і гідності. Але тут мова про те, що нависла над Краєм загроза вимагає не лише від них - ВІД КОЖНОГО готовності захищати його. Саме тому всі оті голосисті співи-танці, розтягування рекордно-довгих прапорів, встановлення рекордно-хмарочосних флагштоків, які дуже символічно обербенюються на автівки своїх "воздвігатєлєй" є нічим іншим, як проявами ерзац-патріотизму, нікчемною імітацією патріотизму істинного.
Тепер про загрози, як я їх бачу. Найперше, всі оті розмови: "нападе-ненападе" є, вочевидь, дурними. Напад відбувся майже сім з половиною років тому. Наразі триває війна. Війна підла, сказати б, "з-під тишка", війна, на вистояння, на витривалість, війна досвіду якої досі не мали. На жаль, наша влада - чи то через нетямовитість, через свої шкурні інтереси, бо належить, за великим рахунком, до тої ж постсовкової козаностри, що й агресор, чи через якісь інші, невідомі нам розрахунки - і досі не визнала її війною, подаючи світовій спільноті то як Антитерористичну операцію, то як Операцію об'єднаних сил. Не дивно, що з такої подачі, багато хто в світі й досі сприймає всю ту українську веремію як внутрішньо-громадянський конфлікт. Чим і користується агресор, виставляючи себе ледь не за миротворця.
В самій Україні сьогодні не так багато тих, хто всерйоз вірить, що ЗСУ протистоять на Донбасі свої ж шахтарі-стахановці. Говорячи "нападе-ненападе", мають на увазі повномасштабну збройну агресію Московії проти нашої держави. То, нападе?
Зважуючи вірогідність такого розвитку подій, треба розуміти, що напад стане НЕМИНУЧИМ, в разі, коли сьогоднішній очільник Кремля не бачитиме інших способів досягнення своєї мети. Мету свою він не приховує, навпаки, поширює усіма доступними йому способами. Спрощено, мета зветься "адиннарод". Не будемо тут спекулювати на темат того чи насправді ВВП вірить в єднорідність московитів і українців. Досить того, що він декларує, бо в політиці має значення лише те, що втілюють на практиці. Свою мету ВВП намагається втілити. При тому, досить послідовно. Отож, схоже на те, що, в його баченні, досягнення тої мети не має альтернативи. Чому? Бо вся історія Московії від того самого моменту, коли Петру Олексійовичу Романову спало на думку перейменувати її на Росію, намертво пришвартована до історії Русі. До нашої історії. Власне, "пришвартована" не те слово. Сьогоднішня історія Московії трактує нашу історію, як частину своєї, точніше, як її витоки.
 - Дурня, - скаже мій читач. - Як би не хотілося Пслові йменуватися Дніпром, а Яцькові Закорюпенку Четвертим графом Кардіганом, всі знають, що то Псел, навіть якщо останні свої 564 кілометри до моря він і тече руслом Дніпра, і то таки Яцько!
В нашому випадку, не все так просто. Починаючи з Петра Олексійовича і цілого покоління українських просвітителив-швартувателів (згадані у попередній статті), які ящо й не навели молодого царя на ту думку в припливі вірнопідданських емоцій, то вже точно добряче доклалися до її втілення. Всі подальші правителі Московії вже й не сходили з цієї кривої доріжки. А що Україна-Малоросія німувала, то світ, мало-помалу, звик до нового наймення вчорашнього Московського царства, став сприймати його за належне. Та, що там світ - поступово й самі московити звикли до свого нового образу і сьогодні вже й не уявляють себе кимось іншим, аніж руськими. Байдуже, що ще за часів поета Пушкіна мало хто зі знаті розмовляв руською мовою, байдуже, що переважна більшість населення спілкувалася лише своїми угро-фінськими мовами та діалектами, нині саме вони вважають себе єдино правильними руськими словянами, тим "старшим братом", який лиш і вправі вирішувати звідки його істинні витоки.
Насправді, все дуже серйозно. Після того як Україна повернула собі незалежність, особливо ж, коли після Евромайдану дала ясно зрозуміти Москві, що не має наміру повертатися в лоно імперії і далі ділити з нею свою історію, що далі йтиме своїм окремим шляхом, рівновага трьохсотлітньої брили історії, нагромадженої на ковзькому схилі вигадок, приписувань і пересмикувань, стала дуже нестійкою. Критично нестійкою. В усякому разі, в уявленні сьогоднішніх очільників Кремля. Великодержавна шизофренія зайшла, схоже, так далеко, що простіше й далі вперто триматися олжі, аніж повернутися до істини. Ось загроза. Реальна.
 - То, ВВП піде далі?
Як я бачу те, піде.
 - Коли?
Щойно зрозуміє, що ставка на п'яту колону не годна спрацювати. І на те є ряд причин. Ось вони:
1) Його обмежують кілька років активної політичної діяльності, обумовлені віком;
2) Московія, перебуваючи під санкціями, не може довгий час конкурувати технологічно зі світом. Це стосується як економіки в цілому, так і тої її частини, яка пов'язана з озброєнями.
3) Вона не може чекати, бачачи, що Україна поволі стає на ноги. Телятко може перетворитися на бугая.
4) Гаага. Суд, який вже йде, в якому справа про збиття малвйзійського Боенга МН17 розглядається по суті, рано чи пізно зробить висновок про справжніх винуватців. І то будуть не стрілочники. Ось причина прийняття в Московії законів про верховенство тамтешнього права над міжнародним. Ось причина "обнулення" і зацементування у владі.
Що треба робити, щоб протистояти повномасштабній агресії, а в ідеалі й уникнути її? Мушу розчарувати когось - марші у вишиванках і заквітчування вулиць у жовто-блакитні кольори тут навряд чи поможуть. Тут не обійтися без війська, потужного не так числом (до п'ятисот тисяч, думається, було б достатньо), як своєю мотивованістю, мобільністю, новітнім озброєнням, оснащенням та виучкою. Маємо розуміти, що військо таке, з усіма його видами та родами, є дуже недешевим. Слиняві сподівання на те, що хтось нам оплачуватиме його утримання, відразу відкинемо. Того не буде . Звідси - необхідна, жива, працююча, ефективна, потужна економіка для його утримання власними силами. А для того, щоб економіка України стала такою, не обійтися без розвинутої науки, новітніх технологій і т.п. І не кажіть, що ви не розумієте, що всього того не буде без кардинальних реформ, які прибрали б від влади мафіозні клани, забезпечили право, зокрема, право власності, розчистили б дорогу вільному, рівноправному підприємництву, зробили б державу по-справжньому демократичною .
 - Щоб осягнути все те, ми мали б займатися цим з 90-х,- скажуть мені.
Мали б. Та маємо братися за те хоч би зараз. І то, без зволікань. Зі статті в статтю нагадую про те, що не маємо й досі власних заводів з виробництва боєприпасів, не маємо надійних і достатніх джерел постачання палива для бойової техніки і не лише для неї. А без палива не лише військо - вся країна дуже швидко впаде в ступор. Маємо, нарешті, визначитися з концепцією свого військового флоту і самим будувати свої кораблі. Дуже щвидко будувати, якщо не хочемо бути відтертими від моря на віки. Паралельно ж - навчати екіпажі тих кораблів. Дуже сподіваюся, що військовому міністерству стало клепки прилаштувати наших офіцерів для набуття практичного досвіду на діючі кораблі тої ж Великої Британії, Сполучених Штатів чи Німеччини. А ще ж треба оновлювати бойову авіацію, навчати пілотів, мотивувати їх. А ще треба притьмом створювати нові потужні ракети. А ще...
Як бачимо, поле для докладення патріотичного запалу і бюджетних коштів дуже широке. Тож, гріх витрачати і те й інше на різного роду імітації, та шоу. Чи ні?
Чи, може, це лише мені, звідси, з багаторічного Світличного безгрошів'я, кошторис організації та проведення тої ж Кримської Платформи виглядає дещо роздутим? Ось лише кілька позицій. Так, мультимедійна галерея "Символи Криму" обійшлася платникам податку в 950 880 грн., а мультимедійний куб "Наше серце з Кримом" в 849 660 грн. Всього на весь захід витрачено 6 796377 грн.
 - Не надто багато, як для заходу такого рівня, - скажете ви.
Можливо, що й так. Але ж заходів цими святковими днями було чимало. Он, декорування якогось намету на благодійному концерті в Національному академічному театрі опери та балету іи Т.Г. Шевченка затягнуло на добрячих 2 033 493 грн.
В провінції таких грубих грошей, звісно ж, і не бачили. Можливо тому, після урочистих промов, загорнуті у жовто-блакитне патріоти не мали іншої ради, як підтанцьовувати під трафлений міллю совковий репертуар самоцвєтов, як те було в моєму рідному місті.
А може б нам все ж таки прокидатися, товариство, бо танці-танцями, але й за діло треба братися. Інакше, Боже боронь, одного недоброго ранку можна прокинутися з сусідськими "тиграми" під вікнами, як це трапилося тут.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 27.08.2021 > Тема "Резонанс"