Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3239)
З потоку життя (6464)
Душі криниця (3517)
Українці мої... (1465)
Резонанс (1508)
Урок української (990)
"Білі плями" історії (1675)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
Серг╕й Дзюба, Артем╕й К╕рсанов, автори сценар╕ю та книги «Заборонений»: СТУС В ХХ СТОР╤ЧЧ╤ – Ф╤ГУРА НЕ МЕНША ЗА ШЕВЧЕНКА
В укра╖нський к╕нопрокат 5 вересня 2019 року виходить б╕ограф╕чна стр╕чка...


ЗДОЛАТИ РОС╤Ю
Нещодавно ки╖вське видавництво «Холодний Яр» випустило в св╕т другу книгу сер╕╖...


В╤Н ДЛЯ УС╤Х СТОЛ╤ТЬ
На свят╕ вкотре наголошувалося, яку славу та велич прин╕с для Укра╖ни наш Кобзар, а його творча...


ВБОГ╤ ТЕКСТИ: П╤СНЯ БЕЗ МОВИ, МОВА – БЕЗ П╤СН╤
Вбог╕ тексти сучасних п╕сень нав╕ть страшно публ╕кувати, бо зразу впада╓ в оч╕ нав╕ть не...


Оксана Бас-Кононенко, мовознавець: ЯКЩО ЛЮДИ СВОЮ МОВУ НЕ ВИКОРИСТОВУЮТЬ, ТО ПРИЙДЕ ╤НША МОВА, А ЗНАЧИТЬ - ╤НША КРА╥НА
М╕н╕стерство ╕нформац╕йно╖ пол╕тики Укра╖ни презентувало нову програму "Укра╖нська – це...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #34 за 20.08.2004 > Тема "Урок української"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#34 за 20.08.2004
ВІДЧУТИ СЕБЕ УКРАЇНЦЕМ
Юрій МУШКЕТИК.

Одні розсудливо, вдумливо, інші гарячково, з прокльонами, а той з матюком, шукаємо причин нашого лиха, занепаду, безголів'я й... не знаходимо. Трудне життя, поляризація багатство-бідність у багатьох воскрешає ностальгію за оманно-щасливим недавнім минулим, за гаслами рівності, демократичності. Мені особисто почуття соціальної справедливості прищеплювалося з дитинства, й хоч довкола мене її (справедливості) було дуже мало, а тепер її й зовсім не бачу, воно лишилося в мені. З гаслами Великої Французької революції - "Всі повинні їсти однаково чорний хліб рівності" (тільки не їдять і ніколи не їли), з християнськими постулатами спочутливості й незлобливості, прощення, і сьогодні я - з отими, що в підземних переходах простягають руку за подаянням, я - з безневинно засудженими, з обібраними, пограбованими. Мені важко уявити, як отой хапуга-багатій, накравшись за день, приходить додому й пестить дітей, і голубить жінку своїми злочинними руками. І, на жаль, Бог не покорчить йому ті руки.
А мільйони людей у цей час не мають чим нагодувати дітей, в що їх одягти і одягтися самим, що покласти дитині в шкільний ранець. Люди озлоблюються, стають заздрісними, їх охоплює страх, вони не вірять владі, втрачають віру в майбутнє.
Людство все більше відривається від духовного й занурюється в матеріальне, меркантильне, через те у нас люди знову й знову звертаються думками до недавнього минулого, фетишизують його. Так, чимало гасел і обіцянок було заманливих: молодь кликали до штурвалів літаків, керма трактора, вчитися на інженерів, учителів, лікарів, тепер кличуть: "заколачуй дєньгу" будь-яким способом, "крутись" і ні про що більше не мрій.
І все-таки, які першопричини наших лих?
Либонь, доконечно не скаже ніхто, їх багато, є залежні від нас, є незалежні, суспільні, є світові. Сьогодні в тенетах безпросвітності борсається багато держав, навіть потужних, втрачаючи потужність, стабільність і сталість. Серед причин - гло-балізація, світові простори долаються дуже швидко, й так само швидко проникають всілякі шкідливі новації; погоня за новим будь-якою ціною, а не покладання на перевірене, певне, виважене приводить до багатьох лих, на людей падає лавина знань, які не встигаємо уяснити, осягнути, засвоїти, пересіяти, перевірити, тут свою лиху, негативну (окрім позитивної) ролю виконують комп'ютер, інтернет і безліч іншого. Прогрес у науці й техніці не веде до прогресу морального, що, в свою чергу, робить су-спільство нестабільним, агресивним. На землі запанував культ насолод, а з таким прямуванням людство не зможе прогресивно розвиватися. І в культурі зокрема. Всі легенди, всі святині пересичені люди перетворюють (наприклад, в кіно) на шоу, попсу, все: космос. Христос, праісторія пущені в "бізнес", немає рівноваги, міри. Текст перестав бути розмовою з собою, пошуком істини в собі.
Від того всього люди кидаються хто в самотність, хто в консерватизм, хто просто в байдужість, декотрі чекають чогось від держави, інші вже й не чекають. Загострились міждержавні, національні проблеми. Часто нації не почувають себе єдиним цілим, від того не спроможні мобілізуватися, влада цього не бачить або й не хоче бачити й не вміє, або й не хоче будувати національну стратегію, стратегію добра для всіх.
Мені здається, найперше це стосується нас. Ми ніколи не мали цієї стратегії, не вміли її збудувати, та нам і не давали це зробити. Наша історія запеклася кривавим струпом на національному тілі. Наші негаразди, наші лиха хронічні, зокрема вони в стосунках із сусідніми державами. Періодично ми на них звергаємо увагу, а то й вибухаємо, й затихаємо, замовкаємо, забуваємо, хто ми й що з нами роблять, не гартуємося; напускаємо в серце покори й байдужості, ми вивчали історію України, з якої була викинута Україна, й примирилися з тим. Мені хочеться бодай пунктирно пройтися по цих больових, здебільшого трагічних, які мали вирішальний вплив на долю нашої нації, перелогах. Простежимо спочатку по одній лінії - литовсько-польській. Особливо по польській.
Гірко про це писати й, здається, для чого? Роз'ятрити рани? Але без цього, либонь, вони й не можуть загоїтись. Впродовж століть чавила сукровицю польська шляхта з українського селянина, гнула й ламала, знущалася, як хотіла, нищила його віру, нищила українську культуру, мову. Нещадно визискувана, безправна й катована українська людність в першій половині XVII століття раз по раз повстає за свої права: повстання Острянина, Сулими, Павлюка, Бородавки, Гуні, Наливайка й багатьох інших. Вони завдавали дошкульних ударів Речі Посполи-тій, одначе шляхта жодного разу не подумала в той бік, аби послабити тиск на українську людність, дати їй можливість хоч якось жити, а тільки в той - як винищити й покарати знедолених непокірних повсталих, їх садовили на палі, вішали, палили живцем, і все міцніше злютували кайдани. Український селянин не мав чого їсти, в що вдягнути дітей, а коли у родині хтось помирав або народжувалась дитина, мусив іти до орендаря, який орендував у пана не тільки землю, а й православну церкву, й просити-мо-лити, платити гроші, аби той відімкнув церкву, дав мотузок до дзвона (окрема плата), дав кадило, дарохранительницю (окрема плата). Й народ повстав суспіль. Хмельниччина! Обопільні перемоги й поразки. Після кожної крупної поразки польський уряд пропонував мир. Але пропонував не щиро, а щоб відволікти увагу, перепочити, навербувати затяжного війська (за зідрані таки ж з українців гроші) й почати налогу знову. Коли шляхта почула про укладену Хмельницьким з московитами угоду, на неї напав великий перестрах і туск. Хоч ще не до кінця, але вона розуміла, що для них то велике лихо - до цього не могли перемогти порізнь ні московитів, ні козаків, а тепер ті об'єдналися. Одначе небавом їм вдалося обдурити московитів, пообіцявши, що по смерті Яна-Казимира на поль-ський королівський престол оберуть московського царя, й московити уклали з поляками сепаратний мир, зрадивши Переяславську угоду, не пустивши на переговори козацьку депутацію. Козаки ще зібралися на силі в похід на Польщу під керівництвом наказного гетьмана київського полковника Ждановича (Хмельницький вже лежав на смертному одрі), разом з семигородським князем Ракочієм вони взяли Краків і Варшаву, але Москва послала супроти корпуса Ждановича свій корпус - розкладати військо козаків, і це їм великою мірою вдалося. Поляки не виконали своєї обіцянки, і війна між московитами та українськими козаками з одного боку й поляками з другого відновилася. Новий гетьман Виговський, не визнаний Москвою, ввійшов з нею в розмир, нищівно погромив її під Конотопом і уклав з поляками відомий Гадяцький трактат, за яким три держави Польща, Литва і Велике князівство Руське (Україна) творили федерацію, з єдиним, з трьох частин, сеймом, окремішніми військами, урядовцями, академіями, всі церкви (релігійні конфесії оголошувалися рівними, унія скасовувалася). Трактат укладено в Гадячі, далі українська депутація їде до Варшави, де клятву вірності трактату складають на Євангелії окремо: король, коронний і польний гетьмани, сенатори, старости, а далі все поспільство суспіль. Разом відстояли в церкві обідню, розцілувалися, пообідали під грім гармат, і козацька депутація поїхала до себе, в Чигирин.
Та минув з того часу місяць, і в Чигирин уночі по-злодійськи приїжджає польський посол Перетяткович і привозить Виговському змінену угоду, за якою поновлюється унія, і на козацькій землі мають урядувати польські урядовці. Виговський сказав Перетятковичу: "Ти мені смерть приніс". Так і сталося.
Якщо цю криваву червоно-чорну крайку протягнути далі, то доведеться згадати й підступні дії шляхти (польської еліти) проти Юрія Хмельниченка й проти Петра Дорошенка, й звичайно ж Гайдамаччину. Про неї вичерпно і геніально повів Шевченко. Гайдамаків громили спільно Польща і Росія. З гайдамаків у Кодні шляхта з живих дерла шкіру й садовила їх на палі, тільки пізніше трохи схаменулась: "нікому буде хліб ростити". І так від разу до разу. Після революції 1917 року Польща (до того її не було, була губернія Російської імперії), якось викарабкалася, зіп'ялася... але ще не на дві, а на чотири, й так, на чотирьох, одразу побігла на Київ.
І вже зовсім фантасмагорична польсько-українська "сув'язь" у Другій світовій війні. В Лондоні сидить в еміграції уряд Миколайчика, він разом з Армією Крайовою готує у Варшаві повстання, це вже 1944 рік, повстання за задумом грандіозне, чванькувато, фудульно розрек-ламоване між своїми такою мірою, що наперед стало відоме і німцям, і росіянам-совітам, мовляв, це буде вибух, який звільнить усю Польщу, скарає німців і визволить Європу. Для нас важливо те, що, загрузлі в окупаційному болоті і у власних екскрементах, польсь-кі владці і керівники повстання планували тим пов-станням заодно захопити Україну (і Східну Пруссію також). Дикі плани, фантастичні й дебільні по реалізації і особливо з морального, вселюдського погляду. Щоправда, на початку повстання захоплення України вже не згадувалося (совіти стояли на Віслі під Варшавою, поляки й росіяни і сьогодні перебріхуються: чому росіяни не допомогли повстанню, не ввійшли у Варшаву, а чекали, поки тих винищать до ноги).
Звичайно, мій екскурс вельми схематичний, до поль-сько-українських стосунків після Хмельницького треба взяти до уваги й шведську сторону, а в сорок четвертому році те, що совіти застряли на Сандомирському плацдармі, але суть все та ж. Всі ці кривди ми так ніколи сусідам і не виказали - не етично, соромно, негарно. Та й вони майже випарувалися з нашої пам'яті, ми люди незлобиві, затуркані на світових перехрестях і власних негараздах.
Переобтяжуючи фактажем статтю, я все ж дозволю собі, вже навіть не пунктирно, а по довільно укладених мною куцих пунктах перерахувати лиха, які били по нації впродовж останніх чотирьох століть (в основному вони йшли вже з іншої, північної сторони):

1. За Петра І заборона самоуправління на Україні,
вбивство Полуботка і управління Україною Малоросійською колегією, заборона торгувати з зарубіжжям, заборона українських церковних видань на Україні, знищення Запорозької Січі.
2. За Катерини II остаточне знищення Січі, гетьманату, обернення українців у кріпаків, заборона у всіх учбових закладах розмовляти українською мовою.
3. Заслання Шевченка, розгром Кирило-Мефодіївського братства, Емські, Валуєвські укази та циркуляри на заборону української мови.
4. Окупація України 1918 р. червоною Москвою, знищення незалежно від їхньої політичної орієнтації відомих українських політичних, культурних діячів: Петлюри, Грушевського, Єфремова, Скрипника, Кримського, Шумського, В. Чумака, Косинки, Підмогильного, Плужника, Курбаса (допиши сам). Росія щодо України відіграла роль подібну тій, яку відіграли татари щодо Росії.
5. Голод двадцятих років, голодомори 1933 і 1947 рр., репресії тридцятих і післявоєнних років.
6. Післявоєнні депортації населення Західної України, гоніння на українську культуру (Сосюра, Рильський, Яновський, Смілянський, Світличний, Стус, Свер-стюк, Марченко та ін.).
7. Захоплення влади купкою кровопивць-плутократів ("олігархів"), їхнє непомірне збагачення, зубожіння народу, зокрема села, і підверстання під себе українського капіталу, нове упослідження української культури, мови.
Прихід і діяння першого Президента.
Прихід і діяння другого.
Я не маю особистої неприязні, тим більше злості, до Президента. Обоє вони люди спокійні, незлобиві, не-мстиві. (То тільки псюрня довкола них гризе й гребе все під себе). Одначе мені нестримно хочеться запитати - віч-на-віч: для чого йдуть у президенти, на вершинну посаду? Адже президент має бути найбільшим, першим патріотом своєї землі, й тоді він робитиме для неї все, що тільки може зробити. Якщо потрібно, то важитиме й життям, скажімо, тоді, коли треба стати грудьми проти супостатів-плутократів. Адже приклад на такій висоті - це все. Варто згадати, як на наших очах відбувся шал останньої совіцької русифікації України. До цього за Шелеста було ще сяк-так, у його серці бриніло щось українське; пам'ятаю, якось він приїхав на комбінат друку "Радянська Україна", походив по коридорах, а там всі написи, оголошення, стіннівки російською мовою. Шелест спалахнув, вичитав директору комбінату, грюкнув дверима і в гніві пішов, не залишившись на пригощення. (Щоправда, й директор комбінату не в потилицю битий, він одразу побіг до секретаря по ідеології (Скаби): що робити, все знімати? Але той з єзуїтською мудрістю порадив: "навіщо, повісьте пару написів українською"). Коли першим секретарем ЦК КПУ став Щербицький, він зібрав апарат ЦК й з тією ж єзуїтською облудливістю сказав: "Вот ми все прекрасно владеем українськім язиком, а когда прієзжают товаріщі із Москви, говорім не чьотко по-русскі, путаємся - нам стидно.
С етого дня в апарате будем говоріть по-русскі, і пісать тоже". З того дня апарат вже не "говорив", а "разговарівал". І писав також. А коли з ЦК пишуть у обком по-російськи, то, зрозуміло, обком відписує так само, і в район пише теж на "общепонятном". І так покотився ще один вал. Пам'ятаю комсомол тих часів, він "перебудувався" моментально.
А оскільки він "курірував" спорт, культроботу, то й там все поїхало по тій же колії. ("Партія говоріт "нужно", комсомол отвечает "єсть"). Пам'ятаю і самих комсомольських вождів: молодих, а
вже тлустих, крутошиїх, у добротних костюмах, на комсомольські з'їзди до Москви вони приїжджали з коханками і каністрами спирту (хоч на талони горілки й коньяку вистачало - залийся), вони, "застрільники", бралися на з'їзді за руки і з вихеком кричали на все горло: "Ленін с намі, Ленін с намі", і ряди попереду, якщо були з простих комсомольців, валилися від перегарного духу.
Чомусь в першу чергу партійна, комсомольська, спортивна робота була переведена на російську мову, та ще - кладовища, всі написи на них; мабуть, святий Петро, з ключами до входу до раю, ніякої іншої мови не розумів. І не навчився й досі.
Те ж саме й нині, коли б перша особа в державі була істинним патріотом, показала приклад до осягання тієї ж національної ідеї, виступаючи перед людьми, на радіо і телебаченні, показувала, якій ідеї вона служить, який народ любить і чиїм речником є, то люди пішли б за ним, об'єдналися.
Всі ці викладені вище простенькі факти народ знає тільки частково, розрізнено, або у викривленому вигляді. Ми, в першу чергу з волі влади, яка поскручувала в'язи, оглядаючись на Північ, і діє за вказівками звідти, й зараз їх замовчуємо або подаємо викривлено. А треба було саме владцям сказати про це народу широко, пристрасно, авторитетно, будити національну свідомість, національну гордість. Сьогодні в Росії і Польщі проблеми національні знову поставлені на перше місце, вигострені до жаскості бритви. Мовляв, існує загроза єдності нації. У нас же не загроза, а наявність розщеплення і тупе потурання зворотній агітації. П'ятою колоною виступає в нас російська меншина, вимагає прав більших, ніж мають самі українці. Влада або не осягає ситуацію, або діє насупроти, немає законів (кажуть: дурням закон не писаний, а їх саме й пишуть для дурнів), які б діяли в інтересах суспільства, України.
Закони повернені на досягання власного добробуту, звідси хронічне безладдя, розчарування людей, зневіра. Навіть чимало тих, хто на початку боротьби за незалежність гаряче виступали на мітингах, нині затишно повкублювалися на теплих посадах в урядовому гнізді й зиркають звідти байдужим зизим оком. Держава нас постійно зраджує, показує тільки лихий приклад. Вона повинна захищати знедолених, насправді ж тільки допомагає витискати з них останні соки, бо й владарюють у ній ті ж таки олігархи-плутократи. В Україні не забезпечено основних прав українцям. А звідси загальне падіння моралі, яка чи не єдина здатна врятувати нас. Це, зокрема, видно на прикладі літератури. Сьогодні в ній розмивається вододіл між добром і злом в бік зла, майже всі літературні герої не те що непорядні (таки непорядні), а якісь виродки... породження часу, таких їх продукує час - жорстоких, байдужих.
Віки неволі приспали нас, українців, пригуснула мисль, пригасли поривання, вицвіла фантазія. Нація добрих, нещасних людей. Нещодавно в "Літературній Україні" я надрукував статтю "Прощай, Україно!", яка викликала широкий розголос, зокрема нарікання на мотиви безнадії і розпачу в ній. Зізнаюся, туску я додав свідомо, сподіваючись хоч трохи роз'ятрити прихололі душі, викликати гнів, будити хоч в такий спосіб, проте й причин для гіркоти, песимізму достатньо. Кому боротися за Україну? Численні партії, але товариші по партії - по зграї - в основному клопочуться, як пролізти в депутати й посісти теплі гніздечка, які, як і справжні
воронячі гнізда, рясно гойдаються на гілках влади, Рух розколовся, склячився. Конгрес української інтелігенції, так буйно пророслий, засох на корені.
І все ж... Все ж у нас дещо є. Насамперед є мета, по якій спрагли покоління українців. Є, нехай дещо й примарна, незалежна Україна, яку потрібно відстоювати, плекати, розбудовувати, наповнювати чистим українським змістом. Маємо приклади відданої боротьби за Україну і справжнього українського характеру - це і Хмельницький, і Дорошенко, і Богун, і Гонта, і Ольжич, і бійці УПА, і Стус. Українська, часто кроплена кров'ю стежка таки ніколи не переривалася: Сагайдачний, Богун і Кривоніс, Полуботок, Сірко, відтак стежка стоншувалась, але й на ній лишили сліди Полетика, Капніст, автор "Історії Русів", а далі й Котляревський та Квітка, і вже як дороговказ - Шевченко, а за ним Франко, Леся Українка і аж до шістдесятників. Оперті на віру і пророче слово Шевченка, маємо далі торувати той шлях, здерти обручі з душі, з мозку, найперше - добиватися консолідації України, її народу, а вже потім нехай будуть "ліві" і "праві", але - українці. Маємо найгостріше ставити питання перед урядом, добиватися заборони призначати на посади тих, хто не хоче розмовляти державною мовою, вимагати створення мовного департаменту, нероздільного панування української мови в пресі, на радіо і телебаченні. Вибирати Президента-патріота. Нехай кожен українець відчує себе українцем. Україна втратила багато. Але може вернути втрачене й здобути все, у нас є за що боротися і для чого жити.
("Літературна Україна", № 30 за 5 серпня 2004 р.).

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #34 за 20.08.2004 > Тема "Урок української"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2346

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков