Версiя для друку Обговорити в форумi

Гуцуляк Віта Володимирівна - поетичне псевдо Мальва Світанкова - народилася 6 квітня 1987 року у м. Калуш.
Батько – з Івано-Франківщини, мама – з Дунаєвеччини. На Поділлі у с. Стара Гута минули дитячі та шкільні літа. Навчалася на історичномуфакультеті Кам’янець-Подільського національного університету ім. І.Огієнка. Працювала вчителем історії. Після чого вирішила спробувати себе в іншій сфері діяльності - в ролі адміністратора ресторану у м. Київ, де працювала до початку пандемії 2020 року. Нині мешкає на Віньковеччині (Хмельницька область).
Друкувалася у журналі «Дніпро», «Склянка Часу». Входить до літературної спілки «Огневежа». Готує свою першу збірку поезій «Сни Світанкової Мальви»
            
Роки ідуть

Розстріляні сторіччя на секунди,
Як на підлозі горошинна ртуть.
Будильник півня вдосвіта розбудить...
Роки ідуть.
Рукою встигну спинам помахати:
Не обернувся – бачимось у сні.
З фотомоментів сніг душі лапатий –
Узимку аж упояс випав сніг...
Роки ідуть...
На пагорбі ягнята
Гуцул біля колибки випаса.
І що за день, не відає: би знати,
Де клич трембіти лине в небеса.
Таке життя на рушниках барвисте,
Що хрестик – зірка жовтим заграва.
Веде, бува, доріженька вихриста
По плахті нив, стернею по жнивах...
Ідуть роки...
Куди? Але допоки
Зигзиця скаже на верби гілках:
Перенаправ прийдешнє у високе
Нехай мистецтво вимітає страх!
Усе мина...
Кільцем від Соломона
Мудріє простір книгою життя.
Так само сонце сходить на долоні
Геоїдної форми відчуття.
Постскриптум є...
Та вже нам то не знати:
У падолисту - філософська суть.
Пора насіння сіять, плід збирати...
Ідуть роки.
Нехай собі ідуть.

Міжребер’ям дримба грає

Диво повні у безодні –
Океаном слів сьогодні.
Зорі виткані прозорі,
Мов кораблики у морі...
Вгору, де обитель вічна,
Дим окрилений од свічки...
Пах морозного повітря
Лине в ніші, де безвітря...
В груди спати сон лягає –
В міжребер'ї дримба грає.
От тобі, серденько, й січень...
Віч-на-віч відвертіш свічі...
Небо – ніби жовтим воском…
Загадай бажання просто.
Відпусти його у космос
Перекинь місток на місяць
Най твоє бажання містить.
Напівсонний образ, наче
"Добрий ранок" крізь "добраніч".
Мальва світла з-за берези
Гляне – світлом опереже.
Ох, вбиратиму світіння! –
Глибше-глибше, в очі мідні...
Най у грудях в'є оселю
Сонцеплетиво веселе.
День грудневий завершальний –
Час магічного гадання.

Напишу тобі я крила!

Як, бува, сиджу над віршем –
Вигріваю гірше-ліпше...
Намагаюсь так легенько,
Бо – тендітне, бо – чистеньке…
Мов пташа метафориться.
Віршенятку ой не спиться!..
Ранок йде до нас на лижах,
Спи маленьке, тихше-тихше...
Відпочинь, прибуде сила,
Напишу тобі я крила!
Дужі, гарні, аж файнезні,
Синю мрію – в добрі весни!
Вітер... Сніг душі сріблиться
Ох, морозно!.. Серце ж б'ється…
З-під пера –  та гай до друку
Діаграми знаків-звуків,
Що утопії сягнули.
Вірш злетів.
А ви відчули?..
Січень, 2021.

Словосимфонія

Сутінь насуплена:
Слово ж несказане!..
Губи не стуляться,
Серце з образами.
Туга наструнчена.
Тиша приглушена.
Чується човгання –
Змучене-змушене.
Морок морочиться,
Душеньку смикає…
Струни шепочуться –
Хай же Бог милує!..
Слово у зав`язі...
Люте ж – на прив`язі!..
Добре – у квітоньці,
Сповненій приязню.
Тихо розгорнеться –
Серце ж не сердиться.
В німбі молитвоньки
Віра оселиться.
Чиста, мов зарево
З виру окраїни…
В Небо вдивляюся
Лагідне-пагідне...
Знов замилуюся
Вивертом ластівки,
Чистими хвилями
Синьої пластики.
Сутінь розсунеться –
Слово промовлене!
Дихає свіжістю,
Богом наповнене.
Так пелюсткуються
Ранні магнолії
В ритмі досвітньої
Словосимфонії.

 …іде надія у бинтах…

Розтинають ножиці вогню
Душу українську, пане-брате!
Падає скорбота на броню
З болем по щоці солонуватим.
Та піднявся Київ у димах
І звелась Вкраїна на майданах
І Надія – хай і у бинтах
Йде навстріч  по ще густих туманах.

Споглядання небес

Я не свята, і те вже не під силу –
Спинити плинність часу без жалю.
У Каневі Тарасова могила
Задивлена на Дніпр і ковилу...
Паліють там на сонці маки з кручі
Залюблені у скошений туман...
Зім’лись дні, як змотані онучі,
Та вітер стогне в пам'яті до ран.
Любив Тарас селянське слово й пензлі.
Ховаючись по шию в бур’янах,
Дививсь угору, небочко на стелі –
То вже ескізи Бог намалював.
Митець повік же матиме розраду,
Яко не припинятиме письмо.
Душа його і досі має владу,
Як вітер над горою і Дніпром.
Іду кудись я стежкою вузькою
Збираю вірші з бадилин рядків –
Його ж словами серце думку згоїть,
Бо слово те перетікає в спів.
І світиться з каганчика так ясно
Безсмертний голос видиться лишень...
"Ну щоб здавалось..." - слово не погасне!
І най би ніч перекотилась в день.
05.01.2021

Ох, мрево шалене…

Над кавою ночі лимоном цвіло
В суцвіттях проміння – аж небо зелене...
А дерево світлим від роду було
З мімозою сонця. Ох, мрево шалене...
І кава нічна, ніби тиша мовчить.
Кружляє чуття неземним ароматом.
Душа білим звіром чигає, не спить…
О, що то за квіти дурманами пахнуть?
Пора прокидатись. Бажання – ого!..
На повні вдихнути – і світ дорозбудить!
Горнятко кавусі – в зіницях вогонь,
А квіти лимонні - чуттями у грудях.

Слів невмирущість

Майстри живуть допоки – твори.
Безсмертні ж витвори живі
В минулім часі не говорять,
Бо покоління вже нові
Читають те, що написали
Неперевершені митці.
Про них тепер вістують залам –
Читають тексти з папірців.
Зняли кіно, живуть на сцені
Герої серцем молоді,
А на долонях жовтих кленів
Даліють лінії родів...
Майстри живуть допоки – твори.
Ще з першороблених знарядь
Мистецький світ – метафор гори,
Що пам'ятю родів  горять!
Що не кажім, слів невмирущість,
Як неспалима купина!
Слова у часі вічно сущі,
Бо в них Відродження й Весна!..

Коронації

Світ мовчить у масках-обладунках
Ледь намерзла кірка снігова.
Вогняна жарина гріє руки –
Аж пече морозна тятива.
Дихання чи випари дракона
Обирає кожен амплуа.
Хтось вдягнув на віруса корону,
Інші коронацію – словам!
О, пиріг з метафори святковий,
Смакота від українських слів!!
Коронуймо, бо від серця мова
Вмить переливається у спів.
Шкіряться статистики горгонно,
І циганять весь вселенський люд.
Гуси тіко он на річці гордо
Будять тишу ґелготом з усюд.
Палахка за обрієм крижина
Котить час і Землю, круг коржа...
Знову снам вклоняється людина –
Світлом коронується душа.
10.01.2021

Наше просто знаходить нас
Поміж відстань - любов - світлом пройдений час.
Словом сонце в обійми проситься -
Серце дякує - в небо молиться!

До задзеркалля

Чого кусюча така
ти, у дзеркалі, жінко...
Коли береш черпака
І вцідиш ним по одвірку?
Чого ще від дзеркала ждеш?
Яких молодих дарунків?
Літа на верстаті тчеш,
Збираєш в дорогу клунки...
Чому ти одвіку сумна?
А мо' то вже як доросла
Дитинно  весела  була?
Чи всіх так змінює простір?..
Сухішою гілка стає,
Та добре, що пеньочком,
Що в серці у тебе є…
О жінко, вдягни сорочку...
Вона тобі з льону цвіт...
Висвітлює неба очі
Ти бачиш далекий світ
Лети,куди серце хоче...
Вибілюєш чорну ніч
У світлості візерунки
Ти гріла малою піч –
І тепло усім край грубки...
Ото було дивне життя
І сніг тобі до поЯса...
Креслаті дерева так
У вбранні світились ясно.
Де задзеркалля те,
Що відає, ще впізнає?..
Не знати, чи розцвіте
За тайнами небокраю?

Що ти знаєш про щастя? В кого вірив-любив
І підтримував щиро. За що ревно боровся...
Де одне з найпрекрасніших в світі див?
Знову місяць шклянкою надколовся...
Як ти мружив од світла повіки тоді,
Коли іскри сузір'я вишивані раєм
Проникали у вир, ніби Ніл голубий,
Тих очей, що ламалися хмаривом кайфу.
В міжребер'я стіка, нині, струменем дощ
О грудневий чось зопалу ляє і ляє...
Не мороч...
Не тороч...
Тихо сядь і
помовч...
Двері неба прочинені істину знають.
Що ти мрієш про щастя і трохи про все,
Якби світ надихався незрадженим словом,
Щодень люди зізнання плекали з любов'ю...
Бумерангом і штиль, і думок карусель...
Прокидаючись - знайдеш: усе бо можливо...
Полюбити - пожити - дорога щаслива.
І краплиною слово ще дощ перекаже
Білий січень на аркуш чи скибку намажеш
Добре масло чи мед вже не ледом, не болем...
Серце б'ється за світло, що завжди з тобою.
Проникає до місць, що не є потаємні...
Знаєш, доки життя - є потреба в людині.
Що вже знаєш про щастя - не мені говорити...
Все по вірі воздасться - аби дорожити.
Ох поезії просо. Простосієм у вічність.
Засіваючи простір, вірш крокує у січень...
І нема передбачень, що прийдешній чекає...
Досі знаю про те, що нічого не знаю.
28.12.2020

пеленаючи зорі - прислухаюсь до кличу безодні
сталактитові грона в небесних полях
знову скрапують в море
щоби швидше гайнути у нагі долоні
як здригнеться в молитві жива земля...
проникаючи в тіло - щоб відкрити новий необжитий вимір
забувати полин - гіркоту заметілі - напуваючи плоть спросоння
чи то присмаком солі карамельного сонця -
що приймати з любов'ю як душі немовля...

У безкраю абсолюту звичне є бажання - бути!
І дикій маленькій пташці, променю - на землю вранці.
І папороті Купала - в легенді, що й не зникала...
Натхненне чуття - посівом - як доторк кохання - співом!
Є потяг до Світла досі? Приходь відчувати простір!
З-під грунту насінню - бути!
У безкраю абсолюту!

Щось тепле тобі
Щось тепле мені
Нашіптують про любов
І добре тобі
І добре мені
Густу розріджують кров...
Розкажу тобі
Розкажеш мені
Бо очі вже не мовчать
Як чисті озера небес голубі
Торкаються карого серця землі
І навіть - коли вони сплять...
2021.
ь для них потрібен такий собі транслятор енергії, яка зароджується- проходить наскрізь і продовжує свій рух...
А той, хто любить когось - носій саме того найсильнішого різновиду енергії, що є цілющою, а саме: Любов і Вдячність! Вони надають написаному простим олівцем - кольорових емоцій, відчуття дива на землі -
і повертається віра...

Вода колодязна:
Черпнути б риночку,
уста торкають надхолодного потоку...
І мить та радісна -
в життя, билиночко,
Карбує свій цілющий спокій.
із надр вишиваний на рушниках розтоків...
Скарби гуцульщини джерела з горами,
В Карпатах молиться й Говерла гомоном.
Моєю втіхою: твій голос, горлице -
Як дзвоновеснами - і жити хочеться.
Аж край хітинові зірки розхитує
Та воля радості,
Як сон під скиртою.
І квіти мамині.
Садок - молитвою.
Коли й на схилі днів,
Дитинство споминів
Як повня місяця лищить в колодязі.

Яко вишиті спогади -
Настальгії тонка канва...
Небо у скиті душі спочиває змолоду?
Дихає груша пагонами нова
Добрі плоди її терпкістю й нотками солоду...
Чом же ті зморщечки -
Ниті - дужками край очей?
Рік за роком життя - у русло ріки потрошечки
Звірі в сузір'ях пильнує пастух ночей.
Зіграй на сопілці у пишній душі-сорочечці...
Ой же ті хмароньки
Знову промінь ховають ясний
Най же йому там легко, мов снігу карпатському!..
Диво мольфарське гляди-поясни!
Нишком про себе
вчиняю моління під маскою.
Дихаєш -
Дихаю...
Дихайте сни!..
01.2021.

Таке, сьогодні, видиво здалося:
Крислаті хмари вже на рогах лося!
Згори - святим з підніжжя - грішним:
Прудким гілляччям дихає горішник.
Здивує ще бруньками світ палітра -
Не йде весна - Вальсує світлом.
Їй вчора дощ ліпив зі снігом в очі.
Слідами слів -
Стежинка значень, Отче!
Таке чуття: вдихаєш віру віршам.
Росте життя в обителі горішні!
06.03.2021

Життя тобі, Україно!
Як небо, пшеничні поля
І сонце, ліси, вода -
Як правда ще є в слідах -
Най мир обійма земля,
Обіруч та воєдино!
І слово пишу, бо й нині,
Є гостра потреба в тім,
Щоб ласка родинна всім
І миру з волошок синіх...
Як вишито на тканині
Серцевий червоний мак.
Люблю тої квітки знак
В колоссі тризубців стиглих.
Поділля ж моє дитинне...
Душа твоя, Україно,
Соборною - попри все!
Лелека життя несе,
Цілую уста калинні...
Живи, моя Батьківщино!
2021.

Співчуваю

Коли болить частині, відчуває все тіло.
Болить.
Знову з неба не сніг -
Сльозить.
Не війна між людьми, а смерть.
Вигорає життєва твердь.
Болить.
Не відмити гріхів, проте
Про спасіння мольба росте.
Світ вмирає і так щемить…

Привіт, Весна!.. Я тут, з тобою!
Зігрію... Втішу... Заспокою...
На гіллі цвіт напише вірша,
Аби душі твоїй тепліше!

Вчителю поезії

Ваші думки вражають висотою...
Я споглядаю космос догори
І знову ніч - розкриє світ сувою
Де зір мовчання, темні явори...
Ваші слова вимолюю у віршах
Аби лунали дзвоники душі
Бо що є слово - то суцвіття в нішах
Що мають незабутні вітражі...
Ваші рядки - містичні сталагміти
В печері книжки вічного життя
О сталактит сльози біжить зустріти
Торкання наднового відкриття.
Ваша печаль - мені жива сирена
Іти ж бо, бігти, кликати в світи
Я не свята, кохаючи шалена
Бо здатна гріти, серце вберегти..

Як мало тих з ким, нині, по дорозі
Іти й не плакати за тим, що вже не так.
Лапатий сніг із вітром десь на розі
Тих вулиць, що у нашеньких слідах...
Отак йдемо... Quo vadis? І на скільки? -
Вже не питає нас про те ніхто.
Час перегорне пройдену сторінку -
Як добре, що є пам'яті місток,
Він береже моменти пурпурові,
Перлинки слів і поглядів ясних
Вони мені - повернення любові
І ліхтарів, що в темені були.
05.01.2021

Розкішних соняхів осонцена раїна,
живих пейзажів дикий аромат,
сосновий ліс і літня спрага сіна
зеленого колосся і блават...
Заплетений в волосся України -
Пахучий рай поміж пониклих шахт.
Між стріх війни, кров душачи з калини,
уклінно мальви - криком з білохат,
і сонях знов голівкою - до сині:
Дай миру, Боже, в мій раїнний сад!

Просто вмикаю музику - і вона вмикає мене... Ноти - суцвіття - вузлики. Живопис у Моне! Дихаю... Глибше - патока... Танець душі зізнань... Поглядом в небо - Ластівка! Струмом нових торкань.

Біг...
Крізь маки на околиці розлиті,
Роки у співах горлиці сповиті,
Бадиллям необ`їжджених доріг...
А за тобою ще торішній гріх
Снує у неозорому лахмітті,
(Хоча, здавалось, ви нарешті квити)
...Спокутою (хоч якось) очі вмити б,
Пробачивши,
Продовжувати...
Жити!

Відтінки слова. Тиша і думки,
Яка ж гарнюща українська мова!
Живі суцвіття, щебетом пташки -
Розправить крила мальва світанкова.
Коли довкола зимно - бережи,
Бо в грудях, має жити щось чудове,
Про те найближчим, рідним розкажи
Отак, як є до серця йди з любов'ю!
Почують небайдужі та святі
Уста схиляють мудрості джерела
Слова ж бо рідні - любі та прості,
Най світ мальвує синьо-жовта ера.
21.02.2021

є те - чим не діляться і мабуть до скону з нами
чуття що очима світиться - зрікає слова устами...
є те - з чим вагаються - немов терези осліпли...
а серце мов місяць крається - відбитком чийогось світла...
є ж просто земні умовності - до безуму дна віражі
та дух що пливе - з неповторності од віку
в людині-душі...

Осінь замовкає, коли сніг.
Люди теж ховаються в хатинках -
прогортають раз у день поріг,
від замету повені сніжинок.
Так і я лиш зиркну у вікно:
казки час і холоду у пальцях -
дивне і живе оте кіно -
вишиває зимонька на п`яльцях.
Гарно так, впокорі ледь тремчу,
грітися біжу - коли з морозу -
знаю він крізь сон молитву чув,
обійнявши сповідь жінки-осінь...

Лягає ніжність на папір,
Танцює світло світанково
Блідо-рожевих дум зефір -
І на устах слова з любов'ю..

о як тиша крізь сон намалює тобі тебе...
ти здивуєшся мабуть...
бо вже станеш словом
що спускається східцями від небес
у життя що тобою керує десь...
залишається муза й мова...
от і музика лине у ретро-стиль...
джазолика така і спонтанно прекрасна...
Світло в тобі то мабуть живий акрил
на полотнах - нарцисом райським...
ти мудрець - хоча молодий -
хіба мудрість роки косила...
є у тобі словес сади
голос музики - дивна сила...

О я ціную простоту,
Бо є завжди мені святою,
Вона у квітах, сонці із водою...
Що від землі і неба навкруги.
Жива природна сила і сніги...
Минеться все, бо з білого постане
О зеленсяйво поля і блават
Рум'янок заплету у коси гарно
Душі зібрати свій наземний сад.

Чорне торкнуло білого,
може й мене нема?
Боже, я стала вільною
та чи жива...
Небо відчувши фібрами,
ніби весну трава -
Хочеться серцю світлого
шляху, де є дива.

Хіба ж вона не квітка?..
О, сонцеподібна жінка!
Де в лілії стебла - руки.
Устами пелюсток - звуки.
І погляд тягучий, сильний,
Глибинно-чуттєвий синій!

Земля у чужих роях.
Обсіли. Куди втікати...
До неї вертає птах -
Бо ж рідна країна-мати...
Хоч кров на її устах
Та в полі пантрують маки
Край плоту квітують мальви -
А небо...
А небо в руках-журавлях...
Ще б миру! І решта зайве.

Хрести під роздертим небом
Хребтів обіймають стебла.
Дух древніх відчутно навіть,
Як з мармуру душить камінь.
Порожніх не схилиш долу,
А щемних ламає болем
Іще за життя, напевно...
Дарма. Все. Навколо темно -
Де скрапують воском зорі
В кадильницях тліє горе;
Чорніє трава зелена...
Байдужа комусь.
Щоденно.

На вишитій карті. Тут край мій раїнний
Здійнялась квітками душа України!
Її не здолати! Її ж бо - любити!
Від серця до серця - тоненькії ниті.
Слова заплітати на аркушах, п'яльцях -
Яко цілувати натруджені пальці.
Не день бо трудились - та й ніч не одненьку:
Щоб диво обняти, мов ручки маленькі...
Он слово... Он хрестик... Одвічні рядочки
Від рідної неньки і доні й синочку.
Де стеля похмура над нами у січні -
Є ж пломінь оселі та зґарди магічні...
Є люди ж веселі, бо святом багаті -
В містах чи у селах - од хати до хати.
Бо не відцуратись яко від Святого
Про січ нагадають смотрицькі пороги.
О, Квітка на камені ще палахкоче
Про щось нам розквітне, про щось затріпоче...
Хіба те забудеш, од плоту до плоті
Родів українських карбовані соти.
24.01.2021

Окраїну украли у раю, де ще буяли
непорочно трави...
Люблю її.
Люблю!
Люблю,
Люблю...
Комусь, на жаль, добра того замало.

У древі зеленіюче єство
Тамує біль хоч не минає спрага,
Не сущого, мов дощове питво,
А те близьке до сонцелику блага.
Як та любов сакральніше яси
Вдихає вічне кожному у груди.
Не відбирай. Неси його. Єси...
Життя Чуже - твоє життя. Усюди.

Затихають кремені
І - вогонь!..
Пустоцвіт без сімені.
Щоб його...
В грудях миру трошечки -
Вбережіть.
Зачекайте, зморщечки,
Не біжіть.
Живосил похитує,
Ох жалі,
Милосердя крихтами -
По Землі.

Блукають ночі в білому без рим
Та плаче хтось у хмаровинні
Чорно...
Сповзає з ранку посірілий грим,
Рослинні вени тріскають
у кронах,
Де темним гаддям зависає дим,
Години тільки скрапують невтомно.
Впізнає день, прокинувшись повторно,
Тінь в чорному прикріплену за ним.

Він зрубом пам'яті залишивсь. Не мине.
Мигтінь сльози од щему не прикрити -
Той блиск по шкірі просто промайне
В сердечну нішу стукоту молитви.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 07.05.2021 > Тема "Душі криниця"