Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно в Харкові вийшла друком книга Віктора Чернієнка «Щоденник військового лікаря». Автор народився 1987 року на Вінниччині в учительській родині. Закінчив у університет ім. М.І. Пирогова, потім Українську військово-медичну академію за фахом «хірургія». По закінченню навчання у 2014 році молодий лікар за покликом серця пішов захищати Україну. «Щоденник військового лікаря» - це нотатки хірурга про війну, а переважно про страшні події Іловайського котла 2014 року, який став найбільшою трагедією української армії в ході війни на Донбасі.
 Війна – страшна. В. Чернієнко згадує: «З відкритого «Уралу» рясно скапує тягуча червона кров… Там, повністю оголені, лежать у крові троє чоловіків, у кожного з них – прострелене коліно і зв’язані руки за спиною. Як пояснили – це зрадники Батьківщини, які за брудні гроші противника тривалий час були на стороні східного сусіда й жорстоко вбивали наших українців. Вони й самі були дуже розчаровані у підступному брехливому ворогові й зі страхом розповідали про поденну суму оплати за всі їхні скоєні вбивства та катування». Чернієнко побіг готувати оперування поранених, але коли повернувся, то їх уже не було. На запитання, де вони, лікар отримав байдужу відповідь: «Це війна, лейтенанте! Вони вже всі лежать там – у «зельонці».
 Над нашими військами літали безпілотники. В українців тоді їх ще не було, а ворог був ними забезпечений досить добре.
 Спочатку росіяни влаштовували обстріли наших із-за кордону: «Ворог б’є далекобійною артилерією з-за кордону. Завдали навіть авіаудару по нашому батальйону. Я його надовго запам’ятав. Неймовірно швидкий і руйнівний. Навіть не встигли розвернути зенітні установки».
 Лікар Чернієнко розповідає і про наших бійців, з якими його звела воєнна доля. Ось молодий поранений офіцер говорить: «За свою рідну Батьківщину я пішов, док. Ви ще будете здивовані, бо в мене батьки обоє зі сходу – там живуть, за кордоном. А я народився й живу тут, в Україні. Хоч і молодий, а служити в армії почав ще простим солдатом. І служитиму до кінця. Нині мені тридцять три. Тож рахуйте, що майже півжиття вже прослужив. Док, я не хочу, щоб тут, на Україні, було так, як нині там, в країні моїх батьків».
 Добровольців було багато: «Хлопці були із Західної України. Ревні віряни, працьовиті. У них були малі діти, а у молодого сержанта – аж троє. Його, як багатодітного, захищав закон. Проте сержант добровільно пішов на захист рідної Вітчизни».
 А ось майор: «Він служив у зоні антитерористичної операції працівником військової служби правопорядку. Наглядати на передовій – це дуже важливо. Він добре знав закони, був лагідної вдачі й доброго гумору. Завжди з усіма ладнав. Мав серйозний авторитет і впливовість. Незважаючи на своє звання, навіть копав із нами бліндаж та рови. Не цурався жодної праці. І готував вечерю теж уміло та смачно. Сергій завжди був на боці простого солдата й постійно захищав слабших. У різних ситуаціях майор старанно пояснював простим хлопцям їхні права, щоб їх не залякували командири та військові прокурори. Вигороджував несправедливо скривджених і без жалю карав винуватців. Фізично теж нікому не поступався, якщо де чинилася несправедливість. Часто зрізався з грубими військовослужбовцями, які дозволяли собі зайве випити. Нерідко ми з ним могли й поговорити щиро про домашні справи, про сім’ю та про майбутнє».
 Коли російське командування зрозуміло, що силами бандитів і місцевих зрадників навіть за підтримки артилерійськими і авіаударами з-за кордону вони не втримають української території, то ввело кадрову військову частину.
Віктор Чернієнко віз поранених у лікарню в Старобешевому і раптом дізнався, що він уже на окупованій росіянами території. Санітарка показала йому журнал запису поранених, що надійшли: «Практично навпроти кожного прізвища пораненого в колонці запису «рід військ» було чітко написано російською мовою: «Армейский корпус, Ростовская область, РФ».
 Цікаво, що з Чернієнком їздив росіянин з автоматом. Наші розбили російську механізовану колону. Десятьох росіян взяли у полон: «Трьох найбільш постраждалих відразу привели до перев’язувального пункту як опікових і в хаосі не надали нам інформацію, що це були перші полонені військовослужбовці регулярних військ сусідньої країни-окупанта».
 Віктор Чернієнко пише про поводження з полоненими окупантами: «Дали води спраглим полоненим, проте вони не п’ють. Бояться. Пропагандистська машина окупанта постійно сипала їм у голови чорну викривлену інформацію про те, що українці – нелюди, що жорстоко вбивають свій народ і отруюють людей, або ж беруть у рабство з війни. Сьогодні полонені провели цілий день із нами. Вони побачили, що ми є захисниками Вітчизни і що все зовсім не так, як подають їм у новинах в їхній країні. Помітив глибокий розпач в очах капітана, коли він спостерігав, що тут насправді натворила його країна. Він зрозумів, що, будучи хорошим кадровим офіцером своєї країни, тепер виявився звичайним окупантом».
 Дивно, що були міжусобні бої окупантів: «Траплялися й раніше кілька дивних випадків боїв військ противника з їхніми ж попередньо засланими контрактними бойовиками-окупантами. Як згодом ми дізнавалися з донесень військовополонених, так сусід «прибирав» своїх же, хто забагато знав, або, побачивши їхню політику на чужих територіях, був із чимось незгодний».
 Значна частина книги присвячена виходу українських бійців із оточення. Це нашим вдалося. Командир наказав повертатися в межі дислокації госпіталю. Військовий лікар Віктор Чернієнко пише: «Покидаємо змучений боями, проте не переможений ворогом, наш український Донбас. Прямуємо майже через усю Україну. Яка краса навкруги! Багаті плодючі землі. Прекрасні міста та люди. Працьовитий сильний народ та гарні щасливі діти. Ніколи не віддамо країни окупанту! Це – наша Батьківщина!»
 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 26.02.2021 > Тема "З потоку життя"