Версiя для друку Обговорити в форумi

Ранок 23 лютого 2014 року в Київі видався сонячним. Як, власне, і настрій. І справді: виснажливе тримісячне протистояння з владою злодіїв в законі завершилося. Перестрашені відповідальністю за пролиту кров, Янукович і його щуруваті клеврети накивали п’ятами. Народ же, застоявши себе, попри купу претензій до тих, хто забрався у владні крісла по його спинах, мав великі перспективи і ще більші сподівання на оновлення країни, на нову якість життя.
З такими думками, я саме закінчив фотозйомку на Хрещатику і збирався податися на вокзал (перед поверненням додому планував на кілька днів заїхати до матусі, на Сумщину), коли це зателефонував товариш з Криму:
- Слухай, тут, схоже, готуються відірвати Крим.
- Звідки такі відомості? - запитав я.
- Знайомий зрання подзвонив. Сказав, що голова держадміністрації виїжджає на якесь збіговисько, де будуть відділятися від України. Я не повірив. Зателефонував їй. Уяви, вона зараз в дорозі! Вже як просив її не їхати туди, умовляв повернутися. Не послухала. Сказала, мовляв, нічого такого там не планується. Що ти думаєш?
- А що тут думати, коли спікер від грудня не вилазить з Москви…
- Під шумок багато чого можна зробити.
- Так, тривожні твої новини, але, гадаю, нічого з того не вийде. Янукович дременув, чим делегітимізував себе. Але ж Верховна Рада нікуди не зникла. Крім кількох регіоналів всі депутати на тут. Зараз за день-два все тут стане на місця, а там, дивись, і кримські емоції вщухнуть.
- Ну, дай Боже.
Заспокоював товариша, але чи був спокійний сам? Отримана інформація була не з тих, які можна просто викинути з голови. Надто чітко лягала в формат антиукраїнських заяв окремих кримських політиків. Он, деякі, вже не ховаючись, закликали звертатися за захистом до Москви. За яким захистом? Від кого?
Квитки на Крим було взято на 27 лютого. Чи треба казати, що всі ті дні сидів, мов на голках, не відриваючись від екрану телевізора. Новини з того екрану надходили більш ніж тривожні: заблокована демонстрацією кримців спроба проведення сесії ВР АРК задля усунення непоступливого Могильова, протистояння у дворі Кримського парламенту, бронетранспортери ЧФ на дорогах до Сімферополя…
А потім був ранок 27-го і рідкий ланцюжок вальяжних, товстозадих міліціянтів чи то в очепленні, чи в охороні спокою спецназу, що закріпився у будівлі парламенту АР Крим. І заяви пана Могильова про те, що все, мовляв, гаразд, все під контролем. Ті його заяви напружували чи не найбільше. Не витримав, зателефонував депутатові, що дав свого часу свою візитку.
- Послухайте, Ігорю, я ж ще 23-го переказував, що в Криму не все гаразд. Чи бачите, що зараз там діється?
- Звісно, бачимо.
- То щось робиться, аби до біди не дійшло?
- Не хвилюйтеся. Все під контролем. Все буде гаразд. Вибачайте, більше не можу говорити, сьогодні дуже насичений день.
День і справді виявився насиченим. Згаданий депутат обійняв посаду міністра, а кримська історія покотилася по іншій колії. Котиться по ній вже сьомий рік. І кінця тій колії ще не видно.
Отож, сьогодні чергова, вже сьома річниця від того ранку, коли Москва, у властивий їй спосіб трактуючи договори "Про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією" (від 31.05.1997) та "Про українсько-російський державний кордон" (від 20.04.2004 р.), вдалася до збройного загарбання української території, цілісність і недоторканість якої вона зобов'язувалася не просто поважати, як те було обіцяно у вищезгаданих двосторонніх договорах, але й бути гарантом унеможливлення будь-яких посягань на неї чи навіть вчинення тиску з боку третіх сторін - політичного, економічного - будь-якого. Адже саме це було предметом і суттю Будапештського меморандуму.
Захопивши в ніч з 26 на 27 лютого ключові адмінбудівлі АР Крим підрозділами своїх ССО (маємо, в подальшому, свідчення самого верховного головнокомандувача), вона розвіяла тим самим будь які сумніви щодо того, хто саме розігрує кримську карту. Власне, звідки взялися ті «зелені чоловічки», було зрозуміло ще того ж ранку. І тут ані зеленосуконні обличчя, ні спороті знаки розрізнення не могли ошукати мешканців Криму, змусити їх повірити, що то якісь герої місцевого розливу. Попри чималу кількість щирих адептів «русского міра», попри добре відомі погляди купки переконаних кримських «сепаратистів», які цілком відкрито висловлювалися за приєднання до матушкі Рассєі ледь не від перших днів проголошення Незалежності, попри найпалкіші бажання тої публіки, таке їм було геть не до снаги. В цій хитрозакрученій постановці кремлівських режисерів їм було відведено роль всього лише димової завіси. Але то була важлива роль в сенсі створення образу правочину. "Голосування" зігнаних гіркінською "самообороною" депутатів (https://www.youtube.com/watch?v=Ep5g8k7CrPg) за зміну уряду автономії, не передбачений жодними законами референдум неіснуючого в природі "народу Криму", проведений під пильним наглядом озброєних до зубів все тих же "зелених чоловічків" - все те, взяте окремо, було прямим порушенням національного та міжнародного права, в кращому разі, його кособокою імітацією. Але для заздалегідь випрямлених звивин невибагливої маси московійської телепубліки, для якоїсь частини далекого від кримських реалій европейського обивателя, ошелешеного таким гвалтовним розгортанням подій, та фатаморгана, хай і на короткий момент, спрацювала. Того моменту, проте, вистачило, аби під тріумфальний рев з одного боку та під висловлювання глибокого і ще глибшого занепокоєння з іншого, мій Крим відбуксирували до сусідської гавані.
Це тепер, зі слів самого Володимира Путіна, ми знаємо що відмашку до початку операції по «поверненню» Криму було зроблено ним ще за п’ять днів до згаданих подій у центрі Сімферополя, а саме, вранці 23 лютого. Не обговорюючи достовірність цієї дати, попри те, що деякі факти (скажімо, дата прибуття до Криму пана Гіркіна, дата, вибита на медалі «За повернення Криму»), дають нам підстави гадати, що насправді те рішення було прийняте дещо раніше, звернімо увагу на причини, які, за словами пана президента сусідньої держави, підштовхнули йогодо такого рішення: «…ми не можемо полишити цю територію і людей, які там мешкають, напризволяще, під каток націоналістів», каже він (https://www.youtube.com/watch?v=t42-71RpRgI&bpctr=1614281257). Найперше, дивує оте «націоналістів». Мимоволі складається враження, що спецслужби тут явно зловжили довірою очільника держави, розказуючи про реальність навали націоналістів до Криму. Може й справді котилися на ранок 23 лютого «поїзди дружби», набиті страшними бандерами? Чи таки ні, бо ж не дочекалася їх на пероні Сімферопольського вокзалу виряджена в кольчуги щитоносна «самооборона». Чи не тому, що були вони не чимось більшим, як принагідно вигаданим фантомом, підказаним припалими пилом згадками про давню і цілком невинну екскурсію групи УНСОвців на чолі зі Степаном Хмарою? Адже, за признанням організатора «поїзда дружби-2014» Ігора Мосійчука (вийшов на волю з СІЗО лише 24 лютого), всі його заклики до дружбоїздення на Крим були банально проігноровані. (https://www.youtube.com/watch?v=wmOby4AvIhs).
Залишається, щоправда, т.зв. «корсунь-шевченківське побоїще». Але, схоже, що й тут, чи то від надміру емоцій, чи й з якою задньою думкою, передано куті меду. Адже, схоже, що причиною роздратування корсуньців стала ще й розправа з блокпостом в Миронівці та захоплення там трьох заручників. Тим не менш, попри факт спалення трьох автобусів, про жодні вбивства не було мови. Ще того ж дня МВС України в Черкаській області спростувало чутки про загиблих у подіях під Корсунь-Шевченківським. Інформацію про відсутність жертв повторив і голова кримського уряду пан Анатолій Могильов. Лише Міністр охорони здоров'я АРК Олександр Каневський повідомив, що внаслідок згаданих подій троє осіб отримали поранення (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%83%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%96%D0%BD%D1%86%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%82#Матеріали)
 Турбота пана Путіна про долю мешканців Криму розчулює, але ж, навіть попри якісь етнічні сентименти, пан президент мав би керуватися, найперше, нормами міжнародного права, які забороняють будь-які втручання у внутрішні справи суверенної держави, не кажучи вже про застосування військової сили, особливо ж з огляду на те, що всі мешканці Криму, включно з тими небагатьма, кому в попередні роки Сімферопольське консульство видало паспорти з двоголовим орлом, були громадянами держави Україна.
І ніхто ж не осудив би пана президента, якби в разі реальної загрози мешканцям Криму, він надав би притулок всім бажаючим, відкривши для них кордони своєї країни. Але ж, схоже, згадка про небажання залишати ще й територію була не простою обмовкою.
- До чого всі ці згадки? – скаже мій читач. – Невже автор не знає, що махання кулаками після бою є дурною витратою часу?
Звісно, знає. Тому ні про яке вимахування кулаками не йдеться. Лише про згадки. Sapienti sat.
Валентин Бут

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 26.02.2021 > Тема ""Білі плями" історії"