Версiя для друку Обговорити в форумi

Не знаємо, як у світі, а в Україні про 16 вересня чомусь балачок більше, ніж про чорне 11-те. Вже навіть священики (а чиновникам, напевне, також сам Бог велів?) заговорили з телеекрана про неприпустимість насилля, протистояння, розколу. Невже й справді наша рідна українська влада в лозунгові "Повстань, Україно!", під яким опозиція через кілька днів збирається вивести людей на площі, прямолінійно вбачає заклик до якогось повстання із захопленням пошти, телеграфу - як у незабутньому 1917-му? Звідки така невпевненість у власному народові?

Можливо, відповідь - у сьогоднішній сповіді-зверненні до глави держави одного з наших читачів. Він теж - народ. І йому, як усім нам, зовсім не потрібні барикади. Та подивіться, хто і що нас штовхає  на площу...

Тиранія, олігархія, демократія... З давніх-давен людство невтомно шукало ідеаль-ну форму державного устрою, найефективнішу структуру й методи управління державою. Історія цього пошуку, історія людства - то довгий, заплутаний і, здебільшого, кривавий шлях. Не все на тому шляху так просто і однозначно, як ще донедавна втовкмачували в наші голови, та ще й досі, чого гріха таїти, часом намагаються робити. Історія знала освічених тиранів, за правління яких розквітали науки, мистецтва, зростав добробут народу, і були демократії, що призводили до занепаду держав, деградації народів.

Звісно, це не більше як винятки, але вони наводять на роздуми, тим паче, що, спостерігаючи за розбудовою нашої держави, задуматись є над чим. От хоча б над тим, чи не є і ми таким винятком...

Справді, час вже й озирнутися і спробувати визначитись, де ми врешті-решт опинились, тупцюючи вже скільки років під бадьоре гейкання виконробів розбудови.  Що ми маємо?

По-перше, замість 52 мільйонів нас всього 48 з хвостиком.

По-друге, внутрішній валовий продукт на дуже умовну душу населення, якусь середню між олігархічною і моєю, на рівні бідних країн чорного континенту.

По-третє, бюджет держави Україна менший за прибутки, скажімо, якоїсь американської компанії, що виробляє двигуни для літаків.

Тут варто зазначити, що одна лишень ненаповнюваність (читай - розкрадання) і без того мізерного бюджету протягом багатьох років призвела до нищення не найгіршої в світі системи освіти, охорони здоров'я, а ще культури, науки...

Ще недавно ми мали всі підстави сподіватися, що здобуття незалежності відкриє нові горизонти розвитку української літератури, вітчизняної кінематографії, натомість дійшло до того, що українська книга в сьогоденній Україні стала чи не раритетом, а щоб порахувати кількість випущених на широкий екран українських фільмів, здається, й пальців однієї руки забагато. Не вважати ж насправді принизливу роль великого українця, зіграну колишнім міністром культури в фільмі відомого польського режисера, видатним досягненням нашого кіно!

Причин всьому цьому чимало, та найсумнішим і найбільш незрозумілим є факт того, що держава сама своєю незугарною безглуздою політикою в галузі книговидавництва, своїм нерозумінням настійної потреби захисту, в тому числі і книжкового, й кіноринку, призвела до такого стану речей.

Те ж саме можна сказати про науку. Як не крути, а саме вона, держава, є відповідальною за нищення наукового потенціалу країни і отой сумнозвісний brain drain, - відтік мізків, є не що інше, як результат її руйнівної діяльності. І тут не витримують жодної критики лицемірні заклики до патріотизму, адже на протилежній шальці терезів ненадруковані праці, незняті фільми, нереалізовані можливості, втрачені роки, загублене життя...

Коли думаєш, що з цього переліку є найгіршим, найдіткливішим, важко зупинитись на чомусь одному. Може, це намагання дискредитувати демократію, вирядившись в її одежі?  Чи, може, спроби нав'язати міф про безальтернативність     курсу сьогоднішньої влади?  Хрін від редьки не солодший, як кажуть брати-росіяни. Зате з усією впевненістю можна стверджувати, що бомбою уповільненої дії, закладуваною в найближче майбутнє, є чітко простежувані спроби через викривлення світосприйняття зламати становий хребет нації - її самосвідомість, що базується на невитравленій за всі віки вірі в справедливість, в домінування добра над злом, честі над безчестям.

Так вже склалося історично, що на відміну від, скажімо, росіян, в житті яких протягом віків значну роль відігравала патріархальна сільська громада, українці були переважно одноосібниками. Окремо ведене господарство об'єктивно визначало вищу відповідальність, а отже, й самосвідомість. І, як наслідок, самоповагу, що, між іншим, не дозволяло брехати й порушувати закон.

Свого часу сталінські костолами чимало попрацювали над одноосібницькими уподобаннями українця, докладались титанічні зусилля в намаганні зламати його світ, але й вони могли б дечому повчитися у влади сьогоденної, нашої, своєї.

Що ж зробила наша влада з цим законослухняним народом? А от що: викинувши попередньо пограбованих людей на вулицю, відібравши в них засоби до існування, злюмпенізувавши їх, змусивши їх будувати своє життя чи не виключно на пошуках шматка хліба насущного, влада вводить закони, в першу чергу податкові, які роблять безглуздям майже всяку підприємницьку діяльність, виконання яких веде до фактичного розорення бізнесу. Зроблено це було зовсім не випадково. В такий спосіб над головою кожного підприємця було занесено важкий меч закону, ладний опуститися будь-якої миті,  тільки-но хто наважився б суперечити владі. Цим самим кожен підприємець ставився в особисту залежність від цілої армії чиновників, які, за відповідну винагороду, тимчасово закривають очі на "порушення". "Свої" ж фірми, шляхом створення спеціальних економічних зон, застосуванням різноманітних податкових пільг, частково чи й повністю виводяться з-під оподаткування.

Така ситуація, в якій людина, особливо молода, поставлена перед вибором: брехати, платити хабарі й вижити чи намагатись чесно виконувати закон і бути розчавленим ним, - об'єктивно спрямована на злам моралі всього суспільства. Хто ж створив таку ситуацію? Хто підштовхує молодь в лабети кримінального світу? Чи не влада?

Отже, замість правової держави, побудованої на демократичних засадах, у нас створено наскрізь криміналізованого корумпованого покруча, якого ніхто в світі насправді не вважав і не вважає справжньою демократією, замість побудови світлого й затишного українського дому, в якому кожен почувався б  захищеним, впевненим в завтрашнім дні членом великої родини. Наші "розбудовувачі" займаються тим, що намагаються виліпити рай для обраних на кістках зневажуваного ними загалу. Це в цій державі перманентно не виплачується зарплата, це тут, в шахтах, мало не щомісяця десятками гинуть шахтарі, в лісах знаходять "таращанські тіла", а на вулицях ріжуть дітей журналістів, це тут, формуючи "сучасний" світогляд, на голови молоді виливається  брудний потік структурованого кіно-, відео-, телепродукту, що ледь не оспівує кримінал, насилля і об'єктивно, на підсвідомому рівні, є фактором злочинного викривлення свідомості цілого підростаючого покоління. Спроквола навіюється думка про те, що раз тебе пограбували, то не гріх і самому пограбувати когось з товстим гаманцем. Правда ж полягає в тому, що найбільший грабіжник, - влада, надійно прикрита гумовими кийками міліції та широкими плечима цілої армії особистих охоронців, без яких вона не наважується вже й кроку ступити. Щодо останнього, то на думку мимоволі спливає уривок з документальної повісті Всеволода Васнєцова "В Норвегію", настільки красномовний, що просто мушу зацитувати його тут. (В повісті змальовуються події ще довоєнної пори, але навряд чи в королівстві Норвегія відтоді поменшало демократії).

"Я був на березі, - пише автор, - щоб витратити свої останні ере, коли в гавань заходив невеликий військовий тральщик під норвезьким прапором... Тральщик ошвартувався біля стінки міської площі. З палуби на пристань перекинули трап, по якому збігли на берег чоловік десять-дванадцять матросів, вишикувались уздовж трапа і взяли карабіни "на караул". З тральщика зійшов на берег норвезький офіцер, худорлявий, як я пам'ятаю, середнього зросту, чи трохи вищий, в скромній армійській формі. Пропустивши офіцера, матроси повернулися на тральщик, а він, перетнувши площу, пішов по головній вулиці до старої фортеці. Всі зустрічні чоловіки сходили з тротуару, знімали капелюха і кланялись офіцеру. Жінки вітали його низьким укліном, а дівчата робили кніксен. Все це я бачив з вікна крамниці, що виходило на площу, хазяїн теж облишив свою роботу і дивився у вікно разом зі мною.

Я спитав його, хто прибув на тральщику. Хазяїн пояснив мені, що це король Норвегії Хокон і що він пішов у фортецю пішки до її коменданта, друга своєї молодості, на нічліг. Я був дещо здивований такою обізнаністю, та хазяїн крамниці сказав, що коли  король прибуває до Вардьо, він зупиняється в коменданта, і всі про це знають".

На перший погляд, всього-на-всього маленька деталь, штрих, та як багато за цим стоїть! Яке провалля між звичайною поведінкою суверена королівства Норвегія і реаліями "демократичної" республіки Україна! Воно та-ке ж глибоке, як прірва між моїми і депутатськими стат-ками (подейкують, що серед наших нардепів щонайменше 300 доларових мільйонерів). Чого ж не боїться норвезький король ходити по вулицях портового міста без всякої охорони? Відповіддю може бути лише одне: бо він нічим не завинив перед своїм народом, а навпаки, користується загальною шаною і любов'ю. Щоб зрозуміти витоки тої любові і пошани, варто навести ще одну коротеньку цитату з тої самої повісті:

"Одного разу ми були дуже здивовані, побачивши у вітринах магазинів, в фойє кінотеатрів, в кафе і інших публічних місцях фотографії звичайного собі дерев'яного будиночка, а по кутках, в овалах, портрети молодого офіцера і ще молодшої дами з діадемою на голові. З тексту, що супроводжував фотографії, Костя (товариш   В. А. Васнєцова) дізнався про таке: у принца - наступника норвезького престолу, що недавно оженився, згорів палац. На фотографії був зображений цей згорілий палац, а текст закликав норвезький народ жертвувати гроші на будівництво нового палацу, оскільки своїх коштів у принца-наступника на це нема".

Отож, справа ще й в звичайній порядності. Аморально бути багатими правителями бідної держави. Аморально жити в розкішних палацах, їздити на дорогих автомобілях і отримувати в подарунок фешенебельні яхти в країні, де жінки бояться народжувати дітей, а молодь - цвіт нації - змушена шукати кращої долі, а чи й шматка хліба на чужині!

До речі, про яхту. На сьогодні минуло вже більше року, як підрозділ податкової міліції Євпаторійського ВДПІ незаконно, незважаючи на сплачений за катання податок, конфіскував мою, збудовану власноруч яхту. Ця яхта допомагала мені якось вижити, підтримувати свою сім'ю, оскільки мізерної зарплати вчителя (145 - 240 грн.), виплачуваної до того ж із затримками до восьми місяців, аж ніяк не досить навіть щоб прогодувати, не кажучи вже щоб навчати, трьох дітей.

На щастя, навіть в системі владного правосуддя трапляються чесні, незаангажовані люди. Мою скаргу було розглянуто і постановою голови Апеляційного суду АР Крим пана М. С. Тютюнника несправедливе рішення голови місцевого суду м. Євпаторія Білея було скасоване, провадження по справі припинено. Натомість було порушено кримінальну справу проти працівників Євпаторійського ВДПІ, бо, як виявилось, реалізуючи конфісковане через підставну біржу, доблесні податківці перераховували до бюджету лише невеликий відсоток тої мізерної суми, що заявлялась при продажу (в моєму випадку), чи й зовсім нічого, як у випадку євпаторійця В. І. Бєлінського.

Згідно з Законом України "Про відшкодування збитків, завданих громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури й суду"  № 266/94-ВР, я мав би отримати своє суденце назад, та на той час, як його знайшли співробітники  УБОЗ, воно було приведене в абсолютно непридатний стан, фактично затоплене. На цей випадок Закон однозначно передбачає повну компенсацію втраченого. Але закон законом, а свавілля чиновника, виявляється, куди значніша річ: на превеликий жаль, порушуючи чинне законодавство, суд першої інстанції (Євпаторійський місцевий суд) вже пів року затягує винесення постанови про відшкодування. І не допомагають судді Л. В. Кротовій та голові суду Білею ні роз'яснення Міністерства юстиції АРК на звернення з Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, ні нагадування з Генеральної прокуратури та Адміністрації Президента.

Питається, як же ставитись до законів громадянину, коли влада на кожному кроці порушує створені нею ж закони? І чи не тому таке відбувається, що оті захланні корумповані чиновники, хай і спіймані на гарячому, все ж є її, влади, вірними слугами?! Риторичні питання... Вони схожі чимось на глас волаючого в пустелі. Але ж ми не в пустелі на оцій благословенній землі! Тож як примиритися мені з владою, яка вочевидь поклала за мету зруйнувати мій світ, долю моїх дітей? Як виживати тепер мені, моїм дітям в державі, яка попри декларовану відповідальність за свої дії перед громадянином (ст.  56 Конституції) своєю теперішньою бездіяльністю збільшує завдану шкоду? Час же не стоїть на місці. Я маю годувати дітей, навчати їх, освіта ж коштує великих грошей. Якби не допомога добрих людей - колег, сусідів, до речі, дуже небагатих людей, мої діти вже цього навчального року мали б розпрощатися з університетами. Але ж борги треба віддавати. Я свої пам'ятаю. А чи пам'ятає їх держава, пане Президенте? Чи пам'ятаєте Ви, що саме Президент є гарантом дотримання конституційних прав, серед яких, між іншим, зазначено й право на зміну влади, що не виправдала довір'я народу?

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 13.09.2002 > Тема "З потоку життя"