"Кримська Свiтлиця" > #2 за 15.01.2021 > Тема "Резонанс"
#2 за 15.01.2021
ВАЛЕНТИН БУТ: ЗА КОРДОН!
ВАЛЕНТИН БУТ: ЗА КОРДОН! або «Голою ж… з печ╕»)
Т╕, хто вийшли з Есересер╕╖, добре знають, що верхом мр╕й всякого совка час╕в Великого Застою, п╕сля чорно╖ «Волги», квартири з додатковими метрами ╕ дач╕ з вишневим садочком, була турпо╖здка за кордон. Неважливо, що закордон той був, здеб╕льшого, сказати б, кишеньковим, значною м╕рою контрольованим Б╕локам’яною. Але нав╕ть тиждень на братушкиних Золотих П╕сках, на пляжах Мама╖ чи дводенна екскурс╕я по Будапешту/Варшав╕ п╕дносила тебе до р╕вня небожител╕в. Чи треба казати, що для мислячого мешканця кра╖ни, де з ус╕х деф╕цит╕в деф╕цит вол╕ був аж наст╕льки критичним, що ек╕паж╕ суден закордонного плавання могли вийти на берег не ╕накше як групами по п’ятеро (аби в кожн╕й був сексот), де нав╕ть далеко не всякий партапаратник м╕г спод╕ватися, бодай, раз в житт╕ на власн╕ оч╕ побачити тл╕нн╕ принади загниваючого Заходу, прагнення спробувати п’янкий смак необмежено╖ вол╕ мало би бути нев╕дпорним! Пам’ятаю, як гордо п╕днявши голову ходив нашою вулицею сус╕да, який на початку с╕мдесятих, у склад╕ заводсько╖ делегац╕╖, побував у Ф╕нлянд╕╖. Подивитися на привезен╕ ним сувен╕ри ходила тод╕ ц╕ла вулиця. Тих сувен╕р╕в була жменька, але вони вражали. Взяти хоча б дванадцятикольорову кулькову ручку. Це в той час, як ми носили в школу чорнильниц╕ ╕ писали перами «з╕рочка»! Але таких щасливц╕в була жменька. Решта, в тому числ╕ й мо╖ батьки, нав╕ть мр╕яти про щось под╕бне не могли. На ╖хню долю залишалися х╕ба що журнал Вокруг Света та Сенкевич╕в Клуб К╕ноподорожей. Зв╕сно, нав╕ть тотал╕тарн╕й машин╕ було не п╕д силу зупинити час. Так, з╕ зростанням числа сексот╕в, моряк╕в стали випускати на чужий берег вже й групами по тро╓, а наприк╕нц╕ 80-х - початку 90-х, вперше за всю ╕стор╕ю кра╖ни Рад, радянським яхтам було дозволено вийти у в╕льне плавання - без супроводу крейсер╕в, п╕дводних човн╕в чи, бодай, завалящого див╕з╕ону ракетних катер╕в. То був час, коли ек╕паж микола╖вц╕в п╕д орудою Бориса Немирова побував у Спл╕т╕, наступного року прогулявся Середземним морем до Канар, а невдовз╕ в╕н же очолив ╕ перше навколосв╕тн╓ плавання. Майже сл╕дом за ним у навколосв╕тню гонку Whitbread пов╕в яхту Фазис╕ киянин Олекс╕й Грищенко. Св╕т зм╕нювався, ставав ближчим, бодай, поз╕рно. ╤стор╕я, про яку згадую тут, трапилася в перший р╕к мого вчителювання. Якось, наприк╕нц╕ зими 1984 року, в час╕ уроку, у двер╕ мого каб╕нету постукали. Визирнувши, побачив директора, що загадково посм╕хаючись, помахував якимось с╕ро-блакитним, складеним вдво╓ пап╕рцем. - Що то? - спитав я, каюсь, не дуже прив╕тно, бо час уроку вважався недоторканим. - Турпут╕вка. Для тебе, - ще ширше ╕ загадков╕ше усм╕хнувся директор. - Яка ще турпут╕вка? Жарту╓те? А програму хто тягнутиме? До того ж, я вже к╕ль заклав, до л╕та маю встигнути спустити судно… Тут треба зазначити, що на той час я впритул працював над побудовою в╕трильника для шк╕льного яхт-клубу. А що справа та була неймов╕рно захоплюючою, то н╕ про як╕ по╖здки я й чути не хот╕в. - Ну, про що ти? – махнув рукою директор. – Це ж ненадовго. Програму наздоженеш. ╤ до чого тут тв╕й к╕ль? Ти поглянь, що за пут╕вка: Берл╕н, Дрезден! Пут╕вка – в Н╕меччину! Для тебе, як вчителя н╕мецько╖ мови... - То й що, що в Н╕мечину? - здвигнув я плечима, зазираючи в п╕дозр╕ло притихлий клас. - Ти це серйозно? – директор зняв окуляри ╕ витер враз сп╕тн╕лого лоба. – Ти, В╕кторовичу, подумай: така нагода раз в житт╕ бува╓. Невже не розум╕╓ш? ╤ от що: вир╕шуй зараз. Там, на телефон╕, - в╕н махнув рукою в б╕к свого каб╕нету, - в╕дпов╕д╕ чекають. Я похитав головою. - То, сказати, що в╕дмовля╓шся? – п╕д╕брав губи директор. - Я не по╖ду. Це точно. Але… чи не можна, щоб по оц╕й пут╕вц╕ по╖хала моя дружина? - Н-не знаю… - директор нервово стенув плечима. - Хоча, спробую: Бут Валентин – Бут Валентина… Може й вигорить. Не вигор╕ло. Попри те, що добряга-директор таки старався, попри те, що райв╕дд╕л осв╕ти не заперечував, кандидатуру дружини, яка тим часом вже й обов’язкову медком╕с╕ю на ви╖зд за кордон пройшла, «зарубали» на шк╕льному партком╕. «Зарубали» не як╕сь зл╕ заздр╕сники – «зарубали» мил╕, добр╕ колеги. П╕дстава для в╕дмови, вражала сво╓ю безапеляц╕йн╕стю ╕ якоюсь особливою ╓зу╖тською витончен╕стю, бо ж повноважн╕ збори мудрих парт╕йц╕в вир╕шили, що молод╕й ж╕нц╕ та ще й матер╕ двох малол╕тн╕х д╕ток н╕якого б╕са тринькати грош╕, тиняючись по закордонах. В резолюц╕╖ збор╕в молод╕й родин╕ наст╕йно радили, натом╕сть, збирати кошти та обзаводиться господарством. Н╕ я, н╕ дружина не мали ан╕ найменшого стосунку до то╖ парт╕╖, нас не було на тих зборах, але яке те мало значення? Н╕кого, насправд╕, не ц╕кавила думка дивакуватих, непрактичних новачк╕в, один з яких зухвало в╕дмовився в╕д шансу, якого хтось, можливо, марно чекав роками, а ╕нша на╖вно спод╕валася, що п╕сля такого ╖й дозволять ним скористатися. Аякже! Сказати, що ми були вражен╕ тою виставою – не сказати н╕чого. Зараз я вже й не пригадаю весь букет наших тод╕шн╕х емоц╕й: потряс╕ння (таке насправд╕ можливе?), мимов╕льний внутр╕шн╕й протест (та хто вони так╕, щоб вир╕шувати за нас те, що стосу╓ться лише нас?), в╕дторгнення (не дуже й хот╕лося!). Чи треба казати, що вс╕ т╕ емоц╕╖ були добряче приправлен╕ образою та презирством. Образа, як вельми летюча фракц╕я, швидко вив╕трилася. Але не презирство до тих, хто прикриваючись, в тому випадку ╕деолог╕╓ю та «батьк╕вською оп╕кою», намагалися чи то заради розваги, чи через якийсь збочений потяг до приниження людини, нав’язати нам правила свого св╕ту. Нас врятувало те, що тотал╕тарний режим доживав сво╖ останн╕ роки. Власне, вже тод╕ ми сприймали св╕т геть по-╕ншому. ╤ в тих наших координатах турпо╖здка до Н╕меччини значила небагато. Дружина сприймала ╖╖ як оказ╕ю: «гарно, як ╓, але як нема╓, то й не треба». Мене ж вона не ц╕кавила зовс╕м. Я був твердо впевнений в тому, що рано чи п╕зно, але я побачу св╕т з борту свого власного суденця, подорожуючи туди, куди мене вестимуть мо╖ власн╕ бажання, а не чи╖сь приписи. Той св╕т, де тебе водять за ручку, вказуючи, на що дивитися, а що не пом╕чати, де за тобою наглядають, вир╕шуючи за тебе, що тоб╕ робити ╕ як поводитись, був мен╕ геть нец╕кавий. Може, тому, щойно це стало можливим, я виправив св╕й перший, ще сов╓цький, закордонний паспорт, з осягненням Незалежност╕, зам╕нив його на св╕й, нац╕ональний, ╕ в подальшому н╕коли вже не випускав його з рук. Я був готовий вийти в плавання ╕ в дев’яностому, ╕ в дев’яносто п’ятому, ╕ в 2014-му. На жаль, обставини щораз не складалися. З р╕зних причин. Так бува╓. Отже, все ще попереду?
"Кримська Свiтлиця" > #2 за 15.01.2021 > Тема "Резонанс"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=22916
|