Версiя для друку Обговорити в форумi

Я поклявся гартом зброї за народ померти свій.
І за нього не боюся гибелі у млі завій!
Номан Челебіджихан

* * *
Не пориваюся в герої,
не прагну слави й нагород,
та я поклявся гартом зброї
життя віддати за народ.
Минула радісна весна.
Сади землі моєї плачуть –
шепочуть рідні імена.
Настала осінь світу наче.
Зліта згорьована душа,
в молитві межи крони голі –
душа неначе поспіша,
якось позбавитися болю…
Того, хто гаслу вняв «азат!»,
що означає горде «вільний!»,
на жаль, так часто в яв назад
з Жури не відпускають війни…
Що ж, мабуть, кануть у віки
мої могила і дорога.
Та тільки вірним завдяки
і настає день перемоги!
Шлях від колиски до погосту
навіть не хочеш – то пройдеш…
Тому свою молитву шосту
я шепочу й за себе теж.
Коли стечу в сумну остуду,
заплаче Рід, а не юрба.
Рано чи пізно, так і буде!
Бо подвиг – воїна судьба.
Тож гордим бути маю право.
Вітчизні слава! І героям слава!

Скажи-но, душе, – раз лише і строго
дай відповідь на болісне питання…
Ашик УМЕР
 
*  *  *
Така важка нам випала дорога…
Такі далися істини потайні…
Скажи-но, душе, – раз лише і строго
дай відповідь на болісне питання:
чи сонце правди ще колись устане,
осяявши наш острів-Материк?!
За це… за це ми віддамо останнє –
свій стогін і свій біль, свій плач і крик.
А більше й не лишилося нічого,
крім пісні материнської хіба,
що рятувала нас не рідше Бога,
хоч призабута, тиха і слаба.
Коли ми молимося – молиться надія.
Ми проклинаємо – здригається й біда.
Коли ж співаємо – злітаються на диво
всі ангели, яким світів шкода,
що прірвами лягли під наші ноги,
що закривавилися маєвом пожеж.
Невже ж дощу не випаде рясного,
цілющого на попели?  Невже ж?!
Так хочеться ще вірити в грядуще.
Цю віру одкровенням возвелич –
прошепочи його тихенько, душе.
Я викую і з шепоту нам клич!

Всяк назива його – «зелений острів».
Моя Вітчизна, мій чарівний Крим!
            Ісмаїл ГАСПАРИНСЬКИЙ

*  *  *
Я кипарисів кілька ось стрів
край шляху у селі старім.
Вітчизни милий Божий острів –
гюзель Кірім, ватан Кірім,
пробач, що був далеко досі…
що … невідомо був і ким…
Простую. Ноги мої босі
з трави збивають пил віків.
Я заблукав-був… і «не трохи»…
Тонув у попелі й піску…
Всі полини й чортополохи
в твій обрій точать млу гірку.
І в тім також – моя провина,
яку змиває лише кров.
Священний Криме, вибач сина!
Все важче й важче вже мій крок…
Я – ТИ! Але погано жив цим:
знов «завтра» не далось мені.
Знов на шляхах твоїх – чужинці!
А я на них – лише вві сні.
Та навіть в горі і печалі
ще шепочу уперто: «Вір!
Я повернусь у рідні далі –
до кипарисів, моря, гір!
Мій ятаган достатньо гострий,
й віщо гримить, (ти чуєш?), грім,
Вітчизни милий Божий острів –
гюзель Кірім, ватан Кірім!»

Сучаснику, ти – садівник!
Забудь же «тиху мудрість» книг…
Ешреф ШЕМІ-ЗАДЕ

* * *
Сучаснику мій, хай з роси і води
Всевишнім дається тобі по потребі!
Але заповітний свій сад насади.
Й по добрій роботі живи, як у небі –
як вільні птахи лише нині живуть…
Їм щастя дається по суті пташиній.
Ти ж в поті чола пізнаєш світу суть,
почавши дорогу, ох, не на вершині:
так, наші начала – на битій землі.
Життя – добра, звична, щоденна робота…
В нім щоби дались врожаї немалі,
немало проллєш сліз і крові, і поту.
Ген, ще ж і чужинці – в огромах твоїх!
Тож ти не зрікайся, ліричний герою,
ні древньої «тихої» мудрості книг,
ні древньої звучної мудрості зброї.
З жури і тривоги, зневіри й біди,
з печалі, бездомності і безнадії
ти все-таки, брате, свій сад насади
на кревнім, на отчім, на вічнім наділі!
На те не жалій молодої снаги:
ще світ цей забуде розлуку й розпуку,
у невідях згинуть лихі вороги
а сад твій цвістиме щасливим онукам.

Гей, джигіте, якщо ти боротись не зміг,
значить, ворог станцює на грудях твоїх..
Амді ГІРАЙБАЙ

* * *
Не тамуй, не гамуй ні порив і ні подих!
То нехай слабкодухі ідуть навмання,
у безсиллі своєму вбачаючи подвиг.
Якщо ти чоловік, твоя доля – борня!
Із твоїх берегів же дивитись у Воду
до Атлантики можна і треба аж,
щоб узріти майбутнє… а в нім – свободу,
щоб забути печалі гіркої блаж.
Коли ворог руйнує старі святині,
і ганьбить знов святої Вітчизни стан,
чи ж достойно мовчати про те людині?
Прокидайся! Озвися! Героєм стань!
Заблукавши давно уже десь край світу,
так, ще доля з дарами не поспіша….
Та ж хіба тобі треба дарів, джигіте?
Справедливості прагне твоя душа!
Пригадай же відвагу і честь, забуті.
Кожну мить в цім житті присвяти борні.
І, якщо ти не зрадиш своєї суті,
то удача і слава не зрадять, ні!
Не зневаж свою зброю, свою дорогу.
Ще розвіють вітри в світі злу пітьму!
І народу твоєму ще перемогу
дасть Всевишній.
І бути цьому!

Не плач, матусю, мудрі очі підніми…
Мемет НІЯЗІ

* * *
Не плач, матусю! Бачиш, в далині
уже зоря палає величава!
Ще не загибла наша спільна справа,
хоча й далися невеселі дні.
Ми відступили, але бій трива.
Не втрачено ні честі і ні слави.
Матусю, не губи в піски слова
і не губи гарячі сльози в трави!
Моя ханум, ти долі не вини,
щоби за нами дні не голосили,
щоб не спили жагучі полини
та чорні ночі із джигітів сили.
Ми переможемо! Не вічне кляте зло.
І нашої зло не діждеться згуби!
Повір: давно би кримців не було,
якби нас не беріг Всевишній, люба.
Не плач, матусю, не гукай імли:
крізь неї й так з віків йдемо ми досі…
Та вічні у цім світі кьиримли!
Ми тут були. Ми є. Ми не здамося.

О, душе зрадлива, ти явно – не дар!
Куди ти женеш цих підранків-татар?..
Сеїд ОЗЕНБАШЛИ

* * *
Душі не питаю – як житиму я,
куди понесуть мене стомлені ноги?
Я житиму, браття одчайні, в ім’я
майбутніх заслужених днів перемоги!
Душі не молюся, але й не кляну
Всевишнього дивний такий подарунок,
бо можна із нею іти на війну,
а можна гойдатись на лірики струнах.
Душа моя часто й нестерпно болить,
вітчизни згадавши долини і гори…
Душа моя – жар і душа моя – лід
(залежно від того, у щасті чи в горі).
Душа моя – срібло зористих іскрин.
Душа моя – квітка. Душа моя – камінь.
Душа моя – море праотче і Крим.
Душа моя – степ (ох, ясніє вікам він!)…
Тож у сьогоденні жертовнім мене
в майбутнього славу і велич безкраю
ніколи душа моя (ні!) не жене –
гукає, п’янить, манить і надихає.
Братове! Якщо не спинили сердець,
не будете дарма кривавити гриви:
вам зроду й навіки дарує Творець
всім душу таку ж молоду й незрадливу.

Мій Криме – земля пресвята,
закута в кайдани чужинські…
Ільяс МИРЗА
Алі АЙТАР

* * *
Мій Криме – земля пресвята,
закута в кайдани чужинські,
скажи мені: що за мета,
які для історії зиски
із того, що цілий народ
мов дервіш, блукає світами?
Немає довгот і широт
у мапи під назвою «Там ми»…
Не вичислиш координат
безводного нашого шляху.
Кружляють стерв’ятники над
безмежжям, що схоже на плаху.
Минуло уже сорок літ…
минуло уже вдвічі більше…
А ми все шукаєм одвіт
й надіємося на «аби ще».
Все важче «паломників» крок…
Пора, браття, братись до справи.
Мій Криме, це ти – наш пророк
і наша зоря величава!
Лиш кинь заповітний же клич –
жадання хлюпни дивовижі,
і ми із сирітських одвіч
утанемо в тумени хижі.
Орді, що степами літа,
нема ні межі і ні риски:
там світочем – наша мета –
мета не шукаючих зиску.

Потому, як в чужини ми пішли,
в Криму й бійці вдягнули постоли –
бо їхня вмерла чоловіча сила…
Аджі ФАЗИЛ

* * *
Коли в чужини дружно так пішли
всі, хто будь-де вмирає без свободи,
в Криму лишились тільки ті з народу,
що без Вітчизни жити не могли.
І ворог підлу розпочав «війну»,
оголосивши все своїм наразі,
хоч вчора ще платив нам данину
й просив ярлик на кожну зміну князя.
Смерд, який вчора, микав десь печаль,
тепер плює і на Творця закони
означивши праотчу нашу даль,
як «свой удєл і свой надєл ісконний»
Прийшла зневага і прийшла біда…
Агов, брати, кажу я вам відверто:
«Тоді умерла Золота Орда,
коли самі дали ми їй умерти!»
Так! Дожились до смертної пори
(що би потому вже не говорили…),
бо ті пішли, у кого – пазурі,
лишивши тих, у кого тільки – крила...
Десь у Добруджі плакали одні…
Десь в Казахстані інші голосили…
Але я знаю: ще настануть дні,
коли Всевишній поверне нам сили!
Потоне кат в сколотиві марнот,
і на землі, яка татарам – Мати,
постане знов воз’єднаний народ,
що вміє воювати і літати.

Чом, народе мій любий, німієш ти знову?
Чом, як вбитий, лежиш – не здіймаєш очей?..
КЬОНУРАТЛИ

* * *
Чом, народе мій любий, німієш ти знову?
Чом, як вбитий, лежиш – не здіймаєш очей?
Ти повірив насправді в чужинське «нічєй»
і не віриш в суть віщого Рідного Слова?!
«Той, хто втратив надію, поволі вмира,
бо в душі його задушно пісні і зелу!» –
це кажу тобі я, добрий син гончара,
котрий зранку ногою розкручував Землю.
Ще Об’єми творив із Води і Землі він
і роздмухував піч, у якій достигав
сенс майбутнього дня і минулої зливи,
дивовижних надій і закінчених справ…
Він всміхався, бо відав Карби і Прикмети…
Сіяв зорі і зверхньо дивився на дні…
Він пророком не був. Але він був Поетом!
Й трішки хисту у спадок залишив мені –
Криму віще чуття і любов до свободи.
А іще наказав на смертельнім одрі:
«Передай передбачення добре народу…
Усі муки його – до Нової Зорі!»
Чом, народе мій любий, німієш ти знову?
Чом, як вбитий, лежиш – не здіймаєш очей?
Досить вірити в кляте чужинське «нічєй»!
Вір, народе, в суть віщого Рідного Слова.

Хмари, хмари пливуть
За морів каламуть,
У незнану майбуть…
Бекир ЧОБАН-ЗАДЕ

*  *  *

Книг премудрих вже знову розхлюпано суть.
І, як прах, вітер правду розвіяв ідеї.
Хмари, хмари пливуть за морів каламуть,
у незнану майбуть над землею моєю…
О, Всевишній, спини цю сумотну орду,
поки є ще в цім світі не стоптані душі,
поки сад наш цвіте, поки в нашім саду
іще трудиться хтось на здобутки грядущі!
Дай ще труднику серця натхненого щем,
вічним запалом враз одаривши незримо!
Хмари, хмари пливуть… Розмети їх дощем
над сухими полями правічного Криму!
Їх росою на скелі старі опусти –
хай в отарах клубочаться маєвом вовни!
Де надії немає, немає мети…
Наші ріки наснаж – хай хвилюються, повні!
О, Всевишній, дай болю – не треба жалю!
О, Всевишній, чуття і додай нам вини ще!
Хмари, хмари пливуть… Але я потерплю:
після бур завжди сонце стократно ясніше.
Чи того дочекаюсь, чи, може, помру?
Та спокійно зустріну і славу, і кару:
щиро вірю у брата і вірю в сестру,
і в дітей своїх вірю!
Пливіть собі, хмари…

Нене, душа твоя пісню несе і з пітьми.
Світ цей замріяний ти годувала грудьми…
ДЖЕВАЇРЕ

*  *  *
Нене моя, знову світ цей згадав, що хижак
він по народженню і зажадав іще крові!
Сірими стали знов ранки мої кольорові.
В чорних ночах оселились біль, спрага і жах.
Вже не напитись мені життєдайної пісні:
ти не співаєш… тебе вже давно і нема…
І все тісніше мене обступає пітьма.
І все частіше я чую прокляття зловісні.
Знову чужинці панують на нашій землі.
В нашому небі –  лише їхні марші, мов круки.
Нене моя, нині нам не позбутись розпуки:
знову часи нам далися безжальні і злі!
Тільки ж я знаю: в майбутньому будемо ми!
Ворог же згине, як здобич, на клапті роздертий!
Завжди була ти в добрі і жалобі відвертою:
світ-сироту теж колись годувала грудьми.
Досі іду… Набуваю належного досвіду…
Мудрості й певності буде нам вельми ще треба!
Я помолюся в пітьмі за цей світ і за тебе.
Я почекаю (і я дочекаюся!) досвіту.

Ти тут, онучку? Ближче підійди.
Не підвестись мені від болю і біди…
Еміль АМІТ

*  *  *
Все менше сили. Все жорстокіш бій.
І нікуди нам звідси відступати.
Аскерів мало на передовій.
Жінок, дітей і стариків – багато.
Тримався я так вперто, як зумів…
Я намагався чесно зло відвести…
У ворога є зброї – до зубів.
У ворога – ні совісті, ні честі.
Він, клятий, тричі й мертвого убє,
щоб воїв на майбутнє не лишити.
Він загрібає наше, як своє.
Він кривди і натхненник, і вершитель.
Продажні його «свідки» і «суди»!
Одна із куль й мені далась – на страту…
Ти тут, онучку? Ближче підійди –
я покажу, як зброю заряджати… 

Гей, братове незборимі,
Мій старий подайте саз!..
Ешреф ШЕМІ-ЗАДЕ

* * *
Ні, я вам заспівати, братове, не зможу:
голос вичах од болю, як рана – душа…
Так мені не збороти злу «пісню» ворожу,
що, мов куля, лиш смертну печаль залиша
за собою.
І так мені не догукатись
ні до Бога, ні до зачерствілих сердець.
Часто сняться між гір – золотава ріка, тис,
що гілкою манить в туманах ще десь…
Тож у снах моїх німо. У снах моїх тихо.
В безголосся углибли вітцівські краї.
Але, щоб помолитись, зневаживши лихо,
мені досить і шепоту, друзі мої.
Ворог, може, й чекає, аби ми стогнали
і хрипіли знов гасла на славу йому.
Та мені, вам признаюсь, і тиші не мало:
іще чую з минувщини я хайтарму,
ще звучать мені давні кошми і газелі.
Не для гвалту і шуму ашика труди.
Ось тому-то всі кримські співці – невеселі.
Але рими відверті звучать і з біди,
хоч і стали ми сивими вже і старими.
Наше діло – полів посмутнілих засів…
Збережіть же, братове мої незборимі,
сази ви для Поетів Майбутніх Часів!
Їм в руках молодих іще любо звучати
на воскреслій і вільній, на нашій землі!
Й найсумніший кінець – то, насправді, початок,
що упертим здобутки несе чималі. 

Був малим я висланий із Криму,
а неначе вчора все те пережив…
Білял МАМБЕТ

* * *
Можна завісу опустить залізну
у пам’яті, щоб вижити в біді.
Але забути матір і вітчизну
таки не зможеш навіть і тоді.
І досі бачу як хилилась в горі
матуся наді мною у імлі.
І чую досі, як стогнали гори,
коли останніх вірних на землі
втрачали так нежданно, так раптово.
Як птиці збиті, плакали й вітри!
Багато я чого простив, братове…
Але не жах проклятої пори,
коли чужинці, за законом кривди,
в мого народу підло крали Крим!
Туристи оглядають краєвиди,
на кладовищі стоячи старім –
не знаючи, знов топчуть наші душі,
бо наше все – чужинське й дотепер.
Зневажити як можна іще дужче,
того, хто й живучи, немов помер?
А я такий… І рік сорок четвертий,
і рік чотирнадцятий – наче страти дві!
Проте ж удруге, втретє не померти.
Знай, вороже, що судді ще живі.
Прислухайся! Всевишній – запорука!
Не грім гримить – то скрип прадавніх гарб!
Повернемося! Весь наш біль і муки
тобі іще поставимо на карб!
Ми прийдемо з аморфого «нізвідки»
під час урочої, вогненної грози!
І, знай, я буду найчеснішим свідком,
що не забув і жодної сльози!

Що сниться воїнам старим –
окопи, канонадний грім?..
Сейтумер ЕМІН

*  *  *
Коли на плечі налягає втома
і гасить навіть давній жар вини,
старим аскерам сниться шлях додому,
який здолали, ідучи з війни.
Не сняться їм ні шанці, ні траншеї,
ні вибухи, ні куль ворожих свист.
І досі йдеться – не дійдеться ще їм
в руїни рідних місць і рідних міст…
Вони давним-давно бої забули.
Байдуже їм до слави і біди.
Їм бачаться понищені аули,
хати згорілі, зрубані сади…
Вони, й були солдатами коли ще,
в жорстокості не зводились на пси.
Їм чуються вітри на попелищі
й не чуються дитячі голоси…
Вертаються герої, без упину,
не відаючи розкладів страшних.
Їх зрадили, ударивши у спину,
ті, що ховлися за спинами у них…
Їм не далося почестей і свята…
Зустріти їх теж не було кому…
Тому не сплять, не сплять (!) старі солдати –
вмирають знов у мертвому Криму.

Лише зі словом «Батьківщина»
загину я в чужих краях…
ЧЕЛЕБІ-ЕЛІ

*  *  *
Загинути я не боюся:
буття джигіта – вічний бій.
Це ліпше, ніж підступній скрусі
віддать на відкуп розум мій
і моє серце невкипіле,
і мою душу золоту.
Я знаю, вороги б хотіли,
аби забув я про мету,
про мову рідну, землю рідну –
щоб знов угиб у вічний сум.
Мені ж ніколи не набридне
слухать пісні наших красунь!
Або старого десь зустріну:
«Мир дому вашому, ага!»
Я не відмовлюся від Криму.
Із рук людських моя снага!
Заради  усміху дитини,
ніколи не вклонюсь ножу.
Я не помру без Батьківщини:
для неї й смерть переможу!

З дитинства ти в моїх думках,
мій рідний Криме, золотий…
Айдер ЕМІРОВ

*  *  *
Я – степовик, я – вільний птах,
якого сутність – незборима.
Але ти у моїх думках
з дитинства є і будеш, Криме!
Я розумію луни гір
і шерех трав, і гуркіт хвилі.
Я чую, як співа Салгир
старі мотиви, серцю милі.
У снах ще стежкою іду,
що плине аж до Чатир-дагу.
У пра-дідівському саду
знов рос усотую наснагу.
Я в пісні не люблю «низи» –
люблю її стрімку й безкраю.
Я виноградної лози
струну залюблено торкаю.
Хай світ у невідь поспіша,
я ж не спішитиму нікуди.
Мій Криме – ти моя душа!
Тут рідні і земля, і люди!
За тебе я віддав би все б –
гарячу кров, останні сили…
Хай обійма тебе мій степ,
священний Криме, сизокрилий.

Якщо хоч раз десь людям я збрешу…
Ескандер ФАЗІЛ

*  *  *
Що на душі, про те кажу й пишу.
І з потаємного я не роблю секрету.
Якщо хоч раз десь людям я збрешу,
навіки вмре моя душа поета.
Я винен зроду ниві й орачу.
Дитині й матері я вічно винен буду.
Якщо десь побоюсь і промовчу,
хіба ж назвуть мене ашиком люди?
Я не люблю фальш, нудність і повтор…
Мій саз лункий – від Роду і від Бога!
Я – вічний римопліт і віршотвор,
якого совість народилась ще й до нього.
Тож хай до мене світ не зна жалю,
хай оголосить навіть смертні лови,
якщо хоч раз душею покривлю,
якщо хоч раз я рідне зраджу слово.
І я мину, як істина мине.
Лжесвідчитиму – злих в судьбу навій лих,
мій вітре степу, не прощай мене,
бо жаль і прощеня – то прихисток невільних.
Спали і попіл мій в пітьму змети, прошу,
якщо хоч раз десь людям я збрешу!

Приходь в мій дім,
коли тобі погано…
Риза ФАЗИЛ

*  *  *
Коли на плечі налягає втома,
не думай, що в чужини залетів, –
заходь в мій дім, і будь у нім, як вдома,
мій незнайомий кримцю золотий.
У мене завжди в хаті – добрі гості,
скипає чай, ясніє пахлава.
Знайдеться завжди місце на помості.
Розради відшукаються слова.
Ти не один, поки не зрадив роду
й надію покладаєш на народ.
Мені немає й більше нагороди,
аніж тебе позбавити скорбот.
Щоб не тужила десь твоя кохана,
виходячи щоднини за межу,
приходь в мій дім, коли тобі погано, –
чим зможу щиросердно поможу.
Приходь. Віддам останнє за потреби.
Не вічно чорним віяти вітрам!
Колись, у добрий час, і я до тебе
прийду. І ми затіємо байрам.
Не зарікаймось від доріг ніколи…
Я знаю, що й мені зрадієш ти.
Та пустимо ми піалу по колу
уже як вірні друзі, як брати.

…надія володіє нами,
сил додає і гасить лють…
Юнус ТЕМІРКАЙ

*  *  *

Не жди, товаришу мій, дива ти:
ще зрозумієш в решті решт,
що не помреш, забувши й дихати, –
надію ж втративши, помреш.
І коли доля-перемінниця
все рідне винищить твоє,
не згинеш, якщо й серце спиниться,
а безнадія враз уб’є.
Не згаснеш, втративши і вись, і хліб,
а згаснеш зніченим вночі,
де очі, мов криниці висохлі,
всотають стогони й плачі.
Тебе й вітри несамовиті
не знищать, не зіп’ють страхи – 
зникнеш лиш в чорнім безпросвітні,
де у «нікуди» – всі шляхи.
Серед вогненної завії
і лютих ворогів межи,
все втративши, тому надію –
набій останній збережи.
А більше й не жадай нічого
і в млі непевної доби:
надія – зірка перемоги.
Кримцю, її не загуби!

Вранці над річкою моєю
рясні тумани попливли…
Різою ХАЛІДОМ

САЛГИР

От скільки рік у цьому світі,
а часто сниться лиш одна,
така маленька і сумна –
сльозинка на вербовім вітті.
Салгир! – мов журавлиний скрик…
Салгир! – небес алегро срібне…
Не вийду я на берег рідний –
мене час «вигнанцем» нарік.
Колись я жив і не тужив.
Тепер у далечах оманних
я знов гублюсь в чужих туманах,
на берегах річок чужих.
Вдивляюсь у південний схід,
неначе видивляюсь дива, –
там батьківщина нещаслива –
Крим – отверділий Божий слід. 
Плекаю мрію чоловічу –
сягнути вічних рідних гір.
І серце скрикує: «Салгир!»
«Салгир-Салгир!» – як стерх, курличу.
Кажу собі: «Вмирать не смій!»
І поборюсь ще скільки треба –
до дня того, Салгире мій,
в якім я повернусь до тебе.

…Жадання урочого лету
мені це Всевишнім дано…
Васфіє КИПЧАК

ПРИЗНАННЯ

О, благородна Васфіє,
у рими я вслухаюсь знову.
Нехай благословить твоє
Всевишній животворне Слово!
Нехай наснажує воно,
дарує впевненість джигіту.
Тобі покликання дано
було зневірених будити.
Ти – жайвір Золотих Небес!
Ти – Сонця Золотого погляд!
Я відгукнувся і воскрес.
Й багато відгукнулось поряд
тих, хто почув твій віщий спів,
і твій пророчий клич Вітчизни.
Ми вирвемось із мертвих снів,
з обріїв сірих і залізних!
Осяде чорна мла як піна.
З нас кожен встане там, де є.
Ми просто підемо, невпинні,
усі (!) з чужого у своє,
в святині наші, в наші сині.
О, благородна Васфіє!

Ми тоскно живемо, здається мені.
Співаємо часто журливі пісні…
Шакір СЕЛІМОВ

*  *  *

Я думаю, нам варто посміхатись.
Не люблять ні Всевишній, ні судьба
зажурених, нудних, сумних, пихатих,
яким є пеклом будь-яка доба.
Так, на Землі, на жаль, немає раю –
є труд важкий і сутність на крові…
Та є й любов, прекрасна і безкрая,
якою й живемо, поки живі.
І є добро, і співчуття, і правда.
І є надія, віра, пісня, вись.
Гей, ближній мій, тобі й Вітчизна рада!
Зітри сльозу і знову посміхнись!
Чи ощасливиш хоч когось, померши?
Тож пиймо серцем трунок м’ят і рут!
Сумні аскери завжди гинуть перші.
Сумних красунь і заміж не беруть.
Хай нам дорога стелиться ж під ноги!
Хай родить хліб – найбільша з нагород!
Повірмо: ні, не втрачено нічого,
допоки ще існує наш Народ.
Гей, ближній мій, забудь марний «гріха» тиск!
Гріхів нема за нами й не було!
Я думаю, нам варто посміхатись,
щоб вічно бути ворогам на зло.

Мрію, що після мене
кращий настане час…
Енвер СЕЛЯМЕТ

*  *  *

Мрії кудись поділись.
Тиха печаль – сльоза трав…
Тихо лише надіюсь,
що завтра буде завтра.
Тихо іще надіюсь,
що завтра зможу бути.
Ніч сумна – нелюдимість…
Стума… Самотність смути…
Друзі – у полі бою –
навіть неглибоко зовсім.
Знову мирюсь з собою:
попелом в тьму їхній зов осів.
Тьмою так важко дихати!
Тьма ця – липке минуле.
Тонуть у ній сади й хати,
що, як святі, заснули.
Плаче сестра, як бранка…
Плаче тужливо саз…
Може, хоч завтра зранку
кращий настане час?!
Сам я так мало можу…
Але не здамся, ні!
Віри мені дай, Боже!
Вибач журу мені!

За Оленою Ришковою

ДРАКОН КРИМ

Лиш пил віків, ще тиші крім,
в мушельних зморшках доломітних.
В лускатій шкурі древній Крим
проповз повз бур всесвітніх міти –
останній ящір на Землі.
Ошкірив гір гарячі зуби.
Та в кипарисовій імлі
приліг й заснув собі на згубу.
Для нього зупинився час,
погасло сонце у зіниці.
Для нього не існує нас:
йому вже здобич тільки сниться.
Для сьогодення він – дракон,
який дарма із казки виліз.
Всі й задоволені «мирком»,
в якім непевність лиш – на виріст.
Крим прахом нишкне на вітрах.
Але в пітьми закутий лати
між лап його пригрівся страх
й сичить-гарчить нахабно, клятий.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 08.01.2021 > Тема "Душі криниця"