Версiя для друку Обговорити в форумi

1.
РОЗБУДЖЕНЕ ЛИХО
(Замість передмови)

Ґвалт стояв над селом. Прокльони, голосіння розривали
морозне повітря. Виганяли з хат родини селян-середняків.
Без жалю і співчуття викидали на сніг великі сім’ї з малими
діточками. Чоловіків, як куркулів – злісних ворогів народу,
висилали до Сибіру. Хати розбирали на облаштування ферм,
куди зігнали відібрану у людей худобу та птицю.
Трударів, подібних Степану Веремію, споконвіку хазяями
називали. Хто з повагою, хто з заздрістю, але без дорікань,
бо дорікнути нічим було. Хіба що повними скринями та затиш-
ними садибами, а ще коморами та льохом з чималим запасом
харчів, яких вистачало і для родини, і для продажу на ярмарку.
Але ж то ні в кого не вкрадене, не відібране, а вирощене на своє-
му полі та городі, взяте від своєї ж худобини та птиці не рука-
ми наймитів, а своїми – мозолястими та покрученими від що-
денної важкої праці.
Багато жінок з дітьми, що залишилися один-на-один зі
злиднями без господаря та оселі, пішли у світи в пошуках кра-
щого життя. Хтозна, скільки їх загинуло від хвороби, холоду
та голоду ще в дорозі. А ті, що й вижили, не всі повернулися
в своє село, більшість пустили нове коріння в інших краях.
А Христина Веремій нікуди й не поривалися йти. Тулила-
ся з малечою в розвалених кутках своєї спустошеної садиби,
допоки не знайшли їх з покритими інеєм обличчями та заду-
білими тілами. На тім і закінчився рід Веремія.
Селян обклали непосильними нормами здачі хліба. Рік
1931-й видався неврожайним, тож у людей відібрали всі запа-
си, щоб виконати державний план заготівлі. Принаймні, так
це тоді трактувалося. Про те, що сталінський режим поста-
вив ще й інше таємне завдання – викорінити українське се-
лянство, розумні люди здогадувалися, бо військові загони, ви-
ставлені на околицях міст, не пускали селян навіть в магазини
за хлібом. Тих, хто намагався подолати перепони – забивали
до смерті. Сільське населення влада жорстоко кинула напри-
зволяще, але тоді та навіть і багато років поспіль, говорити
про це – було злочином.
Новопризначений голова сільської ради Білий з перших
днів господарювання відзначився хижим норовом. Оточив
себе такими ж прибульцями, як і сам, та ще кількома підку-
пленими прихвоснями з місцевої сільської бідноти, наобіцяв-
ши їм райського життя. Ті з завзяттям взялися безцеремонно
нишпорити чужими коморами, горищами та льохами, гостри-
ми металевими прутами прощупували землю в садибах: чи
не закопані, бува, у схованки запаси продуктів. В такому жах-
ливому середовищі вистояти було не просто.
Голод паморочив свідомість, життя перетворилося на су-
цільне лихо, де кожен виживав, як міг. Люди байдужіли один
до одного, не рідко й до своїх близьких, з жахом очікуючи, що
хтось з них може навідатися та позбавили останнього. Крадіж-
ки, розбій, вбивства стали страшною буденністю.

* * *
… Була родина. Вірніше, те, що від неї залишилося: молода
мати з двома малолітніми дітьми. І була у них миска крупи. Ви-
стачило б на якийсь час. Але в когось і того катма, зате з’явила-
ся підозра, що має бути щось у тої жінки, бо ж якось ще трима-
ється на цім світі. Що залишається робити? Знайти та відібрати.
Тихо без шуму не вийде? …Не хочеться гріха, але доведеться
позбавитися того джерела шуму. Бог покарає! Та де ж той Бог!?

* * *
… Був хлопчик Кирилко. Гарно вчився в школі і навіть
в голодні роки не залишав навчання. Дорогою до школи ледь
не пропав «без вісті». Покликав його до свого двору сусідський
дідусь. Чого ж боятися? Добре знають один одного. Чом же
не допомогти старому, коли вже так просить принести з лав-
ки тютюну. От лишень зайдуть до хати на хвилину, щоб взя-
ти гроші. Дідусь посміхається, гладить Кирилка по голівці,
а сам – двері на клямку. І долоні вже кільцем на шиї хлопчи-
ка. Кирилко встиг закричати – добре, що по вулиці саме йшли
люди та почули його крик. Вибили двері в хату, Кирилка у діда
відвоювали. Більше в школу він не ходив – не пускали рідні,
в яких хлопчик мешкав.

* * *
… Були два хлопчики-підлітки. Батьки від голоду помер-
ли. Прийшли активісти і почали вимагати хліба. Та звідки він
у дітей? Виходить, що дарма прийшли. Хоча б щось та треба ж
відібрати? О – подушки є в оселі! Забрали. То й інших злида-
рів таким чином покарати можна, а назавтра – торги влаштува-
ти… І купляли люди свої ж речі, якщо якась копійка за пазухою
лишилася. А то й таку ціну оголосять активісти, що викупити
не вдається. Тоді пройдисвіти використовували ту річ для сво-
їх потреб, і їх рідня носила чужий одяг не встидаючись.
* * *
… Особливо ненавиділи місцеві селяни одного з активіс-
тів – Михаська. Відбирав усе їстівне до останньої крихти. Пізніше,
коли життя стало кращим, ніхто з ним знатися не хтів.
Більш того, на початку війни, люди навмисне вказали німцям
місце, де Михасько переховувався, щоб уникнути відправки
в Німеччину. А дорогою в фашистське лігво сільські хлопці
нарешті змогли з ним поквитатися та скинули юду з потяга…

*  * *
Ці розповіді – не сюжети, взяті з фільму жахів. Це фак-
ти зі свідчень жителів одного села на Київщині, що вижили
в тому пеклі. Назва його: Руде Село Володарського району. Ка-
жуть, що до початку колективізації в селі чисельність населен-
ня складала близько трьох тисяч. Понад тисячу мешканців його
померли від голоду в 1932-1933 роках. Iх імена на початку 90-х
років минулого століття зібрали для Книги пам’яті небайдужі
молоді вчительки – Раїса Григорівна Рожківська та Ніна Іванів-
на Кукла. Пізніше цю роботу продовжив і учитель історії Віта-
лій Борисович Федорчук, нині сільський голова Рудого Села.
Зафіксовані ними на папері події двох років голодомору, про які
свідчили односельчани, стали жахливим, але таким потрібним
інформаційним надбанням для нинішніх та майбутніх поколінь
не лише одного взятого села, а й усього світу.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 27.11.2020 > Тема "Душі криниця"