Версiя для друку Обговорити в форумi

"Той, хто носить шори, має пам'ятати, що до комплекту входять вудила та батіг".
Станіслав Єжи Лец

Як я те бачу, біда нашої політики в тому, що вона ніяк не вийде з-під впливу злого інтелекту, який відверто маніпулює нею, напевно знаючи, не лише чого хоче, а й як того досягнути.
Нація ж, замість того, щоб протиставити йому свій потужний позитивний інтелект, замість вибратися із гидкого, смердючого болота безволля та, засукавши рукави, в поті чола будувати свою сьогоднішню безпеку і завтрашнє процвітання, реагує на ті маніпуляції одними лише примітивними, цілком передбачуваними емоціями.
Не раз дурена, не раз розчарована у своїх наївних надіях на клятвенно-обіцяні "покращення вже завтра", вона, проте, й далі продовжує плекати овечі надії на щедрі обіцянки чергових краснобаїв від ЗЕ, купуватися на псевдопатріотичні загравання вовків в овечій шкурі від ПО, помічаючи у своєму звуженому полі зору лише подібних їм, лише їх асоціюючи з владою.
Чи ж варто дивуватися, що вправно граючи на рудиментах посттоталітарної свідомості (в нашому випадку на свідомості совка, вихованого за довгі віки духовної неволі в переконанні, що його думка, його воля не значать нічого), безсоромно користаючись зі значною мірою скастрованого в нього відчуття самості, відповідальності за своє життя, за долю своїх дітей, наднаціональна мафія - складовою частиною якої є "наші" клани - і по сьогодні, після всіх "майданів" і "революцій", цілком успішно крутить тою затурканою отарою, спроквола підганяючи її назад, до кошари, з якої вона була випорснула чверть століття тому, не забуваючи, тим часом, зістригати з вівцюватих по три шкури на рік.
Такий довгий вступ можна пояснити лише надлишком жовчі, що накопичувалася упродовж десятиліть внаслідок відчуття марності витрачених зусиль на те, щоб зідрати з очей публіки намертво приживлені шори, розвіяти хитронаплетені химороди. І найбільшою завадою тут є те, що і ті шори, і ту замороченість більшість моїх співвітчизників - і то, далеко не лише тут, у "зватнілому" Криму - вважають невід'ємною частиною самих себе. Ну й, говорити нічого, що мафія докладає всіх можливих зусиль, аби, принаймні, зберігати той status quo!
- Кажете, ніяких химород не існує, а злі чари бувають лише у страшних казках?
Тоді поясніть, у якій страшній казці живемо, якщо нашими героями стають президенти, які передають владу злодіям-рецидивістам, президенти-злодії-рецидивісти які нищать у нас на очах нашу країну, руйнують підвалини держави, криваві пастори, що, не змигнувши оком, без спротиву віддають агресору крими, чи обожнювані порохи, що своєю невситимою жадобою наживи у часі війни (яку вони війною принципово не визнають), приводять до влади зелених нездар, любителів позаглядати в очі агресора?
Або ось: хіба не заморочено, не зачакловано народ (про політиків не мовлю, бо то, вочевидь зацікавлена сторона), який лукаво "вірить", що доля України - найбільшої країни Европи - вирішується не нею, а десь у москвах-анкарах-вашингтонах?
- Дурня якась, скажете?
Але ж, це наша дійсність. Вкидувана ніби між іншим, так, ніби це очевидна істина, ця думка лягає на угноєні грунти нашої байдужості, нашого безволля.
- Справді, хто ми такі, - каже обиватель, - аби всерйоз противитися Москві, з її мільйонною армією? Чи не краще, як та мудра мавпа, перечекати сутичку двох тигрів, сидячи на безпечному дереві, або ж, сидячи на березі, дочекатися доки потік пронесе повз тебе, медитуючого, труп твого ворога?
Підкріплені посиланнями на мудреців Сходу, такі сентенції діють невідпорно, знову й знову закріплюючи хохляцьку меншовартість на рівні підсвідомості.
Чи не тому ми шукаємо пророків по закордоннях, чи не тому, зі спітнілим чолом, знімаємо слухавки, аби почути волю наришкіних, з глибокими присіданнями, наввипередки носимо свої закони на освячення Венеційки, зіщуливши вуха, пхаємося у пастки джуліанів?
А звичка запобігання перед діаспорою, в надії на її сприяння і допомогу? Навіть якщо відкинути той промовистий аспект, що переважна частина тих, хто складають українську діаспору, були, свого часу, випхані з України - неважливо, злиднями чи політичними переслідуваннями - то й тоді така повединка є, щонайменше, дивною. Зазвичай, це материнська держава піклується, застоює інтереси, посильно підтримує своїх, що з різних причин роз'їхалися по світах. Аж ніяк не навпаки. Але ж останніми роками дійшло вже до того, що уряди України всерйоз розраховують на заробітки заробітчан...
І - ні, - паралелі з Ізраїлем, який чимало завдячує сприянню та безпосередній допомозі розсіяної по світах впливової єврейської діаспори, тут недоречні. Чому? Може тому, що в Ізраїлі живуть ті, для кого своя держава є непересічною цінністю? Може тому, що в Кнессеті немає п'ятої колони, яка б трупом лягала, відстоючи інтереси ворожої сторони, ставлячи палки в колеса власному народові? Може, нарешті, тому, що євреї розраховують, найперше, на самих себе, на свої власні сили, на свою завзятість і, не чекаючи нічиїх схвалень, а іноді й відкидаючи побажання впливових спільників, зокрема, дядька Сема, самі формують свою політику - як зовнішню, так і внутрішню? Може тому маленький, загублений в пісках, майже позбавлений природних ресурсів, Ізраїль серед успішних країн світу, а найбільша країна Европи з багатющими родовищами корисних копалин, з найродючішими чорноземами, пасе задніх, зсунувшись майже на самісіньке дно економічної прірви?
То може б час таки зняти ті кляті шори, розвіяти отруйні тумани химород, відкинути лукаві сподівання, на те, що наші проблеми вирішать у Москві, у Вашингтоні, в Анкарі, що з нашої прірви нас витягне всесильний Ганс з волохатими руками, і самим братися, нарешті, до діла? Як гадаєте, товариство?

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 20.11.2020 > Тема "Резонанс"