Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3702)
З потоку життя (6912)
Душі криниця (3712)
Українці мої... (1513)
Резонанс (1614)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1757)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
АРХ╤СТРАТИГ НЕБЕСНИХ СИЛ
21 листопада — велике церковне свято на честь «ангельських лик╕в...


РОДЗИНКИ НА КУЗЬМИНКИ
Свято Ос╕нн╕х Кузьми ╕ Дем'яна припада╓ на 14 листопада, але молодь готувалася до нього...


НУЗЕТ УМЕРОВ: ДИКТАНТ
До 89-р╕ччя поета, проза╖ка, перекладача Нузета Умерова


ТЕПЛИЙ ЖОВТЕНЬ
З фенолог╕чного щоденника


ОС╤НН╤ ПОМИНАННЯ
Початок листопада знамену╓ться поминанням померлих. Ц╕ важлив╕ християнськ╕ д╕йства в╕дбуваються...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 20.11.2020 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#47 за 20.11.2020
МИКОЛА СУП╤НКА: ПОЕЗ╤╥

ОС╤НН╤Й ЕТЮД

Вже небозв╕д на землю мряку с╕╓.
В╕д шовку трав зостався т╕льки тл╕н.
╤ пром╕нь сонця св╕тить, та не гр╕╓ –
Настали дн╕ сумних ос╕нн╕х зм╕н.

Останн╕й флора св╕й уб╕р од╕ла,
В╕дчувши, що близький ╖╖ к╕нець.
╤ груша хворобливо пожовт╕ла.
╤ яблуня чорн╕╓, наче мрець.

З╕йшли на ╕н╕й кришталев╕ роси.
Г╕рким жалем осипався полин.
В берези посив╕ли пишн╕ коси.
╤ кучер╕ з╕в’яли в горобин.

Стара верба поникла, мов в╕д болю.
Г╕ллястий клен марн╕╓ на очах.
А поруч щирим золотом тополя
Горить, як над померлими св╕ча


ПРО МИЛОСЕРДЯ

"Питання часто поста╓:
– Чи нин╕ честь ╕ сов╕сть ╓?
На них покладено печать –
Вони бездушно десь мовчать.
╤ лиш душа сама не спить –
У сиву безв╕сть щось кричить…
Але довкола лиш п╕тьма
╤ милосердя в н╕й нема.

Ось старець згорблений ╕де,
Йому вже смерть в╕нець плете,
Йому життя – вже не «життя»,
О, як в╕н прагне сп╕вчуття!
Але довкола лиш п╕тьма
╤ милосердя в н╕й нема.

А цьому вже багато л╕т
Померк нав╕ки б╕лий св╕т,
Та в╕н оч╕ку╓ чудес
В молитв╕ щир╕й до небес.
Але довкола лиш п╕тьма
╤ милосердя в н╕й нема.

А ця ось д╕вчина сумна,
Що не красива ╓ вона,
Ну, хто б ╖╖ розвеселив,
За щиру душу полюбив?
Але довкола лиш п╕тьма
╤ милосердя в н╕й нема.
А цей ус╕м добро робив,
Та ворог╕в соб╕ нажив,
А все лиш т╕льки через те,
Що мав в╕н серце золоте,
Адже довкола лиш п╕тьма
╤ милосердя в н╕й нема.

А кажуть, що колись було,
Але з╕в’яло, мов зело.
╤ що виною – не зима,
А лиш людина ╓ сама,
Що не за правдою жила
Й за грош╕ душу продала,
╤ т╕ скарби, як╕ в н╕й ╓,
╤ милосердя все сво╓.


Г╤РКА ПРАВДА

╢ безл╕ч ц╕кавих думок,
та шукають ╓дину.
Немало ╓ р╕зних стежин…
Обирають дорогу.
Як робить хтось зло для людей –
проклинають людину.
А чинить хтось людям добро –
щиро дякують Богу.

Чи ж добр╕й людин╕ в б╕д╕
Хтось подасть допомогу?
Чи душу, як цв╕т, ╖й, бувало,
ще й сн╕гом притрусить?
Бо добра людина добро
зробить вс╕м ╕ без Бога!
А п╕длу чинити його
нав╕ть Бог не примусить!


ЮДА

По св╕ту р╕ки кров╕ розлились,
Через серця жорсток╕, наче кам╕нь…
В╕н на земл╕ не т╕льки жив колись,
В╕н ╕ сьогодн╕ ще живе м╕ж нами.

Цей образ сформувався у в╕ках –
Ось к╕лька рис властивих, як нам╕тка:
Незграбн╕ куц╕ пальц╕ на руках,
Тонк╕ вуста ╕ випнута бор╕дка…

На людях в╕н – в╕дверта доброта, –
В╕н вас ╕ приголубить, ╕ порадить.
Та будьте пильн╕ – п╕дл╕ ц╕ вуста, –
В╕н ними поц╕лу╓ вас ╕ зрадить.

Його душа холодна, наче сн╕г,
╤ слово ненад╕йне, н╕би глина.
Спочатку в╕н п╕дмовить вас на гр╕х,
Щоб пот╕м  вас зробити в цьому винним.

Довкола себе с╕╓ т╕льки зло.
Чим б╕льше сл╕з, тим б╕льше торжеству╓.
Спочатку хрестить груди ╕ чоло,
А пот╕м йде, вбива╓ ╕ грабу╓.

В╕н, як сова, для нього р╕дна н╕ч –
В╕н там, мов пан, безкарно промишля╓.
Для нього ма╓ ц╕ну всяка р╕ч
╤ лиш духовн╕сть вартост╕ не ма╓.

Не психопат в╕н ╕ не ман╕як.
В╕н обережний, хитрий ╕ пихатий.
Йому людина кожна, як черв’як –
Якщо потр╕бно, може розтоптати.

Очима св╕тить, в серце пха╓ н╕ж.
Дов╕ру вашу кра╓ на кусочки.
╤ за добро, що зробить вам на гр╕ш,
Здере з вас до останньо╖ сорочки.

Його облесна мова ╕ пуста, –
Злий дух зачатий в материнськ╕м лон╕
В╕н твердить вс╕м, що в╕ру╓ в Христа,
Але, насправд╕, служить лиш мамон╕.

В╕н бреше прямо в оч╕, наче пес.
Але коли й брехн╕ забракувало,
Тод╕ в╕н зводить руки до небес
╤ Богом присяга╓ться зухвало.

Лукавить  лицем╕рить день при дн╕.
Хоч йде у храм, прощення там не просить…
Всевишн╕й Боже, поясни мен╕:
– Ну, як земля таку людину носить


ТИРАН
(кличка – Стал╕н,
╕м’я – Сосо Джугашв╕л╕)

Не торжеству╓ Правда всюди,
Бо доброту змага╓ лють…
Та на земл╕ бувають люди,
Котрих ╕ в пекл╕ проклянуть!

Життя прожите, мов задача,
Яка розв’язана була...
Клянуть людину не за вдачу,
А за ╖╖ лих╕ д╕ла.

Усе на св╕т╕ - випадков╕сть,
Та нав╕ть в зла – ╓ св╕й творець!
I той, про кого п╕де мова –
Як найтипов╕ший вз╕рець!

Йому вд╕лив луципер чар╕в,
Щоб був йому, як р╕дний син.
В╕н не москаль, не з яничар╕в…
В╕н – омоскалений грузин.

В╕н всю гармон╕ю порушив,
Бо т╕льки зло жило у н╕м.
В╕н мав холодн╕ серце й душу,
Ще й взяв холодний псевдон╕м.

В╕н т╕льки в пекло в╕рив твердо,
Як раб люциперських ╕дей.
Не був в╕н нав╕ть милосердним
До р╕дних та близьких людей.

I так, як гр╕зний повелитель,
Що в непроглядн╕й править мл╕,
В╕н твердо вир╕шив створити
Ще людям пекло й на земл╕.

В╕н збер╕гав холодний спок╕й,
ЩО незворушно жив у н╕м,
I вперто, впевнено й жорстоко
По трупах сходив на Ол╕мп.

З «нечистим» в╕н у сп╕льн╕й змов╕
Немало лиха наробив,
╤ хоч пролив в╕н море кров╕,
Та пекло все ж таки створив.

Там в хиж╕й сфер╕ п’ятикутн╕й,
Де лють клубилася, мов дим,
В його жорстокост╕ могутн╕й
Померк сам ╤род перед ним.

Там в╕щували смерть зозул╕,
Що вирувала, мов зима,
Сильн╕ших там косили кул╕,
А слабших – голод, як чума.

Лягав в╕н спати т╕льки вранц╕ –
Вноч╕ на вс╕х наводив жах.
В╕н «б╕льших» нищив на Луб’янц╕,
А «менших» – там, на Соловках.

╤ той лиш в пекл╕ жив чудово,
Хто думки власно╖ не мав,
Хто кожну букву й кожне слово,
Немов папуга повторяв.

В житт╕ не в╕рив в╕н н╕кому.
Лиш гн╕в ╕ помста в н╕м жили.
╤ т╕, що кров пили при ньому,
Його «Великим» нарекли.

В╕н ╖м мостив страшну дорогу.
В╕н в╕дривав ╖х в╕д родин.
Вони ж його вважали Богом,
Хоч Бог на св╕т╕ лиш один.

Його хвалили й величали,
Робили б╕льшим з кожним днем,
I нав╕ть «Сонцем» називали,
Хоч це св╕тило неземне.

В╕н розстр╕ляв святу Свободу.
Вже зло не мало перешкод.
╤ лютим ворогом народу
Був оголошений... народ!

Котрого в╕н нещадно нищив...
А той, хто вправно плазував,
Як прояв розуму найвищий,
В н╕м параною прославляв.

I т╕ лиш в пекл╕ виживали,
Що в непосильному ярм╕
Трудились тяжко ╕ мовчали,
Немов були глухон╕м╕...

В╕н св╕т згубити намагався.
До нього лащилась в╕йна.
Його не т╕льки Бог боявся,
А вже боявся й сатана…

Завдав в╕н горя вс╕м немало.
Життя в╕н стратив не одне.
Його до смерт╕ проклинали.
Його ╕ дос╕ хтось кляне.

Бо й дос╕ час той просить криком
Не забувати тих под╕й…
Н╕, в╕н не т╕льки був великий –
В╕н був найб╕льший… лиход╕й!


М╤ЗЕРН╤ ДУШ╤

Н╕, не на гр╕шних ╕ святих,
Чи на простих та ╕деал╕в,
А на «великих» ╕ «малих»
Людей вс╕х завжди розд╕ляли.

Це ╕снувало сотн╕ л╕т
╤ десь ╕сну╓ ще й донин╕,
Що лиш багатий знатний р╕д
Слугу╓ величчю людин╕.

Хоч добре зна╓м – р╕зн╕ ми:
У чомусь – кращ╕, в чомусь – г╕рш╕…
Але я бачу м╕ж людьми
Оту р╕зницю зовс╕м ╕ншу.

Життя виру╓ через край –
I так було, й так в╕чно буде.
Живуть на св╕т╕ зазвичай
Прост╕, порядн╕, добр╕ люди:

Ну, хоч би цей – с╕вач ╕ жнець,
Що присвятив себе в╕н полю,
Чи цей ось – в╕дданий борець
За мир, за правду ╕ за волю;

Цей досягнув в житт╕ мети
Попри приниження й наругу,
А цей завжди допомогти
Старався кожному, як другу;

Цей завжди «часом» дорожив –
Розумний, гордий, впертий, зд╕бний,
А цей… на св╕т╕ просто жив,
Як тисяч╕ йому под╕бних,

Котрим лиш сов╕сть поста╓
Небес найб╕льшим подарунком...
Але, на жаль, на св╕т╕ ╓
Ще й люди ╕ншого ╜атунку:


Ось цей – нос╕й фальшивих сл╕в,
Що бачить зло, як козир в картах,
Кого принизити зум╕в –
Його й м╕зинця в╕н не вартий;

Цей вам не дасть й горня води,
Хоча ╖╖ у нього море,
А цей пот╕шиться завжди
Чужою кривдою та горем;

Цей доведе вас ╕ до сл╕з,
╤ щире серце враз скал╕чить,
А ск╕льки людям зла прин╕с
Ось цей н╕кчемний чолов╕чок;

Цей ╕з ножем на брата йде,
Цей клятву в╕рност╕ порушив...
О, н╕, нема «малих» людей,
А ╓ лише м╕зерн╕ душ╕!


В ЦИРКУ

Грим╕в оркестр, дзвен╕ла м╕дь,
Т╕ звуки купола сягали.
З дресирувальником ведм╕дь
На цирковий манеж ступали.

Глядач в чеканн╕ завмирав,
Щоб пот╕м вигукнути: «Браво!».
Ведм╕дь команди враз приймав –
╤ починалася вистава.

Лунав у зал╕ щирий см╕х,
Що вибухав довол╕ часто –
Ведм╕дь так вправно бути зм╕г
╤ футбол╕стом, ╕ г╕мнастом…

Його вс╕ м’язи нап’ялись.
В╕н виявляв людську км╕тлив╕сть.
Усп╕шно в н╕м переплелись
Його майстерн╕сть ╕ см╕лив╕сть.

В╕н дивував вс╕х раз у раз
Сво╖ми трюками невпинно,
На╖вно й в╕ддано. В цей час
В╕н був под╕бний на людину.

Але не мав в╕н н╕г н╕ рук,
Лиш лапи мав, як зв╕р╕ звично.
╤ кожен завчений св╕й трюк
В╕н повторяв автоматично.
В╕н жонглював, у бубон бив…
Та, як двигун у в╕чн╕м рус╕,
Багато чого в╕н робив,
Але робив лиш те, що мус╕в.

╤ думка радо посп╕ша
Констатувала без вагання:
– Як добре, що людська душа
Не п╕дда╓ться муштруванню!

 

 

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 20.11.2020 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=22793

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков