Версiя для друку Обговорити в форумi

Як би те сумно не звучало, але українська політика щодо Криму, за виключенням коротких історичних періодів, ніколи не відзначалася ані продуманістю, ні системністю, ні прицілом на далекі горизонти. І це при тому, що сусідили з ним упродовж сторіч, а останні шістдесят шість років він є частиною України. Але якщо за козацької доби на заваді вибудовування з Кримом взаємовигідних стосунків, політики добросусідства, був брак суб'єктності, відсутність власної держави, а отже й самостійної державної політики, то після осягнення, бодай, і формальної незалежності в 1991 році, кивати за прорахунки в цьому полі, окрім як на себе, немає на кого.
Не раз наголошував у своїх попередніх статтях на тому, що загарбання-2014 не відбулося одномоментно і не було результатом однієї лише захланної політики Кремля. Стверджувати інше означало б ігнорування об'єктивної реальності, невинесення уроків, культивування нових територіальних втрат. До теперішньої ситуації з Кримом йшлося упродовж довгих десятиріч його перебування у складі України. Звісно, що політика його тісної інтеграції в тіло української держави за часів Есересерії була вкрай утрудненою, а в повному обсязі й просто нереальною. А от виправдати бездіяльність української влади в цьому напрямку після 1991 року немає чим. Саме яловість, безстрижневість української політики, вкупі з відвертим холопством совкових псевдоеліт, обумовленим їхньою багатолітньою звичкою колінкувати перед Кремлем, йти в його кільватері, поступаючись йому у всьому, спроквола готували те відторгнення.
Не торкаючись тут окремих вад тої недолугої, холуйської політики прогинання перед Кремлем часів незалежності, зворотним боком якої було упослідження української Конституції, українських законів, ігнорування базових, в тому числі, безпекових інтересів нації (читайте архів КС від перших днів її існування), змушені констатувати, що й після т. зв. Революції Гідності політика України щодо Криму мало в чому змінилася.
Не вдаючись до конспірології, не можемо, проте, ігнорувати дивну "млявість", з якою "революційна" влада реагувала спершу на повідомлення про дії влади автономії, явно сепаратистського спрямування, а потім і на вторгнення підрозділів московійських ССО. Невведення воєнного стану, неоголошення мобілізації, невіддання військам необхідних наказів на спротив, ба, більше! - категорична заборона "провокувати" агресора - все те лежить поза межами всякої конспірології (і здорового глузду, додамо), бо є ганебними фактами, які рано чи пізно будуть розглянуті в межах кримінальної справи про державну зраду тодішнього найвищого керівництва держави Україна, в першу чергу, в.о. Президента України, який замість виконання обов'язків, покладених на нього Конституцією та законами України, відбувся, натомість, "героїчним", у-свинячий-голос, голосуванням за введення воєнного стану.
Після такого "геройства" верховного головнокомандувача, було, щонайменше, підло перекладати відповідальність на командирів та бійців Кримського угрупування, зокрема флоту, тотально дезорієнтованих неадекватними призначеннями, ошелешених бездіяльністю влади, яка замість взяти на себе повну політичну відповідальність за рішення, замість віддання вкрай необхідних наказів, замість стати центром організації відсічі агресору, центром координації дій війська - бо ж саме для цього вона, зрештою, й існує, звинуватила, натомість, кинуте нею напризволяще військо за те, що не чинило спротив агресору на підставі статутів чотової служби.
Безперечно, зрадників у лавах кримського війська виявилося аж надто багато. Але хіба могло бути інакше, якщо навіть ті офіцери, які в 1991 році мали величезне бажання служити саме Україні, дуже швидко переконалися, що на відміну від них, високих очільників української влади, незалежно від кольорів, в які вони рядилися, турбувало не те, як краще прислужитися країні, народу, а лише власні користолюбні інтереси? Хіба могло бути інакше, коли екс-верховний головнокомандувач ганебно втік з країни, якою обіцяв опікуватися, закликавши, при тому, Кремль ввести на її територію свої війська? Хіба могло бути інакше, коли його наступник, замість виконання обов'язків, покладених на нього Конституцією України та її законами, які диктували негайне взяття вочевидь загрозливої ситуації під контроль, вдався до тактики затягування, чи то зайнятий узгодженнями з розкладанням олігархічної "шахматки", чи й виконуючи якісь, ще темніші договорняки?
Цілком очевидно, що приклади явної державної зради, зради інтересів нації з боку найвищого державного керівництва аж ніяк не були тим, що надихнуло б кримське військо на героїчний спротив агресору, були, натомість, найпершим, найвагомішим і непомильно-певним знаком того, що попри всю псевдопатріотичну словесну полову, попри заклики "триматися", їх просто здали на ласку ворога.
Ще раз: жодним чином не виправдовуючи тут зрадників з Кримського військового угрупування, наполягаю лише на тому, що їхня зрада була прямим наслідком зради верховного головнокомандування.
На жаль, зрада Криму не припинилася навіть після його ганебної здачі агресору. Після того моя "революційна" влада пішла ще далі. Так, вже 12 серпня 2014 року почалося протягування через ВР України безпрецедентного за всю історію воєн закону №1636-VII "Про вільну економічну зону "Крим". Вдумаймося лишень: країна, яка щойно без жодного спротиву здала загарбникові величезний півострів з двомільйонним населенням, з чималим військом і військово-морською базою, менш ніж за п'ять місяців оголошує загарбану територію вільною економічною зоною. Чи треба казати, що світ був вражений? Після такого, як би гаряче ви не доводили з найвищих трибун, що підлий ворог насильно відібрав у вас вашу землю, повірити в це до кінця вельми непросто. Особливо тим, хто напевно знає, що вільні економічні зони створюють аж ніяк не для боротьби з окупантом, не для повернення відхапаного у своє правове поле, бо ж їхнім справжнім призначенням є"... стимулювання міжнародного економічного співробітництва на основі залучення іноземних інвестицій" (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0_%D0%B5%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B0_%D0%B7%D0%BE%D0%BD%D0%B0 ).
- Але ж тоді це ніщо інше, як колаборація, - скаже мій читач.
 І заперечити йому немає чим. Немає чим, бо ж інших визначень для широкомасштабної підтримки кримської окупаційної адміністрації з боку "нової" "революційної" київської влади просто не існує. Та підтримка була надзвичайно важливою для Кремля, бо давала йому можливість, не хапаючись, не втрачаючи великих мільярдів, переорієнтувати інфраструктуру постачання товарів і продовольства на захоплений півострів. Вона продовжувалася з вересня 2014 до вересня 2015, аж доки зусиллями Меджлісу кримців та кількох інших громадських організацій, попри спротив "революційної" влади, їй було покладено край. Проте, перекрили лише широкомасштабні поставки продовольства , товарів широкого вжитку та електропостачання. Закон "Про ВЕЗ "Крим" (розрахований до 2024 року) діє й далі, і попри неодноразові спроби скасувати, невидиме лоббі надійно оберігає його. Для чого? Хіба не для того, щоб і далі продовжувалися поставки на окупований півострів української сировини, зокрема, щебеню для будівництва Кримського мосту, ільменіту, води для кримського "Титану" (https://ru.krymr.com/a/29505684.html)? Чи може для того, аби кримчани й на сьомому році "економічної блокади" могли й далі купувати в своїх магазинах українське мило, цигарки, рошенівські цукерки, а кияни масандрівські вина (https://agravery.com/uk/posts/show/v-ukraini-prodaut-vina-z-okupovanogo-krimu)?
Але ж це лише один бік того закону. Інший, у спарці з сумновідомою постановою НБУ № 699, перетворив кримчан, в тому числі й тих, хто перебрався з окупованого Московією півострова на материкову Україну, на нерезидентів у власній країні, драматично обмеживши їх в їхніх правах. Так, автор цих рядків, відмовившись у 2014 році від нав'язуваного московійського громадянства, перевівши свою пенсію на материк, був змушений упродовж п'яти років судитися зі своєю державою, доводячи своє право на отримання своєї ж пенсії. Моя держава затято не виплачувала її навіть не місяцями - роками. Та навіть вигравши всі суди, навіть маючи постанову про відкриття кримінального провадження проти працівників ПФУ та примусове стягнення невиплаченої за півтора роки пенсії, отримати її не можу до сьогодні. Більше того, ПФУ продовжує й далі вишукувати щонайменші шпарини в законодавстві, погрожуючи знову припинити виплату пенсії.
А ще нерезиденти не мають права на отримання субсидій на опалення житла. А ще накинуте на мене нерезидентство та, не менш категорична, аніж небажання чужого громадянства, моя відмова визнати себе переміщеною особою в своїй власній країні, призвели до блокування мого банківського рахунку.
Чи треба казати, що те означає неможливість заробити фрілансерством, неможливість продати власні книжки, неможливість, навіть у крайньому випадку, у випадку, коли від того залежатиме твоє життя, отримати грошовий переказ від родичів? Ось тут моя держава мордує мене нічим не ощадніше, аніж Московія своїх найнелюбіших дисидентів, таких, скажімо, як поет Александр Бившев, рахунки якого також заблоковані. Але ж я лише один приклад того мордування.
А хіба не є порушенням прав людини, конституційних прав громадянина України постанова Кабміну №365 від 8 червня 2016 року, яка жорстко прив'язує соціальні виплати так званим ТПО до перебування в якомусь певному місці, яке не можна полишити на строк більше десяти днів, чи обмеження терміну їхнього перебування за кордоном/на окупованих територіях шістдесятьма днями? Хіба не є те фактичним обмеженням свободи пересування тих бідах, дискримінацією їх за ознакою місця реєстрації? Хіба не є приниженням людської гідності вимога періодичного проходження ідентифікації, піддання їх під тотальне відслідковування з боку найрізноманітніших служб - від Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Національної поліції, ДМС, Мінфіну, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади, аж до банківських установ?
Питання, питання… Найголовніше з них - чи сприяє така політика бажанню тих громадян України, які аж ніяк не з доброї волі, а виключно через агресію ворожої держави та невиконання своїх базових функцій державою власною, опинилися поза межами її правового поля, повернутися в нього? Відповідь, схоже, очевидна.
Ще одним прикладом недалекоглядної політики України стосовно Криму є фактичне ігнорування українською владою кримськотатарського фактору. Попри всі красномовні докази прихильності кримців до України, попри яскраво проукраїнську позицію керівників Меджлісу кримців, кримських депутатів нинішньої каденції зокрема, попри неодноразові обіцянки і запевнення, в тому числі й особисто від президентів Порошенка та Зеленського, статус кримськотатарського народу - корінного народу Криму - в українському правовому полі залишається й надалі невизначеним, а проект закону про корінні народи і далі припадає пилом десь в комітетах ВР. Складається враження, що заграючи з кримцями, їх і далі не сприймають всерйоз. Чому?!
На фоні згаданого тут (а це лише невеличка частина прорахунків, помилок, а то й відвертих маніпуляцій), двозначні маневри навколо будівництва т.зв. "Ердоганових квартир" та скандальне переорієнтування коштів із бюджетної програми підтримки політв'язнів Кремля, на утримання чиновництва (див. у програмах ЦЖР: https://www.youtube.com/watch?v=D6tSZPZLwyE та https://www.youtube.com/watch?v=duc0pwyQq6M) мають цілком невинний вигляд, а проте ж, і вони є нічим іншим, як продовженням тої недалекоглядної, по-суті, недолугої політики. Не час би нам її змінити?

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 16.10.2020 > Тема "Резонанс"