Версiя для друку Обговорити в форумi

 Якось, на зорі двотисячних, будучи в Київі, спробував було прилаштувати перекладені незадовго перед тим книжки першого поляка, що взяв участь в навколосвітних яхтових перегонах Золотий Глобус і захоплюючу повість ще одного молодого поляка про плавання на вітрильній яхті навколо грізного мису Горн і всієї Південної Америки. Динамічний стиль як однієї, так і іншої, захоплююча інтрига, романтика далеких плавань під вітрилами – здавалося, успіх книжкам забезпечено. Та, ба! Поет, що взявся за видавничу справу (і, треба визнати, таки став успішним видавцем), дізнавшись про тему, не захотів навіть зустрічатися.
- Бачите, я поклав собі видавати для дітей, - бубнів він у телефонну рурку. – Лише для дітей. А тут…
- Тут якраз дитяча тема, шановний пане N.
- Не думаю, що дітям те буде цікавим.
- Не буде цікавим? Та ж ви навіть не глянули ні на книжки, ні на переклад. Запевняю, що ви помиляєтеся. Кажу вам: тиражі розберуть, мов гарячі пиріжки. То як – може поглянете?
- Ні, ні. Вибачте, не наша це тема.
Щиро кажучи, був не стільки засмучений, адже по наївності своїй розраховував на вкрай потрібний у тодішньому моєму безгрошів’ї гонорар, як вражений. Приїхавши додому, не втерпів, проговорився про те товаришеві, капітанові великого флоту.
- Дурня якась! – не повірив той. – З якого це дива дядько вирішує, що читати дітям, а що ні? Чим же ще більше захопити уяву пацанів, як не морськими пригодами? Може? дядька обійшла доля і йому ніколи не трапилися на очі ні Жюль Верн, ні Джек Лондон? А ти от що: відішли ті переклади в якесь з московських видавництв – з руками відірвуть.
- До чого тут Москва? Я перекладав українською. Адже українською на темат яхтингу практично нічого немає, сам знаєш.
- І, як бачиш, ще довго не буде, - похитав головою товариш. Як в воду дивився.
 
(Це лиш приказка, чекай, казка далі: зустрічай!)

 Усвідомлюючи нечисленність читацької аудиторії, яка серед буяючої порослі псевдопатріотичного словоблуддя та легкозасвоюваної гейтерської жуйки шукає мислі, хотів би, тим не менш, запропонувати моєму читачеві поміркувати на темат культури. Думаю, не одному мені впадає в очі певна девіація у сприйнятті нашими співвітчизниками цього поняття. Ну, справді, що ми уявляємо, говорячи про українську культуру? Найпевніше, наші давні звичаї та традиції, історичний спадок, а ще вірування, мистецтво, моральність, право. Хтось додасть сюди хіба ще науку, але мало хто ризикне віднести до кола, що окреслює поняття культури, скажімо, промислове виробництво, сільське господарство чи технології. Ні в кого не виникає сумнівів, чи є витворами культури українська національна вишивка, лялька-мотанка чи вироби гончарів - від трипільських до опішненських і косівських. Безпомилково відносять до пам’яток культури Софію Київську, собор Св. Юра у Львові та Ханський палацовий комплекс у Бахчисараї. Але коли мова заходить про Хартрон, про Південмаш про Миколаївські корабельні, про їхні, часто штучні, вироби чи, скажімо, про Північно- Кримський канал, то впеаненість наших земляків помітно падає.
 - Канал і… культура? Жартуєте?.
Аж ніяк. Безумовно, духовна, моральна складова культури надзвичайно важливі. Без мистецтва, без літератури, так само, як без суспільних, ідеологічних, психічних її складників ми не могли б претендувати на роль сучасного homo sapiensa. Але хіба можна претендувати на ту роль, відкинувши матеріально-технічну складову нашої культури, включно навіть з такими приземленими творіннями, як той же Північно-Кримський? Звісно, останній приклад, можливо, не надто показовий, бо ж у порівнянні з системою каналів, скажімо, Великої Британії, яка бере свій початок ще від часів Римського владарювання над Альбіоном, а за часів Індустріальної революції наростила загальну довжину до близько 3 500 кілометрів (https://www.youtube.com/watch?v=YRubeesgzgk https://www.youtube.com/watch?v=ehX7gKaAL74), наш, з його 403 кілометрами виглядає досить скромним. А все ж, навіть недобудований (третя черга не завершена, четверта навіть не розпочата) він упродовж всіх років свого протікання по Криму мав для нього, без перебільшення, колосальне значення. Не дивно, що цього засушливого літа, коли брак дніпрової води відчувався особливо дошкульно, про нього не раз згадувано. То чи є він частиною вітчизняної культури? І сумнівів не майте. А проте ж, ця проста істина далеко не для всіх очевидна.
Ось іще приклад. Однією з ознак цивілізації давнього Риму були дороги. Їхня густа мережа від Парфії аж до Адріанового валу єднала імперію в єдине ціле. Робили їх міцними та надійними, піклувалися про них, підтримували в гарному стані. Не дивно, що й через два тисячоліття можемо бачити їхні функціонуючі фрагменти не лише в Італії, а й далеко за її межами – в тій же Британії чи Чорноргорії. Хто може заперечити, що по тих дорогах у варварську напівдику Европу прийшли цивілізація та культура? Власне, і самі ті дороги були частиною римської культури.
Прикметно, що абсолютна більшість тамтешніх народів добре затямили урок римлян. Щодо доріг, зокрема. Знамениті німецькі автобани стали чи не взірцем сучасного дорогобудування. Недалеко відстають від них дороги Британії, Франції, власне, власне, чи не кожної з західноевропейських країн.
На превеликий жаль, ми наслідуємо тут когось іншого. Може, тому й досі більшість наших шляхів восени стають не чимось більшим, як напрямками, цивілізація й далі не в змозі добратися до невеличких містечок, не кажучи вже про села, а серед наших крутобоків найбільшою популярністю і далі користуються позашляховики? Може, через те, що не сприймаємо дороги культурним надбанням, ми й досі розбиваємо навіть ті, що маємо, колесами півторавагонних хур, не поспішаємо будувати об’їзні шляхи, аби відвести транзитні транспортні потоки навколо міст, ігноруємо цілком резонні заклики до перенесення бодай частини вантажопотоків на водні шляхи (на відміну від Британії, маємо ж одні з найбільших в Европі судноплавні ріки!)? Натомість, ми й далі продовжуємо гратися в дуже вигідний багатьом лондроматний ямковий ремонт, закриваючи рота довірливому елехторату як не черговими пам’ятниками-меморіалами, то передвиборче-гречаним заплиткуванням центрів міст.
Щось тут не так, товариство. Як гадаєте? Мо’ й справді, не відкидаючи духовних основ, визнати, що матеріальне таки теж є частиною нашої національної культури, незалежно від того, створене воно в роки незалежності, за часів Есересеру чи й ще раніше? Може б після того пріоритети патріотично налаштованої частини суспільства змістилися від примітивного перейменування вулиць, розмальовування в жовто-блакитне набережних чи запускання над Кримом/Донбасом рекордно-великих національних прапорів в дещо практичнішу площину? Скажімо, в створення надійних військово-морських сил: в проектування й побудову на власних корабельнях сучасних, конкурентоздатних кораблів–ракетоносців, тральщиків, десантних. А ще аерокосмічної зброї. А ще надійного протиракетного щита. Адже культура має себе захищати, чи не так?
На жаль, навіть війна, що тягнеться вже більше шести років, не навчила нас тому, що в нашому матеріальному світі навіть найсильніший дух без матерії ніщо і навіть найсильніше, найправдивіше слово не годне захистити від безжальної сталі. І ми не відкриємо Америки, якщо застановимо, що дипломатія успішна лише тоді, коли навіть паузи між словами надійно підкріплені ракетами і гарматами. Саме тому мене дещо турбують невинні уявлення моїх стомлених від цієї підлої війни друзів про те, що культура може бути зведеною до вишиванки, ляльки-мотанки і чаруючих пісень солов’їною.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 02.10.2020 > Тема "Резонанс"