Версiя для друку Обговорити в форумi

У квітні 2021 року виповниться 110 років від дня народження нашої славної кримсько-полтавської землячки, видатної вишивальниці, Героя України Віри Сергіївни Роїк. Читачі «Кримської світлиці» знають, як багато уваги приділяла газета творчості Майстрині.
Це саме «Світлиця» першою порушила питання про створення музею української вишивки імені Віри Роїк в Сімферополі. Після численних перепон музей врешті було створено, він функціонує й сьогодні. Піднімалося також питання про встановлення пам’ятника вишивальниці в кримській столиці, але, на жаль, тоді не вирішилося, а тепер у Криму ставлять зовсім інші пам’ятники…
Готуючись до ювілею В. С. Роїк, «Кримська світлиця» вирішила поділитися з читачами думками Майстрині про українську вишивку, якій вона присвятила все своє життя. А це зовсім немало – майже 90 років.
Цей матеріал надав «Світлиці» син вишивальниці – Вадим Михайлович Роїк, який знайшов його в архіві матері. Судячи з усього, нарис про вишивку був підготовлений нею ще у 80-х роках минулого століття, але, як нам здається, він не втратив актуальності і буде цікавим читачам й сьогодні.

(Продовження. Початок у №№25-26 «КС»)
 Дуже різноманітна і техніка художнього вишивання, що значно його збагачує. Треба сказати, що краса української вишивки в значній мірі залежить від чіткості виконання узору, від точності рахування ниток.
 Майже сто різних швів використовують народні майстрині, створюючи прекрасні зразки української художньої вишивки. Всі відомі в українській народній вишивці шви або «техніки» вишивання можна поділити на основні, допоміжні рахункові шви і шви вільного малюнка, різноманітні способи поверхнього, низинного та наскрізного прозорого вишивання. Мистецтво вишивки створило такі, значно поширені в оздобленні народного одягу шви, як мережка, гладь, вирізування, виколювання, зерновий вивід, занизування, низь, набірування, поверховий верхоплут та інші. Шви декоративного вишивання, якими більше оздоблювались декоративні речі побуту, - це рушниковий шов, двобічна штапівка, качалочки, полтавська і художня гладь, муаровий шов.
 Більш давніми були такі техніки, як занизування, яка полягає в перетяганні кольорової нитки голкою в полотні по лінії основи і дуже схоже з технікою ткацтва, гладь та інші рахункові шви.
 Здавна відомі в українській вишивці й такі види технік, як гаптування «ланцюжком», стебнівка, верхоплут, вишивання «зірочкою», «кучері» та ін. Широко використовується в народному вишиванні хрестикова техніка – ретязь, простий, подвійний, потайний хрестик. У другій половині 19 ст. і у 20 ст. вона стає технікою поширеною по всій території України, витісняючи, в якійсь мірі, домінуючі лічильні шви, що є результатом діючої в цей час тенденції спрощення техніки вишивання.
 Цікаво, що назви багатьох технік народної вишивки: вирізування, виколювання, низь та ін. походять від самого способу їх виконання. Можна думати, що іноді і від того, як виглядає шов, наприклад, гладь, качалочки або навіть від назви предмета, який як правило оздоблювався саме такою вишивкою, наприклад, рушниковий шов.
 Часто народні майстри, оздоблюючи вишивкою той або інший предмет, використовують в поєднанні два, три і більше різних швів, що надає речам особливу декоративність і привабливість.
 Звичайно, в популярній лекції ми не маємо можливості зупинитися на характеристиці всіх, навіть тільки основних швів української народної вишивки. Але хотілося б кілька слів сказати про такі техніки як мережка, гладь, вирізування, набірування, низь.
 Українська мережка – цікава, значно поширена техніка художнього народного вишивання, являє собою ажурну вишивку різної ширини, виконану переважно білим чи сірим кольором, і тільки в мережці «шабак», що часто використовується в подільських та західноукраїнських вишивках, вживаються нитки різнокольорові. В далекому минулому ми зустрічаємо тільки вузенькі нескладні мережки на кінцях рушників, подолах і рукавах жіночих сорочок, на чоловічих сорочках та ін., рідко мережка мала самостійне значення в декоруванні предметів. Поєднуючись з різними техніками вишивання, вона більше відігравала допоміжну роль. Але поступово з розвитком мистецтва вишивки змінюється і мережка. Збільшується її ширина і прозорість, ускладнюється техніка і малюнок, з’являються нові види мережок.
 У вишивці другої половині 19 ст. мережка, що вже налічує багато різноманітних видів, широко використовується в художньому оздобленні різноманітного асортименту речей вже не тільки як доповнення до інших технік, а часто як і самостійна, чудово прикрашаюча вишивка.
 Всім знайома техніка гладі, один з основних і особливо поширених швів народної вишивки полягає в накладанні паралельних стібків, відділених один від одного на одну нитку. Це двобічна рахункова техніка, яка при акуратній роботі з лівої і правої сторони дає однаковий ефект.
 Відома пряма гладь – дуже тонке і точне вишивання – яка на Полтавщині зветься «лиштвою», Київська коса, характерна для Поділля і західних областей подільська гладь, качалочками, якою вишивають рушники, хустки, різнокольорова та колодочками. Широко вживається по всій Україні для оздоблення рушників, фартухів, хусток, кожухів та інших речей – полтавська гладь. Полтавською та художньою гладдю вишивали також різні побутово-декоративні речі, такі як панно, подушки, скатерті, серветки, доріжки та ін. Між ними існує різниця. Різні кольори в полтавській гладі мають чіткі межі. В художній – один колір входить в інший.
 Лиштва часто поєднується з такими ажурними швами, як виколювання, зерновий вивід і особливо вирізування. Їх прозорість надає вишивкам якусь особливу художню принадність і легкість. Самостійно техніка вирізування вживається дуже рідко. Виконується вона так: спочатку обшивається контур фігур, які складаються з маленьких квадратів, після цього вирізується їх середина, а потім деякі з них зашиваються павучками.
 В залежності від розташування цих квадратиків, з різноманітних комбінацій яких будується орнамент, вирізування носить назви «косе», «клинчасте», «книшикове», «хрещате».
 Приємно сприймається і техніка набірування, яка суцільно застилає полотно вишивальною ниткою, не залишаючи фону, нагадуючи іноді вишивку бісером. Шиється вона дрібними стібочками, які накладаються на полотні щільно один до одного так, що стібки кожного наступного паралельного ряду кладуться на одну-дві нитки полотна нижче відповідних стібків попереднього ряду.
 Орнаменти, виконані набіруванням, геометричні, характерні своїми різноманітними сполученнями невеликих ромбів видовженої форми, або паралельно розташованих хвилястих ліній. Вишивки набіруванням будуються переважно на сполученні чотирьох кольорів – червоного, чорного, жовтого і білого, бувають і багатокольорові.
 Особливо оригінальним, своєрідним швом, який вважається найбільш цінною і складною технікою в народному вишиванні і завжди викликає великий інтерес, є низь. Шиється низь «навиворіт», знизу, з таким розрахунком, щоб бажаний малюнок вийшов з лиця. Тому орнамент вишивки низзю з лівої і правої сторони являє собою цілком протилежну картину. Залежно від способу виконання вишивки, характеру орнаменту, розміру інтервалів між стібками низь носить також і різні назви: «поперечна», «подовжня», «низь з лиця шита», «лиса», «дрібненька», «цвіткована».
 Окремим важливим питанням в народному мистецтві є й питання колористичного рішення твору, питання правильного добору і сполучення кольорів. І справді треба сказати, що головна чарівність українських вишивок, як ми бачимо, в значній мірі залежить саме від мистецтва колористики, яке особливо сильно проявляє себе в цьому жанрі народної творчості.
 Говорячи про українські вишивки, їх часто називають яскравими. Але треба правильно розуміти таке визначення. Дійсно, яскраві, барвисті українські вишивки, побудовані на сполученні чистих і сильних кольорів, ніколи не були строкатими. Більш давні українські вишивки однотонні і двоколірні. Спочатку білі, червоні, чорні, виконувались вони нефарбованими нитками, сірими, біленими, воскованими або фарбованими, переважно рослинними барвниками, у червоний, чорний, жовтий, синій кольори. Використовували для цих цілей кору дерев, коріння, листя, квіти, плоди багатьох певних рослин, комах. А іноді для підфарбування ниток користувались навіть просто сажею.
 Характерна особливість мистецтва колористики української вишивки, двоколірної і багатоколірної, те, що завжди є переважно один якийсь колір, котрий стає основним, провідним і визначальним. Загальна різнокольорова традиція – другий або інший колір додаткові і по кількості їх використання, і по значенню. Вони тільки доповнюють кольорову гаму, пожвавлюють її і виділяють основний тон.
 Яким гарним не був би малюнок, якою б не була високою техніка виконання – невдала розкольоровка твору значно знижує його художню цінність.
 Прикрашені художньою вишивкою речі, як і всі інші твори народного мистецтва, завжди існували не тільки для того, щоб задовольняти естетичні потреби людини, а головне і передусім були предметами, що активно використовувалися у господарстві, значить, часто прались, піддавались дії сонця, а звідси витікає і важливе значення якості барвників, що використовували для фарбування ниток, якими оздоблювались речі побутового вжитку, які повинні були бути особливо тривкими до світла, тертя і прання.
 Поступово, з другої половини 19 ст., з появою фабричної кольорової нитки, колорит української вишивки змінюється, вона стає все більш поліхромною. Збагачується декоративність народної вишивки. Колишня однотонність все частіше змінюється грою фарб. А використовування народними майстрами в сучасних вишивках багатої палітри тонів і півтонів фабричної нитки створює великі можливості нюансування у тональних і багатобарвних композиціях.
 Характерним для колористики українських вишивок є надзвичайна стриманість і такт у використанні кольорів, тонке чуття міри введення іншого тону. Тому всі українські вишивки позбавлені дисонансу в кольоровому звучанні, всі вони позначені цілісністю кольорового рішення. Строгість в доборі фарб і вміле використання їх сполучень дозволяє навіть у найбільш соковитих і сміливих по кольоровому рішення вишивках Поділля та західних областей України, з надзвичайно багатою кольоровою гамою, при значній колористичній насиченості, запобігти пістрявості. А кольори вишивок, застосованих на окремих речах в народному одязі, завжди пов’язані з загальним колоритом костюма.
 Вивчаючи мистецтво народної вишивки, ми помічаємо, що орнамент, техніка і колір української народної вишивки жив в певній цілісності, взаємодії і взаємозалежності. Окремі техніки закріпили за собою і певні кольори. Так, мережка, крім шабака, вирізування (полтавське), виколювання, лиштва, переважно білі. Подільські вишивки «качалочками» завжди поліхромні, гладь – колодочками, червоно-синя, занизування, рушниковий шов виконується майже завжди червоним кольором ниток, київське набірування чотирикольорове, чернігівське – біле, низь ніколи не буває білою, чорно-червоною або поліхромною і т. ін. З цього і багатьох інших прикладів можна зробити висновок, що існує якийсь певний зв’язок техніки і кольору. У взаємозв’язку і взаємодії живуть також техніка і орнамент. Техніка вишивки впливає на її орнамент, що часто приводить до зміни, спрощення малюнка, а орнамент в свою чергу вимагає певного шва. Ніколи, наприклад, у вишивках низзю ми не зустрічаємо рослинних мотивів. Строго геометричні малюнки виконуються переважно рахунковими швами, гладдю, низзю, хрестиком, а квіткові орнаменти – техніками вільного шва, рушниковим швом, полтавським, художньою гладдю.
 Тому ми часто чуємо і вживаємо терміни: київські, полтавські, подільські вишивки. І дійсно, майже кожна губернія або повіт окремих більш крупних етнографічних районів, кожен центр розвитку мистецтва вишивки, на певних етапах її розвитку, мали свої творчі ознаки. Їм властиві були своя особлива вишивка, свій малюнок, розкольоровка орнаменту. Вони мали свої улюблені композиційні рішення і техніки виконання.
 У вишивках Київщини 19 ст., наприклад, переважали рослинний, рослинно-геометризований орнаменти з улюбленими на Київщині стилізованими гронами винограду, червоний і чорний кольори, а на рушниках іноді червоний і синій кольори. В основному вишивали технікою «хрестик», яка поширена і в інших областях України, «набіруванням», що часто зустрічається також на Чернігівщині, «занизуванням», яке, на відміну від Полтави, поєднується тут з хрестиком, «вирізуванням» та ін. Для вишитих рушників Київщини типові композиція ростучого дерева у вигляді високої стилізованої гілки з вазоном або без нього, широка внизу горизонтальна орнаментальна полоса з насиченим, густо зашитим орнаментом червоного кольору з незначним доповненням іноді синього або чорного.
 Техніка «гладі», «мережки», «фальшивого вирізування» властиві для вишивок Чернігівської області, які виконуються червоним та чорним кольорами, білим з вкрапленням червоного або чорного, і тільки білим кольором з вузенькою іноді мережкою, яка має червону ободочку або виконана червоним кольором ниток.
 Рослинний орнамент чернігівських вишивок іноді комбінується з геометризованими фігурами, а геометричний компонується або суцільними смугами, або окремими елементами, часто у вигляді ромбів так званих «човників». Дуже типове для Чернігівщини змережування. Звичайний шов при цьому замінюється вузьким, чернігівським змережуванням прутиком або широким чернігівським змережуванням – шеляжком (на жіночих сорочках).
 Ніжні і світлі в кольорах рослинно-геометризовані вишивки Полтавщини, виконані лічильною гладдю, вирізуванням, виколюванням, мережкою, контрастують з різнокольоровою вишивкою качалочками та чорно-червоною, з незначним іноді додатком іншого кольору, низзю, що особливо поширені на Поділлі.
 В минулому на Поділлі низь зустрічалась одноколірна – чорна. Строга, контрастна, на білому полотні, дуже декоративна, вона гарно сприймається і має вигляд ажурної вишивки.
 Окремою групою серед інших стоять значно поширені на Полтавщині вишивки, виконані тільки білою бавовняною або шовковою ниткою, що дає чудову світлотіньову гру. Таке кольорове рішення є наслідком використання і розвитку народними майстрами традицій решетилівських вишивок білим по білому. Білі вишивки зустрічаються також і на Поділлі, і в Західних областях України – Снятинський район Івано-Франківської області, що також говорить про постійний взаємовплив особливостей художньої вишивки одних областей і районів України на інші. І не дивлячись на те, що західноукраїнські білі і подільські білі та золотисті вишивки виконуються, як і полтавські, техніками – гладі, виколювання, зерновим виводом, але більш дрібний орнамент, характер виконання та інші особливості роблять їх своєрідними, відмінними від інших.
 Схожі в якійсь мірі з точки зору композиційних рішень з київськими рушниками, технікою виконання – рушниковий шов, полтавські рушники не так інтенсивно зашиваються, майже виключно червоним кольором і, як взагалі полтавська вишивка, характеризується якоюсь легкістю, витонченістю малюнка, в порівнянні з київськими. І вже зовсім по характеру орнаменту, його розміщенню, техніці виконання і кольору відрізняються від подільських – різнокольорових, виконаних переважно технікою качалочками або штапівкою, в яких орнамент виконується або горизонтальною смугою, яка 2-3-4 рази укладається на кінцях, або у вигляді 2 чи 4 однакових геометризованих розеток.
(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 03.07.2020 > Тема "Душі криниця"