Версiя для друку Обговорити в форумi

Поетична Світлиця

КРИМ (крик)

я ніхто тобі – мить кромішня –
Криме, кармо моя кремезна
моя крове – мово старезна
закарбована сном горішнім

я ніхто тобі – хтось хтонічний…
в хаос – в Тартар навіки вічні…
у тортури… у світ без сліду 
кара-дагський знавцю Аїду…

у коріння – в крам – в караїми –
в скіфи – в поле – в полин полонів…
– вeсни виродилися в зими
греки випорснули  з хітонів

із хітину – у склеп – в хатину
захаращену і голодну…
у харизму хистку-безродну
у каньйонну камінну воду

у розщелину чатир-дагську 
у печери хмільного Сходу
в ялівцеву могилу братську
в небом викресану породу – 

із таврійським тавром печеним –
в степові кіммерійські чари
в генуезці – у яничари –
у шляхи – в ракушняк товчений…  

в херсонеську руїну храму –
в християнську холодну схизму –
у мечеті – в мечі ісламу –
у жахний шеол юдаїзму…

у замучене міфом море – 
в морову незупинну язву –
пекло випещених повторень –
у нав’язливу казку – в назву…

МІЙ ХРАМ – МІЙ КРИМ…

мій храм – мій Крим…
коловоротний кромлех
на березі скалічених надій…
сміється Час – лихвар і лиходій
чатуючи на мій прощальний подих…
я викричав усі свої слова
на море-гори-хащі-гущі-пущі…
тут захлинувся дух мій невмирущий
завмерла тут душа моя жива…

КРИМ-РИМ

1
дім – засмолена в морі бочка
дім – тісна гамівна сорочка
дім – у горлі ядучий дим…
мій Елізіум…
Крим мій Рим…
море – винесе в ностальгію
море – зморить мару і мрію
море – вимір моєї мови
у безвимірності любові…

від Криму до Риму – всього лише рима
від моря до мороку – віддаль незрима
печаль незборима – стезя в безтілесся  
лягла з піднебіння і до піднебесся…

2
святий Петро пливе плечем Ай-Петрі
в старому чудернацькому човні
через наїжені сосновим хутром нетрі
через татарські погляди сумні
пливе-пливе… за ним прекрасні діти
апостоли чарівно молоді
і сам Хома по ялтинській воді
учитися ридати і радіти…
біліє сивиною Учан-Су
муреною скрадається дорога
спішить Петро обняти Козерога
життям пожертвувати за красу…
пливе-пливе крізь музику незриму
по херсонеських зоряних степах
Петро на неподоланих вітрах…
до Риму шлях лежить у небі Криму… 

КРИМСЬКІ КОЛИСКОВІ

1
вітром лагідним залоскотаний
хлопчику мій воскокрилий з порцеляновими плечима
з крапелькою поту на рожевій скроні
з невтамованим «ще-ще сонця!»
ти жуєш сріблястий листочок зачарованої оливи
і волаєш у небо «Боже, так ось же… ось я!»
і смієшся-смієшся з мене – мовчазного дурня-Дедала
світиш в даль чолом золотавим
і очима повними моря шепчеш вірша мого нового
і летять на молитву птиці з темним пір’ям кримської ночі
божевільні цикади тихнуть поза межами ультразвуку
хрипнуть чайки… летять дельфіни…
хмари марно збирають воду у торби перебиті вітром… 
я ловлю твою теплу руку і злітаю з тобою в прірву
добувати прадавню глину з побережжя Кучук-Ламбату…
і ти ліпиш собі дорогу… а мені безкінечне літо…
скеля плаче тисячоліття за густим теплом твого тіла
бо ніхто іще не вертався позбирати зітлілі зорі…

2
твоє одчайдушне «татку!»
врятовує від циганства
мій синку, вороненятку,
не вір в моє пуританство
це тільки страх –  не обняти
не заглянути знову
в очей голубі агати…  
співай мені колискову
розказуй про Гека Фінна
я ще прилечу – не плачу
і льодом в залізну спину:
а що як більш не побачу?
пробач мені всі розлуки
усі нескінченні далі
де доля кружляє круком
чатуючи при проваллі
прости – не рости так швидко
не ринь у своє заклання…
… стинає зап’ястя нитка
зав’язана на прощання…

3
світлий мій синку
мудрий мій ельфе
долю зрихтую – підемо в Дельфи
кину в торбину сонце-хлібину
дідову yсмішку тиху-родинну
кину туди зачароване коло
наших доріг що не зрадять ніколи

підемо вдосвіта берегом моря
стежкою зречення  і упокори
в димом устелений темний оракул…
Гера вгорі… за горою Геракл…

піфіє-піфіє, де наша Скіфія?..
панночко з лаврами, де наша Таврія?..
де є наш дім?..

синку, ходім…

МОРЕ (хвилі)

море – шляхетна па?тина міді...
море – шалене поле в хлібах...
море – Гомер… Горацій… Овідій...
море – Моцарт… Бетховен… Бах...

море – мара… чорна діра…
море – марення… дон Кіхот…
море – мор… марнота марнот…

море – безмір’я Божих очей...
море – мірою всіх речей...

море – оммммммм…

МОРЕ (карма)
1
море буває мирром-
ладаном для невтішних
дискосом і потиром
для відчайдушно грішних
море буває – мертвим
море буває – чорним
вичерпаним і стертим
в штилі буває
в штормі
маревом
сновидінням
хаосом і бідою
болю оціпенінням
море буває – мною…

2
мрії по море марні
примарні мрії про море
море саме обирає
хто розчиниться в ньому
хто зневіриться в ньому
хто просичить як магма
хто пролетить як чайка
хто пропливе як риба
хто як камінь потоне
хто як сонце повисне
хто як небо зав’язне…
… і тільки поет – почує…

КИПАРИСИ

Лесі Українці

1
усохлий кипарис – указівним перстом
іржавий цвях буття – усякого й усюди
живуть і тут які не є – а люди
благословляють день Аллахом чи Христом…
розламані хліби… із гір зринає ніч…
розмірено жує зачинена худоба…
стискаю у руках палаючого лоба
дивлюсь в дитячі очі – чорну піч 
де в глибині – вогні… і запалає хата
і все згорить до тла за що я потерпав
отямиться душа у полум’ї заграв…
куди і маму я провів… і тата…

2
всі кипариси крокують в море
не гне їх вітер і не говорить
до них…
стрімчасті гнучкі підпори
тримають небо в журній покорі…
тінь чорних амфор… ножі щербаті
чатують долі…
в тужних  staccato
Орфея горнуть в цупку церату –
на цвинтар тиші несуть ховати…

КРИМСЬКЕ ЛІТО

стрімке розпатлане літо
цілує світанки сонні
гойдається в паралелях
нанизаних ніччю нот… 
за вітром Парагільмену
лаванда злітає морфо
доріг ефемерний морфій
крадеться по венах гір… 
вилунює давнє слово
по сходах таврів на Сході
кричить розірвано в карстах
в ущелинах Карабі…
і пінії Карасану
розчісує гребінь сонця
співучими ручаями
чаклує Кучук-ламбат…
і солодко так… самотньо…
нікого на цілім світі…
пливеш у високе небо
високу печаль несеш…
латає подерту долю
розгублену душу горне – 
загублена в морі воля
забута в Криму краса…

ФОРОС

губи губляться у снігах
поцілунку із порцеляни
ми ще літом Форосу п’яні
ми ще жадібні і жадані
ще Господь в очах не зачах…
руки ронить чужа журба
маніпура жовтіє тeпло
допекло досконале пекло
зафарбовувана безпека
закарбованого раба…
і серця ростуть на горі
з недоречною церковuчкою
ялівцем і цупкою дичкою…
линем братиком і сестричкою
у портал Байдарських воріт…

БАХЧИСАРАЙ
Ісмаїлу Гаспринському

буде усе запізно
бійся чи обирай
наскрізно і залізно
коле Бахчисарай
колом гуде гончарним
мічена мчить мечеть
вихрести яничари
виродились ущерть
закам’янілі сльози
цвинтарі-пустирі
рвуться стежки венозні
гір печуть пухирі…
буде усе запізно
грайся чи помирай
нарізно і безслізно
Бог і Бахчисарай… 

ЧУФУТ-КАЛЕ
Авраму Фірковичу

Чуфут-Кале у вічності кочує…
ночує в чорних вищирах печер
тепло намолене розхристаних химер –
кенас… і ними Час ласує всує…
даремно голосили невиїм
камінням розкидaли застороги –  
оголеними нервами дороги
стенувся ввись останній караїм…
в музей закостенілий мавзолей
намарно марить стогонами Тори…
мінорами горять самотні гори
і меншають без величі людей…

КАРАДАГ
Максу Волошину

Аїду діл
Олімпу дах
пожадний лицар Карадаг
лихвар
корсар середньовічний
глибокоокий жид навічний
поету – лик
століттям – лік
агат… опал і сердолік
в’язь нелінійного письма
стежками плетена тасьма
дві долі –
сива й золота…
святі місця…
пусті міста…
дитячі догади дорійські
солоні стріли кіммерійські…
гора як Тора
Книга Книг…
розхристаний архістратиг
сліпий циклоп
знавець вітрів
крамольний янгол віршарів…

ДЕМІРДЖІ
Михайлові Коцюбинському

демони Демірджі
вищерблені скрижалі
вискоблені ножами
межі і рубежі 
викресані в диму
викувані боввани
Лусти і Фуни рани
вищирені у тьму
моря туманне скло
миє японська осінь
сосни зеленокосі
в синє вправляє тло…
сам деміург бродяг
в просторі і у часі
звuсока на криласі
дивиться Чатир-даг…
горній анахорет
долю кує бездушно…
вічно стара Алушта –
зоряний мінарет…

МЕГАНОМ

Меганом… Армагеддон
маяка маніакальність
недовтілена реальність
зафарбований фантом…

крутими покручами круч
стікає в море світло синє…
неугамовне голосіння…
на Голіафа голірyч…
іскрять кристалами псалми
солончакові… неутішні
волаючи осанну в вишніх
архангел плаче за людьми…
за німотою ниє світ
обнявши небо Меганомом
омріяним останнім домом
маячить моря пустоцвіт…

ХЕРСОНЕС

хмар гекзаметри небесні
хори хитромудрі хвиль
п’ють колони херсонеські
білим сумом сухожиль
біль у ковилі ховає
храмів зламані хребти
Часу в Бога не буває
Час уплетено в хрести…   
стоголосе завивання
сну солодкого сирен…
непромовлених імен
у мелодію прощання
вічний вітер ойкумен
понавіює… востаннє…

КРИМСЬКА ЗИМА

о зимня тиша сонного села…
заойкумення кримського міжгір’я…
літає сніг як одиноке пір’я
сумного лебединого крила… 
яйла в кожусі сірому із хмар
навиворіт  напнyтому зомліла
старечі м’язи стомленого тіла
затерпли від навальницьких отар…
татарський тракт… я їм солодкий сніг
солодкий сум несправдженого щастя
моє найперше крижане причастя
мене веде сюди з усіх доріг…
Кастель…  зимoва воскова пастель
довічна постіль вітру і туману…
 і зорі – знаки Тори і Корану…
… Господня сутінкова акварель…

ПЕРЕКОП

апокаліпсис Перекопу…
вітер ядерного гоморства…
демонічного гороскопу
вічно справджувані пророцтва…
іудейська аскеза степу
під снігами сонного неба
спопеліле безпліддя Геба
бог останній Аменхотепа…
соляними стовпами цвинтар
невідомо якого люду
блиск ранкового сонця витер
ночі місячної полуду
і хрести забіліли болем
свербежем засохлої шкіри
пізнім перекотиполем
недотичні дари офіри…
обіцяє Мойсей землицю
спокушає Агара Бога
ні оази ані криниці
лиш Ісусова спрага стогне…
сиве марево Сивашеве
тридев’яте царство свинцеве
біле пекло білого світу…
ще ніхто не вертався звідти…

ВЕРЕСНЕВА АЛУШТА (передчуття)

повітря важніло інжирними агатами
лилося-котилося виноградними перлами…
гірким туманом диміли спомини
про юну радість нетерплячого червня…
обриси колишньої величі плавали у хмарах…
літня жінка відганяла осу
яка зовсім не хотіла її жалити
а лише облетіти – і заплуталась у її страхові…
задумалися діти…
затужив вечірній мінарет…
море задихaлося великою сумною рибою
котра викинулася на берег помирати…
гора топленим воском стікала на місто…
тандир пахнув кинутим згарищем…
літній апокаліпсис уже гримить за Чатир-дагом…
холод вічної розлуки уже вирвався з печер…
нічого не буде…
нікого не буде…
ридає-регоче чайка істерикою передчуття…
Час замкнув коло чергового пришестя…
у Бога більше немає чудес для людей
котрі забули що найбільше чудо – вони самі…
цілуй, душе, на прощання моє жадібне тіло
запам’ятай, душе, тепло моїх робочих рук…
… ти візьмеш мене отакого у вічність?..

КРИМСЬКА ЕМІГРАЦІЯ

2014-2015
…усім хто злетів у вирій…

1
життя моє стало числом сталим…
чистим сталевим стрижнем…
світом нижнім
переховуване…
розраховуване сонцеловами
у темносховищах халдейських
у вавилонців… іудейських
пророків Господові горла
стирають ненажерні жорна…
2
я тепер на світі – один
я володар днів і годин
не ходитиму ні «до» я … ні «від»…
з неба дивиться на мене мій рід…
гріє ангел-боронитель плече
сіль розлуки мені серце пече…
мама – сонцем кожен ранок з небес…
тато – місяцем для ночі воскрес…
хризантемами наш цвинтар цвіте
у осіннє забуття золоте…
я вітрами повидмухую пил
із хрестів осиротілих могил…

3
дітей і торби візьму
вклонюся до долу люду…
і з кармою на корму… –
а арфу вдома забуду…

надгробники обніму
з очей приберу полуду
мій ангел гуде в сурму… –
а пісню вдома забуду…

мені як Орфею в тьму
як в голку стальну верблюду
мені в тюрму і в суму… – 
… а серце вдома забуду…

4
а десь вершини дивляться у небо
сміється сонце хитро з-за гори
горять прекрасні очі дітвори
і мучитись банальністю не треба…
антична моя мама йде незламно
несе як амфору красу свою у даль
моя несокрушима пастораль
хорал містерій і мажорні гами…
гекзаметри непереможні хвиль 
всевидячий Гомер у руки ловить
і  марево словесної полови
осяює загрaвою зусиль…
безжурний тато – радісний кентавр –
сміється з недолугого сатира
між пальцями струмує легко ліра
вирує канонадою литавр…
…покірні вoлхви принесли дари
і розчинилися у темряві пророцтва…
закоханий в Маріїне дівоцтво
йде Йосип у єгипетські вітри…

5
мені ніде немає місця
на знепритомліній землі
моя душа життям об’їсться
солончаки і ковилі…

тебе рукою не зігрію
через моря й материки
в руці нічого не лелію
лиш ковилі й солончаки…

6
небо зоряне з вікон зчитую
перевтілюю у слова
завтра нібито не дощитиме
й не болітиме голова
мапа неба почне історію
я заве?ршу її у снах
чорноморською  акваторією
я плистиму – сумний монах
недорікий відлюдник Господа –
до моїх родових гробів
зачарованою постаттю
як Геракл межи стовпів
я дійду до межі безвиході
і впаду нічиїм дитям
данину заплатив я лихові…
– й краплі радості не віддам – 
голим-босим чекаю вирію
все душа моя відбула
і літає щасливим пір’ячком
із лебідчиного крила…
я осінньому світу кланяюсь
я навчився приймати смерть
п’ю неквапно і не вагаючись
келих долі налитий вщерть… 

7
додому… через гори – навмання –
мотузку перегризло мавпеня –
до моря що шуміло у безсонні
що очі цілував його солоні –
іду… – страшні гримаси на ходу
лоша на березневому льоду
коли тепер і де кого знайду
чи є ще Старший Пліній на ослоні?
…суденце опирається бортoм
дорога уривається кутом
і десь поміж Місхором і Мадридом
стою…  – пудові гирі й ланцюги
до кожної приковано ноги –
сперезаним навічно Вічним Жидом…

8
без мене тут усе як і було:
гримить гора
шумить вода священна –
тече життя… печаль його буденна
лягає важко на моє крило…
без мене храм стоїть як і раніш
(хіба що на одну молитву менший)
і щем дощем – небесний ллється вірш
та люд його не чує нетутешній …
мій дім – живий… і камінь… і коса…
припнутий човен дурнів біля пірса…
у пазусі гадюка… і краса
яскравістю завершує Матісса…
без мене зеленіє бересклет…
олива наливається без мене…
дичавіє і чахне ойкумена
коли із неї геть іде поет…

9
я знову їду… їду… їду… їду…
довічна кара… карма – Кара-даг…
я не спускатимуся більше до Аїду –
безодня Евридіки не віддасть…
Харона тішать не пісні а гроші…
у Кіммерії вимерзли боги…
закрились небеса на Роман-коші…
я їду… їду… їду… й ні ноги…
…
…синиці спалять море як пасує…
гори?-гори?, кривавий горизонте…
мене вполює перша ж амазонка
і перший же Іуда зацілує…

10
дивлюся у місяцем замальоване завіконня
і знову з’явилась ти… з’явилося знов безсоння
перед очима кіно нашого закам’янілого Криму
незриме якесь кіно – німе в якому лиш бачу зиму
завішені вікна –  закутані пальми –  закуті люди
не буде тут літа – шепоче ніч – тут нічого для вас – не буде
хіба що в майбутніх втіленнях стоятимете на розі
вона мечеттю зачуханою… ти чайханою при витій дорозі…
а може піснею носитиметесь з вітрами із Чатир-дагу
… встаю дістаю свою потаємну – від себе самого – флягу
і наливаю по вінця собі і ночі кримського сонця
ми випиваємо з нею до денця моє безсоння
ми випиваємо долю розлиту в скляні судини
ніч дарує мені як другові сну десь зо дві години 
я самотності ремеслом іще ночі щедро віддячу…
і волочиться ланцюгом порозкидане вічністю залізяччя…

11
забери мене, Господи… забери
до рожевої ріки… сивої гори…
де переутомлений від забав
так засну як зроду в житті не спав
я нап’юся радості від дерев
вкриє мене гривою мудрий лев
покладе під бік мені левеня
рудочоле… й брами позачиня…
покладе лошатко мені до ніг
білочоле мудрий єдиноріг
щоб із сонця виросли і води
мною повирубувані сади…

12
я забрав із собою вітер
гір стрімчастих… степів суворих
шепотіння хвиль вечорових
в чужині вони не говорять…
окрім Криму – немає моря…

я забрав із собою зорі
поназбирані на Ай-Петрі
що ховали таємні нетрі
і молитва моя хвалебна…
окрім Криму – немає неба…

я забрав із собою пісню
храму давнього й мінарету
як годиться анахорету
п’ю чужинське вино причастя…
окрім Криму – немає щастя…

13
о моє сонце… німбом немислимим
котишся морем у сни довоєнні
в дні розкуйовджені і таємні
в Крим розхристаний… серцем чистий…
котишся горами в ночі безпечні
в запахи хліба тандирної печі
в мову пташину моєї малечі
в голови дикі… розкрилені плечі…

… я понівечений безпечністю
вчений вірою неймовірною
чорне горло печі тандирної
заливаю тепер зневірою…
запиваю чужими винами
я вину свою невтамовану
і шепчу за чужими спинами
марні мантри моєю мовою…

14
без матерії як без матері між світами
тіло тоншає попідв’язуване дротами
розтікається лавандовим медом…
мед густіє… і цукріє… і твердне…
…
я один давно… мені все одно…
я не бачу світла… не чую ніг…
лягаю ниць на холодне дно
як Орфей в Аїді беззвучно ліг…
ні синів ні снів… лиш товчене скло –
хтось носив у пляшечці еліксир –
лиш лоскоче холод – скоро мине…
я востаннє Господа попросив:
«Час іде та він ще у мене є
є одне бажання на все життя
зберігав його я на каяття…
вороття вимолюю…»… Бог дає…

…і… я пливу… … …
прив’язаний до щогл…
волого хай волають всі сирени –
мій Крим німіє… мучиться без мене…
… і щось на каяття лишає Бог…

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 22.05.2020 > Тема "Душі криниця"