Версiя для друку Обговорити в форумi

(Закінчення, початок в №16 за 2020 р.)

Під кабінетом начальника морської інженерної служби Південного морського району чекали кілька офіцерів. Проте черга посувалася швидко і менш ніж за годину я увійшов до кабінету. Підполковникові К. було на вигляд років за сорок. Він сидів за письмовим столом, закладеним паперами, гортаючи якийсь документ. Поставивши підпис, закрив його і запросив мене сісти. Розмова була короткою. Мені не довелося ні викладати суть своєї ініціативи, ні переконувати його в неприйнятності набуття мною статусу юридичної особи. Дізнавшись, у якій я справі, він коротко кивнув і спитав, чи робив я розрахунки. При тому, його цікавили не стільки технічний бік справи, як її економічна складова. Проглянувши представлені мною документи: економічне обгрунтування суднопідйомних робіт, декларацію та гарантійні зобов'язання сторін, він схвально кивнув, але зауважив, що договір на виконання робіт не відповідає формі, прийнятій у його відомстві. Діставши аркуш чистого паперу, він швидко накидав зразок заяви та надиктував форму типового договору-доручення.
- Коли ви плануєте приступити до операції? - спитав він, щойно з тим було покінчено.
- З двадцятого червня. Це має якесь значення? - спитав в свою чергу я.
- Зараз ні, та щойно ми підпишемо договір, строки матимуть часові рамки. Ви ж, певно, звернули увагу на пункт розділу "Відповідальність сторін", який передбачає монетарні санкції в разі недотримання строків?
Щиро кажучи, я був вражений. - Так, я помітив той пункт. І хочу сказати, що мені він не до вподоби, - сказав я. - Ваші топляки лежать на дні вже кілька років і до них нікому немає діла, але варто взятися за них, як тебе тут же починають заганяти у пастку кінечних строків. Чи не здається вам, що з мого боку було б аж надто самовпевнено оголошувати про будь-які строки завершення, ще не взявшись до справи? Ви ж розумієте, що на заваді їх дотримання може стати будь-що: від негоди до контрагентів?
- Так, я все це розумію. - кивнув підполковник. - Але такі тут правила гри. І за цими правилами форма договору є чинником незмінним. Зі свого досвіду скажу, що строки дисциплінують. Можу, лишень, порадити робити поправки на всі ті обставини, коли вписуватимете ту дату.
- Та, певно ж, так і доведеться робити, - згодився я, складаючи папери до теки.
- От і добре.- підполковник встав і, прощаючись, потиснув руку. - Готуйте договір за нашою формою. А я, тим часом, вже в понеділок доповім про все командуючому, адміралу Рекуцу. Телефон маєте?
- Так. - Я назвав йому свій номер.
- Щойно буде результат, я вам зателефоную.
Чекати довелося довго. Я, звісно, не сподівався, щоб очільник такого поважного підрозділу кинувся доповідати мені про результат, щойно вийшовши з кабінету адмірала. А все ж, працюючи над кресленнями та розрахунками, я не віддалявся від телефону весь той понеділок. Дзвінка не було.
'Власне', сказав я собі пізно ввечері, 'пан К., певно ж, має не одну твою справу в голові. Може, до неї, наразі, не дійшла черга. Може й зустрічі їхньої ще не було. Всяке трапляється. Ти знай своє - готуй все, що треба, аби, коли прийде час, нічого не підвело'.
І я готував, намагаючись передбачити щонайменші дрібниці. І якщо за технічний бік справи я не надто переживав, бо там все легко обчислювалося і прораховувалося, якщо попередні усні домовленості з контрагентами (помпи, газорізка, трактор, автокран, автотранспорт) були стовідсотково надійними, бо ж вони, так само як і я, шукали заробітку, були зацікавлені в ньому, то питання правові, питання, що стосувалися взаємодії з державними органами, потребували щонайпильнішої уваги. На той час я ще не мав аж надто негативного особистого досвіду спілкування з державою - лише напівзабуте шахрайство Білопільського міського голови, в результаті якого мою сім'ю, в числі ще десятка містян, було викинуто з черги на квартиру незадовго до здачі будинку - та, з огляду на те, що відбувалося навколо, я мав певні побоювання, що саме держава, точніше, її недолуге чиновництво може поламати мої плани. Так воно й сталося. Але про те пізніше. Між тим, час летів невпинно. Минув тиждень, минуло два тижні, минуло три, а дзвінка все не було. Я продовжував готувати операцію, але недобрі думки навідували мене все частіше. Звісно, можна було зателефонувати самому, та тут ставало на заваді почуття гідності - оте саме, що не дозволяє просити допомоги у сильних та багатих. Двадцять третього лютого я все ж не втерпів і навідав командира дивізіону ракетних катерів каперанга С.
- Щось не так, Олексію Валер'яновичу? Якісь проблеми з командуванням?- спитав, щойно привітавшись.
- Що ви маєте на увазі? - звів той брови.
- Я маю на увазі те, що підполковник К. обіцяв поінформувати мене про результат зустрічі з адміралом, але минуло вже три тижні і - жодного дзвінка.
- Ну, три тижні - то не строк, - усміхнувся той. - Повірте, ми зацікавлені в очищенні акваторії ніяк не менше, аніж ви в отриманні своєї вигоди. Не хвилюйтеся. Все буде гаразд.
- Та я б і не хвилювався, - відказав я, - якби ж папери вже були підписані. А так я зібрав команду, а поставити їй певні завдання не можу.
- Ви маєте на увазі…
- Я мовлю про те, Олексію Валер'яновичу, - вів своєї я, - що одними добрими намірами цю справу не зробити. Літо не за горами. Не зчуємося, як тут буде. Саме час підтягувати потроху матеріальні ресурси: дерево, брезент, матеріал для пластирів і заглушок, пора робити, бодай, мінімальні запаси витратних матеріалів - пропану, кисню, дизпалива. Але ж, ви розумієте, що вкладатися в те неможливо, якщо немає гарантій…
- Я зрозумів вас, - посерйознішав каперанг. - Скажіть, договір ви вже склали?
- Так. Договір готовий.
- Давайте тоді так: я спробую післязавтра, а може й завтра переговорити про це з командувачем, а ви післязавтра зателефонуйте мені десь ближче до четвертої.
На тому й розійшлися.
Через день каперанг зателефонував і порадував тим, що мав розмову з адміралом.
- Результат позитивний, сказав він. - тож нам треба буде найближчим часом з'їздити в Новоозерне та підписати папери. Коли саме, я повідомлю.
І знову потягнулося чекання. Довге чекання. Закінчилася зима, непомітно серед турбот промайнув березень, а мій телефон німував.
Тим часом, я не сидів склавши руки: узгодив заплановану операцію у райдержадміністрації і, за порадою тодішнього її голови Радченка Миколи Григоровича, навідався до місцевого представництва Інспекції охорони навколишнього природного середовища, де так само узгодив роботи з утилізації піднятих з дна бухти суден.
Треба віддати належне, - всі представники місцевої влади, до яких звертався по справі, з повним розумінням і усією можливою доброзичливістю ставилися до мого наміру. Так, коли не раз перевірені і уточнені розрахунки показали, що низькі ціни на металобрухт не те, що не принесуть бодай мінімальної вигоди, але й не дозволяють вийти на самоокупність, коли стало ясно, що не буде з чого навіть сплатити податки, райдержадміністрація і місцеві екологи підписали клопотання до Державної податкової адміністрації в АР Крим з проханням не стягувати податки за проведення робіт з очищення акваторії бухти Вузька від затоплених суден. Що з того вийшло, дізнаємося далі.
Мене ж тоді оті низькі ціни на брухт доводили ледь не до розпачу. Річ у тім, що попередні розрахунки показували, що роботи цілком виходять на самоокупність і навіть залишаються невеликі кошти на накладні витрати, на сплату податків зокрема. Тепер же, пропущені через економічний відділ, вони показували хоч і невелику, але очевидну нерентабельність. У пошуках виходу я перебирав всі можливі способи здешевлення робіт, але рішення все не приходило. Неможливо було урізати й без того невисокі зарплати газорізників; розцінки за вантажопідйомні та транспортні роботи мали свої чіткі тарифи, занизивши які, ти негайно втрачав підрядників; а про придбання дизпалива, пропану та кисню за заниженою ціною нічого було і мріяти. Залишалася, щоправда, благенька надія на те, що ціна брухту потроху зростатиме. Тенденції до того прослідковувалися. Та чи підніметься вона до літа настільки, аби забезпечити, бодай, нульовий рівень рентабельності? У цій безвиході лишалося хіба ще прорахувати варіант оптового збуту піднятих з дна моря посудин. Для того треба було дізнатися чи патрають де поблизу старі посудини і вияснити, що коштуватиме буксирування їх до того місця. Про все те можна було дізнатися напевно лише у порту. Отож, третього квітня, я сів о сьомій ранку на портовський автобус і за двадцять хвилин вже був у порту Чорноморськ. Треба сказати, що цей невеличкий, ідеально захищений порт ДАТ Чорноморнафтогазу є абсолютно унікальним, оскільки це єдина в усьому Азово-Чорноморському басейні база морських геологів. Саме цей порт забезпечував розвідку, розробку та експлуатацію нафто-газових родовищ на шельфі не лише Азовського та Чорного морів, але й подібні ж роботи у В'єтнамі. Тут базувалися унікальні судна, зокрема, один з найпотужніших плавучих кранів світу "Титан-2". У ті дні компанія Чорноморнафтогаз була чи не найпотужнішим і, безсумнівно, найперспективнішим підприємством на всьому півострові. Потрапити на його територію тоді було відносно просто: треба було лишень показати на прохідній паспорт.
В управлінні порту я знайшов економічний відділ, пояснив секретарці мету свого візиту і, отримавши розпорядження чекати, заступив на вахту під дверима кабінету. Скоро до мене приєднався довготелесий стариган з пишним вінцем м'якого мов пух сивого волосся. Вдягнутий він був дуже просто: стоптані черевики, витягнуті на колінах темні штані та дешевий турецький светрик, непоказний сірий колір якого оживляв лише білий комірець бездоганно чистої сорочки. Обвітрене і вже добряче засмагле обличчя старого певніше за всі довідки засвідчувало явно некабінетний профіль його заняття. Ми перекинулися нічого не значущими словами: щось про погоду, обмінялися думками про арешт Лазаренка та явну розправу над Чорноволом. Я ще спитав його, чи не чув він, бува, чи утилізують старі судна в Криму. Старий відповів ствердно і став пояснювати в якій саме з бухт Севастополя тим займаються, коли це виглянула секретарка і запросила до кабінету мене.
В просторому світлому кабінеті, за столом, заставленім телефонами та теками з паперами, спиною до вікна, сидів невеличкий чоловічок у великих окулярах з оправою траурно-чорного кольору. Він був коротко стрижений і, попри ранкову пору, виглядав так, наче на ньому вже зорали поле.
- Це вас цікавлять розцінки на послуги нашого флоту? - спитав він, досить різко.
- Так, - кивнув я.
- Ми такої інформації не даємо. Навіщо це вам?
- Бо, можливо, мені доведеться ним скористатися, - відповів я.
- Можливо? - чоловічок помітно наїжачився.
- Можливо. Для того, щоб знати напевно, мені й потрібно знати вартість ваших послуг.
- А чим це ви там займаєтеся? Можна поцікавитися характером ваших робіт?
- Характер наших робіт цілком покладистий, можна навіть сказати, сумирний, - не дуже доладно скаламбурив я, аби трохи послабити напруженість, що вібрувала в кабінеті, схоже, ще до моєї появи в ньому. - Я планую підняти декілька затонулих суден.
Але чоловічок за столом, схоже, не помітив моєї мимовільної спроби розрядити атмосферу.
- Де саме? - спитав він і то, так холодно, з таким серйозним лицем, що бажання вести розмову у жартівливому ключі відпало саме-собою.
- Тут, неподалік, - сказав я, підлаштовуючись під тон хазяїна кабінету.
- Я так розумію, вас цікавить плавкран?
- Можливо, що й плавкран, але, найперш, буксир. Невеликий. Скажімо, "Гоусан-5".
Запала пауза. Чоловічок зняв окуляри, покрутив їх роздумливо в пальцях, поглядом блукаючи десь по стіні за моєю спиною. - Ну, гаразд, - сказав він по хвилинному ваганню. - Я дам вам розцінки, але за умови, що ви ніде їх не будете афішувати. Зачекайте в коридорі доки я підготую довідку.
На столі в цей час заспівав телефон і чоловічок, ухопивши слухавку, махнув рукою.
'Отакої', - подумав я, крокуючи до дверей у супроводі секретарки, що мов підкинута пружиною вискочила з-за столу на помах руки свого шефа. 'Якась дивна тут, у них, атмосфера. Особливо ж оте: "не афішувати"... Чи не надто загадково для комерційної компанії?'
Старигана, що ступив було крок до дверей, секретарка зупинила одним лише поглядом.
- Не зараз. Чекайте! - кинула вона, причиняючи двері перед самим його носом.
- Зайняті… - промовив він, наче вибачаючись за тон секретарки. - Нічого не поробиш, почекаю. Мої ще готують судно… А ви ще не вирішили своєї справи? - запитав, постерігши, що я не поспішаю піти.
- Майже вирішив, - усміхнувся я. - Довідку на руки дадуть і можна рушати. А ви з якого судна?
- Я? - перепитав старий, наче дивуючись, що його не признали. - Я капітан Нептуна.*
В цей час знову виглянула секретарка.
- Заходьте. Обоє, - кивнула вона головою.
Я пропустив старого поперед себе і ми зайшли до кабінету.
- Ось! - йоршистий чоловічок зустрівся зі мною очима і простягнув аркуш паперу.
Я вже зробив було крок вперед, обходячи старого, коли це на столі забекав інший телефон, чоловічок приклав слухавку до вуха… і тут сталося щось неймовірне: чоловічок зірвався на рівні і ніби аж витягнувся весь. Моя довідка випала з його руки, коли він замахав на нас. Ми повернулися, аби вволити його дещо екзальтоване розпорядження, та, на лихо, старий ворушився, певно, недостатньо енергійно, бо дебела секретарка шулікою налетіла на нього і виштовхала в плечі.
- Оце-то так! - тільки й спромігся промовити я, коли ми опинилися в коридорі. - Це у вас тут такий стиль спілкування?
- Певно, генеральний зателефонував, - ніяково, наче вибачаючись за чуже хамство, відказав старий капітан. Його засмагле лице при тому потемніло ще більше.
Вартість оренди буксира була порівняно невеликою, але при тому в примітках було зазначено, що орендар мав сам сплачувати за паливо. З урахуванням того, що добова витрата палива найдешевшим з придатних для такої справи буксиром втроє перевищувала вартість його добової оренди та того нюансу, що оптове збуття топляків оцінювалося в рази нижче, про цей варіант можна було забути.
Цими ж днями я ще раз побував в Новоозерному. Цього разу з директором місцевого аеропорту, моїм добрим товаришем Дубиною Леонідом Івановичем - людиною надзвичайно енергійною, підприємливою та дієвою. Щойно дізнавшись про мою авантюру, він дав чимало ділових порад, а на мою пропозицію долучитися до команди, радо погодився.
Метою цього мого візиту було намагання прискорити ну вже надто затяжну епопею з підписанням угоди та спробою заручитися ще й клопотанням ВМС щодо звільнення цієї операції від оподаткування.
Підполковник К. мав вельми заклопотаний вигляд. Я звернув на це увагу, щойно переступивши поріг кабінету.
- Невчасно?
- Ні, нічого. Маю хвилину часу. Ви у якій справі? Певно, щодо підписання угоди?
- Саме так. Пора б вже.
- За цим діло не стане. Командуючий вже, в принципі, дав "добро".
- То що ж перешкоджає сісти і підписати? - спитав я прямо.
- Розумієте, не всім до смаку, що ВМС нічого від вашої діяльності не отримує…
- Чекайте, як це "нічого не отримує"? - здивувався я. - Ми залишаємо вам очищену від топляків акваторію. Я гадав, що саме в цьому полягає інтерес вашого відомства.
- Так, звісно… - він скрушно звів брови. - Але ці суденця по факту й досі є власністю ВМС. Розумієте?
- Розумію і не ставлю те під сумнів, - відказав я. Але ви тоді маєте визначитися, що вам потрібніше: залишатися власниками затоплених суден чи очищеної акваторії бази. В усякому разі, нічого іншого за нинішніх обставин я запропонувати не можу. Ви ж бачили мої розрахунки, маєте економічне обгрунтування, тож знаєте не згірш за мене, що окрім надії отримати в результаті одне з піднятих суденець, я маю від цієї операції лише головний біль і купу роботи. Мені навіть ні з чого сплатити податки. До слова, я їхав до вас, аби спитати, чи не звернулося б ваше відомство до ДПА** з клопотанням не оподатковувати цю операцію?
- Ні-ні, - піднів руки підполковник. - Ми не маємо жодного стосунку до податкової. Командування на таке не піде. Це вже ви вирішуйте якось самі.
- Гаразд, - сказав я. - Вирішуватиму це сам. Але що ж з підписанням паперів? Днями я маю їхати до Сімферополя. Йдучи на прийом до голови ДПА, я хотів би бути впевненим, що з рештою у цій справі все залагоджене.
- Їдьте до Сімферополя, вирішуйте справу з податківцями, а коли повернетеся, я з вами зв'яжусь і повідомлю, коли під'їхати на підписання, - підполковник піднявся з-за столу, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
Ми попрощалися і я вийшов. То була остання наша зустріч.
- Нездогадливий ти, Валентине Вікторовичу, - після довгої мовчанки резюмував мій товариш по дорозі назад. - Невже ж не розумієш, що дядько хоче отримати свій шматочок пирога? Все оте козоводіння з підписанням паперів не щось інше, як спосіб натякнути тобі на ту тонку обставину.
- Шматочки цього пирога давно розписані, Леоніде Івановичу. Всі. ВМС отримують найбільший - очищену акваторію.
- Так, ВМС. Але не підполковник чи хто там ще з ним. Відчуваєш різницю? Йому що від твоєї затії? Радість знайомства з тобою? Ти Карнегі читав? Особиста зацікавленість гори рушить!
- Читав я Карнегі і все це розумію, але мені немає звідки викроїти йому його інтерес. Ця справа економічно неперспективна. Інакше охочі стояли б у черзі. Звісно, можна утилізувати всі судна і тоді не маємо проблем зі сплатою податку. Ще й можна відщипнути якийсь шматочок підписантам. Не шкода. Але мій інтерес - буксир. Одним шматком. Саме заради нього - не заради семи-восьми тисяч гривень - я завівся з цією справою. А за цього розкладу мені самому доведеться взяти вдовгу, принаймні, тисяч зо п'ять.
- П'ять тисяч в такій справі - не гроші. Можна буде знайти.
- А вісім тисяч, якби порізати буксир, - то гроші? Я майже те саме за сезон в бухті зароблю, не рвучи при тому жили.
- Отже: коса на камінь? - скрутнув головою товариш.
- Тут більше підходить: пан, або пропав, - усміхнувся я.
- Підполковник шукатиме іншого. Того, хто підмастить його. Думаю, вже шукає.
- Хай шукає. Що я тут можу вдіяти? - здвигнув я плечима. - Через голову не плигнеш. Поки ж робимо, що можемо…
Що можемо… На жаль, успіх справ, за які беремося, далеко не завжди залежить виключно від нашої волі, від нашої наснаги, від наших зусиль. В командній роботі важлива координація, поєднання зусиль і єдиний вектор руху. Гарно, коли вагон котять всі разом і в один бік. Коли ж хтось лише імітує зусилля чи, того гірше, підкладає під колеса залізного "черевика", вагон, скоріш за все, не зрушить з місця. Щось подібне сталося і в цьому випадку.
Наприкінці першої декади квітня, мов на замовлення, відділ освіти відправив мене у відрядження до Сімферополя на курси підвищення кваліфікації. Грошового забезпечення, щоправда, дали під те лише половину. А оскільки полегшувати і без того куций сімейний бюджет наміру не мав, то з тим і поїхав. Курси тривали всього десять днів - гарний шанс попоститися і відновити форму. Чи треба казати, що візит до ДПА АР Крим мав бути ключовою подією тої поїздки! Я готувався до зустрічі з усією можливою ретельністю, знову й знову відшліфовуючи аргументи, які мали переконати головного податківця Криму не оподатковувати плановану мною операцію. І от одного чудового квітневого дня, щедро сповненого сонячних променів, свіжовипорснулої яскраво-зеленої брості, накинувши на плечі невідпорну егіду з клопотань місцевої влади, я піднявся на високий ганок з торця сірої кам'яниці на Рози Люксембург, 29 і побрався сходами нагору.
На другому чи на третьому поверсі, у просторому холлі - тріумф скла і світла - побачив нарешті табличку: "Голова ДПА в АР Крим".
Назустріч піднялася кульбабка-секретарка: чорна спідничка, приталений жакет, біла з м'яким перламутровим полиском блуза, на шиї тісний разок гарної підробки під перли.
- Ви до кого? - уважний погляд великих гарних очей охоплює тебе всього, від голови до п'ят, фіксуючи кожну дрібницю: твої стоптані, запилені черевики, штани, стрілки яких давненько не бачили праски, плащ - крик моди часів розвинутого соціалізму...
- Я до голови податкової адміністрації, - голос мій, добряче підсушений восьмиденним постом, прозвучав так сипло, нече мені було років за сімдесят.
- Мені шкода, але голова у відрядженні. Буде лише на тому тижні. Чи могла б я вам чимось допомогти?
Розчарування моє було великим, бо ж чекати на повернення чиновника мені не було де: за два дні мав звільняти кімнату в гуртожитку. Та й квиток додому вже лежав у кишені. Але в голосі жінки звучали щирі, доброзичливі нотки. 'Чим вона може тут допомогти…'
- Навряд чи, - відповів я, щосили намагаючись приховати своє розчарування. Ну чого б ото було не зайти сюди одразу по приїзду!
- Можливо, ваше питання зможе вирішити заступник голови? Він має всі його повноваження.
«А, що… Мо' й справді? Яка, зрештою, різниця? - подумав я, а вголос сказав: - Власне, чому б і ні?»
- От і гаразд, - усміхнулася жінка. - Пройдіть ось у цей кабінет, сідайте, а я тим часом його покличу.
Я сів у глибоке м'яке крісло, дістав зі свого потертого дипломата теку з паперами і саме вчасно - у дверях показався невисокий чоловік - сивоголовий, з залисинами, м'ясисте лице, на носі поблискують окуляри в тоненькій золоченій оправі. Вдягнутий він був у гарний сірий костюм - біла сорочка, просипана срібним пилом сталевого кольору краватка - справжній джентльмен. І манера його спілкування була витончено-ввічливою.
- Добрий день.
Я піднявся йому назустріч, привітався і назвав себе
- А мене звати Володимир Павлович. Що вас привело до нас?
- Я збираюся підняти декілька суден, що лежать на дні бухти Вузької, Володимире Павловичу…
- Бухта Вузька… Де це?
- Це Чорноморське, Тарханкут.
- А, так, так… Я тепер зорієнтувався. То що з ними?
- Бачите, вони мов те більмо на оці військовим морякам, бо захаращують акваторію бази, але ще більше вони псують життя місцевій адміністрації та екологам. Це ж курортна зона. Тисячі людей відпочивають, за триста метрів пляж, а тут оці топляки.
- Ну, то ви добру справу робите. Моя вам повага. А ми тут чим можемо допомогти?
- О, ні! - ми не потребуємо допомоги. Піднімемо їх без проблем самі, - усміхнувся я. - Я прийшов до вас за сприянням.
- Що ви маєте на увазі?
- Розумієте, проблема у тім, що сьогоднішні ціни на металобрухт роблять операцію мало не збитковою. Ані ВМС, ні місцева влада не мають можливості оплачувати суднопідйомні роботи. Моя команда готова очистити акваторію на кошти, отримані від утилізації тих суден. Але то зовсім невеликі кошти. Я особисто не отримую з того жодної копійки. Мій інтерес - одне з піднятих суденець, в яке доведеться чимало вкласти, аби воно стало приносити якийсь прибуток.
- Чекайте, - м'яко зупинив мене пан Володимир. - Я все ще не бачу, який стосунок це має до нас.
- Стосунок прямий, Володимире Павловичу, - сказав я, розкриваючи теку. - Ось розрахунки, перевірені економістами, які підтверджують правоту моїх слів, а отже, й те, що мені не буде з чого сплатити податки за проведення цієї операції. Ось тут, - я дістав документи, - клопотання райдержадміністрації і місцевих екологів щодо звільнення цієї операції від оподаткування.
- Он воно, що… - протягнув пан Володимир, з цікавістю перебираючи папери. - Так, так… Отже, прибуток, хай і не монетарний, ви все ж отримуєте.
- Так, звісно. Я ж і не приховую того. Мова про те, що мені зараз немає чим сплатити податок за той прибуток. Коли я відремонтую те суденце і воно піде в діло, отоді я радо платитиму податки. І то - не разово, а роками. То що ви скажете?
- Я скажу, молодий чоловіче, - пан Володимир випростався і простягнув мені мої папери, - що в Америці невідворотність сплати податків прирівнюють до невідворотності смерті. Мене призначили сюди відстоювати інтереси держави. Невже ви могли подумати, що я поступлюся ними? Заради чого?
Цей перехід від доброзичливого джентльмена до короткомислячого, твердокам'яного бюрократа був настільки швидким, що на якусь хвилю я оторопів. Знайшовся на слово лише згрібши свої папірці у дипломат.
- А хіба не в інтересах держави очищена акваторія бухти? Хіба не в інтересах держави, щоб люди, до яких державі байдуже, заробили тяжким трудом хоч якусь копійку? Хіба не в інтересах держави, яка прогавила, не вберегла, допустила потоплення кількох суден, аби бодай одне з них повернулося до життя, приносило прибуток?
Але мій візаві вже не слухав мене. Повернувшись, він вийшов з кабінету, лишивши двері відчиненими. Слідом вийшов і я. Секретарка-кульбабка, проводжаючи мене поглядом, співчутливо повела бровами.
Ось так закінчилася моя суднопідйомна епопея. Повернувшись додому, я вибачився перед своєю командою за те, що упродовж кількох місяців дурив їм голови, обіцяючи такий важливий для кожного з нас тоді заробіток, засіваючи їх душі надіями на те, що здоровий глузд рано чи пізно запанує і на наших теренах.

P.S.
Затоплені судна ще кілька років спотворювали краєвиди гарненької бухти, яку ще стародавні греки називали Кало Лімані - Красивою бухтою. В подальшому якісь підприємці позрізали надбудови і верхні частини тих топляків, залишивши решту догнивати на дні.

* Нептун - Плавкран Нептун-3
** ДПА - Державна податкова адміністрація.

Імена деяких ключових осіб змінено.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 15.05.2020 > Тема ""Білі плями" історії"