Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3579)
З потоку життя (6822)
Душі криниця (3673)
Українці мої... (1499)
Резонанс (1576)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1749)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
НЕПОВТОРНА Н╤Ч КУПАЛА
7 липня — Р╕здво ╤вана Хрестителя, у народ╕ — Купала, ╤вана Купала, яке у давн╕ш╕...


ВАСИЛЬ МАРСЮК: ГЕНЕРАЛЬСЬКА ТЕЩА
Таки бувають. Так я мислив, з села вертаючись до м╕ста, бо все не йшла ╕з голови розмова з...


В╕ра Ро╖к. ВИШИВКА - ЯК СИМВОЛ УКРА╥НИ
Цей матер╕ал надав «Св╕тлиц╕» син вишивальниц╕ – Вадим Михайлович Ро╖к, який...


╢ЛИСЕЙ
27 червня у церквах сх╕дного обряду поминають старозав╕тного пророка ╢лисея, який був учнем ╕...


НА ЗДОБУТТЯ ПРЕМ╤╥ ╤МЕН╤ ╤ВАНА ФРАНКА НАД╤ЙШЛО 22 ТВОРИ
Держкомтелерад╕о оприлюднив список твор╕в, що над╕йшли на здобуття Прем╕╖ ╕мен╕ ╤вана Франка в...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 15.05.2020 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#20 за 15.05.2020
НАТАЛ╤Я ДАНИЛЮК: НА БЕРЕЗ╤ ОНТОМУ

Поетична Св╕тлиця

Наталя Данилюк народилася 4 березня 1981 р. в селищ╕ Перег╕нське на ╤вано-Франк╕вщин╕. За осв╕тою – ф╕лолог. Авторка поетичних зб╕рок: «Та ж╕нка, що навпроти у в╕кн╕…», «Кульбабова в╕хола», «Океан, що навивор╕т», «Св╕ти Ти мусиш» та «Три поетичн╕ струни» (у сп╕вавторств╕ з Л. Михайл╕вим та Л. Шмигельською). Друкувалася в р╕зних журналах, альманахах, колективних зб╕рках. Лауреат л╕тературно-мистецько╖ прем╕╖ ╕м. Андр╕я Малишка (2015 р.), просв╕тянсько╖ обласно╖ прем╕╖ ╕м. Мар╕йки П╕дг╕рянки (2019 р.), л╕тературно╖ прем╕╖ ╕м. Анатол╕я Криловця та низки поетичних конкурс╕в. Член л╕тературного об’╓днання «╫ор╜ани», л╕тературно-мистецького коша «Р╕днокрай» та МПК «Об’╓днан╕ словом». Член НСПУ та АУП.

На берез╕ онтому…

Облиш мене, моя буденна втомо,
╤ не приспи, благаю, не приспи!..
Я ще десь там – на берез╕ онтому* –
Вслухаюся, як шурхотять снопи.

Я мало не до пояса деревам
╤ зовс╕м тр╕шки вища од в╕вса.
Я – крапелька маленька кришталева,
В як╕й в╕дбилась обр╕ю краса.

Я – стр╕лочка, що тупця╓ по колу,
А думаю, що облет╕ла св╕т.
Я в╕д грози ховаюсь у стодолу
╤ в╕рю: духи трав ╕ще жив╕.

Вони мене у с╕н╕ заговорять, 
Щоб вберегти в╕д лютих громовиць.
Я шлях до мр╕й вим╕рюю по зорях
╤ по сл╕дах небесних кол╕сниць.

Там все ╕ще попереду. О, часе,
Який же ти тягучий, як меди…
Хмарки кумедн╕ скорчили гримаси
╤ ковзають поверхнею води.

А я кам╕нчик кидаю плескатий
╤ пильно вираховую стрибки,
╤ бачу, як ковчег мо╓╖ хати
Пливе соб╕ у травах гом╕нких.

╤, н╕би в╕ддаля╓ться в╕д мене,
Аж зирк – а то вже цяточка мала!..
М╕ж нами поле довге ╕ зелене,
А я гребу руками, без весла.

╤ все н╕як не можу наздогнати,
╤ я вже ╕нша – н╕би й не дитя.
Кам╕нчик знову кидаю плескатий,
А в╕н летить – летить без вороття.

*Онтой (д╕ал.) – той, отой

Моя весна

Моя весна тенд╕тна ╕ окрилена,
Мов з╕ткана з роси ╕ молитов,
╥╖ зима зухвала не осилила,
Тому втекла л╕сами стр╕мголов.

Вона для мене нитка Ар╕аднина,
Що виведе ╕з лаб╕ринту сн╕в.
Якою б не була я безпорадною,
Але душа дов╕риться весн╕.

╤ кр╕зь ╕млу проб’╓ться н╕жним прол╕ском,
Розкривши св╕ту крильця-пелюстки.
Нехай йому ╕ моторошно, й боязко,
Але тепло над╕йно╖ руки

Вмить розжене в╕три, як╕ наскоками
Шматують все, що стр╕нуть на пут╕.
╤ загуде земля живими соками,
╤ китиц╕ м╕мози золот╕

Ударять в око барвою яскравою,
╤ залоскочуть монохромний св╕т.
Запахнуть ранки прол╕сками й кавою,
╤ леготом вербовим в рукав╕.

На те й весна, щоби у кожну тр╕щинку
Вдихнути хоч краплиночку душ╕,
╤ березню, пробудження пров╕снику,
Вручити в╕д ус╕х дверей ключ╕.

╤ бути вс╕м на зло непереможною
В ц╕й за життя невтомн╕й боротьб╕,
Й судинкою зав╕брувати кожною
В тоб╕.

Непроминальне
 
Пам'ять моя, н╕би шибка, замш╕ла ╕ тр╕сла...
О, як мина╓мось ми ╕ мина╓ться час!..
Баба малю╓ хрести ╕з солоного т╕ста
Понад дверима, щоб нечисть не вл╕зла до нас.

Д╕д, посив╕лий, як Бог, ув╕йде ╕знадвору
╤ перехрестить кропилом чотири кути.
Ми у сво╖ закапелки, як миш╕ в комору,
Спробу╓мо, та не встигнемо вкотре втекти.

Пирснемо см╕хом, затулимо дружно обличчя,
Бризки холодн╕, мов друзки, довк╕л полетять.
Ск╕льки глибокого зм╕сту та╖ть кожен звичай!..
Нав╕ть ц╕ крапл╕ води – то свята благодать.

Ск╕льки довкола любов╕, ╕ св╕тла, ╕ см╕ху,
Вловлю╓ пам'ять далек╕ близьк╕ голоси.
Де ж ота з╕рка, що впала на д╕дову стр╕ху?
Може, застрягнувши там, дотепер ще висить...

Може, той спогад щедр╕вка дитяча розбудить –
Й перед╕ мною постануть ус╕, як жив╕?!
О, як мина╓ться час ╕ минаються люди!..
Скапу╓ в╕ск ╕з м╕зинчика, скапу╓ в╕ск...

Йшла весна по вулицях порожн╕х…

Йшла весна по вулицях порожн╕х,
Мов прохачка, руки простягла:
«Де ж ви, люди добр╕, подорожн╕,
Де т╕ оч╕, сповнен╕ тепла?

Де щаслив╕ посм╕шки прив╕тн╕,
Натовпи строкат╕, голоси?»
Спорожн╕ли вулиц╕ у кв╕тн╕,
Хоч довк╕л не менша╓ краси.

Св╕т виру╓, м╕ниться на сонц╕,
Звуками дзюркоче ╕ бринить,
В матов╕й небесн╕й оболонц╕
Хмар вершки розбавили блакить.

╤ дарма, що карантин, що в╕рус
Чергову вистежу╓ м╕шень…
Молоком просочу╓ться в шк╕ру
У кульбабах викупаний день.

Лиш рад╕ти пишному розмаю,
Бо краса, бо св╕тло ╕ весна!
Та усе це мовчки споглядаю
В зап╕тн╕лу рамочку в╕кна.

Великодня молитва

Писанко барвиста, в╕зерунчаста,
Благодат╕ вс╕м нам прихили!
Вже сади пробуджен╕ розбруньчились,
У цв╕т╕нн╕ вишень попливли.

День такий – аж боязко зурочити,
Сколихнути дихання трави!..
╤ полощуть бан╕ позолочен╕
У небесн╕й купел╕ церкви.

Спов╕щають дзвонами щасливими
Св╕тлу, благодатну новину.
Господи, прошу, благослови мене
У смиренн╕ провести весну...

Дай мен╕ набутися у споко╖
╤з близькими, щирими людьми,
Дай терп╕ння й мудрост╕ високо╖
Не ворож╕сть с╕яти, а мир.

З тр╕ском не зламатись, не зачерств╕ти,
Не зб╕дн╕ти серцем на любов,
В самот╕ не розгубити безв╕сти
Обер╕г родинних молитов!..

Не дозволь, щоб кинула п╕д колесо
Безпросв╕тних будн╕в су╓та...
Дай, щоб у душ╕ розвеликоднилось,
Як у храм╕ нашого Христа.

Пере-…

Перекричати праведн╕ громи,
Перерости ц╕ р╕ки повноводн╕,
Супроти в╕тру впертися грудьми,
╤ вип╕рнути з темно╖ безодн╕,

З останн╕х сил хапаючись за край
Прудко╖ хвил╕, мов побитий човен!..
В╕двоювати св╕й маленький рай,
Зубами розгризаючи окови –

Тривог, сум’яття, в╕дчаю, страх╕в,
Безглуздих правил та стереотип╕в.
Бо кожне «вчора» – це лише арх╕в,
Який потр╕бно просто в╕дпустити.

Пересп╕вати ср╕берн╕ струмки,
Ранкове птаство ╕ г╕рськ╕ тремб╕ти,
╤ стати в╕чним коропом р╕ки,
Що, н╕би м╕сяць, лусочками св╕тить…

╤ бути тут над╕йним вартовим,
Що стерегтиме скел╕ ц╕ ╕ води.
М╕ж пальц╕в часу плавитись, як дим,
╤ зустр╕чати день, що сонцем сходить
Рудим.

Дорога до отчого дому
 
Дорога до отчого дому,
як давн╕й х╕дник,
вже й кросна, що ткали його,
припорошен╕ часом…
Заходиш у дв╕р –
а тебе об╕йма╓ кв╕тник,
╕ комин, хапнувши пов╕тря,
посвисту╓ басом.

Тут все тоб╕ раде:
╕ дин╕ руд╕, й гарбузи,
що гр╕ють на сонц╕ боки,
на╜лянсован╕ й сит╕,
╕ стиснут╕ туго снопи
у перлинках роси,
╕ вишн╕, налит╕ багрянцем,
так╕ соковит╕.

╤ ветха студена криниця,
що космос та╖ть –
той самий, який малювала
дитяча уява…
╤ лаг╕дний шеп╕т
густих-прегустих верхов╕ть,
й розсипан╕ бедрики,
наче корал╕, у травах.

Й усм╕хнен╕ оч╕ батьк╕в –
тв╕й земний обер╕г,
бо доки жив╕ мама й тато,
ми ще не пропащ╕…
╤ добре, що ╓ кому нас
виглядати з дор╕г,
╕ хл╕б розломити,
╕ св╕тлом наповнити чаш╕.

Цей св╕т

Цей св╕т постав з╕ сн╕жно╖ безодн╕
╤ випрозорився, немов кристал.
Висить Земля на вервиц╕ Господн╕й
М╕ж галактичних вигаслих дзеркал.

╤ св╕титься у темен╕ косм╕чн╕й –
Така складна будова й простота!
╤з року в р╕к традиц╕╖ предв╕чн╕
Наповнюють сакральн╕стю свята.

╤ додають упевненост╕ й в╕ри
У те, що з Богом розпочато р╕к,
Що цих з╕рок розсипан╕ сапф╕ри –
Це сльози щастя з янгольських пов╕к.

Що ц╕ летк╕ поср╕блен╕ сн╕жинки –
Лел╕тки наших чистих молитов,
А ц╕ поля багат╕ на ужинки,
Бо сам Господь ╖х плугом перейшов.

Отак з прав╕ку, з давн╕х л╕точислень,
Коли ще люди вчились у л╕с╕в
Красу вдихати спрагло, наче кисень,
Рад╕ти дню, умитому в рос╕…

╤ не тягнутись на стебл╕ гордин╕,
Щоб замогти Творця ╕ сивий час!..
А мудр╕сть – не захована у скрин╕,
А на поверхн╕, справжня, без прикрас.

Все – просте
 
Кр╕зь плазму мокрого в╕кна
Св╕й смуток вилити назовн╕
╤ зрозум╕ти, що весна
На завтра сонця жмен╕ повн╕
Тоб╕ усм╕хнено хлюпне –
╤ день новий ╕накшим здасться!
╤ все приземлене, сумне
Переросте у хвилю щастя,
Яка накотить зв╕дус╕ль,
Тебе накривши з головою…
╤ той полинний давн╕й б╕ль
Умить затягнеться травою,
А там – кульбабов╕ луги
Заусм╕хаються медово.
╤, вкотре сповнена снаги,
Ти на земл╕ почнешся словом –
Таким натхненним ╕ простим,
Бо все просте – першооснова:
В╕д чистих росяних краплин,
В╕д Бога, що постав з╕ Слова,
В╕д зернятка, що проросло
З-п╕д ╜рунту пагоном вологим,
В╕д р╕вчака, що стр╕мголов
Б╕жить по травах край дороги –
У лоно в╕чно╖ р╕ки,
З малого плину – у велике.
М╕ж дн╕в, нестримних, гом╕нких,
Життя таке багатолике!
Лише будь пильним ╕ лови
У ц╕й шален╕й круговерт╕
Ц╕кавий ракурс ╕ новий
Мазок на б╕лому мольберт╕,
╤ щось у звичному таке –
Просте й водночас незбагненне,
Як перше сонце боязке,
Як скарб любов╕ сокровенний.

Хата
 
Хато моя стара, ну як╕ роки там?..
А озирнешся – ╕ п╕в життя нема.
Сн╕г на тоб╕ полатаний, наче свита,
То вже не т╕ морози й не та зима.

То вже не т╕ химерист╕ купи сн╕гу,
То вже не так мете, як колись, в╕да?й…
Кинешся в цю пухку б╕лизну з розб╕гу,
А ╕з порога: «Д╕вко, ану вважай…» -

Бабц╕ така знайома вже засторога…
Хай ти ╕ще мала, та п╕знала все ж:
Варто в житт╕ над╕ятися на Бога
╤ на сво╖х близьких, безперечно, теж...

Вм╕ти розчути голос тво╓╖ кров╕,
Бути ╓диним ц╕лим ╕з ус╕ма,
Хто ╕з тобою зр╕с у тепл╕ й любов╕,
Кого з дор╕г вертала сюди зима,

Щоб у родинн╕м кол╕ зустр╕ти свята,
Сили набратись з р╕дного джерела.
Як же дбайливо горне до себе хата,
П╕р’я летить з осмиканого крила…

Як тут сьогодн╕ порожньо й безголосо,
Наче з плат╕вки пам’ят╕ стерто дн╕!..
Хато моя самотня, простоволоса,
Де прихилити серце сво╓ мен╕?

Станеш у дверях – протяг ╕з с╕ней ду╓,
Стисне нутро полинна якась журба!..
Бабо ╕ д╕ду, хто вам заколяду╓?
В╕тер х╕ба…

Там, де в╕н косить…

Ще сизий св╕танок
не вмитий
парним молоком,
ще сплять ящ╕рки
в незагребених
св╕жих покосах…
А ти – навпростець,
як та ласка,
розплетена й боса,
аби притулитись
до сонця
вологим чолом.

Ще клепле
тв╕й суджений
косу студену вгор╕,
щоб зр╕зати трави,
що св╕дчили вам
проти ноч╕.
А роси так╕,
що аж кв╕там
випалюють оч╕,
й подолок
тво╓╖ лляно╖ сорочки
змокр╕в…

Пташки
розсп╕вали д╕брови
на вс╕ голоси,
з надр╕зу
небесного лона
сх╕д сонця кервавить.
А трави
тремтять п╕д тобою,
розпатлан╕ трави!..
╤ чути здаля,
як посвисту╓
лезо коси…

А пром╕нь –
у пазуху,
пром╕нь,
немов ланцюжок,
впл╕та╓ться
пом╕ж нитками
черлених корал╕в.
А ти,
витираючи п╕т,
берегами все дал╕,
все важче
╕ важче
да╓ться пов╕тря ковток.

А там,
де в╕н косить,
поля,
мов рясне вишиття,
лисн╕╓
на сонц╕ гора,
перетягнута пла╓м.
А в╕н-то не зна╓,
м╕й падоньку,
в╕н-то не зна╓,
що ти,
як та брунька,
в як╕й зав’язалось життя…


А д╕д п╕шов…

А д╕д п╕шов за обр╕╖ орати,
Мов не на в╕чн╕сть, а на день чи два…
Розгр╕б турботи звичн╕ б╕ля хати,
╤з вилами пройшовсь коло хл╕ва.

Напхав у ясла с╕на, щоб корова
П╕д веч╕р не урвала молока.
Поправив у печ╕ тоненьк╕ дрова –
Й рудий огень ур╕зав гопака!

В думках розклавши нам╕ри по буднях,
Поворкот╕в, що молодь вже не та,
Що ╖м би т╕льки спати до полудня,
╤ усм╕хнувся… Ох, л╕та-л╕та.

Бо що йому, старому, ждати смерт╕,
Якщо життя трима╓ на плаву?
Ще сили ╓, аби кути п╕дперти.
А молод╕?? Нехай ще поживуть.

Отак соб╕ у роздумах ╕ прац╕
Провадив день старенький чолов╕к…
А св╕т гуд╕в м╕льярдами в╕брац╕й,
Як╕ зливались ув один пот╕к.

Зима лежала б╕ла ╕ кудлата,
Коли побр╕в за обр╕й сивий д╕д…
╤ в╕кнами заплаканими хата
Йому протяжно застогнала всл╕д.

Без помисл╕в сторонн╕х, без мети…
 
Без помисл╕в сторонн╕х, без мети
Г╕рськими закарлючками-стежками
Пульсуючим корабликом пливти,
Ловити в╕тру дихання руками.

╤ досхочу впиватися теплом,
Моза╖кою яг╕д ╕ травою,
Ожину зачепивши рукавом,
А хмаровиння – думкою легкою.

Подал╕ в╕д мирсько╖ су╓ти –
Де б’ють життям артер╕╖-потоки,
Де за плечима – спален╕ мости,
А в перспектив╕ – впевнен╕ш╕ кроки.

Де крон густих ф╕сташковий пломб╕р
У сонячн╕й тягуч╕й карамел╕
Ст╕ка╓ по хребтах високих г╕р,
Де солодко дзвенять пташин╕ трел╕.

Цей л╕с не тв╕й, ╕ ти йому чужа –
П╕щинка непом╕тна ╕ вразлива…
Та як у нього св╕титься душа,
Коли ти посм╕ха╓шся, щаслива!

На хвил╕ осен╕
 
Д╕вчинко ╕з очима,
як скло, вологими,
ти вже й забула,
як пахнуть ос╕нн╕ рими…
Св╕т тебе ловить,
обмотуючи дорогами,
наче бинтами
стерильними ╕ тугими.

Можна цей день узяти
╕ залпом випити,
але в╕д цього солодше
тоб╕ не стане.
Цей сивоокий дощ,
наче пес не прип’ятий, 
пробу╓ зализати
тор╕шн╕ рани.

Треться у шию
носом вологим,
леститься,
прагне твого тепла
наковтатись вволю.
Вся ця хандра ос╕ння –
маленька дещиця
з того, що перепасти
могло б на долю.

Можна втекти в╕д св╕ту,
замкнутись в кокон╕,
випасти непом╕тно
╕з цих реал╕й.
Хай соб╕ дн╕,
мов кон╕ переполохан╕,
мчать попри тебе стр╕мко
все дал╕ й дал╕.

Можна весни чекати,
немов пробудження,
книгу перегорнути,
не прочитавши…
Та повернути втрачене
вже не здужа╓ш,
кане у Лету
ос╕нь твоя
назавше.

Тож пропусти цю тугу
кр╕зь себе хвилею,
виплачешся –
╕ стане тоб╕ св╕тл╕ше!..
Там, де душа, мов птаха,
впаде безсилою –
вибухни
в╕ршем.

Щербата гора
 
Щербата гора викашлю╓ дим
Кр╕зь густу смерекову бороду…
Як добре прокинутися молодим
В об╕ймах ранкового холоду!

В поношених кедах ступити на мох,
Думками торкнутися в╕чност╕…
У цих волод╕ннях безмежних ти – бог,
Який не бажа╓ публ╕чност╕.

Напнувши в╕трило, палатку свою
В╕дпуска╓ш в зелен╕ повен╕:
Щасливого плавання кораблю!
╤ трюми травою наповнен╕.

Як т╕льки нависне туман густий
╤з люльки гори щербато╖,
Тоб╕ залиша╓ться т╕льки йти
╤ мох лоскотати п’ятами.

В напл╕чнику в тебе лиш поп╕л пожеж,
Бо св╕ту скарби вже розтрачено…
Дорога трива╓, допоки ти йдеш,
А в╕дстань? Не ма╓ вже значення.

╤ в час, коли обраний в╕рний шлях
Приведе до меж╕ над пр╕рвою,
Згадай, що тоб╕ нев╕домий страх,
Допоки у серц╕ в╕ра ╓.

По хмарах ╕ди, як Петро по вод╕,
Розв╕й сво╖ сумн╕ви повн╕стю,
Бо в╕льним по-справжньому станеш тод╕,
Коли в╕дречешся умовностей.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 15.05.2020 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=22315

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков