Версiя для друку Обговорити в форумi

Пережите

 В «Кримській світлиці» від 14.03.2020 р. прочитала публікацію Віталія Лазоркіна про деякі сторінки історії творення збройних сил України. Дуже вдячна і самому пану Віталію, і редакції газети за цей безцінний матеріал.
 Зараз на наших очах твориться історія нашої Батьківщини. Фактично, відбуваються тяжкі пологи, які не бувають легкими ні в людей, ні в держави, і в держави вони, мабуть, найважчі. Адже історію творять люди, громадяни цієї держави, і ці люди дуже різні. Одні сприйняли нашу Незалежність, як омріяне диво, про яке не можна було й мріяти в часи комуністичного терору. Та більшість в ті часи навіть не розуміли, що живуть в часи терору. Вони спокійно сприймали те, що їхнього родича чи сусіда арештували, засудили на 10 чи 25 років заслання, вірили, що той дійсно скоїв якийсь «гріх». Вони не відчували тієї несвободи, в якій жили, як орленя, яке виросло в клітці, і не знає, що воно народжене літати, а не сидіти за гратами…
 Вони простоювали щоденно після роботи по кілька годин в чергах, щоб купити хліб, молоко, чи ковбасу, яка була двох сортів: варена по 2.20, чи дорогоцінна «московська напівкопчена» по 3.80. І черги в часи «застою» чи «перебудови» були не завжди тому, що ковбаси було мало, а просто мало було торгових місць, де вона продавалась.
 Але я не про це хотіла сказати. Спогади Віталія Лазоркіна нагадали мені ці часи, часи пробудження національної свідомості, часи знайомства з національною елітою України, яка почала повертатися з тюрем і заслань. Згадались не тільки В’ячеслав Максимович Чорновіл і Атена Пашко, Степан Хмара, а і Левко Лук’яненко, який прямо в президії, на сцені написав «Акт про Незалежність України», який тут же був проголосований Верховною Радою… Згадались вірні і непримиренні борці за Незалежну Україну брати Горині, Михайло і Богдан. Згадались Микола Поровський, Сергій Литвин, які боролись в Криму за український Крим…
 Та, можливо, ці спогади так зачепили моє серце ще й тому, що багато років мого життя були тісно пов’язані з армією: 20 років на «точках» ПВО – протиповітряної оборони, і ще 14 — дружини військового керівника в звичайній середній школі.
 Я не можу похвалитися, що ми — мій чоловік і я боролись за створення української армії, в ті часи (1952-1978 — військова служба чоловіка) про це ще не йшлося, але і тоді можна було якось опиратися комуністичному режиму, намагатись бути людиною, а не безмовним істуканом, який сліпо виконує всі команди начальства. Можна було хоча б в сім’ї зберегти спілкування рідною мовою (солдати-телефоністи — підлеглі мого чоловіка, дивувались, що ми з ним розмовляємо по телефону українською мовою, і тут же з іншими — чистою російською).
 В українських родинах споконвіку недопустимим було вживання нецензурної лексики. Мого чоловіка дуже мучило те, що офіцери в своїй канцелярії часто вживали мат. Тому він, як начальник штабу дивізіону, ввів правило: не вживати нецензурну лексику. За порушення — штраф (хоч і невеликий, який ішов в якусь колективну скарбничку). Сміялись, але трохи почали слідкувати за мовою. А після нашого від’їзду з «точки» новий командир групи чотирьох дивізіонів, який приїхав сюди з півночі, дозволяв собі прямо на плацу поливати солдатів і офіцерів «багатоповерховим» російським матом, про що нам розповіли колишні «сослуживці».
 Відомо, що в СРСР всі офіцери обов’язково були членами партії, а до певного віку (25 років) всі ми були комсомольцями. Так от моєму В’ячеславу Максимовичу (він був тезкою В. М. Чорновола) якось вдалося не стати членом партії зразу після комсомольського віку, і він дотримався безпартійного статусу до травня 1965 року, хоч це було і непросто. 7 років ходив у старших лейтенантах, поки товариші не вмовили вступити в партію, бо могли відправити у відставку з вислугою 19 років і 11 місяців (не дотягнувши кілька днів до 20-річного стажу, який давав якісь пільги), без пенсії, без будь-якого житла. Маючи вже двоє дітей, не маючи «гражданської», тобто, цивільної професії і освіти, не маючи «на гражданці» власного даху над головою, довелося йти проти своєї совісті.
 Живучи на «точках» ПВО в Криму, ми були відірвані від тих паростків свободи, які вже пробивались у різних регіонах України. Добре, що наші рідні і шкільні друзі Слави жили на Львівщині, і ми щороку їздили туди у відпустку. В Стрию я вперше, ще до Незалежності, почула на березі річки Стрий наш Гімн і пісню про червону калину, що похилилася, у виконанні хору Будинку вчителя цього міста. Моя сестра навчила мене повстанських пісень, які були створені вже давно, та не виконувались. А найбільшу роль у нашому самовихованні, в пробудженні національної свідомості відіграли радіоуніверситети «Свободи», Бі-бі-сі, «Дойче велле», які ми регулярно, щоночі слухали на нашій останній «точці», і ніякі глушилки не могли зупинити наш потяг до правди і свободи.
 Після закінчення служби в армії в кінці грудня 1978 року, не без боротьби за місце під сонцем в прямому і переносному значенні цього вислову, в кінці серпня 1979 року ми оселились в казковому місці на березі Чорного моря. І на наше щастя, з 1 січня 1980 року в школах ввели посади військових керівників. Директор місцевої школи, котрий вже знав нашу сім’ю, відразу прийняв на цю посаду мого чоловіка, який відпрацював тут 14 років. З часом і я перейшла працювати в цю школу. Ми не приховували від колег свої проукраїнські погляди. В той час у Феодосійському регіоні військові керівники були в 17 школах. Займали ці посади офіцери-відставники тої армії, яка була ще в СРСР. І всі вони, крім одного, не сприймали ідеї національного відродження України.
 В тривожні дні ГКЧП всі чекали, чим все закінчиться. Якраз в той час відбувались серпневі збори військових керівників, на яких обговорювали і ці події. І коли ГКЧП отримало достойну відсіч, колеги мого чоловіка сказали: «Ну, що ж, Максимович, твоя взяла!». Всі ці керівники не стали громадянами України, хоч і прийняли присягу на вірність українському народу, а деякі з них вели активну антиукраїнську роботу в російських блоках і союзах…
 Я прожила на військових «точках» 20 років, і ось уже більше 20 років записую спогади про своє таке довге життя для своїх дітей, онуків, рідних (а може, не тільки для них?). «Щоб не сонним снились всі неправди», - як писав мій улюблений Тарас Григорович Шевченко.
 На цьому знімку - молода сім’я Осадчих 2.12.1958 року — в перший мій день у місті Севастополі. І саме з цього знімка, зробленого в перший день нашого сімейного життя, я почну свої спогади. Може виникнути питання: «навіщо»? Або, як писав Кобзар:
 «Нащо б, бачся, те згадувать,
 Що давно минуло,
 Будить бознає колишнє -
 Добре, що заснуло…»
 І дійсно, бували в нашому житті такі події, про які б краще й не згадувать. Як, наприклад, перший день приїзду в Севастополь на службу мого чоловіка після військового училища в місті Енгельсі. Саме в ті дні затонув крейсер «Новоросійськ», а разом з ним (з вини командування) загинула вся команда – 1800 матросів і офіцерів, бо не сподівались, що судно дуже швидко затоне, та ще й при цьому перевернеться, і всі загинуть.
 Похоронна процесія розтягнулась на кілька кілометрів, і це було страшне видовище, забути яке, мабуть, ніхто з очевидців не зможе…
 В ті давні часи серед більшості людей, не зв’язаних з армією, існував міф про щасливе й заможне життя офіцерів радянської армії. Вища, ніж в цивільних людей, зарплата (бо не знали, що не в усіх вона була дійсно вищою), забезпеченість житлом, військова форма (особливо красива в морських офіцерів і навіть матросів) - все це викликало якесь захоплення, заздрість і бажання дівчат стати «офіцершами». В мене такого бажання ніколи не було. Була можливість зайнятись наукою, та доля розпорядилась інакше…
 Після закінчення механіко-математичного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка я почала працювати вчителем математики в школі №2 міста Городок в 30-ти км від Львова. Поселилась у своєї колеги (кушетка чи диванчик в прохідній кімнаті, всі «зручності» - надворі). За квартиру платила 400 крб (рівно половину своєї зарплати). Навантаження в школі – це математика в двох 5-х класах, в 6 класі і креслення в 7-х класах. Цікаво, що 5-ті класи вчилися в першу зміну, а 6-й і сьомі класи — після обіду. Математику ставили першими уроками, креслення — останніми, причому, по одному уроку в день.
 На жовтневі свята поїхала до Львова до сестри Валі, яка ще навчалась в університеті, а коли повернулась, Дарка — моя колега, в якої я жила, розповіла мені, що приїхав у відпустку Славко Осадчий. Дуже хвалила його, і зразу ж виказала побажання, що ми повинні з ним одружитись. Славі теж всі наші спільні знайомі — мої колеги-вчителі - розповіли, що в нашій школі, яку він колись закінчив, працює нова вчителька, і теж розхвалили мене: і хороша, і співає, і шити вміє, і що нас треба поженити.
 Коли нас познайомили, ми не сподобались одне одному. Я не така вже й красуня, як він, напевне, сподівався, а він — в шинелі, та й зріст не гренадерський, а лише 168 см. Обоє були розчаровані…
 І, мабуть, нічого з того не вийшло б, та вирішили наші друзі обмити його нову зірочку, яку він щойно одержав (і звання старшого лейтенанта). Зібрались в учительському гуртожитку в Галини — вчительки фізкультури. Запросили туди і мене з Даркою. Трошки випивали, співали і танцювали. Я заспівала не дуже відому пісню, яку на наших студентських вечорах виконувала наша солісточка Люся Ройтман (влітку 2007 року мені сказали, що Люсі вже немає…). Не пам’ятаю, чи підіграв мені хтось на гітарі, чи співала я без супроводу, але Славі сподобалась і пісня, і виконання. Ось слова цієї пісні:
Чуть догорает вечер багряным закатом,
голубоватый месяц глядит к нам в окно.
Всё, что казалось прежде понятным,
стало сразу невнятным.
Остаётся сказать лишь одно:
Прощай, мой родной, не сердись на меня,
но я не могу так жить.
Пойми, что нельзя ни минуты, ни дня
себя пополам делить.
Если в чувстве былом нет уж прежней простоты,
Так зачем же играть будем снова я и ты.
Прощай, мой родной, не сердись на меня,
но я не могу так жить.
Я не забуду годы совместных скитаний.
Я не забуду дружбы, возникшей давно.
И если сердцу грустно вдруг станет и обратно потянет,
остаётся сказать лишь одно:
Прощай, мой родной и т. д.
 Я люблю цю пісню і зараз часом співаю її, бо ж вона повернула нас із Славою одне до одного.
 З того вечора ми почали зустрічатися. Він проводжав мене зі школи до будинку, де я жила, ми подовгу стояли в дворі, розмовляли. Потім я йшла до хати - готуватись до уроків і перевіряти учнівські зошити, а Слава — додому. І десь через тиждень він запропонував мені вийти за нього заміж.
 Для годиться, поїхала в Великосілки до батьків, спитати дозволу.
Часу було мало, бо Севастополь був закритим містом, потрібна була перепустка для мене, яку могли видати десь днів за 10.
 Їхала додому серед тижня, довелось відпрошуватись в школі. Директриса школи Коверга – подруга Анни Василівни - моєї майбутньої свекрухи, з якою я ще не була знайома, таки випитала, за кого я виходжу заміж, і, звичайно, розповіла їй про це. Ось цього Анна Василівна не пробачила мені до кінця свого життя: як я могла вийти заміж за її сина, не спитавши в неї дозволу? І чому я не сказала про це їй?
 Звісно, це повинен був зробити Слава, але, здається, він повідомив їй про своє одруження лише тоді, коли ми розписалися 24 листопада 1958 року в Черлянському передмісті Городка, в сільській раді, бо ЗАГС в Городку був зачинений через хворобу працівниці цього закладу, а нам треба було поскоріше оформити документи для перепустки.
 Тоді ми пішли в село до сестри Славиного друга - Богдана Русина — Софії, яка теж викладала математику в тій же школі №2, що і я, і вона повела нас в ту сільраду, де нас розписали. Заповнюючи анкети, ми шуткували і сміялись, і це – не дивно, бо ми зовсім не знали одне одного, і подія ця — така важлива і серйозна, здавалась якоюсь несправжньою…
 З сільської ради я пішла прямо в школу проводити урок математики в 6 класі, а Слава — додому. Так буденно пройшла ця видатна подія нашого життя. Ми навіть не «обмили» її, хоч, правда, мої батьки приїхали познайомитися з майбутнім зятем і свахою.
 Накрили стіл в мене на квартирі, познайомились, посиділи, а 29 листопада у Великосілках у нашій хаті відбулося весілля.
 Прямо з-за святкового столу — на поїзд - і в Севастополь, куди ми приїхали 2 грудня 1958 року, і цей день — початок нашого спільного життя.
 Я ніколи не запитувала себе, чому я так вчинила? Адже знала, що чекає мене дуже нелегке життя - не в місті, а на «точках» ПВО (протиповітряної оборони). Знала, бо Слава відразу попередив мене про це. Та виховання в умовах радянської дійсності підготувало нас не боятись ніяких труднощів, навіть шукати їх, щоб можна було їх «героически преодолевать»!
 Ось хоча б те, що моя сестричка Валя двічі їздила на студентську практику в Якутію, хоч це було й не обов’язково. Вже перша практика була важким випробуванням всіх її сил, адже добиралась вона туди 8 днів:  поїздом, потім 500 км по бездоріжжю на вантажній машині, а далі 40 км —тайгою пішки, а її речі – верхи на коняці.
 В ті часи геологи складали багато пісень про свою роботу, в основному, жартівливих. Так от про те, як добирались геологи до місць своєї роботи: «Путь до Магадана недалёкий, за полгода поезд довезёт, сколоти хибару, заведи гитару, и начни подсчитывать доход».
 Валя тоді добралась до бурової в кінці червня, коли там ще продовжувалась зима, а від’їжджала в кінці серпня, коли вже настала нова зима. Добре, що хоч ці дві практики відбили у неї бажання їхати працювати в Якутію після закінчення навчання в університеті, хоч і вдома, в Україні, в Рожнятові Івано-Франківської області, теж було нелегко.
 Та й випускники військових училищ, які за відмінні успіхи мали право вибору місця служби, часто вибирали Далекий Схід чи Крайню Північ. І не тільки тому, що там платили трохи більшу платню, а щоб випробувати себе. Їхали в далекі краї, не маючи ніяких гарантій, що пізніше їх переведуть служити в придатніші для життя місця.
 На щастя, Слава права вибору не мав, бо ніколи не був відмінником, зате завжди був чудовим спортсменом. Він займався найрізноманітнішими видами спорту: від легкої і важкої атлетики - до боротьби і всіляких ігор (волейбол, баскетбол, хоч зросту був невисокого, настільний теніс, шахи, шашки). І коли чемні діти складали іспити в школі, Слава і ще четверо його друзів - командою з 5-ти спортсменів захищали спортивну честь Городоцького району на обласній спартакіаді у Львові, причому, офіційно їх було не 5, а 25, і в кожного — по кілька учнівських квитків на різні прізвища.
 Зі стадіону, де проводились змагання з легкої атлетики (Слава добре бігав на 200 метрів), керівник Городоцького спорту Пітулько на таксі віз хлопців у басейн, де проводились змагання з плавання чи водного поло, а звідти — в спортивний зал на змагання з важкої атлетики, боксу чи боротьби.
 Для навчання часу не залишалось, тому після закінчення військового училища в місті Енгельсі на Волзі Славі довелось їхати служити не на Крайню Північ, чи Далекий Схід, а в таке «непрестижне» для випускників, але омріяне тими, хто вже дослужує до пенсії, місто, як Севастополь, як Крим. Славі Крим ввижався якоюсь екзотикою, де ростуть пальми, і, можливо, по них скачуть мавпочки…
 Коли я пишу про своє життя в Севастополі, чи в Євпаторії, чи в Феодосії, то це зовсім не означає, що саме в цих містах я і моя сім’я жила. Війська протиповітряної оборони, як правило, розміщуються не в містах, де, звичайно, є штаби полків чи дивізій, а на так званих «точках», тобто, в місцях, віддалених від міст, бо ж навіть з точки зору секретності не можна на очах усіх заряджати ракети, готувати їх до бойового чергування. А ще ракети управляються спеціальними станціями, поруч — радіолокатори, а їхнє випромінювання дуже шкідливе для здоров’я.
 2 грудня 1958 року Слава привіз мене в місто Севастополь, а точніше, не в саме місто, а на Максимову дачу, де ми прожили два місяці, перші два місяці нашого сімейного життя...
 Максимова дача — це колись була садиба багача Максимова, яку він побудував з розмахом і фантазією… Були там і штучні гроти, і струмочки, водограї, лісочок, басейн.
 Можна уявити собі, яка краса була тут до 1917 року. Пізніше всі ці залишки фантазії, краси, важкої праці тих, хто втілював в життя мрії Максимова, сучасні дачники розібрали до камінчика. Що-що, а руйнувати все «до основанія» нас навчали з перших днів жовтневого перевороту 1917 проклятого року.
 Та все ж я, як романтична особа, багато чого побачила цікавого і прекрасного в тих руїнах, бо моїм екскурсоводом був Слава.
 Уперше я побувала в самому місті Севастополі, куди ми зі Славою пішли пішки з Максимової дачі (а це кілометрів 5-7). Йшли по бездоріжжю, по багнюці, тому на нашому першому сімейному знімку я в грубих мештах на низькому підборі, які зовсім не пасують до плаття з матеріалу, назву якого – тафта – довго не могла пригадати. Саме з тафти я своїми руками пошила собі плаття на університетський випуск. Воно було дуже ефектне: темнозеленого «бутилочного» кольору, який переливався помаранчевим, досить декольтоване, але з великим коміром, до якого збоку я прикріплювала живу квітку гладіолуса.
 А через кілька днів ми поїхали в Севастополь вже на машині (вантажній, відкритій). Купили корито, виварку, пральну дошку, каструлі, одна з яких ще й зараз «жива», чавунну сковорідку (днями побачила, що і вона ще є, хоч я думала, що віддала її своїм вихованкам — сестричкам Жанні і Вероніці Кім, коли вони їхали вчитися у Сімферополь).
 І ще ми купили сокиру. Я, до речі, не знала, що сокири теж купують, мені здавалось, що сокири завжди водяться в сараях. Я так і сказала Славі, і ми довго сміялись й до кінця його життя шуткували між собою, коли сусіди приходили за плоскогубцями чи молотком - що вони, мабуть, не знають, що ці предмети можна купити в магазині, а самі вони в хаті не водяться.
 Взагалі, Слава любив пошуткувати, і це — добре, бо без гумору витримати життя на тих «точках», де ми жили-служили, при нашій соціалістичній системі було б значно важче.
 Так, приходячи на обід чи пізно ввечері додому, Слава часто казав-питав: «Чим тобі ще допомогти?» І це було смішно, бо служба в армії була організована так, що допомогти дружині хоч чимось було практично неможливо. Поїхати на базар за продуктами — ні, бо до міста далеко, ніякого транспортного зв’язку нема, а «готовність — 40 хвилин», тобто, тільки в час відпустки можна було робити щось поза 40-хвилинної зони.
 Так що забезпечувати сім’ю продуктами, тягаючи важучі сумки і сітки-«авоськи» доводилось мені самій. Овочі, фрукти, молочні продукти в важучих скляних пляшках, а пізніше — ще й з малою дитиною на руках…

 Фіолент — наша перша «точка»
 Після двох місяців життя на Максимовій дачі, де було кілька двоповерхових будиночків, продуктовий магазин, де можна було купити хліб, мило, «кільку в томатному соусі», цигарки і більше й не пам’ятаю, що, де були романтичні руїни, ми переїхали на «точку», де щойно наші солдати під керівництвом наших же офіцерів побудували три одноповерхові будиночки. В кожному — по дві однокімнатні і дві двокімнатні квартири, в яких — закрита веранда, коридорчик, маленька кухня і одна чи дві кімнатки (досить маленькі).
 Оце зараз думаю: «Як поміщалась в тих кімнатках сім’я капітана Буніна, в якій було троє дітей 3-6 років, та ще й 16-річна сестра капітана, ну і двоє дорослих?»
 В такій само ситуації була сім’я начальника штабу групи дивізіонів(!!!) Чернишова на нашій останній «точці» на Чауді: двоє вже дорослих дітей (хлопець і дівчина) в вузесенькій спальні, а бабуся - в стінній шафі, чи кладочці, в яку з великими труднощами засунули ліжко, і щоб на нього лягти, бабуся змушена була піднімати ноги вертикально вгору і розвертати їх вздовж ліжка. Ось так «гарно» піклувалась про своїх захисників країна розвинутого, процвітаючого соціалізму…
 Але повертаюсь на Фіолент. З цивілізаційних зручностей в нашій квартирі була лише електрика. Вода — з колонки, однієї на три будиночки, і яка взимку часом замерзала.
 Туалет — за сараєм, де зберігались куплені в в/ч за власні гроші дрова і вугілля, якими обігрівали квартири і варили на плиті їжу.
 Біля будиночків посадили деревця, в основному, абрикоси. Ми розподілили їх між собою, доглядали і поливали «свої» деревця. Спробували навесні розбити грядки і щось посіяти, але досвіду вирощування городини в умовах південної спеки і недостатнього поливу в нас не було, тож з того нічого не вийшло.
 Наша «точка» розміщалась на плато, довкола — гола рівнина, ні деревця, ні кущика, але недалеко була долина, в якій зеленіли дерева, було кілька хат, де жили люди, туди я ходила за молоком і яйцями.
 Крамниці в нас не було, тому за продуктами доводилось їздити в Севастополь, або в сусідню військову частину на мисі Фіолент, де  постійно стояла довга черга (а чим ще могли займатись жінки військових в таких армійських містечках?).
 Так почалось наше життя на Фіоленті. Казарма з солдатами, три маленькі будиночки, в яких у першу зиму жили чотири сім’ї. Телевізорів у той час в нас не було; добре, що Слава ще з парубоцьких часів мав радіолу «Муромец» - радіоприймач і програвач грамофонних платівок. З розваг на нашій «точці» ще було кіно, яке привозили солдатам і показували в казармі. Фільми привозили старі і погані, крутили їх по одній частині, з перервами після кожної. Щось не можу згадати жодного фільму, крім «Человека в футляре»…
 Саме взимку 1959 року на радіо започаткували програму «Радіоуніверситет культури». Найчастіше програми вів Іраклій Андроніков. Я не пропускала жодної, чекала наступної. Це давало відчуття якоїсь участі в культурному житті країни.
 Любили ми ще гратись в інтелектуальну гру з словником іншомовних слів: один з нас відкривав словник на будь-якій сторінці і пропонував другому розшифрувати значення слів на ній. Читали, хоч дістати якусь літературу було нелегко.
 Мене не полишало бажання почати працювати, тим більше, що в радянські часи люди, які не працювали десь в установі чи на підприємстві, вважались «тунеядцями», з якими влада боролася з допомогою і громадськості, і репресивними методами. Тож можна собі уявити, як почувалася молода людина, яка займалась якоюсь творчістю (наприклад, писала картини, як Катерина Білокур — геніальна художниця, яка мусила працювати в колгоспі, бо творчість не вважалась роботою). Поета Йосипа Бродського теж довго допитували, чим він займається, і ніяк не могли зрозуміти, що писати вірші, творити поезію — це теж робота. Так що «сидіти» вдома вважалось великою провиною, якщо навіть ти «сиділа», доглядаючи за маленькою дитинкою. Для цього вистачало декретної відпустки — 56 днів, а далі – виходь на роботу, а де дівати ту дитину, нікого не цікавило.
 Щоб отримати роботу, я щотижня їздила в Севастопольський міський відділ освіти, але заввідділом Шувалова говорила, що вакансій математиків немає. Ніби знущаючись, вона пропонувала мені роботу вчителя фізики, співів чи хімії, але не математики.
 Ходила я і в міськком комсомолу, адже числилась ще комсомолкою. Просила роботу хоча б піонервожатої, бо ж у мене був великий досвід роботи з дітьми і в шкільні роки, і під час навчання в університеті, коли ми проходили практику в школі і я за власним бажанням тривалий час заміняла вчителя математики і класного керівника в одному з класів. За кілька тижнів я тоді підготувала дуже цікавий збір загону, де діти показали все, що вони вміють: співали, танцювали (танцям я їх учила сама), готували їжу, принесли виготовлені своїми руками іграшки і предмети побуту. Все це було так весело і винахідливо, що їхня класна керівниця шкодувала, що не запросила на це дійство журналістів з радіо чи телебачення, яке у Львові вже працювало.
 Діти мене любили, називали «маленькою мамою» (тоді на екранах пройшов фільм з такою назвою), а потім цілий рік чи два призначали мені у Львові зустрічі, запрошували в гості до себе додому, а один хлопчик, дізнавшись, що нам з Валею потрібна квартира, домовився з батьками і ми весь 1955-1956 навчальний рік жили у них на квартирі на площі Ярослава Мудрого, де розміщалась автостанція, і гуркіт автобусів з 6 год. ранку не давав спати, хоч потім ми звикли і не звертали на те ніякої уваги.
 До речі, цей хлопчик — Саша чудово співав, особливо пісню з фільму «Діти капітана Гранта» і пісню юних нахімовців: «Солнышко светит ясное, здравствуй, страна прекрасная, юные нахимовцы тебе шлют привет» і т. д. А його молодший шестирічний братик починав ранок піснею «Домино, домино, снова встретились мы в этом зале», або піснею з кінофільму про солдата Бровкіна, якого блискуче зіграв Леонід Биков: «Если б гармошка умела все говорить, не тая…». І голос, і слух в цього малого були чудові, і ми з приємністю сприймали ці ранкові концерти.
 Але повернуся до Севастополя зими 1959 року і моїх пошуків роботи. Комсомол брав з мене членські внески і пропонував піти на курси з підготовки на роботу на якусь трикотажну фабрику, бо ні педагоги, ні піонервожаті їм були непотрібні.
 Вже значно пізніше мені говорили, що вчителі математики таки були потрібні в той час, але щоб влаштуватись на роботу, треба було дати тій Шуваловій хабаря (чула, що вона полюбляла «подарунки» у вигляді, зокрема, відрізів тканини для костюму чи плаття, покладених в кришталеву «ладью»). Я не мала ні грошей, ні можливостей в ту пору дефіциту, щоб зробити їй такий подарунок, тому так і не почала працювати, і це так мене принижувало й засмучувало, що мені соромно було писати своїм товаришам про моє життя і я втратила всі зв’язки зі своїми однокласниками й університетськими товаришами.
 Не зважаючи на віддаленість від культурного життя, я не скучала, заповнюючи дні якоюсь роботою. Ніяких зручностей, які б полегшували життя, в нас не було. Білизну виварювали і прали вручну, користуючись лише пральною гофрованою дошкою. Воду для прання носила я з колонки сама, бо Слава постійно був на службі. Час від часу їздила до міста за продуктами, причому, до асфальтової дороги, де ходили автобуси і машини, доводилось добиратися пішки. Командування військової частини могло б полегшити наше життя, видаючи нам продукти зі свого складу і записуючи їхню вартість, щоб в кінці місяця ми розраховувались. Саме так організовували наш побут на нашій останній «точці» на Чауді, коли ми там тільки поселились і ще не було крамниці. Все це залежало від командира полку Бичкова, але він був бездушною особою, якому, мабуть, давала насолоду можливість принижувати людей, робити їхнє життя якомога важчим.
 Солдатам щодня чи через день привозили свіжий хліб, запах якого розносило вітром на весь наш малесенький гарнізон, а ми пішки ходили за хлібом кілометрів за три, по бездоріжжю, болоті чи морозу, ще й пересікаючи глибоченьку балку…
 Про те, як «турбувались» про нас наші «отцы-командиры», свідчить ще такий випадок. В серпні 1959 року наш дивізіон поїхав на полігон (мабуть, в Ашулук, в Астраханській області). Командира заміняв замполіт. Я була вже на дев’ятому місяці вагітності, тому необхідно було замінити паспорт і змінити прізвище до народження дитини. Для цього потрібно було їхати в Балаклаву, бо, видно, територіально ми належали до Балаклавського району.
 Нас привчили, що свої проблеми ми повинні вирішувати самі, тому в один з жарких серпневих днів я зібралась і пішки пішла до асфальту. Відійшла зовсім недалеко і зустріла нашого замполіта, який на машині ГАЗ-59 їхав на нашу «точку». Думаєте, що він зупинився, запитав мене, куди це я в таку спеку вирушила, чи не боюся, що пологи можуть початися прямо серед степу? Та ні, він просто помахав мені рукою… і поїхав далі. А я пішла до асфальту, проголосувала на автобус до Балаклави, де ніколи до того не була, шукала, де та міліція і паспортний стіл, здала документи, і так  само добиралась додому. Через кілька днів довелося знову повторити таку подорож, щоб забрати паспорт вже з прізвищем Осадча.
 Ніяких змін на краще в житті нашого гарнізону не очікувалось, командування не обходило, як живуть родини офіцерів і прапорщиків, тому треба було щось робити, бо ж з народженням дитини я не могла б отак ходити за продуктами, не могла б возити дитину на медогляд чи щеплення. Довелося згадати, що «спасение утопающих — дело рук самих утопающих». Наші чоловіки підказали нам, коли на «точці» з’явиться командир Бичков. Ми, жінки, зібрались біля казарми і там піймали його для розмови. Я, хоч і наймолодша, але найсміливіша, запитала його, чи не на погибель він оселив нас на оцій «точці»? Він відповів, що це не він, а держава нас отут поселила. Я сказала, що хіба держава вимагає, щоб ми тут не жили, а мучились? Скоро в мене народиться дитина, потім в іншої офіцерської дружини, як ми будемо з дітьми забезпечувати життя своїх чоловіків?
 «А чого ви хочете?» - запитав він.
 – Ми вимагаємо, щоб нам давали машину на базар.
 - У вас тут 11 машин, - знущаючись над нами, сказав Бичков.
 – А ми можемо ними користуватись? - запитала я.
 - Ні, - відповів Бичков.
 – Тоді чому ж ви над нами знущаєтесь? — це знову я.
 — Ну, і що ж ви пропонуєте?
 - Щоб хоч один раз в тиждень нам давали машину для поїздки до міста.
 Зрештою, Бичков змушений був погодитись з нашими вимогами, машину (відкриту) нам давали, і потім, коли в нас вже був Віталік, ми раз на місяць їхали утрьох до міста з довгим списком, щоб запастись продуктами на весь місяць.
 Слава на цей день брав «відгул», Віталік на руках у вагітної сусідки Ріти їхав в кабіні, а ми в кузові. По дорозі я виходила на площі «Восставших» і тролейбусом везла Віталіка в поліклініку, де його зважували, робили необхідні щеплення, потім їхала з ним на базар, який тоді розміщався проти універмагу на березі Артилерійської бухти, де зараз стоїть пам’ятник російській повії Катерині.
 Я клала сина в кабіну, де за ним приглядав шофер, а сама бігла за продуктами. Слава теж виходив з нами на площі «Восставших», щоб купити в овочевому магазині на Великій Морській відро квашеної капусти, часом квашених огірків чи інших овочів. Звісно, що, не маючи холодильника, м’ясо, масло ми не могли закупити на місяць, то вже доводилось просити сусідів, щоб купували нам у їхні «базарні» дні...
 Таке ставлення командування до нас змусило мене прийняти рішення їхати народжувати дитину до батьків, які тоді жили на Львівщині, бо коли б пологи почалися вночі, а Слава в цей час був на чергуванні, то мені самій довелося б давати собі раду, бо навіть польового телефону в нас не було, сусідів в будиночку теж не було (з кожної квартири окремий вихід на вулицю), я не могла б навіть викликати Славу додому, щоб він мене відвіз до міста, бо з чергування його б не відпустили.
 Хоч ми й домовились зі Славою, що народжувати дитину я поїду в Великосілки, щось ми дуже затягнули з моїм від’їздом. Вересень виявився прохолодним, вода в нашому вуличному душі вже покривалася льодом, але я продовжувала приймати холодний душ щоранку; цю процедуру я ввела для себе ще в Одесі в 1953 році після того, як хворіла не то грипом, не то ГРЗ.
 Нарешті, десь 15 вересня Слава відвіз мене до Сімферополя, посадив на поїзд і я сама-одна поїхала на Львівщину. Пасажири - мої попутники в вагоні, переживали, чи не народжу я в поїзді, але обійшлось.
 Я не попередила батьків про свій приїзд, щоб не завдавати їм зайвого клопоту, хоч це було дуже нерозумно, адже добиратися в Великосілки зі станції Красне досить складно: спочатку треба чимось доїхати до Буська, куди не було регулярного сполучення і потрібно було добиратись попутним транспортом. Мені підвернулась вантажна машина, в кабіні якої сидів здоровий червонопикий чолов’яга, який на моє прохання посадити мене в кабіну, бо я в такому стані, що зверху їхати не зможу, зареготав, сказавши, що він теж не може їхати в кузові. Не пам’ятаю вже, чи вони хоч допомогли мені закинути в кузов чемодан, чи я сама це зробила, але те, що я за 5 днів до пологів їхала в кузові вантажівки, то це так…
 З Буська 11 км до Великосілок їхала автобусом, але від траси до села ще кілометрів 2-2,5. Добре, що там у двох будиночках жили люди (а в одному з них навіть батьки мого однокласника Павла Короля). Я залишила у них свої речі й пішла додому, а за чемоданом пізніше сходив батько.
 Пригадую, що за день до народження Віталіка ми з батьком збирали урожай горіхів. Батько палицею збивав, а я назбирала їх аж два великі лантухи.
 А наступного ранку в мене почалися пологи. Я зібралася у Львів (а це — 40 км). Батько хотів їхати зі мною (мама на той час була у Львові на курсах підвищення кваліфікації директорів шкіл), але я відмовила, мене тільки провели до дороги Київ-Львів, там я «проголосувала» на автобус.
 Я була в широкому пальто, яке маскувало мій стан, тому кондуктор запропонувала мені сісти не на переднє сидіння, а десь подалі, бо «зайде жінка з дитиною, то вам доведеться пересідати» А коли я їй сказала, що в мене вже відійшли води і на задньому сидінні я можу народити прямо в автобусі, вона дуже злякалася і всю дорогу хвилювалась, щоб цього не сталося.
 У Львові я ще заїхала до маминої подруги Соні, де ми завжди зупинялись, приїжджаючи в місто, побачила там маму і сміливо пішла на вулицю Герцена, де в наші студентські роки був пологовий будинок. Але його вже там не було! Люди, яких я запитала, де ж він тепер, побачивши, що він потрібен саме мені і невідкладно, негайно викликали швидку допомогу, яка доставила мене на вулицю Джамбула, де цього ж дня, 22 вересня, о 18 год. 20 хв. народився наш синочок, якого пізніше ми назвали Віталіком. Вага — 3 кг 500 г.
 Це була велика радість для мене і для Слави, хоч я й не могла побачити, як він прореагує на факт народження сина. А хотілось би побачити, та про таке ми не могли й мріяти, бо ні командування не відпустило б, ні грошей не було на поїздку до Львова.
 Дуже було прикро, що до всіх жінок приходили чоловіки, і лиш я лежала, як мати-одиначка, яка десь нагуляла дитину. Я навіть поплакала якось увечері, коли годувала свого синочка…
 25 жовтня літаком я повернулася в Крим, на нашу «точку». Слава зустрів нас у Сімферополі. Його товариші розповідали, як він зрадів, коли солдат, який виконував обов’язки листоноші, сказав лиш одне слово - «СИН!». Радості не було меж ще й тому, що, працюючи в умовах постійного опромінювання локаторними станціями, офіцери ППО боялись, що не матимуть дітей.
 А 30 жовтня — в мій день народження - Слава раптом прийшов додому ще до обіду з жахливою новиною: «Мене з 1 січня направляють на перенавчання в Улан-Уде на 10 місяців» - тобто, менш як за два місяці, бо добиратися в Улан-Уде треба було з тиждень.
 Що було робити? Про те, щоб їхати в таку далечінь, де ніхто нас не чекав з квартирою чи хоча б з кімнатою, серед зими, з малесенькою дитиною, - про це страшно було й подумати. Лишатись мені на Фіоленті з дитиною, одній? Як бути з продуктами? А якщо я чи дитина захворіємо? Та й яка ймовірність, що Славу повернуть сюди ж?
 Ні їхати, ні залишатись було неможливо. Лишався ще один вихід: відмовитись від цього відрядження. І Слава зробив такий крок: написав рапорт, що він відмовляється їхати в Улан-Уде.
 Армія дуже не любила, коли служиві відмовлялись виконувати накази. Це могло мати дуже серйозні наслідки, аж до демобілізації без жодних пільг, а роботи і житла не було ні в мене, ні в Слави, а у нього ще й не було ніякої «гражданської» освіти або хоча б професії. Сідати на шию батьків? Словом, ситуація була критична. Кілька місяців ми не знали, що нас чекає.
 Після повернення з відпустки Славу понизили в посаді: з капітанської він повернувся на посаду, з якої колись починав. Зате ми переїхали ближче до міста Севастополя, в Дергачі. А відмова від поїздки в Улан-Уде, та ще й вперте небажання Слави стати членом партії — єдиної в СРСР, яка була «умом, сердцем и совестью» нашої епохи, привели до того, що він замість трьох років ходив у старших лейтенантах цілих 12.
 А це — і низька зарплата, і постійне приниження від молодших від тебе командирів. І все ж ми ніколи не шкодували, що не поїхали в монгольські степи, а залишились в Криму. Все ж таки Крим — чудесний край, море, гори, теплий клімат, хоч, живучи на відкритих всім вітрам площадках, далеченько від моря і гір, ми не відчували, що живемо майже в субтропіках, та все ж влітку вдавалось скористатися пляжем, морем, а восени — поїсти винограду…
 Та не подумайте, що все наше життя на Фіоленті після 30 жовтня – це суцільне очікування всіляких неприємностей. Ні, життя продовжувалось із своїми великими чи малими радощами, заняттями, успіхами і тривогами… І українськими тривогами також…
Алла ОСАДЧА
м. Феодосія

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 03.04.2020 > Тема ""Білі плями" історії"