Версiя для друку Обговорити в форумi

1. Не забути взутися

Влітку я вийшла з лісу і ступила на польову дорогу, м’яку і теплу. Раптом подумала, що можна йти босоніж, як у дитинстві. Як тільки торкнулася землі, то відчула себе ланкою, яка зв’язує небо і землю.
Я так і не навчилася ходити по гострій стерні чи кострубатій ріні, щоб не відчувати болю. Зліва від брами лопотіла під дощем благенька церата намету Василя Габора з його «Приватною колекцією». Наметів було мало. Людей теж. Видавцям різко збільшили плату за оренду, а у відвідувачів бракувало грошей на книжки, які теж подорожчали. Чомусь про це ніхто не пише, але Форум видавців у Львові вбиває сам себе непомірною жадібністю організаторів. Чомусь на Книжкових толоках знаходяться спонсори і учасників приймають власним коштом. Дія голки, на яку підсадили українське суспільство 26 років тому, слабшає. Ліпше бути скромним книгоношею і їздити по містах України, ніж платити грубі гроші за місце та інші конче потрібні речі. Вся ця помпа зі свинями на сцені Оперного театру, культами осіб, ламанням парканів і вишиванками для запрошених іноземних письменників – дешева імітація культури того світу, куди нам милостиво дозволено їздити без візи. Поки що.

Висока полиця

В сучасній українській культурі немає поняття «високої полиці», і на Форумі - теж. Тут тобі «Приватна колекція», там «Апріорі», там десь в-во Жупанського, а поміж ним скирти гною у вигляді псевдонаукової літератури, клонованих бестселерів, дилетантського укрсучліту, книжок для дітей про лайно. Той хаос діє як кислота на мармур і певно, що вигідний великим гравцям видавничого бізнесу. Бо держава підтримує комерційних монстрів, замовляючи у них не мармур, а кислоту дилетантства, космополітизму, літературну наркоту, які роз’їдають українську ідентичність, готуючи до грандіозного розпродажу України. Привчаючи до формули: ”Свій від свого по чуже”.
Я бачила людей, які прямували до потрібних стендів, не зупиняючись, доки не знаходили те, за чим прийшли. Ціни викликали у них легкий параліч. Таких цін нема навіть у Польщі. Втім, польським колегам теж було не по кишені заплатити за місце у Львові. Перший дзвінок продзвенів. Я придбала аж 5 книжок, і всі з високої полиці, стоячи босоніж на траві перед ними.

Популярні письменники

Популярні письменники схожі на породистих собак. Їх розчісують, обрізають хвости, дресирують і тягають по виставках задля медалей. Вкладають у це великі гроші. Їх розплідники – великі комерційні видавництва. На них милуються, роблять з ними селфі, купують їх книги задля автографів. І наче мавпи повторюють чужі слова з чужих думок. Але насправді вони люблять вірного блохастого Бровка, який і захистить, і зігріє, і гавкне, коли треба...

Спілкування

Я не вірю балачкам на публіку, круглим столам, дискусіям, бо вони нічого не змінюють, лише викликають почуття, що з тебе якісь розумники роблять дурня.
Справжнє спілкування – зустрітись випадково з гарною людиною і хвильку поговорити про книжки чи життя. Цього нам буде не вистачати. Не конче при цьому робити веселу міну: світ-бо котиться в прірву.

Надія

На зміну скандально-гламурному поколінню тусівочників, виплеканих на письменницьких віллах, грантах і преміях з Європи, приходять брутальні хлопці й зухвалі дівчата, які може й кострубато пишуть, зате щиро, і вміють їздити на байках і стріляти. Їм не загрожує епідемія політкоректності й вони не претендують на Нобеля навіть у снах. І навіть на Коронацію. Вони втримають врешті нам Україну в Україні. Згадаєте колись мої слова. Епоха фарисейства і показухи закінчується. Епоха проплачених рейтингів, продажних експертів і критиків.

2. Казати правду чи «розганяти зраду»?

Я не здивуюся, як спогади людей, що воювали чи воюють зараз на Донбасі з московськими окупантами, визнають такими, що закликають до насильства. Їх зараз відфутболюють більші видавництва і намагалися не пустити на Книжковий Арсенал. До того, ж письменники-кон’юнктурники вважають, що вони потрафлять краще про це написати. Хай краще сидять в окопах, а ми будемо про них писати.
Частина українського суспільства, навіть свідома, не хоче знати правди. На якій Луб’янці був написаний слоган «розганяти зраду», не знаю, але точно не в Україні. Щось я надто часто це чую від тих, хто, закутавшись у картатий плед, з філіжанкою кави, мріє про Париж і не хоче чути про те, як почувають себе люди на лінії фронту. Як воно сидіти з дітьми в підвалі під обстрілами. Я читала колись текст дівчинки про це, поданий на дитячий конкурс. Вона не отримала жодної нагороди. Отримали малі кон’юнктурники.
Зрештою, пора зрозуміти, що війна – скрізь, особливо, в культурі. Ринок проти культури, влада проти культури – ось так виглядає Тридцятилітня війна. Після неї прийде чума, як це було у 17 ст. в Німеччині. Андреас Гріфіус писав про «скарби душі, утрачені навіки», що страшніші за пожежі, руїну і моровицю. Та що там Гріфіус, почитайте «Поза межами болю» Осипа Турянського.
Був Шевченко і був Гоголь, агент охранки. Був Іван Франко і Богдан Лепкий, був Григір Тютюнник і був Гончар, був Стус і був Іван Драч. Одні «розганяли зраду», інші їх за це засуджували. Зріла доросла людина не буде ховатись під ліжко і стогнати, що її задовбали війною. Перепрошую, правдою. І вік тут ні до чого.
Правда не пригнічує, вона показує шлях до вирішення проблем, заохочує до боротьби. Її мета – не нав’язувати суспільству думку, що «все погано», що «з усім поганим можна впоратись спільно». Якщо ви цього не розумієте, то краще мовчіть. Це – не шляхетна емпатія, якою ви так пишаєтеся, а страх втратити зону комфорту.

22-27 вересня 2019 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 20.03.2020 > Тема "Резонанс"