"Кримська Свiтлиця" > #10 за 06.03.2020 > Тема "Українці мої..."
#10 за 06.03.2020
╤ВАН НИЗОВИЙ
Поет ╕ час
╤ван Низовий (03.01.1942 – 30.09.2011) – укра╖нський поет-ш╕стдесятник, проза╖к, публ╕цист, журнал╕ст, просв╕тянин, громадський д╕яч. Народився в с. Рудка Марк╕всько╖ с╕льради Штеп╕вського (нин╕ – Б╕лоп╕льського) району Сумсько╖ област╕. У п╕вторар╕чному в╕ц╕ залишився круглим сиротою. ╤вана Низового та його сестру виховувала бабуся. Майбутн╕й майстер слова довол╕ рано опинився у вир╕ дорослого життя, уроки й випробування якого сформували ╤вана Низового як ц╕л╕сну особист╕сть ╕ палкого патр╕ота Укра╖ни, що яскраво в╕дбилося в ус╕й його творчост╕. Писати й друкуватися почав 1960 року, працював у редакц╕ях районних газет. Зак╕нчив факультет журнал╕стики Льв╕вського ун╕верситету ╕мен╕ ╤вана Франка. У с╕чн╕ 1964 року в Ужгород╕ за редакц╕╓ю Петра Скунця вийшла перша зб╕рка поез╕й «Народжуються кв╕ти». ╤з весни 1966 року життя ╤вана Низового назавжди пов’язу╓ться з Луганщиною, де протягом 45 рок╕в ╕ до к╕нця сво╖х дн╕в в╕н самов╕ддано й безкомпром╕сно творив укра╖нську Укра╖ну, переймався долею укра╖нсько╖ мови, державност╕. Понад 10 рок╕в працював в обласних газетах, був старшим редактором обласно╖ телев╕з╕╖, консультантом сп╕лчансько╖ орган╕зац╕╖, керував обласним л╕тературним об'╓днанням. Член НСПУ – з 1972 року. 1992–1998 рр. – голова Лугансько╖ обласно╖ орган╕зац╕╖ НСПУ. Член ВУТ «Просв╕та» ╕мен╕ Тараса Шевченка. Заслужений д╕яч культури Слобожанщини. Автор понад 100 зб╕рок поез╕╖, прози, публ╕цистики, переклад╕в, твор╕в для д╕тей. Книги ╤вана Низового виходили в Ужгород╕, Львов╕, Р╕вному, Ки╓в╕, Сумах, Донецьку, Луганську й ╕нших м╕стах Укра╖ни. Твори письменника перекладалися багатьма мовами св╕ту. Лауреат м╕жнародних л╕тературно-мистецьких прем╕й ╕мен╕ брат╕в Лепких, ╕мен╕ Олекси Г╕рника та прем╕╖ за кращий музичний тв╕р-оратор╕ю «Лелече». Нагороджений медаллю «Буд╕вничий Укра╖ни». Помер ╤ван Низовий 30 вересня 2011 року. Похований у Луганську. Посмертно нагороджений Орденом Покрови Пресвято╖ Богородиц╕.
* * * В╕дродись, Укра╖но, не лишень хрестами На могилах козацьких посеред степ╕в, А й вс╕ма в╕ковими, В найглибших глибинах, Пластами, Що ховають в соб╕ Незл╕ченн╕сть Народних Скарб╕в. П╕дн╕мись, Укра╖но, Зд╕ймись над св╕тами, ╤ не т╕льки св╕там, А й соб╕ доведи, Що не покритка ти, Упосл╕джена геть «москалями» Й байстрюками пропита в нестямн╕м розгул╕ Б╕ди! Укра╖нься, Вкра╖но... 1990
* * * Весел╕ ми й дотепн╕, бо – хохли, ╤ справно ведемо хохлячу справу: Жартуючи, сус╕дам в╕ддали ╤ добру славу, ╕ свою державу, ╤ назву Русь, бо нащо нам вона На вдачу нашу, розумом ледачу, Й С╕рковий череп (то вже дивина!) – До шапки Мономашо╖ вдодачу. А що вони – сус╕ди – нам дали Натом╕сть, на веселе розгов╕ння? Вони дали нам повен в╕з хули Та повне ╕сторичне безгом╕ння, Та ще «язык могучий», Залюбки Оздоблений «крутими» матюками, Щоб власн╕ проковтнувши язики, Ми «штокали» чужими язиками. О, ми так╕ – н╕чого нам не жаль: Н╕ г╕дност╕, н╕ Гоголя, н╕ Гал╕ – Аби лиш задушевний брат-москаль Не нахромив нас гузнами на пал╕. Все забирайте – в нас того добра, У нас того вина – та й повн╕ чаш╕... Не можемо в╕ддати лиш Дн╕пра Та ще могил – Вони давно не наш╕. 1993
* * * Моя Вкра╖но – рано в╕кова, Куди ж бо ти, Стриножена й безкрила? Трава могили давн╕ покрива, А чим нова покри╓ться могила? Вони ж згор╕ли, трави запашн╕ – Один бур'ян буятиме в ру╖н╕, ╤ ми, Що народились в Укра╖н╕, Помрем безславно в р╕дн╕й чужин╕. Не до смаку прокисле вже вино ╤ зг╕ркла хл╕ба житнього шкуринка, ╤ сина-яничара вже давно Кляне з могили мати-укра╖нка. 1993
* * * Ми – народ ун╕кальний. Нам легко ╕ «цвенькать», ╕ «штокать», Занехаявши зовс╕м прамову свою золоту, Обирати чужинця в гетьмани й саджати на покуть Не святого мес╕ю – вс╕ляку сльоту й страмоту! Ми зреклися й могил. Бо╖мося творити державу. Ми не вм╕╓мо стати самими собою – Людьми... ╤ читаючи нин╕ ту славу, як в╕тер, тужаву, Й оглядаючи шаблю, в╕д кров╕ чужо╖ ╕ржаву, Ми не зна╓мо, хто ми: Чи ми, чи насправд╕ не ми? 1994
* * * Вони вже ╕дуть – зар╕зяки московськ╕, Готов╕ давно ╕ на все: Попереду псевдомоскаль Жириновський По-фюрерськи голову гордо несе. Вони вже ╕дуть – «демократи» рос╕йськ╕ – Без роздум╕в зайвих ╕ сл╕в, Вони ж бо по-братськи, Вони ж бо по-св╕йськи, Вони ж бо смертельно обн╕муть хохл╕в! А ми у сво╓му нер╕дному дом╕, В голодн╕й судом╕ й тремт╕нн╕ кол╕н, На Сх╕д позира╓м, ╤ще не св╕дом╕ Того, Що гряде ╕з московських стор╕н. 1994
* * * Прокинувся – держава вже не та Й народ не той – Уже нап╕вдержавний, А древня наша мова золота ╤ св╕тла самост╕йницька мета Зневажен╕, ╤ славень наш – безславний, ╤ прапор наш – «п╕д сумн╕вом», ╤ герб Не до вподоби зрадникам-забродам... Кричу – мовчу... Язик м╕й геть отерп, ╤ крик-мовчання розрива╓ рота. 1995
* * * Яничари ╕ мамелюки – На козацьких шаблях ╕ржа – Наша п╕сня вас кожним звуком, Забуваючи, зневажа. Мова р╕дна вас кожним словом, Не оплакавши, забува, Будякова – не ковилова Сл╕д нечистий ваш похова Праземля! Ви – чужих чуж╕ш╕, – Проклина╓мо вас ус╕х! Й не про вас ц╕, м╕ж ╕ншим, в╕рш╕, А про наш не в╕дмитий гр╕х… 1995
* * * Держава – це я: Незалежний ╕ гордий мовчун Та ще й терпеливець – У Бога терп╕ння позичив – Св╕й чорний сухар У прот╕чн╕й вод╕ розмочу ╤ в╕рш╕, Не г╕рш╕, н╕ж сит╕ поети, Мугичу; Музичу про себе: Усе протече мимот╕ч, А п╕сня, мов жайв╕р, Брин╕тиме у високост╕, Й Великодн╕ вс╕ З чорнобуддя стоклятих стор╕ч Водночас настануть ╤ прийдуть до мене у гост╕. Держава – це я... 11.12.1995
* * * о Ор╕яно омр╕яна… …р╕яна… …╕яна… Богу якому молитися… …литися… …итися… …предк╕вська слава по Дикому полю розв╕яна – прапранащадкам журитися – не розжуритися полечко…олечко…ечко… воно ж недалечко наше минуле замулене забур’ян╕ле Калку загублено в безв╕стях ╕ Берестечко горе-м╕стечко козацьке розтерзане т╕ло о Ор╕яно-княз╕вно-моя-несм╕яно плачеш п╕снями по ц╕лому… …╕лому св╕ту чайки кигичуть… журавки курличуть… краяни кличуть сестер ╕ брат╕в ╕ не чують одв╕ту… 10.09.1996
* * * о Ор╕яно духмяно аж п'яно де чебрецями а де ковилою синьо-смарагдово-золототкано понад Айдаром Осколом Сулою Уб╕ддю Либ╕ддю Уда╓м Супо╓м Убортю Прип'яттю аж бо до Св╕тязя древледревлянськ╕ кургани насуплен╕ обер╕гають праки╖вських витяз╕в у праземл╕ що д╕бровами кри╓ться ╕ прап╕снями до стогону кра╓ться в Стугн╕ остуджен╕й все переми╓ться замохов╕ле в минул╕м до крайнощ╕в Ятрань ятриться ╕ зор╕ мов ятер╕ теч╕ю ноч╕ ф╕льтрують ╕ св╕тяться оч╕ тво╖ Ор╕яно-праматере в тисячол╕ттях... 29.09.1996
* * * Одначе, не треба позиц╕й здавать!
В туман╕ хова╓ться тьма ворог╕в. Нема╓ п╕дмоги. Не видно бог╕в. Голодн╕ гармати – а чим годувать? П╕дмочено й порох – душа не горить. Знев╕ра чадить – блиск очей ви╖да. Живо╖ б води, але кров – не вода, Щоб лити задарма… Та що говорить! Одначе, позиц╕й не треба здавать, Бо хто ж тод╕ ляже к╕стьми на пут╕ Тьматьмущ╕й орд╕? Хто знамена свят╕ На сил╕ здобудеться знов п╕дн╕мать?
Смертельне затишшя. Н╕мують сич╕. Згаса╓ багаття – трава догора. Лиш ген, п╕д курганом, де вовча нора, Ще кл╕пають дв╕ зеленяст╕ св╕ч╕. Куди наступати? ╤з ким воювать? Довкола – н╕кого з вогнем у душ╕, Не дишуть приморен╕ товариш╕…
Одначе, не треба позиц╕й здавать! 16.12.1996
* * * Вор╕женьки св╕йськ╕ та домашн╕, Ще й от╕, з чужо╖ сторони, Предков╕чн╕ наш╕ й учорашн╕, Нин╕шн╕ так зван╕ братани, Як же ми без вас, до болю кревних, Аж досмертно кровних – У майбуть Шлях прокладемо в часах буремних, Трупом протору╓м св╕тлу путь?! Жад╕бност╕ вашо╖ нам треба, Думки твердолобо╖ нам тра, Щоб на тризуб нахромити небо Й прив’язати Бога до Дн╕пра; Треба нам ординсько╖ жадоби, Ман╕╖ нам треба, далеб╕, Щоб з чужо╖ вирвати утроби Тельбухи, ╤ вставити соб╕; Ки╓вом, ╕ Щеком, ╕ Хоривом Закусивши лютий самограй, Жити, хоч брехливо, та щасливо, Так, щоб аж грим╕ло з краю в край! 1996
* * * хохлянд╕╓ ненависна страждаю тво╖м стражданням краюсь на шматки н╕хто не виганя з твойого раю пекельного ╕ в ньому залюбки рабу╓мо ╕ зводимось н╕нащо попихач╕ посм╕ттюхи старц╕ нема╓ краю виродитись краще в н╕що ан╕ж рай-радощ╕ оц╕ хохлянд╕╓ в╕дновлена ру╖но св╕домост╕ й традиц╕й в╕кових в╕дчуй нарешт╕ в м'язах вузлових священний б╕ль що зветься – Укра╖на! чужу парсуну з чистого лиця з╕рви й спали на вогнищ╕ купальськ╕м засм╕йся розкр╕пачено й по-панськи в╕д Сяну до Дн╕пра ╕ до Д╕нця щоб на Дону почули й на Кубан╕ не посм╕х а козацький дужий см╕х довол╕ вже ловить москальських бл╕х в чудному бутафорському жупан╕! серпень 1996
* * * Занехаявши р╕дну мову ╤ зневаживши власний р╕д, ╤нш╕й мов╕, Чужому слову Не навчилися ви, Як сл╕д, – Пр╕сну суржикову полову Перемелю╓ ваш язик... Кричите ж про двомовн╕сть Знову Так, Що крик переходить в рик.
Лиш у свята ╕ще До чарки Наш мугичите ви Мотив, Яничари ╕ яничарки, Блудн╕ сестри й кати-брати.
1997
* * * Не люб╕ть Укра╖ну лише на словах, Не складайте присяги лишень паперов╕ ╥й на в╕рн╕сть – Без вас вона в╕чно жива ╤ м╕цн╕╓ в╕д вашо╖ в╕д нелюбов╕! Не паплюжте ╖╖ поривання святе Мати власн╕ пут╕ ╕ над╕йн╕ причали – Укра╖на стократ вам в╕ддячить за те, Що ╖╖ не любивши Ви просто мовчали.
1998
* * * Вам ще п╕д силу Знищити ф╕зично Мене Й спалити скромний м╕й Доробок, Заплечних справ Ум╕л╕ чорнороби, Залюблен╕ в кат╕вство Фанатично. Але ж н╕коли, Виродки без роду, Безбатченки лих╕ Без Батьк╕вщини, Не винищити вам Мого народу, Що у сво╖х твор╕ннях незнищимий! 1998
* * * Вироджу╓мось в половц╕в – Щоправда, Вони були коч╕вники, А ми Ос╕дло живемо в численних градах, ╤, як поет писав, Нас тьми ╕ тьми. Пов╕льно перетворю╓мось в гунн╕в – Та ж т╕ чуж╕ пустошили кра╖, А ми сво╓, обпльовуючи, гудим, Обрубу╓мо корен╕ сво╖. Ми половц╕, ми гунни, ми сармати, А ще хохли, при сварц╕, й москал╕, Х╕ба ж нас можна в нац╕ю з’╓днати На ц╕й – чуж╕й для вс╕х – Сво╖й земл╕?! Ми з лютих л╕т не винесли уроку Патр╕отизму д╕йсного, Тому ╤ молимось Чужому богу – Блоку, ╤ безоглядно в╕римо йому, Що… ск╕фи ми, Що… Аз╕╖ ми д╕ти, Покликан╕ ламать чуж╕ хребти, – А ми ж сво╖м не вм╕╓м волод╕ти, То де вже нам чуж╕ обнять св╕ти! Ми – байстрюки безлико╖ комуни, Праправнуки найб╕льшо╖ орди, – Не гунни ми! Давно пощезли гунни У безв╕ст╕. ╤ нас несе туди. 2000
* * * Чекати усп╕ху дарма, Якщо б╕ля керма Сидить н╕кчема ╕з н╕кчем ╤ маже все квачем.
У нього ж сов╕ст╕ – нема: В╕н краде крадькома Усе, що трапить на шляху В годину цю лиху.
В╕н Бога в серце не прийма, А чорта – перейма ╤ так укуп╕ з ним гуля, Що аж дрижить земля.
В╕н зводить храми й терема Тому, за ким тюрма Рида╓ ридма. А в тюрм╕ Сидять глухон╕м╕…
А ми – з сумою… Нам сума Вчепилась не сама За плеч╕. Той, хто з чортом пив, ╥╖ нам почепив. 2000
* * * Нашу мову св╕домо псують, Препарують ╖╖, А по сут╕ Викривляють сам╕с╕ньку суть Закор╕нення в р╕дному грунт╕ Укра╖нства. Не може, мовляв, ╤снувати якесь укра╖нство Там, де «руська справ╕ку земля ╤ московсько-слов’янське ╓динство»! Що ж я можу сказати на те? Шов╕н╕сти з П╕вн╕чного Сходу Посягають на наше святе – Самобутн╕сть народу ╕ роду, Що перв╕сн╕ший в╕д москаля Й несум╕сний з ординським началом, Адже першою наша земля Первозванних добром зустр╕чала! Адже наш╕ велик╕ княз╕ Правували з високого трону Ще тод╕, як в московськ╕й тайз╕ Не було н╕ хреста, н╕ закону!
Та про що це я, люди, кажу? Автохтон – ╕... найб╕льша меншина, Я ж ╕ дос╕ не встав – я лежу Й п╕д╕ мною лежить Укра╖на; Хоч моя, та все’дно не моя, Хоч ╕ в╕льна, та втрич╕ залежна, Бо схот╕ла вернути ╕м’я Сво╓ власне, в╕д Бога належне; Бо по-сво╓му крикнула в св╕т: «Я – держава, я маю клейноди ╤ не вбили за тисяч╕ л╕т Ан╕ мови мо╓╖, н╕ вроди! Я – держава! Я маю права...» О, Вкра╖но! Кому тво╓ право До вподоби?! ╤мперська Москва Тво╓ право касу╓ лукаво. Яничари – тво╖ байстрюки, До десятих кол╕н москаленки, Знову душать тебе залюбки – Не потр╕бно ╖м р╕дно╖ неньки! Генетично ╖х вабить чужа, Не скупа на хабар ╕ подачку, Ще й до того ж вона – «госпожа», – ╥й подайте Вкра╖ну-кр╕пачку!
Я хрон╕чно хвор╕ю, Але Все ж найдужче з обиди хвор╕ю, Що в╕д╕брано щастя мале – Укра╖нську мою ейфор╕ю! Я не можу змиритись н╕як (Та чи й можна з таким-от змиритись?!): По-вкра╖нськи лишень до собак Я звертаюсь, щоб наговоритись. Л╕зуть злигодн╕ в чесну с╕м’ю, Що не вм╕╓ н╕чим гендлювати, Я ж см╕юсь артистично – вдаю, Що ум╕ю як сл╕д газдувати. А вноч╕, в глухот╕, в самот╕ Я рахую сво╖ «кап╕тали»: Ще н╕коли в некращ╕м житт╕ Так брутально мене не топтали! 2000
* * * Не розсипайте б╕сер сл╕в Перед усм╕хненими щиро Данайцями! Нехай ╕з миром, Насолодившись щедрим пиром, С╕длають знов сво╖х осл╕в ╤ жар захмелених гол╕в Везуть додому, наче вирок Вже остаточний. А дари – На вогнище! Вони ж бо варт╕ Згор╕ти в очищальн╕й ватр╕, А поп╕л – поп╕л на в╕три, На швидкойдуч╕ крутохвил╕, На кост╕ ворога в могил╕, На груди висхл╕ та безсил╕ Сус╕дки – «старшо╖ сестри»! Не розсипайте б╕сер сл╕з – То ж найкоштовн╕ш╕ перлини, Не пригортайте жар калини До обезкровлених бер╕з, Проливши г╕ркоту кровини На ╕сторичний б╕лий зр╕з! 2000
* * * Запам’ятав до нових в╕ник╕в, Коли широкий св╕т сп╕знав: Усе, що поза Укра╖ною, – Для мене т╕льки чужина! Любивши подорожувати, Н╕коли я не забував Той край ╕ той л╕сок, Де мати Лежить в могил╕ пом╕ж трав. ╤ хоч було мен╕ сутужно ╤ тужно, без полегш╕ сл╕з, Та в╕дчував я небайдуж╕сть Стареньких цвинтарних бер╕з До горя тихого; Бузкова Мене вт╕шала голуб╕нь ╤ ковзалась нап╕вказкова Ставковим плесом хмарки т╕нь; ╤ в очерет╕ шелест╕ли Мабуть, русалки водян╕; ╤ все, Роками набол╕ле, Повол╕ го╖лось в мен╕… 2001
УКРА╥Н╤ Окрали вкотре вже тебе, Встосоте зрадили…
А небо Так само горнеться до тебе, Таке ж господньо-голубе ╤ благов╕сне, А хмарки, Мов б╕л╕ янголи, Над нами Пливуть так само ╤ так само Кр╕зь терни св╕тять нам з╕рки…
Тебе окрадуть знов ╕ знов, ╤ ще не раз тебе осудять На ц╕лий св╕т, ╤, врешт╕, збудять Тебе, окрадену, ╕ кров Злама╓ гребл╕ ╕ мости В розгул╕ мстиво╖ любов╕…
Як╕ густ╕ кущ╕ тернов╕, А треба ж ╖х перебрести! 2001
НЕТРАДИЦ╤ЙНИЙ СЮЖЕТ Мене сиротою зробили сво╖ ж – Комун╕сти, А першим жал╕льником Був чужоземний солдат: В╕н гладив мене по гол╕вц╕, Давав щось по╖сти, Од в╕тру ховав П╕д благенький трофейний бушлат, Насп╕вував щось… ╤ чия то була колискова – Н╕мецька, словацька, А чи ╕тал╕йська – Мен╕ Не взнати н╕коли, Та, власне, й не обов’язково Це знати – Важливо, Що я засинав на в╕йн╕ П╕д насп╕ви мирн╕! …Бездомного, У п’ятдесят╕ В╕д голоду, Холоду, Може, й в╕д смерт╕, Завжди, Чуж╕ мен╕ люди, Що звалися «зеки заклят╕», В пекельн╕м гулаз╕ п╕вденн╕ше Караганди, Гуртом берегли… Недаремно ж я згадую дос╕ В╕рменина Жору, Суворих чеченок-ж╕нок, Як╕ на засланн╕ й сам╕ б╕дували В ту пору, Одначе для сир╕т Знаходили хл╕ба шматок! …Отц╕-командири Здирали ╕з мене три шкури За борг не╕снуючий, Крили мене матюком – Та лиш я виходив За льв╕вськ╕ казармен╕ мури, Мен╕ усм╕халась «бандер╕вка» В╕ра Франко, Славетного д╕да чудова онука! Я з нею Ставав укра╖нцем, Хоч лахи москальськ╕ носив, – Я вперше почув Про святу укра╖нську ╕дею ╤ вперше д╕знався, Яко╖ ж я матер╕ син. Життя мо╓ повнилось ╕ншим, Осмисленим, Зм╕стом – Я став маскуватись: Для вигляду владу хвалив, Насправд╕ ставав я Запеклим антикомун╕стом ╤ св╕т на червоних ╕ б╕лих уже не д╕лив. Я знав уже, ким замордован╕ батько ╕ мати ╤ весь м╕й великий, Козацького кореня, Р╕д – Сво╖х ворог╕в Я навчався розп╕знавати Й гидливо плювати На╖зникам з п╕вноч╕ Всл╕д. Я знаю багато хороших людей серед н╕мц╕в, Казах╕в, чеченц╕в, бандер╕вц╕в з Галичини, Та бачу й «сво╖х» – О як╕ вони п╕дл╕ та ниц╕, Вкра╖нц╕ так зван╕… Та н╕, не вкра╖нц╕ вони! Я матиму кожну порядну людину за друга ╤ вип’ю по чарц╕ ╕з будь-ким: Хай негр чи монгол – Та хай не п╕дходять до мене Брудний москалюга ╤ брат його менший – Смердючий червоний хохол! Я зв╕в би з╕ св╕ту й запеклого антисем╕та ╤ вс╕х шов╕н╕ст╕в до лисого б╕са послав, Аби лиш земля, Вселюдською любов’ю з╕гр╕та, В╕тчизною сп╕льною Кожному в св╕т╕ Була! 2001
* * * Укра╖но моя! П╕сля потопту б╕йся потопу В океан╕ брехн╕, Де загуслий м╕ф╕чний туман... Через Аз╕ю ти Не потрапиш н╕коли в ╢вропу – Недовчив географ╕ю Нин╕шн╕й тв╕й кап╕тан!
Через кола пекельн╕ Не знайдеш дороги до раю – Тв╕й пастух не спром╕гся Завчити святий «Запов╕т» – Там «Кайдани порв╕те!» Луна╓ в╕д краю до краю, Аж здрига╓ться св╕т Й опада╓ калиновий цв╕т.
Атлантидо моя! Збер╕гай свою перв╕сну вроду, Пригадай свою славу, Аби подолати ганьбу, – Окр╕м тебе, тако╖, Нема вже н╕чого в народу, Що св╕й гн╕в пром╕няв На плаксиву вербову журбу!
Атлантидо моя – Укра╖но моя богоданна, П╕дн╕мися з кол╕н ╤ лежачих д╕тей п╕дн╕ми – Та не може ж так буть, Що не знайдеться знову Богдана, Що не вдарять громи Й не роз╕рвуть зав╕су п╕тьми!
2002
* * * Не вм╕ли гнути шию, То й гол╕в Позбулися… А т╕, що гнули шию, Донин╕ ще живуть, З чужих стол╕в Харчуються, Нов╕тньому Батию П╕дошви лижуть…
Вже не маю сл╕в, Щоб лаяти «хохл╕в», – По-вовчи вию На вс╕х, Кого недавно ще жал╕в. 2002
* * * Додушують мат╕р невдячн╕ безбатченки: Бач, мало да╓, – треба й душу в╕ддати На продаж чужинцям! Ми чу╓мо, бачимо, Як плаче в безсилл╕ затуркана мати, ╤ разом ╕з нею, безпом╕чн╕, плачемо, «Братам» по мармиз╕ не в змоз╕ вже дати, Бож нас на стол╕ття вперед розкозачено. …См╕ються, вмиваючи руки, п╕лати. 2003
ОКО ЗА ОКО
Благослови, Господь, Того, Хто зд╕йме руку На зрадника ╕ вбивцю Й в╕дверни В╕д нього помсти меч – Нема на н╕м вини, Бо ж не людину вбив, А лиш саму падлюку!
Прости мен╕, Господь, Мою антимолитву – Втомився м╕й народ В╕д знищення ╕ зрад: Загине в╕н, Якщо Не буде вбитий гад, А зрештою добро З╕ злом Програ╓ битву… 2003
* * * «Нема пророка у сво╖й в╕тчизн╕…» Нам ╕ Тарас Шевченко – Не пророк, Бо нам, заблудам, ╤ на власн╕й тризн╕ Звучить салютом вибитий корок З пляшчини дармово╖… Сит╕, п’ян╕, Обласкан╕ без черги корчмарем, Блука╓мо в п╕сенному туман╕ За черговим державним гробарем. Не сорок л╕т – чотириста! – Блука╓м Отарою в пустел╕ св╕тов╕й, ╤ що не день вбива╓ брата Ка╖н, Не каючись у п╕длост╕ сво╖й. 2003
* * * Не хочу вмерти я з тавром раба В держав╕-стайн╕. Буде боротьба Остання вже. У висл╕д╕ – ганьба Або ж на вол╕ зрощен╕ хл╕ба! 2004
* * *
Яничарам ус╕х мастей
З яких печер до╕сторичних Вас, прим╕тивно-╕стеричних, Нещаснороджених кал╕к, Нал╕зло в двадцять перший в╕к?!
Юродствуюч╕ антиподи Перв╕сно╖ краси ╕ вроди, Поклали ноги ви на ст╕л ╤ заплювали все довк╕л!
Нема в житт╕ для вас н╕чого Криничночистого й святого, ╤ смислом вашого буття ╢ лиш пожадливе жраття.
О люта яничарська згра╓, У тебе майбуття нема╓ – Х╕ба ж архангельська труба Пророкотить тоб╕: «Гань-ба!» 2005
* * * ╥сти н╕чого... Та й не треба – зайвий клоп╕т: зуб╕в нема... Просто неба така ганеба м╕ж св╕тами м╕ж чотирма розроста╓ться! Може статись, що й рости вже нема куди, тож не краще вже розпрощатись з незалежн╕стю назавжди?!
Не пол╕тик я, не парт╕йний простор╕ка, але скажу: «В самост╕йност╕ я пост╕йний нав╕ть там, де в багн╕ лежу!»
Топчуть орди мо╖ святин╕, облягають м╕й стольний град... Укра╖ну рятуймо нин╕, як ╕ тисячу л╕т назад! 2006
* * * Душа холопська, зокрема, не в╕да╓ сама про те, що носить сорома холопства вс╕х час╕в…
Сидить на берез╕ холоп на гран╕ Аз╕й ╕ ╢вроп ╕ хвалить р╕дний Конотоп за те, що обрус╕в…
А що, в Батурин╕ нема холопства – винесли Сейма у син╓ море, де шторма втопили всю ганьбу?!
В ру╖нах церкви сич мовчить, зм╕я в розкоп╕ не сичить. Та п’╓ холопство, живучи в козацтва на горбу. 2006
* * * Якому «пахану», якому клану вже завтра здасть нас ки╖вська «братва», ╕ я вкра╖нцем бути перестану, ╕ забуття проклюнеться трава по всьому, що було праукра╖нне ╕ слоб╕дське?
А де ж наш Вашингтон, бджолиний пастушок, дитя на╖вне, чому зда╓ в полиновий полон п╕в-Укра╖ни ордам половецьким? Що – Калка й Крути?! Програно Майдан… Нов╕тньою ру╖ною озветься в ╕стор╕╖ сучасний «дерибан».
Як╕ п╕д кого пишуться закони, яке на кому ставиться тавро, по кому б’ють Соф╕╖ древн╕ дзвони й кого знесе у нев╕д╕ Дн╕про? 2006
* * * Ще все попереду, ще все... А що – попереду? Н╕чого... Вже на ╤таку Од╕ссей прив╕в св╕й човен; вже прочовгав правдивий Нестор до печер – на в╕чний спочин... Вже – н╕чого...
Забутий час тече, й пече у серц╕, й з ноч╕ до очей щось п╕дступа всечорно-чорне... 2006
* * * Я сам соб╕ ╕ парт╕я, ╕ блок опозиц╕йний – маю вс╕ засади критикувати вади трьох г╕лок ц╕╓╖ одностовбурно╖ влади.
Я – зм╕й на цьому дерев╕, зум╕й мене переловчить, немудра владо: ручним не стану голубом – я зм╕й, якого не зробити п╕длим гадом! 2006
* * * Через свою безхребетн╕сть втрача╓мо нин╕ державу… А ви мен╕ кажете: думай про себе, про власне здоров’я ╕ про добробут с╕м’╖! Ну, звичайно ж, я думаю нав╕ть про це, хоч ╕ знаю, що це – другорядне ╕ несутт╓ве. Бо хто я такий на ц╕м св╕т╕ з добрим здоров’ям, при повному шлунку й порожньому серц╕?! 06.11.2006
* * * На чужин╕ ми патр╕оти, звичайно, б╕льш╕, н╕ж удома, бо дома нас дола╓ втома стол╕ть лежачих, ╕ на спротив ми ще, виходить, не готов╕: хоч сила ╓ – нема в╕дваги на синьо-жовт╕ наш╕ стяги побризкати росою кров╕?! 2007
БАНАЛЬНИЙ В╤РШИК
Ми – не раби. Раби – н╕м╕… Ми жертви ╕ жерц╕ системи, в глух╕й ув’язнен╕ тюрм╕, гучн╕ склада╓мо поеми.
Н╕коли ми не мовчимо, немов затят╕, – ми ╕зроду в шпарину кожну кричимо: – О дайте, дайте нам свободу!
Поняття ж власного чортма про в╕к небачену свободу, й держава наша – все тюрма для волелюбного народу. 26.01.2007
* * * Вц╕л╕вши, зц╕люся в╕д мору ╕ скверни по вс╕х Вавилонах – моя купина ще проб’╓ться кр╕зь терни з прав╕чного лона й розкв╕тне на вс╕х арха╖чних ру╖нах м╕ф╕чно╖ правди…
Ти ╕ншою станеш, любове-кра╖но, позбудешся вади зрадливост╕ влади – правдивим законом утвердишся в св╕т╕ над сяючим Сяном ╕ дзвонистим Доном в терновому цв╕т╕! 2007
* * * Сьогодн╕ я – живий – помру... Сьогодн╕ ж – мертвий – я воскресну... Так чи ╕накше, я вберу Цю р╕дну землю пречудесну В безсмертну душу. Без Дн╕пра, Д╕нця й Сули – мене нема╓... В╕дома ж ╕стина стара: Добро добром лиш прибува╓! Що скаже нин╕ Президент Озл╕лим недругам в╕двертим? От-от настане той момент, Коли – чи жити, чи померти... 2007
МОСКОВЩИН╤
Найбрутальн╕ша в св╕т╕ ╕мпер╕я зла, ти зосталась такою, якою була ще в епоху бол╕т, за купця Калити – н╕ на йоту з тих п╕р не зм╕нилася ти! Вийшла з темряви ти, щоб жахати св╕ти. Вс╕ цар╕ тво╖ лют╕ – найперш╕ кати для народу твого ж! Татарва ╕ мордва не забула, як ╖х мордувала Москва. Ти в кров╕ потопила чеченський народ ╕ в геро╖ вознесла розб╕йницький зброд, всадовила малого чухонця на трон й дарувала л╕вонцю священний амвон. Рос╕яни ж слов’яни – одв╕чн╕ раби ще т╕╓╖ ординсько╖ рат╕-гульби, що лишила повсюди найглибш╕ сл╕ди, поховавши Рос╕ю в Москв╕ назавжди. 2007
* * * З╕ мною доля повелась жорстоко, Та я ╖й добротою в╕дпов╕в: Не йшов, наливши злою кров’ю око, Н╕ на Донецьк в╕йною, н╕ на Льв╕в.
В╕ Львов╕ я всю юн╕сть промоскалив ╤ перв╕стка свого там колисав, Хоча ╕ був в╕дторгнений, та скарги В «арх╕ви» кадебешн╕ не писав.
В Донбас╕ все життя я промаячив На дикоп╕лл╕ соняхом чужим, Однак не «окозл╕в», не «розсобачивсь» ╤ компарт╕йних благ не заслужив.
У Львов╕ – син. В Луганську маю доню. По вс╕х усюдах – друз╕ та р╕дня. На дв╕ частини рвуть ╓дину долю Найближч╕ вороги мо╖ щодня.
Мов дон К╕хот, позбавлений Ламанч╕, Воюю з в╕тряками по св╕тах... А на могил╕ мами в помаранч╕ Сумська буя╓ ос╕нь золота. 2007
* * * Нижче мене, в п╕двал╕, живуть бомж╕, вище мене витають лиш янголи бож╕... Вс╕, повержен╕ в прах, не зречуся, мен╕ не чуж╕, вс╕, вознесен╕ в лоно небес, присягнусь, не ворож╕. М╕ж землею ╕ небом роз╕п’ятий я, нап╕вгр╕шний у помислах, нап╕всвятенний, молитовно до серця тулю образ тв╕й, Укра╖но моя, фантастична замр╕╓ життя мого, б╕ль м╕й щоденний! 2008
* * * Тримали язики за с╕мома замками, Про мову ж ╕ розмов немовби не було, ╤ тема в╕д╕йшла за Каму ╕ за Кам╕нь Уральський, забрела в колимський бурелом.
╤ був Драй-Хмара там аж до появи Стуса Промовистим послом ув’язнених нар╕ч, ╤ завдяки зека не вимерзла спокуса Словами озорить н╕му полярну н╕ч.
Й полярне сяйво сл╕в, подовжуючи кола, Пройшло зворотн╕й шлях до сивого Дн╕пра, Й в╕дтала в╕д мерзлот промова Чорновола Засв╕дчила, що нам озвучитись пора.
Отож ╕ звучимо в замученому слов╕ В засм╕чених полях засмучених кра╖в, Де суржик ще г╕рчить, де звуки родников╕ Звучати прагнуть в лад руладам солов’╖в. 28.05.2008
* * * Яка палка ненависть, «старший брате», справ╕к тебе притягу╓ до мене, ╕ я готов тоб╕ в╕дпов╕дати вза╓мн╕стю! Бажання сокровенне розбурхалось в мен╕: тебе обняти досмертними об╕ймами… Шалене це почуття, м╕й Ка╖не, м╕й кате, воно кипить ╕ розрива╓ вени! 11–12.08.2008
* * *
Мо╖м друзям – кримським татарам
В дик╕м пол╕ нападники с╕яли чвари – Що Москва, що Варшава, А врожай пожинали укра╖нц╕ й татари, На безвинн╕й кров╕ вип╕калась неслава.
Та згадаймо на док╕р учен╕й ╢вроп╕, Як Виговський з ординцями вкуп╕ Потовкли москаля в Конотоп╕, Мовби просо у ступ╕!
А згадаймо, як т╕ ж укра╖нц╕ й татари Побивали нападник╕в зл╕ва ╕ справа, Аж допоки розв╕ялись хмари Й заясн╕ла п╕д сонцем ╓дина держава.
А не в╕рмо жодн╕с╕ньск╕й пут╕нськ╕й фраз╕, Що просякнула наскр╕зь брехнею, ╤ прямуймо в ╢вропу, подал╕ в╕д Аз╕╖, Шлях Чумацький п╕дм╕вши матнею! 18.05.2008
* * * Моя земля на к╕стяках прапращур╕в к╕лькох епох: вже й не земля – твердиня, не м’яко в н╕й лежати, але ж кращо╖ в нас не було в╕дв╕чно ╕ донин╕, й дов╕к в╕к╕в не буде, тож путящо╖ шукаймо дол╕ тут, не скн╕м в гордин╕! 28.05.2009
* * * Я не схoдив з Майдану, ╕ не з╕йду, доки й вистачить сили на стояння св╕доме, допоки й впаду в чорну пр╕рву могили!
Об╕цянкам-цяцянкам не йняв ╕ тод╕ ан╕яко╖ в╕ри – усп╕х будь-який твориться т╕льки в труд╕ без ваги ╕ без м╕ри.
Н╕ свинцевого з╕лля я вже не боюсь, н╕ страмного похм╕лля – Запор╕жжя за мною, праки╖вська Русь й дохристове Трип╕лля! 01.06.2009
* * * На щедр╕й найродюч╕ш╕й земл╕ Живемо впроголодь Ще й без тепла у хат╕, До того ж на одн╕ ╕ т╕ ж грабл╕ Щоразу наступа╓м. Вайлуват╕...
Хтось каже: «То ментальн╕сть в нас така...» П╕дтакують йому: «Душ╕ безмежн╕сть...» А в третього аж пика набряка, Мов той кумач: «Догрались в незалежн╕сть!» 2009
У ЧАС╤ Й ПРОСТОР╤
К╕стки, в тисячол╕ттях нашарован╕, скр╕пляють нашу землю, а трава в к╕стках нетл╕нних дан╕ закодован╕ захову╓ над╕йно. Тож трива наш родов╕д прадавн╕й, закор╕нений в ╕стор╕ю, в пласти минулих ер, захищений тополями й калинами, св╕й рай земний збер╕г ╕ дотепер. Н╕ в час╕ не згубився я, н╕ в простор╕ безсл╕дно не пропав – моя земля, безсмертниками вкрита й живокостами, до мене в╕чне небо прихиля. 24.08.2009
* * * В╕дверта нелюбов до тебе влади – найвищий показник тво╖х д╕янь, за це тоб╕ пробачаться вс╕ вади й зд╕йсниться б╕льш╕сть щирих спод╕вань. 2010
* * * Тризубий герб зм╕н╕мо на грабл╕, на т╕ сам╕, що зв╕ку наступа╓м на них, – найкращий символ на земл╕ державницький! Ми ╕ншого не ма╓м... 2010
* * * Арештуйте мене й посад╕ть в неприступну тюрму, охоронц╕в поставте попереду мене ╕ ззаду, н╕ води, н╕ бурди не давайте – все’дно не сприйму, не прийму н╕ за що вашу п╕длу й ненависну владу! Ваша влада мене добива, зарива╓ в жорству – мало вбити мене: вона прагне убить мо╓ слово... ...Т╕льки все промине, ╕ зостанеться щастя спадкове, ╕ я з ним не один ╕ще р╕к на земл╕ поживу! 2010
* * * Йду до ╢вропи – ставлю ╓вротин. щоб ним в╕д москал╕в в╕дгородитись, – потойб╕ч Аз╕я, а тутки я – один, самост╕йкий поет-громадянин, яким посм╕в колись я народитись.
╤ дзуськи Аз╕╖ проникнути в м╕й дв╕р ╕зп╕дтишка – чутлива ╓врозона враз розп╕зна ╕ Пут╕на, й Гапона, в╕дреагу╓ так, що аки зв╕р, скона п╕д тином будь-яка «персона»! 26.05.2010
"Кримська Свiтлиця" > #10 за 06.03.2020 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=22077
|