Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження: книга 2, частина 14; початок в № 48 за 2019 р.)

14
Капітан першого рангу, начальник відділу штабу Військово-Морських сил України залишив свій кабінет у штабі ВМС. Не те, щоб добровільно - російські автоматники вивели його з штабу майже силоміць. В кабінеті вже хазяйнували російські десантники і офіцери штабу ЧФ. Дозволили забрати лише особисті речі. На плацу валялися розбиті, порвані і затоптані ногами чужинців портрети командувачів Військово-Морських сил, з більшістю яких і під командуванням яких він служив. Погляд впав на ялинки біля алеї. Підійшов, погладив колючу глицю. Їх посадили чотири, але прижилися лише дві. Було те давненько - ще коли він починав свою службу у штабі ВМС. Саджали їх президент Кучма (був тут лише раз), міський голова Києва Омельченко, міський голова Севастополя Жунько та командувач ВМС Єжель після завершення розподілу Чорноморського флоту. Ці дві пам’ятні йому ялинки залишав тут самотніми, як на чужині: чужими в чужому вже штабі. Мокрі після нічного дощу, вони простягали свої гілки до українських офіцерів, що проходили повз них, наче намагалися завадити їх виходу звідси. Вони немов просили: "Не полишайте нас!" На відміну від людей, що саджали, доглядали їх, тим ялинкам не вільно було податися услід за ними. Проте, глибоко прорісши корінням у кримську землю, вони залишатимуться живою згадкою про існування в цих будівлях штабу українського флоту і… чекатимуть на повернення. Чи дочекаються? Чи повернеться коли-небудь український флот сюди? Навряд чи це станеться за його життя…
Ось і справдилися слова першого командувача ВМС, сказані ним у перший день формування орггрупи, про те, що штаб ВМС перебуватиме тут тимчасово. Час вийшов…
Посеред штабного двору сумно споглядав зі свого постаменту на все, що творилося тут упродовж останнього місяця, Кобзар. Похмурим поглядом з-під бронзових брів проводжав він українських офіцерів, які так легко піддалися під "чужі люде", дивився, як покидають свій штаб, лишаючи його на ласку зайд, прирікають на чергове заслання "на рідній не своїй землі". Не виконали його заповіту: "борітеся, поборете"... Не побороли… Якщо по правді, то й не боролися, як військовим морякам належить, а так – демонстрували опір… ніжками від стільців і крісел…
Не вберегли ми флот у Криму, не вберегли твою Чорноморію, Тарасе. Не вберегли… Прости, якщо можеш...
Вийшов на вулицю. Озирнувся на штаб, місце своєї вже колишньої служби, яке навколо оточували російські спецназівці. Гірко усміхнувся. Згадалися недавні збори у клубі вже колишнього штабу ВМС. Їх організували і проводили два головних кадровики ЧФ і ВМС України. Зал був заповнений офіцерами штабу ВМС і гарнізону. У абсолютної більшості присутніх офіцерів пригнічення з приводу захоплення їх військових частин і установ взагалі не проглядалося. У різних закутках зали чулися жарти і навіть веселий сміх. Збори вели фактично російські адмірали і офіцери служб штабу ЧФ. Український контр-адмірал сидів мовчки, темний весь, мов хмара при заході сонця. Він тепер був ніхто, адмірал без флоту, без моряків. Всі особові справи та облікові документи у нього вже забрали і вивезли до штабу ЧФ. Та й що він міг уже сказати – "Здавайтеся швидше на милість окупанта, зрадьте своєму народу і країні"? Залишалося лише мовчати… Розпочалися збори з розповіді російського контр-адмірала про щасливе майбутнє тих, хто зрадить ВМС і перебіжить до ЧФ РФ. Чи не за кожним словом російський адмірал усміхався до зали, вів себе мало не артистично, випромінюючи при цьому лукаве братерство, радість, доброзичливість, веселість і святу щирість. Російський контр-адмірал, який ще вчора командував захопленням українських військових частин, тепер, мов батько до дітей, випромінював показову приязнь до переможених і відразу намагався заволодіти їхніми думками.
- Здрастє! Ми всє ужє росіянє, с чєм я вас і поздравляю!
- Ха–ха–ха, - зал у відповідь.
- Благодарю вас за то, что всьо мірно завершілось, без потєрь і крові. Вашєй судьбой знімаются у міністра оборони, в гк вмф в Москвє, нє просто так. Тєпєрь ви будєтє служіть у штабах, учрєждєніях російского флота, на кораблях, напрімєр, на флагманє флота "Москвє". Ето вам нє какіє-то там запорожци.
- Что? Как ламать присягу, которую ви давалі Украінє? Нє надо єйо ламать, нам ето нє нужно. Вам нє прідьотся прісягать Росіі. Будєтє служіть под своєй старой, украінской, прісягой. Росіі нє нужна ваша присяга, ей нужна ваша служба. Будєтє служіть по контракту, которий заключітє с міністерством оборони РФ. Служить будете по російскому законодатєльству.
- Какіє предложенія могут бить военним мєдікам? Ми планіруєм расшірять своі медучрєждєнія, поетому воєнним врачам с ВМС волноваться не надо. Всє будут служіть установлєнниє законом срокі.
Пропозиції російських начальників і пропоновані ними умови служби присутнім подобалися. Їм не давило на свідомість, не гнітило душу відчуття того, що дукачі обіцянок розсипає перед ними їх переможець, окупант, зрадник того самого, що знову проголошує - флотського побратимства, який, як свиня корито, перекинув і переступив через роками плекане флотське побратимство, через дружбу, через спільно пролиту нашими предками кров у минулих війнах, через всі міждержавні договори по флоту. Зал схвально зашумів. Пролита під час анексії українська кров, грубо захоплені в заручники їхні командири, і навіть сам командувач, вже не озивалися в них необхідністю належної відплати. Бездуховність, російська мова в побуті і на службі виплекала у більшості з них колабораціонізм і зраду. Відірвавшись свого українського отчого дому, вони давно відцуралися своїх батьківських оберегів. І вже не було у них жалю за Україною, якій присягали, за втратою територій, цілісність яких мали забезпечити, за своїми сплюндрованими військовими частинами, закладами і установами. Всі вже добровільно віддавали себе, своє майбутнє і майбутнє краю у руки переможця, у руки сильнішого, і своїм зрадливим сміхом як би випрошували для себе російського солодкого лотоса. Та серед тих масових схвалень знайшовся один офіцер, старший оперативний черговий командного центру ВМС, капітан другого рангу з дуже українським прізвищем Кірітіді, для якого вірність військовій присязі і офіцерська честь не були пустими словами. Офіцер встав і твердим голосом звернувся до російського адмірала.
- Я севастополець, і батьки мої корінні севастопольці, батько служив на Чорноморському флоті. Я багато читав книг про флотські традиції і знаю історію флоту. І починав я службу в Чорноморському вищому військово-морському училищі імені Нахімова.
- І как ви оказалісь здєсь, хі-хі, то єсть у ВМС, - уїдливо спитав контр-адмірал.
- Ха-ха-ха, - слова російського адмірала покрилися сміхом аудиторії.
- Опинився там, де бажав. І не жалкую. У мене питання до вас. Як, на підставі якого закону чи міжнародного права російським командуванням арештований, закутий в кайдани наш командувач ВМС? Ви мовите про братство, але навіть під Сталінградом у роки минулої війни так не чинили з полоненим гітлерівським командувачем фельдмаршалом Паулюсом. На нього кайдани не надівали і в полон його брав радянський генерал. А наш штаб брала купа терористів без розпізнавальних знаків, місцевих сепаратистів і прийшлих з Кубані казаков. Всі у присутності вашого командувача знущалися з українського адмірала, з портретів попередніх командувачів і командувач ЧФ їх підтримував. Поясніть нам, як це розуміти!
- Ну… я… ето.. тут нє прічом, ето нє я рєшєніє прінімал, другіє люді… давайте без політікі…
- А яка тут політика? Де знаходиться наш командувач?
- Я думаю… ммм… что, навєрноє, завтра .. ммм… єго вивезут на матерік, за прєдєли Крима…
- Ви сказали, що анексія була мирною і без втрат. Ви брешете, бо це є брехня. Як старший оперативний черговий я володію всією інформацією. Усі знають, що у Сімферополі вашим спецназом був вбитий український прапорщик Кокурін, а кілька офіцерів важко поранені.
- Я нє буду отвєчать на політічєскіє вопроси.
- Це не політика. Політика у вас, а не у нас. Задля тої політики вбили нашого прапорщика і захопили наш штаб.
- Ну, Сімфєрополь…, там бил бой… Там тожє погіб і офіцер самооборони… Бил же рєфєрендум, рєшєніє горсовєт прінял... єго надо виполнять…
- Це брехня! Для чого ви брешете, адмірале?... Про який бій мова? Стріляли лише ваші ГРушники! І ми всі це добре знаємо! До того ж, міськрада не може і не має права приймати "рєшєнія" для їх виконання Військово-Морськими силами України. Це абсурд! А прапорщика просто ваш спецназ розстріляв і ви це добре знаєте. І що це ще за нововведення такі у вас з’явилися – "офіцер самооборони"?
- Я нє буду отвєчать на політічєскіє вопроси!
- А я не буду більше слухати вашу брехню і знаходитися більше тут разом з вами, - офіцер встав і під важким хмурим поглядом українського контр-адмірала стрімко вийшов з актового залу. Зал мовчав.
Приклад цього капітана другого рангу залишився одиноким. Там, у залі клубу, залишилися вже не воїни-захисники Української держави, а сучасні "болотівці" і "бродники" XXI століття, дегенеруюча флотська еліта, противники "братовбивства", прадідів великих правнуки погані, не офіцерська еліта країни, а "гречкосії" - за Шевченком, які, заманені російськими "лакомствами лукавими" творили руїну національного флоту України і самі вже перетворилися на "грязь Москви".
- Не вперше руїна творилася на українських землях, і не завжди, і не лише ворогами. Твориться вона й нині, - подумав капітан 1 рангу. - Тому таки краще залишитися в Криму.
Саме з цих міркувань не підтримав він на тих зборах в клубі свого товариша по службі, хоча у душі з ним погоджувався. Ситуація не певна з ВМС України, та й з самою Україною, тому краще промовчати і подивитися, як там буде далі. Ясно, що тут, в Криму, Росія буде розвивати і зміцнювати, а не руйнувати флот. Тут буде стабільніше, спокійніше. Бо, хтозна, що і як там буде в Очакові чи Одесі? А з службою якось налагодиться. Однак… ще подумати треба, з сім’єю порадитися. Та ще маю час на вибір. Я хоч український офіцер, але ж русскій, севастополець. Правда, мати українка, родовід її ведеться з Черкащини. Колись молоденькою дівчиною приїхала розбудовувати Севастополь, вийшла заміж за моряка і стала севастополькою. Мати і зараз за Україною плаче, кляне москалів. Але з часом звикнеться…
Біля будинку, за звичкою, ковзнув поглядом по пам’ятній табличці на стіні. На ній було викарбовано, що цей будинок збудований на кошти міста Києва як подарунок киян українським військовим морякам. Вона щораз нагадувала йому той щасливий день, коли він отримав тут ордер з рук київського міського голови Олександра Омельченка. Яка ж то була радість для сім’ї, після багатолітнього очікування, отримати власну квартиру! Тоді грав оркестр, вручали квіти, виголошувалися надії і побажання успіхів у службі Україні. У відповідь вони не лише дякували, а й запевняли про надійну оборону України з Чорного моря, про її розвиток як морської держави. Гай-гай… Слова, запевнення виявилися пустопорожніми, не захистили Україну в Криму. "Напевно, знесуть цю табличку", майнула думка. Вже ж знесли пам’ятний знак "10 років ВМС України", від пам’ятника гетьману Сагайдачному залишився лише постамент. Зачищають все, що має хоч якийсь стосунок до України, хоч якісь українські історичні сліди, бо тут мають бути лише свідчення виключно російської морської слави. Он, як по звірячому зірвали, розбили і втопили було пам’ятну дошку на Графській пристані в 2008 році, чи зірвали з драмтеатру дошку, присвячену видатній севастопольській співачці, народній артистці України Оксані Петрусенко. І цю зірвуть. Напевно, зірвуть. Довго не протримається. Але їх, мешканців будинку, вже ніхто питати не стане. Та хай як там вже буде...
Двері квартири відкрила дочка, школярка, його улюблениця. ЇЇ спантеличений погляд видавав внутрішню тривогу сім’ї.
- А до нас приходила оця, як її там називають, самооборона з козаками.
- Налякали? Погрожували?
- Ну… вели вони себе так, мирно трохи. Лише страшного виду були козаки, неголені такі, чорні... Казали, щоб… щоби ми заставили тебе, тату, переходити до Росії, ти там їм потрібний…
- Та все нормально, - виглянув з кімнати тесть, капітан першого рангу у відставці. – Приходили поговорити з сім’єю, щоб ти до ЧФ переходив. З ними був офіцер з штабу флоту, та ти його знаєш, в сусідньому будинку живе, два наших з Союзу совєтських офіцерів, а козаки так, для бутафорії самооборони.
- Бутафорія самооборони… Гарно сказано, лише робиться погано. Ну, все буде добре, моє сонечко, - поцілував донечку.
Привітався з родиною, вийшли з тестем на балкон, запалили по цигарці. Розмова якось не складалася, хоч тесть і обстоював, що все, що зараз робиться в Криму, робиться на краще. Він, як активіст Союзу совєтських офіцерів, український прапор не сприймав, а з ним і Військово-Морські сили України. В мітингах проти ВМС участі, правда, не брав – як-не-як, а зять займав чималу посаду у штабі українського флоту. Однак Україну вважав історичною помилкою, яку треба виправити.
- Перспектива Криму лише у складі Росії. Тому й флот у русскому місті має бути російським і єдиним, а Україна ніколи флоту не мала. Та й минулі роки показали, що він їй не потрібний і вона сама не знає, для чого він і що з ним робити, - робив висновки тесть.
Дружина поралася на кухні, готувала вечерю.
- Мийте руки і - до столу, - покликала.
- Я нікуди звідси не поїду – поставила тарілку на стіл так, що мало не вихлюпнула суп. – Так і знай. У мене робота, я лікар, лікарня поряд і мене тут цінують. Тож вибирай: я, сім’я або твоя Україна.
- Ну, ще не час…
- Вже настав той час. Ми квартиру скільки років чекали, жили по чужих закутках, товклися на чемоданах з гарнізону в гарнізон, а тепер це все, щойно обжите, лишити чужому дяді і знову у жебрацтво? Діти, он, вчаться, їм де далі жити? Ти про сім’ю спершу думай, а потім про свою службу.
- Ти ось що, - промовив тесть, - послухай жінку. Тебе з твоїм досвідом залюбки в російський штаб заберуть, ще й подякують. Ти знаєш англійську, пройшов навчання в натівських інституціях, маєш досвід співпраці з їхніми флотами, ти їх знаєш зсередини. Такого досвіду у штабі ЧФ не мають. А Україна таки незабаром повернеться до Росії, Майдан минеться як лихий сон, будемо разом, ось побачиш, ще героєм будеш, що не пішов з націоналістами.
- А з присягою тоді як?
- А ніяк. Присяги Росії складати не треба, підпишеш контракт і служи собі до пенсії.
- Значить, радите пристосовуватися?
- Якщо поїдеш в Одесу, то тоді ми тобі більше не сім’я. Живи далі зі своїм Гайдуком і Тенюхом, - вставила свої аргументи дружина. І заплакала.
- Таточку, не покидай нас. Ми тебе любимо, - з рясними сльозами обвила шию рученятами його люба донечка. Як їх залишити самих, як йому бути без них? Заспокоїв дочку поцілунками у заплакані очі:
- Не покину, заспокойся. Я ж люблю тебе, маму, всіх вас люблю.
Випили з тестем по чарці. Дружина весь час сиділа насуплена, з очима, залитими сльозами.
- Чому я така нещаслива? Он мої подруги, їхні чоловіки теж у штабі служать, не переживають, вже і місця подальшої служби знають. А тут лише чуєш Україна, Україна… А що вона нам, крім митарств, дала? Присяга… А я, діти наші, завжди наостанку, нам присягати не треба, – і знову у сльози.
Йому й самому не хотілося покидати Севастополь і налагоджений спосіб життя. Має гарну квартиру, кілька років тому придбав хорошу дачу на Фіоленті, і гараж є, імпортне авто, живи і радуйся життю. Та й служба у штабі була розміреною, майже як на цивільній роботі. Вихідні, свята, все дома, з сім’єю. Здавалося, що так буде завжди, але ось ця анексія ламає звичний вже уклад…
- Гаразд, - заспокоїв дружину. - Ще ніхто нікуди не їде і нікого не залишає на самотині. Тому не треба сліз і істерики. Все владнаємо.
Весь вечір дивилися телевізор. Українських каналів вже не було, їх замінили російськими ще два тижні назад. Російські канали всі свої новини будували на демонстрації київської хунти, яка незаконно захопила владу, та як "бандерофашисти" з Правим секторм палять шини на Майдані… Для остраху севастопольців і моряків ВМС України місцеві телерадіоканали раз по раз транслюють кліпи "Русскіє ідут" російської співачки Циганової та клянуть двадцятилітнє київське іго... Значить, не було "братства вовіки віків", а було іго? – гірко всміхнувся. На екрані змінюють одні одних ще вчора українські державні чиновники, що сьогодні вже стали російськими. Моторошно все те дивитися. "Як хутко, подумалося, вони переродилися! Прямо дивина, як швидко змінився їх світогляд". Але вся ця пропаганда, зрозуміло, розрахована на обивателя.
- Осьо, дивися, - кивають на екран дружина з тестем. – Ці вже своє місце зайняли, а теж українську присягу складали. Не ловлять дурня, як ти, а добре ніс по вітру тримають, хоч і не моряки. Ці "патріоти" свого не прогавлять
- Росія в Крим прийшла не на один день і ніхто її звідси вже не випровадить. Путін знає, що робить: ніхто за Україну воювати з ним не буде. Бо Крим був історично російським, ось і повернувся назад. У світі Україну як державу не знають, знають Росію, царську, радянську. Та й зараз у Європі Україну не особливо відрізняють від Росії, як і українців від росіян, ти це сам знаєш, - проповідував тесть.
- Росія про своїх військових добре дбає, - знову завела дружина. - Ми всією родиною скільки років на авто і гараж гроші збирали? Ти капітан 1 рангу, я лікар вищої кваліфікації. А он російські контрактники купують іномарку за рік-два служби. Відчуваєш різницю?
За такими розмовами промайнув вечір. Полягали спати. Сон не йшов. Дружина обвила його гарячим тілом, притиснулася до нього твердими грудьми, цілуючи його жагучими губами шепотіла:
- Милий, любий мій. Скажи, ти мене любиш? Я ж кохаю тебе, у нас хороша сім’я. Ми будемо разом і далі жити, разом, у Севастополі, і ти звідси нікуди не поїдеш. Я тебе нікуди не відпущу.
Він слабо опирався натиску дружини. Його настрій та перебування в заблокованому штабі не налаштовували до інтимних стосунків. Та дружина таки добилася свого…
Розшаріла дружина заснула. Відвернувшись на бік, тихенько посапувала, часом схлипувала уві сні – то все від нервів, перепало тут всім. А йому ніч здавалася довгою, важкою, сон не йшов, як при безсонні. Здавалося, що не дочекається того світанку, який мовби запізнювався і не зважав на весняне збільшення світлового дня. Та й сам він не надто прагнув настання нового дня. Бо завтра його можуть назвати зрадником, офіцером без честі і совісті. А й кат з ним! Нехай називають, як хочуть. Він вже вирішив остаточно залишитися у рідному Севастополі. І лишиться, хай там що. З такою думкою вже під самий ранок заснув. Сон був недовгим. Прокинувся з важкою головою. Приснився похід морем на крейсері. Мовби добряче штормило. Але під яким прапором йшов той крейсер, так і не втямив, хоч і намагався. Тьху ти, та звідки у ВМС крейсери? Один є, та вже майже тридцять років іржавіє у Миколаївському суднобудівному заводі. Напевно, давно приіржавів до пристані, обріс ракушками та водоростями так, що вже й не відідрати. У нього один курс залишився – на металобрухт. Ну все, подумалося, пора з цим закінчувати і визначатися зі своїм майбутнім. Яка там вже Україна, що сама валиться. У мене там з рідних нікого вже не зосталося. Що подумають в штабі ВМС: честь офіцера скажуть, зрада? Так і самого штабу вже нема…
Зрештою, і штаб, і Україна якось раптом відсунулися від його свідомості кудись далеко, все стало байдужим, - поборту - як кажуть моряки. Хоча, не все. Бо думка про російське грошове утримання таки вабила. Як там казав один з офіцерів їхнього штабу: п’ять хвилин ганьби - і вічний кайф? Раз не треба приймати нову присягу, то він не зрадник, присяги не ламав. То ж визначаємося: будемо служити у Росії, на російському флоті.
Дружина вже поралася на кухні, вона в нього рання пташка. Зайшов, поцілував її у щічку і сказав:
- Ну… все. Можеш більше не хвилюватися. Будемо служити у Севастополі, в Росії. Як ти і прагнула.
(Далі буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 21.02.2020 > Тема ""Білі плями" історії"