Версiя для друку Обговорити в форумi

Сьогодні «КС» радо представляє своєму читачеві чудову поетесу Юлію Стиркіну. Стиркіна Юлія Сергіївна народилася у 1973 році в Україні, в місті Полтаві, де живе і працює у ПНПУ імені В.Г. Короленка. Доцент, кандидат педагогічних наук, викладач англійської мови. До її публікацій належать збірки поезій: «EXIT», 2012 р., «Віршовані невитримані вина», 2018 р., «Малявки міської мавки», 2019 р. Поетеса здобула І місце на літературному фестивалі «Ой, не однаково мені» (Київ, 2019), І місце на Міжнародному фестивалі «Інтереальність» (2019) у номінації «Анонімний вірш» і ІІІ місце в номінації «Українська поезія» (Київ, 2019), є фіналістом IV-го Міжнародного конкурсу «Місто поезії» (Кременчук, 2019), дипломантом Міжнародного фестивалю «Зірка Різдва» (диплом І ступеню, Запоріжжя, 2020). Її твори друкуються в альманахах, збірках, газетах і журналах, звучать на радіо, телебаченні, поетичних заходах Полтави, Харкова, Києва, Запоріжжя. Веде поетичну сторінку на ФБ Julia Styrkina.

До Криму

Колись я вернусь до тебе,
проїду Сиваський міст,
повз озеро й маки в небо
піднімуться гори в зріст,
а потім і кримські сосни,
і Ялта ще та, жива,
де бажані всі ми гості,
і тиснява, і слова
про те, що за рогом – море,
кидаймо валізи – й вниз.
Рахуємо східці скоро,
ковтаємо свіжий бриз...
…В солону холодну пам’ять,
в розгойдану синю сіль
ми будемо вічно падать,
ховаючи гнів і біль...
Там все і завжди боліло,
іскрилося, ніби струм –
маєтки старі похилі,
татарських красуней сум,
примхливе свавільне море,
підступні провалля гір,
мигтливі південні зорі,
свічки кипарисів, мирт –
краса хвороблива й плинна,
тонка і крихка, мов звук,
немов водоспад, невпинна,
неспинна, мов серця стук,
незаймана, ніби німфа,
невимовна, ніби міф,
відбиток того Коринфа
з дитячих казок моїх.
Коли я вернусь, мій милий,
по кам’яних сходах вниз –
я замість монет у хвилі
засиплю жарини сліз…
Коли повернусь додому,
впізнаю тебе ще я?
Мій острів, мої фантоми,
мій біль і любов моя…

Міжсезоння

У приморському місті зимою марудно:
безпритульні собаки, самотньо і брудно...
Є військова частина, і школа сучасна,
та однак тут зимово, нервово, невчасно...
А мені так цікаво, чи море замерзло?
І які там ландшафти, і що там за весни?
І яка там Селена, красуня-царівна,
як там море, і що в нім на відстані видно?
І чому так нестерпно людина бажає
Лиш того, чого тут, на землі, не буває?
От наприклад: зірватися, сісти у потяг,
щоб нічого в житті не лишити на потім,
і поїхати врешті у місто сезонне,
коли море під льодом зітхає і стогне,
коли люди, комахи і листя відсутні,
повернути собі рівновагу і сутність,
подивитися пильно на шов небокраю,
той, що море із небом докупи тримає,
у старих санаторіях, в паркових зонах,
загубитись, мов сталкер, в руїнах безмовних,
розчинитись в відсутності, в безмірі, в пустці
і злякатись зненацька: а як не відпустить?
Раптом вийти на море – на схід чи на захід,
і побачити сонця червоне багаття
в кожнім скельці, у брилі, у кризі, у хвилях...
Чом так серце бажає, що взяти не в силі?
І чому я завжди неодмінно кохаю
саме тих, хто незмінно не відповідає...?

Вільний переспів «Русалоньки» Г. Х. Андерсена

Як кожен крок дається через крик...
Як крик не йде до вуст... о клята відьмо!
Як важко тим, хто до свободи звик,
долати це невимірне тяжіння.
Ще трохи – й корабель. В останній раз
на принца подивитись – і у хвилі.
Ще трохи – і вода, колиска, шанс.
Ще трохи... крок, ще крок... зібрати сили!
Ще крок, і вже навіки попрощатись...
Немає вільним місця на землі.
І скрипалі дзижчать на кораблі,
і наречена вдягнена у шати...
Весілля буде. Обрана не я,
а та, хто не співає – розмовляє.
Повернеться у шум душа моя,
він не помітить, що мене немає.
Я думала, любов – і весь секрет,
любов і пісня – ось і буде диво...
А в неї слово лагідне, мов мед,
лялькове личко, сукні переливи.
Вона жива, яскрава і жива,
вона говорить ніжно і наспівно,
я ж чую, як в землі росте трава,
але така нікому не потрібна.
Важенні кроки... бачу я вночі
свій хвіст і море, вічне вільне царство.
А наяву так важко, хоч кричи,
ця тріскотня, жадоба, марнославство...
Казала відьма – вбий його, заріж,
і буде хвіст, і вільною – у хвилі!
А я ж ніколи й рибки не зловила!
Як на свою любов підняти ніж?
Я краще буду шумом, ніж уб’ю,
у морі розчинюсь, у вічнім морі!
Нехай воно любов візьме мою,
яка мені принесла тільки горе.
Я з радістю піду у небуття,
з людського світу – в сині небокраї.
Я все одно завжди їм тут НЕ ТА –
дивачка, що мовчить і шкутильгає...
Я не Людина. Дякувати, ні.
Тому так ріжуть ноги гострі скалки...
Я повертаюсь шумом в сині сни,
в прозорі сни померлої русалки...

Розповідь капітана

День був, немов перлина із глибин.
Я віз туристів в пастку Борисфену.
Сміялось море сяйвом золотим
і шумом хвиль здіймалося у венах.
Самотні скелі – прихисток гагар –
пройшли повз нас. Висіла в небі чайка.
Нас острів стрів густим настоєм трав,
над ними бились ластівочок зграйки.
Тут жевріло життя, та хвилі війн
проїли в нім печери і капкани,
століттями точився смертний бій,
на острові лишивши вічні рани.
Він щирився очницями дірок,
поточений, мов яблуко червиве,
провали катакомб поміж квіток
тягли у себе, спраглі і злостиві.
Там так колись незаймано було,
до того, як прийшов сучасний морок, –
прозорі плавні, хвилі, ніби скло,
в собі гойдали сотні рибок-голок.
Текли у море Буг і Борисфен,
старі пісні нечувані співались,
і острів Раєм був. Царі племен
на нім жили, і бились, і кохались.
А потім зайди віднайшли той Рай,
тубільців вбили. Збудували вежі,
стіною обнесли цей дивний край,
цей килим трав у просторі безмежнім.
Його, мов жінку, брали, не один,
на нім окопи били й катакомби
і мертвих мурували в кладки стін,
щоб їх не пробивали вражі бомби.
…Назад ми йшли у шторм. Дитячий сміх
ще дзеленчав на катері спочатку…
Я знав, що острів зватиме усіх –
він кожен раз дотискував до крапки.
Веселощі в туристів-пасажирів
змінились на смертельний переляк,
коли, наскрізь промоклий в цьому вирі,
я в гак керма вчепився і закляк,
я ледве йшов. Наскрізь промоклу групу
шмагало, мов з брандспойта, струмом хвиль.
Ми йшли вперед й морську ковтали сіль,
а море било катер-шкаралупу.
І згадуючи острів душ і чар,
я думав: невідспівані загиблі –
то ті гагари в небі поміж хмар
кричать і звуть, своїх шукають рідних.
Коли ж канат напарник упіймав
і вимоклі наскрізь зійшли потроху,
потай перехрестившись, Бог сказав:
– Нарешті відірвались, слава Богу.

Одіссей і Афіна Паллада

В очах Пенелопи він бачив Афіну Палладу,
у синьому морі, в безмежних просторах Еллади,
коли убивав, воював і боровся за владу,
він бачив замріяні очі Афіни Паллади...
Він жив під прицілом, він жив під любовним прицілом,
тому і вдавалося з пекла виходити цілим,
тому і вдалося втекти від поразки і страти
під сонцями синіх сапфірів Афіни Паллади.
В моменти, коли завмирала на схрещеннях доля,
завжди відчував: хтось за ним підглядає поволі,
і спалахи сині хрестили його перехрестя,
і він виживав, де, здавалось, ніхто не воскресне.
Любили жінки: не було ні обману, ні зради,
от тільки в очах у коханок – Афіна Паллада,
от тільки в моменти, як небо вливається в жили,
він плив у сапфірове море, в замріяні хвилі.
Ці очі небес, ця блакитна заграва у віях –
мов натяк на те, що існує неспіймана мрія.
Все дати, крім себе, зуміла Афіна Паллада,
здійснила бажання: багатство, заміжжя, відрада,
усе дарувала: достаток, дружину і сина,
і тільки себе не могла дарувати Афіна.
І в кожній щасливій, і повній, і справдженій миті
щось ніби втікало, чого він не міг зрозуміти,
привласнити, оволодіти, узяти під варту –
небесний вогонь у зіницях Афіни Паллади.
...Коли помирав він у битві, в останню хвилину
відчув: відкривається небо очима Афіни,
пішов у сапфіровий обрій, що вабить і кличе,
блукати очима, мов морем, тепер вже навічно...

Монолог носової корабельної статуї

Я перша зустрічала сонця схід,
повз мене йшли країни і руїни,
зі мною поряд вишкірявся кит,
кричали чайки, бавились дельфіни.
Мов амулет, була я з тих часів,
як капітан розбив об ніс шампанське:
він був красивий, наче син богів,
і запальний, мов воїн мусульманський.
Ми стільки битв з ним виграли на двох,
ми стільки скель пройшли, мілин і штормів,
що він мені не капітан, а бог,
поганський бог, невірний, непокорний.
Коли він клав на голову мою
долоню – так розбещено й недбало,
я відчувала: Господа молю,
щоб плинна мить у вічності тривала.
Були ми поруч, поряд; разом з ним,
крутили кулю синю попід килем,
і світ летів чудовиськом морським,
і біг, і мчав, і бавив нас щосили.
Так, я була очима корабля,
передчувала в спокої тайфуни,
найперша знала: онде йде земля,
і виглядала айсберги й буруни.
Колись вночі почулись голоси,
зійшла на борт у темряві красуня.
В ту саму ніч загинули усі:
і капітан, і дівчина, і шхуна...
Прострелив хтось пробоїну в кормі?
Застряг снаряд чи врізалися в камінь?
Тепер усе однаково мені –
на глибині моя любов і драма.
На самім дні життя моє стоїть,
лише кістяк хитає головою...
Мені давно нічого не болить.
Мій капітан, ти назавжди зі мною.

Старий доглядач маяка

Жив старий доглядач на старім маяку,
позабутий всім людством сучасним,
він усе пережив на своєму віку:
і щасливим вже був, і нещасним.
Розлетілась рідня, мов птахи молоді –
світ для молоді – Всесвіт безкрайній.
Він зостався один поміж скель і води –
заблукалим рятунок останній.
Абсолютно один. Раз на тиждень сюди
йшов малесенький катер поштовий
і привозив поїсти, питної води
і листівок набір кольоровий.
Йшло життя, потихеньку велося так-сяк,
день при дні, попри старість сувору,
зранку снідав старенький і порав маяк,
по обіді ходив коло моря...
День поволі тонув, і вмикались вогні
прикордонників і риболовів,
і старому здавалося: він не один,
хвилі тихо ведуть з ним розмову...
Ось розвиднілось... Катер ніхто не зустрів,
вдень на башті лишилося світло...
Поховали старого, де він і хотів –
понад морем, під приспіви вітру.
Потихеньку закрили старенький маяк,
бо ніхто не бажав в ньому жити,
зараз надто сучасні приладдя, щоб так,
власноручно, вмикати софіти...
Зачинили, забули, прибрали із мап,
і стежки затяглися травою,
тільки квилили чайки і пес завивав,
і заходились хвилі прибою.
Але кажуть, як зовсім ось-ось до біди,
на старій піврозваленій башті
знов спалахує вогник, і в темній воді
відбивається шлях для відважних.
Як сигнали зникають, і море штормить,
а під кілем каміння і скелі,
на старім маякові незмінно горить
вогник радісний, вогник веселий.
Як остання надія зникає, тоді
він нагадує про потойбічне,
і на хвилях відлуння пливуть золоті,
наче хтось і чекає, і кличе,
наче ми не ідемо назавжди з землі,
наче щось залишаємо світу...
Може, то і легенда, а може, і ні,
я не знаю... Та вірю у світло...

Найкращий одяг
 
Найкращий одяг – то вода
і сонце-вітер,
коли краплини, мов слюда,
і все відкрите,
коли душа втікає від
огранок вузьких,
коли гойдається в воді,
немов пелюстка,
і квітка в небі розквіта
солоно-синя,
і шкіра ніжно-золота
в прикрасах піни,
і вітром зірваним летиш,
шугаєш птахом,
і завмираєш десь поміж
застиглим кадром,
там, де торкається хмарин
зелена хвиля,
там, де вмирає часоплин
і душі вільні,
там, де народжуються сни
і зайве тіло,
де наші спогади тісні
і серце ціле.
Лише на мить зникаю я
і повертаюсь
туди, де колія моя,
кохання-зайвість,
любов-затьмарення моє,
отруйна шпичка,
дурманить душу, кров псує,
штрикає нишком
і натякає: «Ще жива,
болиш-сумуєш»...
Якби ти знав... якби ти знав...
Та ти не чуєш.
Та ти не бачиш одяг мій –
солоний вітер,
і цей відтінок золотий,
коли відкрита...

Мрія

До моря хоч би на хвилину –
поринути у вічний шум,
у вічний гомін безупинний,
охолодити зграї дум.
Я б зупинилась у готелі,
серед зими, у міжсезон,
де б комин був, високі стелі
і вікна в хмарний горизонт.
Хоч би на мить знайтися там,
де щось чекає незвичайне:
міста свої дарують тайни
не натовпам – одинакам.
Приморське місто інше взимку:
не галасливе, не гучне,
пусте, мов понеділок ринку,
або на ранок вар’єте.
У рюшах льоду сіре море,
у небі сірі хмари хвиль…
Пройтися кромкою, підбори
втискаючи в пісок і сіль,
пройтися, щоб скажений вітер
з душі і тугу і печаль
зірвав, і щоб буденні види
мені з очей зітерла даль.
До моря йду себе шукати,
у нас з ним вічний діалог:
про те, чи варто бити грати,
про те, чи варто бути вдвох -
воно ніколи не відмовить,
уважно вислухає все,
і принесе у темних водах
холодне місяця лице…
Як я за лінією злуки,
що шиє небо до води,
сумую, і часи розлуки
рахую. Літо, де то ти,
прийди, врятуй мене нарешті,
я зайвий світу елемент,
йому гвинти потрібні. Решта -
душі бездарний рудимент.
Живу від моря і до моря.
Ніщо не може замінить
безкрайню воду, сині гори
і неба випрану блакить...

Дракони

Дракони завжди ідуть до моря,
лягають мордами в сині хвилі,
і завмирають у жовті гори,
ростуть з них трави і хмари сиві.
А небо любить хвилясті гриви,
і люблять небо старі дракони
поміж тілами стікають зливи
і залишають шляхи-каньйони.
Їх любить море так ніжно й палко,
що кожна хвиля змиває гранку,
зітре урешті у дрібні скалки,
у рівне поле на сонці зранку…
Дракони завжди ідуть до моря.
Окремі з них засинають в полі.
Їм сняться сни про високі зорі
і вічні хвилі на вільній волі…
Між їх лускою стрільчасті трави,
квітковий пил поміж їх лускою -
вони назавжди лишили справи,
їм тільки сниться міраж прибою.
Дракони завжди ідуть до моря:
віки, століття і цілу вічність,
плетуть їм долі старезні мойри,
не доплітаючи зустріч-стрічку,
вітри і хвилі стирають спини,
поки дракони ідуть до моря...
Усе камінне колись загине -
вода сильніше за жовті гори.

Провінція

Затерті лики провінційних міст…
Поверх ікони напис - «супермаркет».
Шпарини, що таємний мають зміст,
густі алеї, сутінкові парки…
Колись первісна, вицвіла краса,
забілена, замазана, замита,
немов ікон священних чудеса,
що незліченно фарбами покриті.
Безособовість, сірість, «ем» і «же»,
безликість і однаковість суцільні,
і старовинне золото лишень
деінде залишається незмінним…
Немов пройшла навала повз усе,
яка зітерла вщент яскраві риси,
пройшла й пішла, лишивши тільки це:
обличчя-маску, що надміру тисне.
Міста, як я, бо я була колись.
Міста, як ти – гуло, та відболіло.
Провінція. Вона усюди й скрізь
однакова, та різна попід пилом.

Аккерман

Піщаний Аккерман зруйнує хвиля…
Смаглявий продавець солоних риб
задивиться на страчені зусилля,
чи, може, ще потішить кілька діб
на пляжі малюків моя фортеця
з піску, каміння, мушельок малих,
де я замурувала своє серце,
де цілий світ – творіння рук моїх.
Нас час приносить хвилею хвилини,
ми мури й вежі зводимо, і знов
знаходимо фундамент старовинний,
на ньому відбудовуєм любов.
До нас були і долі, й цитаделі,
і назви, і кохання, і війна,
зруйновані міста, церкви, оселі,
нам залишили тільки імена.
Ми їх взяли і вивели як власні,
ми кожний раз живемо назавжди,
і знову милозвучні і прекрасні
кохання і життя живі сади.
Завжди було лише одвічне море,
ми з нього вийшли й підем в піну хвиль,
все зведене розмиється прибоєм,
збудоване розтрощиться на пил.
Ось впала перша вежа Аккермана,
ось стіни Тіри в хвилі відійшли,
а люди-діти знов виводять брами,
і вежі, й цитаделі, і вали.

Монолог моря

Ідеш? Іди, і Бог з тобою.
Я – море, я сама своя.
Тяжкими ритмами прибою
зіллю усе, чим хвора я.
Я маю зграї риб в глибинах,
я сію сонце у воді,
я не замовкну й не загину –
завжди живу на самоті.
Я – вічний шепіт хвиль ледачих,
зірок і крабів рух на дні…
Повір, я стільки всього бачу,
що не розкажеш ти мені.
У мене дивляться сузір’я,
і місяць дивиться згори,
скло, кості, снасті і ганчір’я
на дні згортаю я в шари.
У мене дивляться століття,
стоокий сонм людських імен,
я кров змиваю в лихоліття,
з’їдаю сталь і шовк знамен.
В мені ростуть життя краплини,
в мені стоїть завмерлий час,
в мені усе, що буть повинне
на цій землі на вічний час.
Неторкані скарби забуті,
істоти, велетні й малі…
Вода – це те, що має бути,
назавжди бути на землі.
Ні, я ніколи не загину.
Камінням сточаться віки,
лишиться море. Що людина –
торбина з шкіри й кістяків.
Та тих, які були, мов небо,
я пам’ятатиму завжди:
вони приходили по себе,
і серед них одним був ти.
Іди собі, і Бог з тобою,
тримай по зорях вірний курс.
Нехай мій вічний ритм прибою
в тобі триває, наче пульс.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 14.02.2020 > Тема "Душі криниця"