Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3440)
З потоку життя (6674)
Душі криниця (3607)
Українці мої... (1481)
Резонанс (1539)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1717)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НСЬК╤ В╤ЗЕРУНКИ
╢впатор╕йц╕ досить добре знайом╕ з творч╕стю вишивальниц╕. Перш╕ дв╕ виставки в цьому музе╖...


НАТАЛ╤Я ГОР╤ШНА: СМЕРТЬ ГЛАД╤АТОРА
Ближчим часом у ки╖вському видавництв╕ «Кондор» оч╕ку╓ться вих╕д ново╖ книги...


БАЧИТИ СВ╤Т ОЧИМА ДИТИНИ
Не часто на наш╕й урожа╖ст╕й л╕тературн╕й нив╕ народжуються так╕ неперес╕чн╕ книжки для д╕тей.


БУДЕМО ВЕСНУ СВАТАТИ!
20 лютого вшановують Святого Партен╕я, ╓пископа Лампаску, який жив у IV стол╕тт╕.


ГОРТАЮЧИ СТОР╤НКИ СВОГО ЖИТТЯ…
Згадуючи т╕ р╕дн╕ укра╖нськ╕ села, де колись довелося жити, хочеться б╕льше д╕знатися про ц╕...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #7 за 14.02.2020 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#7 за 14.02.2020
ЮЛ╤Я СТИРК╤НА: КОЛИСЬ Я ВЕРНУСЬ ДО ТЕБЕ

Сьогодн╕ «КС» радо представля╓ сво╓му читачев╕ чудову поетесу Юл╕ю Стирк╕ну. Стирк╕на Юл╕я Серг╕╖вна народилася у 1973 роц╕ в Укра╖н╕, в м╕ст╕ Полтав╕, де живе ╕ працю╓ у ПНПУ ╕мен╕ В.Г. Короленка. Доцент, кандидат педагог╕чних наук, викладач англ╕йсько╖ мови. До ╖╖ публ╕кац╕й належать зб╕рки поез╕й: «EXIT», 2012 р., «В╕ршован╕ невитриман╕ вина», 2018 р., «Малявки м╕сько╖ мавки», 2019 р. Поетеса здобула ╤ м╕сце на л╕тературному фестивал╕ «Ой, не однаково мен╕» (Ки╖в, 2019), ╤ м╕сце на М╕жнародному фестивал╕ «╤нтереальн╕сть» (2019) у ном╕нац╕╖ «Анон╕мний в╕рш» ╕ ╤╤╤ м╕сце в ном╕нац╕╖ «Укра╖нська поез╕я» (Ки╖в, 2019), ╓ ф╕нал╕стом IV-го М╕жнародного конкурсу «М╕сто поез╕╖» (Кременчук, 2019), дипломантом М╕жнародного фестивалю «З╕рка Р╕здва» (диплом ╤ ступеню, Запор╕жжя, 2020). ╥╖ твори друкуються в альманахах, зб╕рках, газетах ╕ журналах, звучать на рад╕о, телебаченн╕, поетичних заходах Полтави, Харкова, Ки╓ва, Запор╕жжя. Веде поетичну стор╕нку на ФБ Julia Styrkina.

До Криму

Колись я вернусь до тебе,
про╖ду Сиваський м╕ст,
повз озеро й маки в небо
п╕дн╕муться гори в зр╕ст,
а пот╕м ╕ кримськ╕ сосни,
╕ Ялта ще та, жива,
де бажан╕ вс╕ ми гост╕,
╕ тиснява, ╕ слова
про те, що за рогом – море,
кидаймо вал╕зи – й вниз.
Раху╓мо сх╕дц╕ скоро,
ковта╓мо св╕жий бриз...
…В солону холодну пам’ять,
в розгойдану синю с╕ль
ми будемо в╕чно падать,
ховаючи гн╕в ╕ б╕ль...
Там все ╕ завжди бол╕ло,
╕скрилося, н╕би струм –
ма╓тки стар╕ похил╕,
татарських красуней сум,
примхливе свав╕льне море,
п╕дступн╕ провалля г╕р,
мигтлив╕ п╕вденн╕ зор╕,
св╕чки кипарис╕в, мирт –
краса хвороблива й плинна,
тонка ╕ крихка, мов звук,
немов водоспад, невпинна,
неспинна, мов серця стук,
незаймана, н╕би н╕мфа,
невимовна, н╕би м╕ф,
в╕дбиток того Коринфа
з дитячих казок мо╖х.
Коли я вернусь, м╕й милий,
по кам’яних сходах вниз –
я зам╕сть монет у хвил╕
засиплю жарини сл╕з…
Коли повернусь додому,
вп╕знаю тебе ще я?
М╕й остр╕в, мо╖ фантоми,
м╕й б╕ль ╕ любов моя…

М╕жсезоння

У приморському м╕ст╕ зимою марудно:
безпритульн╕ собаки, самотньо ╕ брудно...
╢ в╕йськова частина, ╕ школа сучасна,
та однак тут зимово, нервово, невчасно...
А мен╕ так ц╕каво, чи море замерзло?
╤ як╕ там ландшафти, ╕ що там за весни?
╤ яка там Селена, красуня-цар╕вна,
як там море, ╕ що в н╕м на в╕дстан╕ видно?
╤ чому так нестерпно людина бажа╓
Лиш того, чого тут, на земл╕, не бува╓?
От наприклад: з╕рватися, с╕сти у потяг,
щоб н╕чого в житт╕ не лишити на пот╕м,
╕ по╖хати врешт╕ у м╕сто сезонне,
коли море п╕д льодом з╕тха╓ ╕ стогне,
коли люди, комахи ╕ листя в╕дсутн╕,
повернути соб╕ р╕вновагу ╕ сутн╕сть,
подивитися пильно на шов небокраю,
той, що море ╕з небом докупи трима╓,
у старих санатор╕ях, в паркових зонах,
загубитись, мов сталкер, в ру╖нах безмовних,
розчинитись в в╕дсутност╕, в безм╕р╕, в пустц╕
╕ злякатись зненацька: а як не в╕дпустить?
Раптом вийти на море – на сх╕д чи на зах╕д,
╕ побачити сонця червоне багаття
в кожн╕м скельц╕, у брил╕, у криз╕, у хвилях...
Чом так серце бажа╓, що взяти не в сил╕?
╤ чому я завжди неодм╕нно кохаю
саме тих, хто незм╕нно не в╕дпов╕да╓...?

В╕льний пересп╕в «Русалоньки» Г. Х. Андерсена

Як кожен крок да╓ться через крик...
Як крик не йде до вуст... о клята в╕дьмо!
Як важко тим, хто до свободи звик,
долати це невим╕рне тяж╕ння.
Ще трохи – й корабель. В останн╕й раз
на принца подивитись – ╕ у хвил╕.
Ще трохи – ╕ вода, колиска, шанс.
Ще трохи... крок, ще крок... з╕брати сили!
Ще крок, ╕ вже нав╕ки попрощатись...
Нема╓ в╕льним м╕сця на земл╕.
╤ скрипал╕ дзижчать на корабл╕,
╕ наречена вдягнена у шати...
Вес╕лля буде. Обрана не я,
а та, хто не сп╕ва╓ – розмовля╓.
Повернеться у шум душа моя,
в╕н не пом╕тить, що мене нема╓.
Я думала, любов – ╕ весь секрет,
любов ╕ п╕сня – ось ╕ буде диво...
А в не╖ слово лаг╕дне, мов мед,
лялькове личко, сукн╕ переливи.
Вона жива, яскрава ╕ жива,
вона говорить н╕жно ╕ насп╕вно,
я ж чую, як в земл╕ росте трава,
але така н╕кому не потр╕бна.
Важенн╕ кроки... бачу я вноч╕
св╕й хв╕ст ╕ море, в╕чне в╕льне царство.
А наяву так важко, хоч кричи,
ця тр╕скотня, жадоба, марнославство...
Казала в╕дьма – вбий його, зар╕ж,
╕ буде хв╕ст, ╕ в╕льною – у хвил╕!
А я ж н╕коли й рибки не зловила!
Як на свою любов п╕дняти н╕ж?
Я краще буду шумом, н╕ж уб’ю,
у мор╕ розчинюсь, у в╕чн╕м мор╕!
Нехай воно любов в╕зьме мою,
яка мен╕ принесла т╕льки горе.
Я з рад╕стю п╕ду у небуття,
з людського св╕ту – в син╕ небокра╖.
Я все одно завжди ╖м тут НЕ ТА –
дивачка, що мовчить ╕ шкутильга╓...
Я не Людина. Дякувати, н╕.
Тому так р╕жуть ноги гостр╕ скалки...
Я повертаюсь шумом в син╕ сни,
в прозор╕ сни померло╖ русалки...

Розпов╕дь кап╕тана

День був, немов перлина ╕з глибин.
Я в╕з турист╕в в пастку Борисфену.
См╕ялось море сяйвом золотим
╕ шумом хвиль зд╕ймалося у венах.
Самотн╕ скел╕ – прихисток гагар –
пройшли повз нас. Вис╕ла в неб╕ чайка.
Нас остр╕в стр╕в густим насто╓м трав,
над ними бились ласт╕вочок зграйки.
Тут жевр╕ло життя, та хвил╕ в╕йн
про╖ли в н╕м печери ╕ капкани,
стол╕ттями точився смертний б╕й,
на остров╕ лишивши в╕чн╕ рани.
В╕н щирився очницями д╕рок,
поточений, мов яблуко червиве,
провали катакомб пом╕ж кв╕ток
тягли у себе, спрагл╕ ╕ злостив╕.
Там так колись незаймано було,
до того, як прийшов сучасний морок, –
прозор╕ плавн╕, хвил╕, н╕би скло,
в соб╕ гойдали сотн╕ рибок-голок.
Текли у море Буг ╕ Борисфен,
стар╕ п╕сн╕ нечуван╕ сп╕вались,
╕ остр╕в Ра╓м був. Цар╕ племен
на н╕м жили, ╕ бились, ╕ кохались.
А пот╕м зайди в╕днайшли той Рай,
туб╕льц╕в вбили. Збудували веж╕,
ст╕ною обнесли цей дивний край,
цей килим трав у простор╕ безмежн╕м.
Його, мов ж╕нку, брали, не один,
на н╕м окопи били й катакомби
╕ мертвих мурували в кладки ст╕н,
щоб ╖х не пробивали враж╕ бомби.
…Назад ми йшли у шторм. Дитячий см╕х
ще дзеленчав на катер╕ спочатку…
Я знав, що остр╕в зватиме ус╕х –
в╕н кожен раз дотискував до крапки.
Веселощ╕ в турист╕в-пасажир╕в
зм╕нились на смертельний переляк,
коли, наскр╕зь промоклий в цьому вир╕,
я в гак керма вчепився ╕ закляк,
я ледве йшов. Наскр╕зь промоклу групу
шмагало, мов з брандспойта, струмом хвиль.
Ми йшли вперед й морську ковтали с╕ль,
а море било катер-шкаралупу.
╤ згадуючи остр╕в душ ╕ чар,
я думав: нев╕дсп╕ван╕ загибл╕ –
то т╕ гагари в неб╕ пом╕ж хмар
кричать ╕ звуть, сво╖х шукають р╕дних.
Коли ж канат напарник уп╕ймав
╕ вимокл╕ наскр╕зь з╕йшли потроху,
потай перехрестившись, Бог сказав:
– Нарешт╕ в╕д╕рвались, слава Богу.

Од╕ссей ╕ Аф╕на Паллада

В очах Пенелопи в╕н бачив Аф╕ну Палладу,
у синьому мор╕, в безмежних просторах Еллади,
коли убивав, воював ╕ боровся за владу,
в╕н бачив замр╕ян╕ оч╕ Аф╕ни Паллади...
В╕н жив п╕д приц╕лом, в╕н жив п╕д любовним приц╕лом,
тому ╕ вдавалося з пекла виходити ц╕лим,
тому ╕ вдалося втекти в╕д поразки ╕ страти
п╕д сонцями син╕х сапф╕р╕в Аф╕ни Паллади.
В моменти, коли завмирала на схрещеннях доля,
завжди в╕дчував: хтось за ним п╕дгляда╓ повол╕,
╕ спалахи син╕ хрестили його перехрестя,
╕ в╕н виживав, де, здавалось, н╕хто не воскресне.
Любили ж╕нки: не було н╕ обману, н╕ зради,
от т╕льки в очах у коханок – Аф╕на Паллада,
от т╕льки в моменти, як небо влива╓ться в жили,
в╕н плив у сапф╕рове море, в замр╕ян╕ хвил╕.
Ц╕ оч╕ небес, ця блакитна заграва у в╕ях –
мов натяк на те, що ╕сну╓ несп╕ймана мр╕я.
Все дати, кр╕м себе, зум╕ла Аф╕на Паллада,
зд╕йснила бажання: багатство, зам╕жжя, в╕драда,
усе дарувала: достаток, дружину ╕ сина,
╕ т╕льки себе не могла дарувати Аф╕на.
╤ в кожн╕й щаслив╕й, ╕ повн╕й, ╕ справджен╕й мит╕
щось н╕би вт╕кало, чого в╕н не м╕г зрозум╕ти,
привласнити, оволод╕ти, узяти п╕д варту –
небесний вогонь у з╕ницях Аф╕ни Паллади.
...Коли помирав в╕н у битв╕, в останню хвилину
в╕дчув: в╕дкрива╓ться небо очима Аф╕ни,
п╕шов у сапф╕ровий обр╕й, що вабить ╕ кличе,
блукати очима, мов морем, тепер вже нав╕чно...

Монолог носово╖ корабельно╖ стату╖

Я перша зустр╕чала сонця сх╕д,
повз мене йшли кра╖ни ╕ ру╖ни,
з╕ мною поряд вишк╕рявся кит,
кричали чайки, бавились дельф╕ни.
Мов амулет, була я з тих час╕в,
як кап╕тан розбив об н╕с шампанське:
в╕н був красивий, наче син бог╕в,
╕ запальний, мов во╖н мусульманський.
Ми ст╕льки битв з ним виграли на двох,
ми ст╕льки скель пройшли, м╕лин ╕ шторм╕в,
що в╕н мен╕ не кап╕тан, а бог,
поганський бог, нев╕рний, непокорний.
Коли в╕н клав на голову мою
долоню – так розбещено й недбало,
я в╕дчувала: Господа молю,
щоб плинна мить у в╕чност╕ тривала.
Були ми поруч, поряд; разом з ним,
крутили кулю синю поп╕д килем,
╕ св╕т лет╕в чудовиськом морським,
╕ б╕г, ╕ мчав, ╕ бавив нас щосили.
Так, я була очима корабля,
передчувала в споко╖ тайфуни,
найперша знала: онде йде земля,
╕ виглядала айсберги й буруни.
Колись вноч╕ почулись голоси,
з╕йшла на борт у темряв╕ красуня.
В ту саму н╕ч загинули ус╕:
╕ кап╕тан, ╕ д╕вчина, ╕ шхуна...
Прострелив хтось пробо╖ну в корм╕?
Застряг снаряд чи вр╕залися в кам╕нь?
Тепер усе однаково мен╕ –
на глибин╕ моя любов ╕ драма.
На сам╕м дн╕ життя мо╓ сто╖ть,
лише к╕стяк хита╓ головою...
Мен╕ давно н╕чого не болить.
М╕й кап╕тан, ти назавжди з╕ мною.

Старий доглядач маяка

Жив старий доглядач на стар╕м маяку,
позабутий вс╕м людством сучасним,
в╕н усе пережив на сво╓му в╕ку:
╕ щасливим вже був, ╕ нещасним.
Розлет╕лась р╕дня, мов птахи молод╕ –
св╕т для молод╕ – Всесв╕т безкрайн╕й.
В╕н зостався один пом╕ж скель ╕ води –
заблукалим рятунок останн╕й.
Абсолютно один. Раз на тиждень сюди
йшов малесенький катер поштовий
╕ привозив по╖сти, питно╖ води
╕ лист╕вок наб╕р кольоровий.
Йшло життя, потихеньку велося так-сяк,
день при дн╕, попри стар╕сть сувору,
зранку сн╕дав старенький ╕ порав маяк,
по об╕д╕ ходив коло моря...
День повол╕ тонув, ╕ вмикались вогн╕
прикордонник╕в ╕ риболов╕в,
╕ старому здавалося: в╕н не один,
хвил╕ тихо ведуть з ним розмову...
Ось розвидн╕лось... Катер н╕хто не зустр╕в,
вдень на башт╕ лишилося св╕тло...
Поховали старого, де в╕н ╕ хот╕в –
понад морем, п╕д присп╕ви в╕тру.
Потихеньку закрили старенький маяк,
бо н╕хто не бажав в ньому жити,
зараз надто сучасн╕ приладдя, щоб так,
власноручно, вмикати соф╕ти...
Зачинили, забули, прибрали ╕з мап,
╕ стежки затяглися травою,
т╕льки квилили чайки ╕ пес завивав,
╕ заходились хвил╕ прибою.
Але кажуть, як зовс╕м ось-ось до б╕ди,
на стар╕й п╕врозвален╕й башт╕
знов спалаху╓ вогник, ╕ в темн╕й вод╕
в╕дбива╓ться шлях для в╕дважних.
Як сигнали зникають, ╕ море штормить,
а п╕д к╕лем кам╕ння ╕ скел╕,
на стар╕м маяков╕ незм╕нно горить
вогник рад╕сний, вогник веселий.
Як остання над╕я зника╓, тод╕
в╕н нагаду╓ про потойб╕чне,
╕ на хвилях в╕длуння пливуть золот╕,
наче хтось ╕ чека╓, ╕ кличе,
наче ми не ╕демо назавжди з земл╕,
наче щось залиша╓мо св╕ту...
Може, то ╕ легенда, а може, ╕ н╕,
я не знаю... Та в╕рю у св╕тло...

Найкращий одяг
 
Найкращий одяг – то вода
╕ сонце-в╕тер,
коли краплини, мов слюда,
╕ все в╕дкрите,
коли душа вт╕ка╓ в╕д
огранок вузьких,
коли гойда╓ться в вод╕,
немов пелюстка,
╕ кв╕тка в неб╕ розкв╕та
солоно-синя,
╕ шк╕ра н╕жно-золота
в прикрасах п╕ни,
╕ в╕тром з╕рваним летиш,
шуга╓ш птахом,
╕ завмира╓ш десь пом╕ж
застиглим кадром,
там, де торка╓ться хмарин
зелена хвиля,
там, де вмира╓ часоплин
╕ душ╕ в╕льн╕,
там, де народжуються сни
╕ зайве т╕ло,
де наш╕ спогади т╕сн╕
╕ серце ц╕ле.
Лише на мить зникаю я
╕ повертаюсь
туди, де кол╕я моя,
кохання-зайв╕сть,
любов-затьмарення мо╓,
отруйна шпичка,
дурманить душу, кров псу╓,
штрика╓ нишком
╕ натяка╓: «Ще жива,
болиш-суму╓ш»...
Якби ти знав... якби ти знав...
Та ти не чу╓ш.
Та ти не бачиш одяг м╕й –
солоний в╕тер,
╕ цей в╕дт╕нок золотий,
коли в╕дкрита...

Мр╕я

До моря хоч би на хвилину –
поринути у в╕чний шум,
у в╕чний гом╕н безупинний,
охолодити згра╖ дум.
Я б зупинилась у готел╕,
серед зими, у м╕жсезон,
де б комин був, висок╕ стел╕
╕ в╕кна в хмарний горизонт.
Хоч би на мить знайтися там,
де щось чека╓ незвичайне:
м╕ста сво╖ дарують тайни
не натовпам – одинакам.
Приморське м╕сто ╕нше взимку:
не галасливе, не гучне,
пусте, мов понед╕лок ринку,
або на ранок вар’╓те.
У рюшах льоду с╕ре море,
у неб╕ с╕р╕ хмари хвиль…
Пройтися кромкою, п╕дбори
втискаючи в п╕сок ╕ с╕ль,
пройтися, щоб скажений в╕тер
з душ╕ ╕ тугу ╕ печаль
з╕рвав, ╕ щоб буденн╕ види
мен╕ з очей з╕терла даль.
До моря йду себе шукати,
у нас з ним в╕чний д╕алог:
про те, чи варто бити грати,
про те, чи варто бути вдвох -
воно н╕коли не в╕дмовить,
уважно вислуха╓ все,
╕ принесе у темних водах
холодне м╕сяця лице…
Як я за л╕н╕╓ю злуки,
що ши╓ небо до води,
сумую, ╕ часи розлуки
рахую. Л╕то, де то ти,
прийди, врятуй мене нарешт╕,
я зайвий св╕ту елемент,
йому гвинти потр╕бн╕. Решта -
душ╕ бездарний рудимент.
Живу в╕д моря ╕ до моря.
Н╕що не може зам╕нить
безкрайню воду, син╕ гори
╕ неба випрану блакить...

Дракони

Дракони завжди ╕дуть до моря,
лягають мордами в син╕ хвил╕,
╕ завмирають у жовт╕ гори,
ростуть з них трави ╕ хмари сив╕.
А небо любить хвиляст╕ гриви,
╕ люблять небо стар╕ дракони
пом╕ж т╕лами ст╕кають зливи
╕ залишають шляхи-каньйони.
╥х любить море так н╕жно й палко,
що кожна хвиля змива╓ гранку,
з╕тре урешт╕ у др╕бн╕ скалки,
у р╕вне поле на сонц╕ зранку…
Дракони завжди ╕дуть до моря.
Окрем╕ з них засинають в пол╕.
╥м сняться сни про висок╕ зор╕
╕ в╕чн╕ хвил╕ на в╕льн╕й вол╕…
М╕ж ╖х лускою стр╕льчаст╕ трави,
кв╕тковий пил пом╕ж ╖х лускою -
вони назавжди лишили справи,
╖м т╕льки сниться м╕раж прибою.
Дракони завжди ╕дуть до моря:
в╕ки, стол╕ття ╕ ц╕лу в╕чн╕сть,
плетуть ╖м дол╕ старезн╕ мойри,
не допл╕таючи зустр╕ч-стр╕чку,
в╕три ╕ хвил╕ стирають спини,
поки дракони ╕дуть до моря...
Усе кам╕нне колись загине -
вода сильн╕ше за жовт╕ гори.

Пров╕нц╕я

Затерт╕ лики пров╕нц╕йних м╕ст…
Поверх ╕кони напис - «супермаркет».
Шпарини, що та╓мний мають зм╕ст,
густ╕ але╖, сут╕нков╕ парки…
Колись перв╕сна, вицв╕ла краса,
заб╕лена, замазана, замита,
немов ╕кон священних чудеса,
що незл╕ченно фарбами покрит╕.
Безособов╕сть, с╕р╕сть, «ем» ╕ «же»,
безлик╕сть ╕ однаков╕сть суц╕льн╕,
╕ старовинне золото лишень
де╕нде залиша╓ться незм╕нним…
Немов пройшла навала повз усе,
яка з╕терла вщент яскрав╕ риси,
пройшла й п╕шла, лишивши т╕льки це:
обличчя-маску, що надм╕ру тисне.
М╕ста, як я, бо я була колись.
М╕ста, як ти – гуло, та в╕дбол╕ло.
Пров╕нц╕я. Вона усюди й скр╕зь
однакова, та р╕зна поп╕д пилом.

Аккерман

П╕щаний Аккерман зруйну╓ хвиля…
Смаглявий продавець солоних риб
задивиться на страчен╕ зусилля,
чи, може, ще пот╕шить к╕лька д╕б
на пляж╕ малюк╕в моя фортеця
з п╕ску, кам╕ння, мушельок малих,
де я замурувала сво╓ серце,
де ц╕лий св╕т – твор╕ння рук мо╖х.
Нас час приносить хвилею хвилини,
ми мури й веж╕ зводимо, ╕ знов
знаходимо фундамент старовинний,
на ньому в╕дбудову╓м любов.
До нас були ╕ дол╕, й цитадел╕,
╕ назви, ╕ кохання, ╕ в╕йна,
зруйнован╕ м╕ста, церкви, осел╕,
нам залишили т╕льки ╕мена.
Ми ╖х взяли ╕ вивели як власн╕,
ми кожний раз живемо назавжди,
╕ знову милозвучн╕ ╕ прекрасн╕
кохання ╕ життя жив╕ сади.
Завжди було лише одв╕чне море,
ми з нього вийшли й п╕дем в п╕ну хвиль,
все зведене розми╓ться прибо╓м,
збудоване розтрощиться на пил.
Ось впала перша вежа Аккермана,
ось ст╕ни Т╕ри в хвил╕ в╕д╕йшли,
а люди-д╕ти знов виводять брами,
╕ веж╕, й цитадел╕, ╕ вали.

Монолог моря

╤деш? ╤ди, ╕ Бог з тобою.
Я – море, я сама своя.
Тяжкими ритмами прибою
з╕ллю усе, чим хвора я.
Я маю згра╖ риб в глибинах,
я с╕ю сонце у вод╕,
я не замовкну й не загину –
завжди живу на самот╕.
Я – в╕чний шеп╕т хвиль ледачих,
з╕рок ╕ краб╕в рух на дн╕…
Пов╕р, я ст╕льки всього бачу,
що не розкажеш ти мен╕.
У мене дивляться суз╕р’я,
╕ м╕сяць дивиться згори,
скло, кост╕, снаст╕ ╕ ганч╕р’я
на дн╕ згортаю я в шари.
У мене дивляться стол╕ття,
стоокий сонм людських ╕мен,
я кров змиваю в лихол╕ття,
з’╖даю сталь ╕ шовк знамен.
В мен╕ ростуть життя краплини,
в мен╕ сто╖ть завмерлий час,
в мен╕ усе, що буть повинне
на ц╕й земл╕ на в╕чний час.
Неторкан╕ скарби забут╕,
╕стоти, велетн╕ й мал╕…
Вода – це те, що ма╓ бути,
назавжди бути на земл╕.
Н╕, я н╕коли не загину.
Кам╕нням сточаться в╕ки,
лишиться море. Що людина –
торбина з шк╕ри й к╕стяк╕в.
Та тих, як╕ були, мов небо,
я пам’ятатиму завжди:
вони приходили по себе,
╕ серед них одним був ти.
╤ди соб╕, ╕ Бог з тобою,
тримай по зорях в╕рний курс.
Нехай м╕й в╕чний ритм прибою
в тоб╕ трива╓, наче пульс.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #7 за 14.02.2020 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=22018

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков