Версiя для друку Обговорити в форумi

Згадуючи ті рідні українські села, де колись довелося жити, хочеться більше дізнатися про ці місця, про їхню історію. А дякуючи Інтернету, зробити це дуже легко.
Двадцять років тому я почала писати спогади про своє життя і життя своєї родини. В той час, час після розпаду Союзу, цивілізоване життя з електролампочками і телевізорами налагодилось не зразу. Довгими зимовими вечорами ні читати, ні вишивати при світлі свічки чи навіть позабутої гасової (керосинової) лампи було неможливо, а я дуже люблю працювати вночі, коли всі сплять, бо я «сова», а, можливо, просто звикла використовувати ночі, щоб доробити вночі те, на що не вистачало часу вдень.
Так я почала згадувати своє життя, та так і не можу зупинитись. А писати є про що, бо за моє довге життя сім’я моїх батьків, а згодом і моя, досить часто переїжджали з одного місця на інше. В війну, рятуючи своє життя, а після - вже моїй сім’ї, за велінням командування, бо чоловік був військовим.
Мені, можна сказати, пощастило, що довелося жити в різних регіонах України, таких для когось різних, а для мене – рідних. І цікаво, що хоч в деяких жили дуже мало, та вони залишились в пам’яті на все життя.
У 1946 році доля (в особі завідуючої Львівським облвно Бесараб, яка завербувала мого батька – вчителя математики і фізики на роботу на Львівщину) закинула нашу сім’ю в село Гологори. Для моїх батьків – людей з вищою освітою і вже досить значним досвідом роботи в школі, було достатньо її і в місті Львові, та щойно демобілізований з армії, в солдатській шинелі і в обмотках на ногах, він скромно згодився працювати в глухому, як нам тоді здавалось, селі, за 25 км від районного центру.
Я вчилася тоді в третьому класі, і прожили ми в тому селі всього 4,5 місяці, та спогади про нього дуже живі.
Взимку 1946 року батька демобілізували з армії (на фронті він так і не побував), і він поїхав до Києва за призначенням на роботу. В шинелі, в обмотках… Там зустрів свого колишнього учня з Глодос Кіровоградської області – Падалку, і той запропонував батькові їхати до Львова – там і роботу знайдеш, і житло.
Падалка завідував господарством університету ім. Івана Франка у Львові, мав шикарну 5-кімнатну квартиру на вулиці І. Франка, в якій жили удвох з жінкою (дітей у них не було).
Нам можна було залишитись у Львові, але батько не захотів, а взяв призначення в село Гологори Краснянського району Львівської області вчителем математики, фізики і завучем середньої школи.
Чому так далеко, в таку глушину він поїхав? Думаю, не лише тому, що соромно було лишатися в місті у шинелі і в обмотках. Причина, напевно, була серйозніша: адже сім’я у війну жила в окупації, та ще й батько працював старостою в селі при німцях, а це вже підлягало покаранню. І ніхто не розбирався б у тому, що працював він за завданням партизан. І не за такі «гріхи» садили в тюрми, висилали в Сибір. (Після смерті батька в 1968 році якісь люди шукали його, щоб вручити якусь нагороду за допомогу партизанам, та вже було пізно…)
Пам’ятаю, як десь в 1947-1948 році я чула, як батьки говорили між собою, що так важко жити, чекаючи неминучого – висилки в Сибір: «скоріше б уже вислали, живуть же й там якось люди…»
А в мами був ще один «страшний гріх»: вона спалила свій партквиток, бо знала, що як знайдуть його в неї німці, то постраждає вся сім’я, а нас, дітей, вона любила, мабуть, більше, ніж ту партію. Зразу після звільнення від окупації викликали маму в Харків щодо членства її в партії. Запитали: «Почему вас не расстреляли?». Ясно, що для партії було б краще, коли б нас усіх розстріляли, а не тільки маму.
У квітні 1946 року батько перевіз нас в село Гологори.
Колись, видно, це було гарне містечко. На околиці – руїни старовинного середньовічного замку, з якого починався підземний хід. Нам забороняли туди ходити, казали, що це – небезпечно. В селі була гарна двоповерхова школа, але ми застали її вже спаленою. Казали, що спалили її бандерівці, але зараз я впевнена, що не могли вони спалити школу, в якій навчались їхні діти.
Поруч зі школою – садиба директора школи – Панчука Михайла Васильовича.
Жили вони удвох з дружиною – Стефанією Станіславівною, дітей не мали, а може, і мали десь, але ми про це не знали. Мали вони гарну господарку: пару коней, корову, козу, яку я навчилась доїти, курей, качок, індиків. Розповідали, що коли школа горіла, пан Панчук намагався врятувати хоч якесь обладнання. Він викинув з полум’я через вікна, а потім зібрав, фізичні прилади; батько казав, що таких якісних приладів, виготовлених в Німеччині, він і в вузах Харкова не бачив, а це ж була сільська школа в горах Галичини. До речі, з місцевих вчителів був лише директор, бо всіх останніх «рідненька радянська влада» знищила ще в 1939 році за те, що гарно зустрічали «визволителів»…
Коли директор їздив у справах до Львова, пані директорова лишалась одна. В неї було хворе серце, тому вона боялась залишатись в хаті сама, і просила, щоб я або Валя в неї ночували. Ці люди були надзвичайно культурні, виховані. В них я вперше побачила спеціальний пристрій для висушування шкарпеток (два валики резинові, через які прокручувались шкарпетки чи інші дрібні речі. Такі ж валики для віджиму білизни використовувались в наших радянських пральних машинах).
Жили Панчуки в двох кімнатках: кухня і спальня, а велика кімната з вікнами, закритими віконницями, завжди була зачинена. Якось я заглянула туди, там стояв рояль, висів килим, але вона слугувала і складом для продуктів, бо ж в ній не жили.
Школа згоріла, тому учнів розмістили в кількох будиночках, жителі яких виїхали, чи їх вивезли. В деяких кімнатах не було підлоги, і наш батько разом з учнями, чи, можливо, вчителями, настеляв підлогу. Де брали дошки? В селі стояв великий католицький собор, теж спалений… бандерівцями. Не знаю, ким, але дуже шкода, бо в соборі був справжній великий орган, який теж був знищений. З костелу брали дошки для ремонту підлоги. Пам’ятаю купол собору, майстерно викладений з цегли.
У квітні батько забрав нас з Глодос Кіровоградської області і привіз в Гологори. Жили ми в будиночку, де займали дві кімнати і коридорчик, а в другій половині будинку жила багатодітна сім’я. Жінка хворіла тромбофлебітом, тобто мала серйозні проблеми з ногами. Про господаря — її чоловіка говорили, що він щоночі ходить в ліс до бандерівців. Впевнена, що це навряд чи було так, бо в селі стояв гарнізон нашої армії, і за кожним чоловіком, напевно, стежили.
Для нас почалось нове життя. Новий для нас галицький чи карпатський діалект української мови ми освоїли дуже швидко, і вже через два тижні розмовляли так, як і всі навколо. Цікаво було запам’ятовувати українські назви деяких слів, які в східних районах України замінили на російські: конвалія—ландиш, вивірка—білка, сукня—плаття, вуйко—дядько, парасолька—зонтик, карбованець—руб. Якось вчителька Валі («східнячка») звеліла дітям принести по рублю, а Валя сказала, що в нас нема рубля, бо рублем називали в Глодосах дерев’яний пристрій для викачування – вирівнювання випраних простирадл чи одягу.
Село Гологори розміщене в горах, але не голих, попри таку назву села, а покритих лісами, де росли дуби, граби, буки, смереки та інші породи дерев. Пам’ятаю, як наш господар якось взяв нас у гори, їхали за сіном. Коли повертались, лежачи зверху на височенній горі пахучого сіна, спускались крутою дорогою, по обидва боки – кам’янисті скелі, об які я навіть подряпала ногу.
Недалеко від Гологір в лісі притулилось невеличке село Гологірка. Туди вела мальовнича стежка лісом, а прямо серед лісу стояла невеличка, але надзвичайно красива церква, а біля неї – цвинтар з пам’ятниками із полірованого граніту й мармуру, з фігурами ангелів і скорботної Матері Божої. Такі пам’ятники і такий цвинтар я побачила вперше. Кладовище в Глодосах (це – рідне село моєї мами, на Кіровоградщині, і саме звідти ми приїхали в Гологори.) називалось – «горбки». Жодних хрестів, жодних камінчиків, одні лиш горбики, серед яких знайти своїх рідних - не знаю, як це вдавалось?
Чому таке байдуже ставлення до померлих? Адже в селі – виходи сірих гранітів. Чому ж не було майстерні з виготовлення надгробних хрестів чи хоч примітивних надгробків? Не знаю. Можливо, тому, що в той час життя людське в підросійській частині України нічого не вартувало – людей знищували мільйонами…
В Гологорах ми жили недовго, бо не було роботи для мами, так як географію викладав директор школи. Але ми взяли собі город, посадили там різну городину, навіть кавуни, хоч їх там ніхто не вирощував. До речі, чомусь на Львівщині не вирощували ні помідорів, ні болгарського перцю, ні баклажанів, хоч ці овочі росли там дуже буйно, в цьому ми переконались вже в Великосілках Камянко-Бузького району Львівщини, коли в теплицях вирощували розсаду цих овочів, а з неї й самі овочі.
В Гологорах стояв військовий гарнізон. (Коли батько приїхав на Львівщину і ставав на облік в військкоматі, йому запропонували там взяти рушницю, але він навідріз відмовився, сказавши, що приїхав сюди не воювати, а вчити дітей. Невідомо, чи лишилися б ми всі живі-здорові, якби не така тверда батькова позиція).
Ще в селі стояв напівзруйнований клуб, без вікон і дверей, але в ньому святкували якісь свята, мабуть, День Перемоги 9 травня. Ми з Валею брали участь в концерті, співали і декламували вірші.
Настало літо і ми з місцевими дітьми ходили на озеро купатись, вчились плавати. Там я мало не втонула, бо хотіла попробувати поплавати на спині, а голова провалилася в отвір автомобільної камери, а ноги стирчали вгору. Я ніяк не могла вислизнути вниз, і мало не захлинулась.
Нам дуже подобались місцеві звичаї, особливо те, що, проходячи мимо церкви, хреста чи каплички, люди хрестились, і ми – теж.
Подобались каплички з образами, прикрашеними квітами, які стояли відчинені і ніхто нічого не брав і не нищив.
З озера витікала річечка, був шлюз, який, видно, давав можливість спускати зайву воду з озера. В шлюзі, з дерев’яною дощаною підлогою, стояла мілка вода. На сонці вона нагрівалась, і так приємно було ходити –плескатись у ній. Ми любили там гратися.
Ходили, високо піднімаючи ноги, і співали: «Женчичок-бренчичок вилітає, високо ніженьку підіймає» - гарна наша українська народна дитяча пісенька… На перервах у школі водили хороводи, співаючи «Подоляночку» і інші пісні, грались в хустинку, коли діти сидять в колі, а один носить за нашими спинами хустинку і непомітно її комусь кидає; якщо не помітиш, то сидячого стукають по спині, і тоді вже він носить хустинку, а перший сідає на його місце. Багато дитячих забав виконувались з піснями.
Мама не взяла в Гологори нашу годівницю – швейну машинку, її ж купили перед самою війною, пам’ятаю, як батько приніс і поставив з вулиці на вікно в Слатіно.
Мама шила з дитинства, і все життя до 1941 року не мала машинки, тому доводилось або шити руками, або десь позичати, так що придбання цієї машинки було неабиякою подією. Машинка виручала нас, бо мама не тільки обшивала всіх рідних, а ще й трохи підробляла в роки війни і після неї, отримуючи плату продуктами.
Їдучи в «Западну», ми боялись, що нас там уб’ють, а машинку заберуть, тому залишили її в маминої сестри Наталки.
В Гологорах хтось sз батьків учнів дав нашому батькові швейну машинку «Зінгер», яку в час війни закопали в землю і вона там добряче проіржавіла. Батько довго відмочував її в керосині, розібрав і відчистив всі деталі. А такі, які вже зовсім нікуди не годились, купив у Львові на базарі. І машинка запрацювала. І поки ми жили в Гологорах, а потім і в Красному, мама нею користувалась, а потім віддали її господарям, а собі забрали свою в Глодосах..
Я вже писала, що мама з дитинства любила шити (як потім і я). Правда, коли вона вперше побачила, як кравчиня порізала тканину на шматочки, то аж заплакала, а потім самоучкою навчилась шити, навіть викройок не робила. Мені було легше, хоч я теж – самоучка, навіть курси кройки і шиття не закінчувала, але вже з’явились книжки з крою і шиття, альбоми зі зменшеними викройками потрібного розміру, столи розкрою, та й до маминого шиття я приглядалась… Мама обшивала сестер, і її сестра Даша часто говорила: «Ти навчилась шити на моїх блузках!»
Не знаю, чи страшно нам було жити в Гологорах, можливо, небезпечно, бо батько зробив на вікна (а вони були великі) віконниці - ставні з дощок, якими ми на ніч закривали вікна, а від зброї батько відмовився.
Його поважали в селі за розум, вміння просто і дохідливо пояснити фізику чи математику, користуватись логарифмічною лінійкою, за золоті руки, які вміли все.
Дуже дивувало людей лиш те, що «пан професор» - так називали там вчителів, сам рубає собі дрова, чи ставить в школі підлоги разом з учнями чи їх батьками.
Освітлювали кімнату вечорами каганцем, зробленим з гільзи снаряда. А їжу варили в каструлях, які батько зробив сам, своїми руками. Він зробив і відра, і навіть овальної форми балію для купання, по моєму зросту.
Цікаво для нас і незвично було, що воду набирали не з криниць, а качали помпами, тобто вода була артезіанська.
З учнями з Гологір наші батьки якийсь час підтримували зв’язок, когось з них пізніше по роботі зустрічала Валя (вона була геологом).
Ось як багато я згадала про Гологори, хоч писала це через 50 років після перебування в такому новому тоді для нас середовищі, серед людей, мова яких трохи відрізнялась від нашої, але так хотілося якнайскоріше оволодіти нею….
Кілька років тому , вже трохи освоївши інтернет, я набрала назву незабутніх Гологір, і виявилось, що це село має древню і славну історію. Ось що написано про це в Вікіпедії:
Археологічні дослідження, проведені в 60-х роках 20 століття, виявили тут поселення висоцької, липецької та черняхівської культур 11-13 століть. Перекази зберегли і давню назву села Гологори - як «містечко Дукля». Дукля — одне з найдавніших поселень Галичини. Перша згадка про «Княжі Голі гори» і «Рожене поле» була в літописі за 1099 рік! А в 1132 році місто Гологори згадано в літописах і хроніках. Належало до Звенигородського князівства, а 1140 року Звенигородський князь Володимир приєднав місто до Галицького князівства. Інший літопис розповідає, що року 1144 на Великому полі поблизу Гологір відбулася битва Київського князя Всеволода Олеговича з Володимиром Володаровичем.
Інтенсивного розвитку Гологори досягли в 15 столітті. Поселення Дукля стало важливим торговим центром, через який проходили торгові шляхи. В 17-18 століттях тут проводилися великі кінні ярмарки, продавали велику рогату худобу.
У 1469 році Гологори одержали Магдебургське право. З 18 століття збереглися примірники печатки місцевої ратуші, на якій зображено руїни Гологірського замку.
Справжнім лихом для міста і всієї округи були часті турецько-татарські набіги. У 1498 році татари вкотре обложили замок. На відзнаку перемоги у боротьбі з татарською навалою на гірській вершині напроти замку спорудили пам’ятний знак. Це 5-метрова капличка 1670-х років, побудована у вигляді масивної колони, стоїть на пагорбі, названому на честь святого Марка.
Гологори населяли українці, поляки і євреї. В 1895 році Барон Гірш заснував у Гологорах приватну єврейську школу, яка отримала статус державної школи в 1901 році. Діяв заклад до 1939 року. Відвідували школу не лише юдеї, а й діти інших конфесій. Окрім грамоти, учнів тут вчили бондарській справі. У 1941 році євреї в Золочівському районі були винищені фашистами.
Статус міста Гологори зберегли до 1939 року. Покинуті в час війни старовинні будинки навколо ринкової площі розібрали для будівництва будівель райкому і райвиконкому у м. Красне, яке тоді було райцентром. Це остаточно знищило вигляд давнього міста, сліди земляних фортифікацій якого проглядаються донині.
Сьогодні в селі залишилися лише храми Святого Юрія і Пресвятої Трійці. Є греко-католицька церква, а руїни замку повністю розібрали для будівництва колгоспних корівників, руїни яких видніються сьогодні.
Ось що знайшла я в Вікіпедії про село Гологори, де в дитинстві прожила 4,5 місяці, і прикипіла до нього душею на все життя. Якщо когось зацікавила історія цього славного міста, прочитайте, я ж ще додам ось що. Я згадала в своїх спогадах село Гологірки, і пам’ятники біля маленького, але прекрасного храму, який, виявляється, є храмом Св. Дмитрія. Так от, там похований композитор Ярослав Лопатинський, який проживав і працював у Гологорах у 1905-1936 роках.
Проживали в Гологорах:
- Вірлик Петро Іванович — керівник Золочівського окружного проводу ОУН, Лицар Срібного Хреста заслуги УПА;
- Дольницький Мирон Андрійович — український військовик, географ, четар УГА.
З Гологорами пов’язані долі багатьох цікавих людей української історії. А нам, їхнім нащадкам, лишається одне: любити свою славну і прекрасну Батьківщину, вивчати її їсторію і пам’ятати, що ми — народ, якого правди сила ніким звойована ще не була!
Алла ОСАДЧА
м. Феодосія
На цьому знімку - вчителі і учні Гологірської школи. Мої батьки — у центрі (батько в білій сорочці), а поруч з мамою - директор школи. Дівчатка в світлих платтячках – моя сестричка Валя, а праворуч — я, автор цього тексту

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 14.02.2020 > Тема "Душі криниця"