Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3537)
З потоку життя (6772)
Душі криниця (3653)
Українці мої... (1496)
Резонанс (1559)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1746)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ВАЛЕНТИН БУТ: ТРАХТОРНА ╤СТОР╤Я
Уривок з пов╕ст╕ «У пошуках мр╕╖»


ДОМ╤Н╤К АРФ╤СТ: М╤Й КРИМ
я н╕хто тоб╕ – мить кром╕шня – Криме, кармо моя кремезна моя крове – мово...


ДЕРЖИ С╤НО ДО МИКОЛИ!..
22 травня — свято Перенесення мощей Миколая Чудотворця. У народ╕ — Весняного або...


ЯРЕМА ЗАПЛАЧЕ...
Наш╕ традиц╕╖


НАТАЛ╤Я ДАНИЛЮК: НА БЕРЕЗ╤ ОНТОМУ
Наталя Данилюк народилася 4 березня 1981 р. в селищ╕ Перег╕нське на ╤вано-Франк╕вщин╕. За осв╕тою...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #7 за 14.02.2020 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#7 за 14.02.2020
ГОРТАЮЧИ СТОР╤НКИ СВОГО ЖИТТЯ…

Згадуючи т╕ р╕дн╕ укра╖нськ╕ села, де колись довелося жити, хочеться б╕льше д╕знатися про ц╕ м╕сця, про ╖хню ╕стор╕ю. А дякуючи ╤нтернету, зробити це дуже легко.
Двадцять рок╕в тому я почала писати спогади про сво╓ життя ╕ життя сво╓╖ родини. В той час, час п╕сля розпаду Союзу, цив╕л╕зоване життя з електролампочками ╕ телев╕зорами налагодилось не зразу. Довгими зимовими вечорами н╕ читати, н╕ вишивати при св╕тл╕ св╕чки чи нав╕ть позабуто╖ гасово╖ (керосиново╖) лампи було неможливо, а я дуже люблю працювати вноч╕, коли вс╕ сплять, бо я «сова», а, можливо, просто звикла використовувати ноч╕, щоб доробити вноч╕ те, на що не вистачало часу вдень.
Так я почала згадувати сво╓ життя, та так ╕ не можу зупинитись. А писати ╓ про що, бо за мо╓ довге життя с╕м’я мо╖х батьк╕в, а згодом ╕ моя, досить часто пере╖жджали з одного м╕сця на ╕нше. В в╕йну, рятуючи сво╓ життя, а п╕сля - вже мо╖й с╕м’╖, за вел╕нням командування, бо чолов╕к був в╕йськовим.
Мен╕, можна сказати, пощастило, що довелося жити в р╕зних рег╕онах Укра╖ни, таких для когось р╕зних, а для мене – р╕дних. ╤ ц╕каво, що хоч в деяких жили дуже мало, та вони залишились в пам’ят╕ на все життя.
У 1946 роц╕ доля (в особ╕ зав╕дуючо╖ Льв╕вським облвно Бесараб, яка завербувала мого батька – вчителя математики ╕ ф╕зики на роботу на Льв╕вщину) закинула нашу с╕м’ю в село Гологори. Для мо╖х батьк╕в – людей з вищою осв╕тою ╕ вже досить значним досв╕дом роботи в школ╕, було достатньо ╖╖ ╕ в м╕ст╕ Львов╕, та щойно демоб╕л╕зований з арм╕╖, в солдатськ╕й шинел╕ ╕ в обмотках на ногах, в╕н скромно згодився працювати в глухому, як нам тод╕ здавалось, сел╕, за 25 км в╕д районного центру.
Я вчилася тод╕ в третьому клас╕, ╕ прожили ми в тому сел╕ всього 4,5 м╕сяц╕, та спогади про нього дуже жив╕.
Взимку 1946 року батька демоб╕л╕зували з арм╕╖ (на фронт╕ в╕н так ╕ не побував), ╕ в╕н по╖хав до Ки╓ва за призначенням на роботу. В шинел╕, в обмотках… Там зустр╕в свого колишнього учня з Глодос К╕ровоградсько╖ област╕ – Падалку, ╕ той запропонував батьков╕ ╖хати до Львова – там ╕ роботу знайдеш, ╕ житло.
Падалка зав╕дував господарством ун╕верситету ╕м. ╤вана Франка у Львов╕, мав шикарну 5-к╕мнатну квартиру на вулиц╕ ╤. Франка, в як╕й жили удвох з ж╕нкою (д╕тей у них не було).
Нам можна було залишитись у Львов╕, але батько не захот╕в, а взяв призначення в село Гологори Краснянського району Льв╕всько╖ област╕ вчителем математики, ф╕зики ╕ завучем середньо╖ школи.
Чому так далеко, в таку глушину в╕н по╖хав? Думаю, не лише тому, що соромно було лишатися в м╕ст╕ у шинел╕ ╕ в обмотках. Причина, напевно, була серйозн╕ша: адже с╕м’я у в╕йну жила в окупац╕╖, та ще й батько працював старостою в сел╕ при н╕мцях, а це вже п╕длягало покаранню. ╤ н╕хто не розбирався б у тому, що працював в╕н за завданням партизан. ╤ не за так╕ «гр╕хи» садили в тюрми, висилали в Сиб╕р. (П╕сля смерт╕ батька в 1968 роц╕ як╕сь люди шукали його, щоб вручити якусь нагороду за допомогу партизанам, та вже було п╕зно…)
Пам’ятаю, як десь в 1947-1948 роц╕ я чула, як батьки говорили м╕ж собою, що так важко жити, чекаючи неминучого – висилки в Сиб╕р: «скор╕ше б уже вислали, живуть же й там якось люди…»
А в мами був ще один «страшний гр╕х»: вона спалила св╕й партквиток, бо знала, що як знайдуть його в не╖ н╕мц╕, то постражда╓ вся с╕м’я, а нас, д╕тей, вона любила, мабуть, б╕льше, н╕ж ту парт╕ю. Зразу п╕сля зв╕льнення в╕д окупац╕╖ викликали маму в Харк╕в щодо членства ╖╖ в парт╕╖. Запитали: «Почему вас не расстреляли?». Ясно, що для парт╕╖ було б краще, коли б нас ус╕х розстр╕ляли, а не т╕льки маму.
У кв╕тн╕ 1946 року батько перев╕з нас в село Гологори.
Колись, видно, це було гарне м╕стечко. На околиц╕ – ру╖ни старовинного середньов╕чного замку, з якого починався п╕дземний х╕д. Нам забороняли туди ходити, казали, що це – небезпечно. В сел╕ була гарна двоповерхова школа, але ми застали ╖╖ вже спаленою. Казали, що спалили ╖╖ бандер╕вц╕, але зараз я впевнена, що не могли вони спалити школу, в як╕й навчались ╖хн╕ д╕ти.
Поруч з╕ школою – садиба директора школи – Панчука Михайла Васильовича.
Жили вони удвох з дружиною – Стефан╕╓ю Стан╕слав╕вною, д╕тей не мали, а може, ╕ мали десь, але ми про це не знали. Мали вони гарну господарку: пару коней, корову, козу, яку я навчилась до╖ти, курей, качок, ╕ндик╕в. Розпов╕дали, що коли школа гор╕ла, пан Панчук намагався врятувати хоч якесь обладнання. В╕н викинув з полум’я через в╕кна, а пот╕м з╕брав, ф╕зичн╕ прилади; батько казав, що таких як╕сних прилад╕в, виготовлених в Н╕меччин╕, в╕н ╕ в вузах Харкова не бачив, а це ж була с╕льська школа в горах Галичини. До реч╕, з м╕сцевих вчител╕в був лише директор, бо вс╕х останн╕х «р╕дненька радянська влада» знищила ще в 1939 роц╕ за те, що гарно зустр╕чали «визволител╕в»…
Коли директор ╖здив у справах до Львова, пан╕ директорова лишалась одна. В не╖ було хворе серце, тому вона боялась залишатись в хат╕ сама, ╕ просила, щоб я або Валя в не╖ ночували. Ц╕ люди були надзвичайно культурн╕, вихован╕. В них я вперше побачила спец╕альний пристр╕й для висушування шкарпеток (два валики резинов╕, через як╕ прокручувались шкарпетки чи ╕нш╕ др╕бн╕ реч╕. Так╕ ж валики для в╕джиму б╕лизни використовувались в наших радянських пральних машинах).
Жили Панчуки в двох к╕мнатках: кухня ╕ спальня, а велика к╕мната з в╕кнами, закритими в╕конницями, завжди була зачинена. Якось я заглянула туди, там стояв рояль, вис╕в килим, але вона слугувала ╕ складом для продукт╕в, бо ж в н╕й не жили.
Школа згор╕ла, тому учн╕в розм╕стили в к╕лькох будиночках, жител╕ яких ви╖хали, чи ╖х вивезли. В деяких к╕мнатах не було п╕длоги, ╕ наш батько разом з учнями, чи, можливо, вчителями, настеляв п╕длогу. Де брали дошки? В сел╕ стояв великий католицький собор, теж спалений… бандер╕вцями. Не знаю, ким, але дуже шкода, бо в собор╕ був справжн╕й великий орган, який теж був знищений. З костелу брали дошки для ремонту п╕длоги. Пам’ятаю купол собору, майстерно викладений з цегли.
У кв╕тн╕ батько забрав нас з Глодос К╕ровоградсько╖ област╕ ╕ прив╕з в Гологори. Жили ми в будиночку, де займали дв╕ к╕мнати ╕ коридорчик, а в друг╕й половин╕ будинку жила багатод╕тна с╕м’я. Ж╕нка хвор╕ла тромбофлеб╕том, тобто мала серйозн╕ проблеми з ногами. Про господаря — ╖╖ чолов╕ка говорили, що в╕н щоноч╕ ходить в л╕с до бандер╕вц╕в. Впевнена, що це навряд чи було так, бо в сел╕ стояв гарн╕зон нашо╖ арм╕╖, ╕ за кожним чолов╕ком, напевно, стежили.
Для нас почалось нове життя. Новий для нас галицький чи карпатський д╕алект укра╖нсько╖ мови ми осво╖ли дуже швидко, ╕ вже через два тижн╕ розмовляли так, як ╕ вс╕ навколо. Ц╕каво було запам’ятовувати укра╖нськ╕ назви деяких сл╕в, як╕ в сх╕дних районах Укра╖ни зам╕нили на рос╕йськ╕: конвал╕я—ландиш, вив╕рка—б╕лка, сукня—плаття, вуйко—дядько, парасолька—зонтик, карбованець—руб. Якось вчителька Вал╕ («сх╕днячка») звел╕ла д╕тям принести по рублю, а Валя сказала, що в нас нема рубля, бо рублем називали в Глодосах дерев’яний пристр╕й для викачування – вир╕внювання випраних простирадл чи одягу.
Село Гологори розм╕щене в горах, але не голих, попри таку назву села, а покритих л╕сами, де росли дуби, граби, буки, смереки та ╕нш╕ породи дерев. Пам’ятаю, як наш господар якось взяв нас у гори, ╖хали за с╕ном. Коли повертались, лежачи зверху на височенн╕й гор╕ пахучого с╕на, спускались крутою дорогою, по обидва боки – кам’янист╕ скел╕, об як╕ я нав╕ть подряпала ногу.
Недалеко в╕д Голог╕р в л╕с╕ притулилось невеличке село Голог╕рка. Туди вела мальовнича стежка л╕сом, а прямо серед л╕су стояла невеличка, але надзвичайно красива церква, а б╕ля не╖ – цвинтар з пам’ятниками ╕з пол╕рованого гран╕ту й мармуру, з ф╕гурами ангел╕в ╕ скорботно╖ Матер╕ Божо╖. Так╕ пам’ятники ╕ такий цвинтар я побачила вперше. Кладовище в Глодосах (це – р╕дне село мо╓╖ мами, на К╕ровоградщин╕, ╕ саме зв╕дти ми при╖хали в Гологори.) називалось – «горбки». Жодних хрест╕в, жодних кам╕нчик╕в, одн╕ лиш горбики, серед яких знайти сво╖х р╕дних - не знаю, як це вдавалось?
Чому таке байдуже ставлення до померлих? Адже в сел╕ – виходи с╕рих гран╕т╕в. Чому ж не було майстерн╕ з виготовлення надгробних хрест╕в чи хоч прим╕тивних надгробк╕в? Не знаю. Можливо, тому, що в той час життя людське в п╕дрос╕йськ╕й частин╕ Укра╖ни н╕чого не вартувало – людей знищували м╕льйонами…
В Гологорах ми жили недовго, бо не було роботи для мами, так як географ╕ю викладав директор школи. Але ми взяли соб╕ город, посадили там р╕зну городину, нав╕ть кавуни, хоч ╖х там н╕хто не вирощував. До реч╕, чомусь на Льв╕вщин╕ не вирощували н╕ пом╕дор╕в, н╕ болгарського перцю, н╕ баклажан╕в, хоч ц╕ овоч╕ росли там дуже буйно, в цьому ми переконались вже в Великос╕лках Камянко-Бузького району Льв╕вщини, коли в теплицях вирощували розсаду цих овоч╕в, а з не╖ й сам╕ овоч╕.
В Гологорах стояв в╕йськовий гарн╕зон. (Коли батько при╖хав на Льв╕вщину ╕ ставав на обл╕к в в╕йськкомат╕, йому запропонували там взяти рушницю, але в╕н нав╕др╕з в╕дмовився, сказавши, що при╖хав сюди не воювати, а вчити д╕тей. Нев╕домо, чи лишилися б ми вс╕ жив╕-здоров╕, якби не така тверда батькова позиц╕я).
Ще в сел╕ стояв нап╕взруйнований клуб, без в╕кон ╕ дверей, але в ньому святкували як╕сь свята, мабуть, День Перемоги 9 травня. Ми з Валею брали участь в концерт╕, сп╕вали ╕ декламували в╕рш╕.
Настало л╕то ╕ ми з м╕сцевими д╕тьми ходили на озеро купатись, вчились плавати. Там я мало не втонула, бо хот╕ла попробувати поплавати на спин╕, а голова провалилася в отв╕р автомоб╕льно╖ камери, а ноги стирчали вгору. Я н╕як не могла вислизнути вниз, ╕ мало не захлинулась.
Нам дуже подобались м╕сцев╕ звича╖, особливо те, що, проходячи мимо церкви, хреста чи каплички, люди хрестились, ╕ ми – теж.
Подобались каплички з образами, прикрашеними кв╕тами, як╕ стояли в╕дчинен╕ ╕ н╕хто н╕чого не брав ╕ не нищив.
З озера вит╕кала р╕чечка, був шлюз, який, видно, давав можлив╕сть спускати зайву воду з озера. В шлюз╕, з дерев’яною дощаною п╕длогою, стояла м╕лка вода. На сонц╕ вона нагр╕валась, ╕ так при╓мно було ходити –плескатись у н╕й. Ми любили там гратися.
Ходили, високо п╕дн╕маючи ноги, ╕ сп╕вали: «Женчичок-бренчичок вил╕та╓, високо н╕женьку п╕д╕йма╓» - гарна наша укра╖нська народна дитяча п╕сенька… На перервах у школ╕ водили хороводи, сп╕ваючи «Подоляночку» ╕ ╕нш╕ п╕сн╕, грались в хустинку, коли д╕ти сидять в кол╕, а один носить за нашими спинами хустинку ╕ непом╕тно ╖╖ комусь кида╓; якщо не пом╕тиш, то сидячого стукають по спин╕, ╕ тод╕ вже в╕н носить хустинку, а перший с╕да╓ на його м╕сце. Багато дитячих забав виконувались з п╕снями.
Мама не взяла в Гологори нашу год╕вницю – швейну машинку, ╖╖ ж купили перед самою в╕йною, пам’ятаю, як батько прин╕с ╕ поставив з вулиц╕ на в╕кно в Слат╕но.
Мама шила з дитинства, ╕ все життя до 1941 року не мала машинки, тому доводилось або шити руками, або десь позичати, так що придбання ц╕╓╖ машинки було неабиякою под╕╓ю. Машинка виручала нас, бо мама не т╕льки обшивала вс╕х р╕дних, а ще й трохи п╕дробляла в роки в╕йни ╕ п╕сля не╖, отримуючи плату продуктами.
╥дучи в «Западну», ми боялись, що нас там уб’ють, а машинку заберуть, тому залишили ╖╖ в мамино╖ сестри Наталки.
В Гологорах хтось sз батьк╕в учн╕в дав нашому батьков╕ швейну машинку «З╕нгер», яку в час в╕йни закопали в землю ╕ вона там добряче про╕ржав╕ла. Батько довго в╕дмочував ╖╖ в керосин╕, роз╕брав ╕ в╕дчистив вс╕ детал╕. А так╕, як╕ вже зовс╕м н╕куди не годились, купив у Львов╕ на базар╕. ╤ машинка запрацювала. ╤ поки ми жили в Гологорах, а пот╕м ╕ в Красному, мама нею користувалась, а пот╕м в╕ддали ╖╖ господарям, а соб╕ забрали свою в Глодосах..
Я вже писала, що мама з дитинства любила шити (як пот╕м ╕ я). Правда, коли вона вперше побачила, як кравчиня пор╕зала тканину на шматочки, то аж заплакала, а пот╕м самоучкою навчилась шити, нав╕ть викройок не робила. Мен╕ було легше, хоч я теж – самоучка, нав╕ть курси кройки ╕ шиття не зак╕нчувала, але вже з’явились книжки з крою ╕ шиття, альбоми з╕ зменшеними викройками потр╕бного розм╕ру, столи розкрою, та й до маминого шиття я приглядалась… Мама обшивала сестер, ╕ ╖╖ сестра Даша часто говорила: «Ти навчилась шити на мо╖х блузках!»
Не знаю, чи страшно нам було жити в Гологорах, можливо, небезпечно, бо батько зробив на в╕кна (а вони були велик╕) в╕конниц╕ - ставн╕ з дощок, якими ми на н╕ч закривали в╕кна, а в╕д збро╖ батько в╕дмовився.
Його поважали в сел╕ за розум, вм╕ння просто ╕ дох╕дливо пояснити ф╕зику чи математику, користуватись логарифм╕чною л╕н╕йкою, за золот╕ руки, як╕ вм╕ли все.
Дуже дивувало людей лиш те, що «пан професор» - так називали там вчител╕в, сам руба╓ соб╕ дрова, чи ставить в школ╕ п╕длоги разом з учнями чи ╖х батьками.
Осв╕тлювали к╕мнату вечорами каганцем, зробленим з г╕льзи снаряда. А ╖жу варили в каструлях, як╕ батько зробив сам, сво╖ми руками. В╕н зробив ╕ в╕дра, ╕ нав╕ть овально╖ форми бал╕ю для купання, по мо╓му зросту.
Ц╕каво для нас ╕ незвично було, що воду набирали не з криниць, а качали помпами, тобто вода була артез╕анська.
З учнями з Голог╕р наш╕ батьки якийсь час п╕дтримували зв’язок, когось з них п╕зн╕ше по робот╕ зустр╕чала Валя (вона була геологом).
Ось як багато я згадала про Гологори, хоч писала це через 50 рок╕в п╕сля перебування в такому новому тод╕ для нас середовищ╕, серед людей, мова яких трохи в╕др╕знялась в╕д нашо╖, але так хот╕лося якнайскор╕ше оволод╕ти нею….
К╕лька рок╕в тому , вже трохи осво╖вши ╕нтернет, я набрала назву незабутн╕х Голог╕р, ╕ виявилось, що це село ма╓ древню ╕ славну ╕стор╕ю. Ось що написано про це в В╕к╕пед╕╖:
Археолог╕чн╕ досл╕дження, проведен╕ в 60-х роках 20 стол╕ття, виявили тут поселення висоцько╖, липецько╖ та чернях╕всько╖ культур 11-13 стол╕ть. Перекази зберегли ╕ давню назву села Гологори - як «м╕стечко Дукля». Дукля — одне з найдавн╕ших поселень Галичини. Перша згадка про «Княж╕ Гол╕ гори» ╕ «Рожене поле» була в л╕топис╕ за 1099 р╕к! А в 1132 роц╕ м╕сто Гологори згадано в л╕тописах ╕ хрон╕ках. Належало до Звенигородського княз╕вства, а 1140 року Звенигородський князь Володимир при╓днав м╕сто до Галицького княз╕вства. ╤нший л╕топис розпов╕да╓, що року 1144 на Великому пол╕ поблизу Голог╕р в╕дбулася битва Ки╖вського князя Всеволода Олеговича з Володимиром Володаровичем.
╤нтенсивного розвитку Гологори досягли в 15 стол╕тт╕. Поселення Дукля стало важливим торговим центром, через який проходили торгов╕ шляхи. В 17-18 стол╕ттях тут проводилися велик╕ к╕нн╕ ярмарки, продавали велику рогату худобу.
У 1469 роц╕ Гологори одержали Магдебургське право. З 18 стол╕ття збереглися прим╕рники печатки м╕сцево╖ ратуш╕, на як╕й зображено ру╖ни Голог╕рського замку.
Справжн╕м лихом для м╕ста ╕ вс╕╓╖ округи були част╕ турецько-татарськ╕ наб╕ги. У 1498 роц╕ татари вкотре обложили замок. На в╕дзнаку перемоги у боротьб╕ з татарською навалою на г╕рськ╕й вершин╕ напроти замку спорудили пам’ятний знак. Це 5-метрова капличка 1670-х рок╕в, побудована у вигляд╕ масивно╖ колони, сто╖ть на пагорб╕, названому на честь святого Марка.
Гологори населяли укра╖нц╕, поляки ╕ ╓вре╖. В 1895 роц╕ Барон Г╕рш заснував у Гологорах приватну ╓врейську школу, яка отримала статус державно╖ школи в 1901 роц╕. Д╕яв заклад до 1939 року. В╕дв╕дували школу не лише юде╖, а й д╕ти ╕нших конфес╕й. Окр╕м грамоти, учн╕в тут вчили бондарськ╕й справ╕. У 1941 роц╕ ╓вре╖ в Золоч╕вському район╕ були винищен╕ фашистами.
Статус м╕ста Гологори зберегли до 1939 року. Покинут╕ в час в╕йни старовинн╕ будинки навколо ринково╖ площ╕ роз╕брали для буд╕вництва буд╕вель райкому ╕ райвиконкому у м. Красне, яке тод╕ було райцентром. Це остаточно знищило вигляд давнього м╕ста, сл╕ди земляних фортиф╕кац╕й якого проглядаються донин╕.
Сьогодн╕ в сел╕ залишилися лише храми Святого Юр╕я ╕ Пресвято╖ Тр╕йц╕. ╢ греко-католицька церква, а ру╖ни замку повн╕стю роз╕брали для буд╕вництва колгоспних кор╕вник╕в, ру╖ни яких видн╕ються сьогодн╕.
Ось що знайшла я в В╕к╕пед╕╖ про село Гологори, де в дитинств╕ прожила 4,5 м╕сяц╕, ╕ прикип╕ла до нього душею на все життя. Якщо когось зац╕кавила ╕стор╕я цього славного м╕ста, прочитайте, я ж ще додам ось що. Я згадала в сво╖х спогадах село Голог╕рки, ╕ пам’ятники б╕ля маленького, але прекрасного храму, який, виявля╓ться, ╓ храмом Св. Дмитр╕я. Так от, там похований композитор Ярослав Лопатинський, який проживав ╕ працював у Гологорах у 1905-1936 роках.
Проживали в Гологорах:
- В╕рлик Петро ╤ванович — кер╕вник Золоч╕вського окружного проводу ОУН, Лицар Ср╕бного Хреста заслуги УПА;
- Дольницький Мирон Андр╕йович — укра╖нський в╕йськовик, географ, четар УГА.
З Гологорами пов’язан╕ дол╕ багатьох ц╕кавих людей укра╖нсько╖ ╕стор╕╖. А нам, ╖хн╕м нащадкам, лиша╓ться одне: любити свою славну ╕ прекрасну Батьк╕вщину, вивчати ╖╖ ╖стор╕ю ╕ пам’ятати, що ми — народ, якого правди сила н╕ким звойована ще не була!
Алла ОСАДЧА
м. Феодос╕я
На цьому зн╕мку - вчител╕ ╕ учн╕ Голог╕рсько╖ школи. Мо╖ батьки — у центр╕ (батько в б╕л╕й сорочц╕), а поруч з мамою - директор школи. Д╕вчатка в св╕тлих платтячках – моя сестричка Валя, а праворуч — я, автор цього тексту

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #7 за 14.02.2020 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=22008

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков