Версiя для друку Обговорити в форумi

Доборолися, добалакалися,
Досварилися, аж гримить.
Україно, чи ти була колись
Незалежною, хоч на мить?
ЛІНА КОСТЕНКО

Для нас, українців, останні дев’ятнадцять років виявилися нелегкими роками випробовувань національної еліти на зрілість та мудрість, але ніхто, на жаль, не наважиться дати позитивної оцінки щодо підсумків таких випробовувань.
Не так давно перший президент України Леонід Кравчук у відчаї заявив приблизно таке: якщо б він знав, які люди прийдуть до влади після нього і які наслідки будуть від їх діяльності, то скоріше позбувся б руки, ніж підписав нею документ про незалежність України. Проте той самий «класик» трохи раніше зазначав: «Маємо те, що маємо!». Тож на сьогодні головна проблема української нації знаходиться у площині відповідей на наступні запитання:
1. Для чого у 1991 році була виборена незалежність України?
2. Чи буде українська нація визнана юридичною особою у стосунках із державою?
Ці запитання є ключовими у філософії розвитку національної ідеї і побудови української держави на сучасному етапі, оскільки після останніх виборів президента України стало очевидним, що на початок 2010 року ще не усі громадяни України зрозуміли, що ж таке Україна – країна, нація чи держава.
Країна. Країною завжди вважався край (частина) землі зі своєю природою і людьми, що споконвічно живуть на цій землі. Україна – це неповторний український край, що простягнувся від Карпат до Азовського моря і передгір’я Кавказу, від Полісся до Чорного моря.
Ми, українці любимо свій край, ми любимо свою прекрасну Україну-країну.
Нація розуміється як стійка спільність людей, що історично склалася на базі спільної мови, території, економічного життя, психологічного складу, який проявляється у спільності культури.
Держава – визнана народом система органів влади, яка є суверенною у межах визнаної сусідніми державами території.
Народ – населення, об’єднане приналежністю до однієї держави.
Можливо, від простого невігластва, а можливо, від злого наміру, але саме через підміну понять «країна», «держава» і «нація» українські законодавці заклали у зміст Конституції України і чинного законодавства норми з неоднозначним трактуванням, що завадило побудувати Україну-державу, відповідальну перед Україною-нацією. Тому конституційні права людини та їх соціальні гарантії сьогодні ще не стали досяжними нормами життя для переважаючої більшості українців.
Отже: «маємо те, що маємо»!
На жаль, також ще не всі політики зрозуміли, що Україна-нація і Україна-держава – це різні юридичні категорії з різними власними інтересами, оскільки в контексті свого історичного розвитку Україна-нація має свої природні довгострокові життєво важливі інтереси, які є доленосними для кожної людини нинішньої української нації.
Тому Україна-нація з метою забезпечення процесу задовольняння своїх життєво важливих інтересів, власне, і створювала у 1991 році незалежну Україну-державу, яка б і мала б бути основою системи національної безпеки.
Зважаючи на те, що головна мета системи національної безпеки – виявлення тенденцій впливу існуючих небезпек на процеси задовольняння національних інтересів та запобігання перетворенню будь якої існуючої небезпеки у загрозу задовольнянню цих інтересів, саме у цьому і полягає сутність відповідальності держави перед нацією.
Та, на жаль, протягом дев’ятнадцяти років так не сталося, бо чинна Конституція України такого не передбачає, а лише закріплює тотальний пріоритет інтересів держави над інтересами громадян і суспільства, тому права людини в Україні залишилися лише гаслами та добрими намірами.
З історії відомо, що коли в країні пріоритетним стає задовольняння інтересів держави, а не задовольняння інтересів нації, то така держава перетворюється на авторитарний владний режим, який просто паразитує на здоровому тілі нації. Тому дуже важливо зрозуміти і визначити, як, яким чином і які саме політичні кола отримали владу в державі, які принципи та цінності вони сповідують.
Якщо владні політичні кола сповідують не гуманістичні принципи і зробили державу служницею у задовольнянні своїх власних корпоративних інтересів, то ця держава є чужою для нації і для власного народу, якою б ідеологічною риторикою вона не прикривалася.
Інформаційна політика владних кіл такої держави скеровується лише на психологічну обробку населення з метою приховування своєї справжньої мети захоплення влади, недопущення публічних протестів та створення видимості політичної стабільності в країні. Така держава обмежує свободу слова та права людини. Вона буде здійснювати брутальний і цинічний тиск на людей з метою змусити їх говорити лише те, що офіційно дозволене. Україна це вже пережила за часів президентства Кучми Л.Д. та Ющенка В.А., коли у ЗМІ подавалися міфи і панувала неправда, під завісою якої владні кола збагачувалися за рахунок народу.
Тому досить знаковим було прохання до депутатів Верховної Ради України тоді ще прем’єр-міністра Леоніда Кучми визначитись, що ми будуємо, соціалізм чи капіталізм? Це прохання було дещо наївним з вуст людини, яка була на вершині владної піраміди у період хижацького накопичення приватного первинного капіталу та розквіту кримінального захоплення народного багатства, яке належало Україні-державі, що призвело до гіперінфляції і колапсу державної економіки, від якої залежав статок більшості Українського народу.
Проте у цей надважкий період українська нація вистояла, заклала фундамент національної економіки і початку свого розвитку на пострадянському просторі, а під час Помаранчевої революції нація висунула свої жорсткі вимоги до держави, які були сформульовані у гаслах Майдану. Саме завдяки Майдану формувалася сучасна Україна-нація, яка почала вимагати позитивних змін в державі на користь людини, на користь розвитку малого і середнього підприємництва, як гаранта стабільного існування і розвитку нації.
В ейфорії тих політичних подій місію щодо виконання вимог нації взяла на себе команда В. Ющенка, куди входили відомі всім політики, до яких на той час була довіра народу. Та, на жаль, Віктор Андрійович та більшість його команди не були ідеологічними політиками і не були спроможними змінити правила гри і змусити державу здійснювати задовольняння інтересів як простої людини, так і нації у цілому. Тому швидко стало зрозумілим, що від нової влади дарма чекати прогресивних змін та створення дієвих механізмів функціонування системи національної безпеки: державні структури, які мали б опікуватися суверенітетом України-держави (Служба безпеки, міліція, прокуратура, суди, Національний банк України), керувалися президентом України в режимі ручного управління.
Віктор Ющенко і більшість його команди до останнього свого часу при владі так і не зрозуміли різницю між Україною-нацією і Україною-державою.
На підтвердження цього є такий свіжий факт: 26 березня 2010 року третій президент України Віктор Ющенко на телевізійному каналі «Україна» у своїй відповіді на болюче для всіх українців запитання Савіка Шустера стосовно відставки Голови Національного банку України дослівно сказав так: «Дуже важливо для нації зрозуміти: Центральний банк не повинен грати в політику. Це не державний інститут. Національний банк – це національний інститут».
Така заява людини, що 5 років знаходилася на посаді президента України, не може не дивувати, оскільки правовий статус, принципи організації і діяльності Національного банку України визначені Конституцією України та Законом України "Про Національний банк України", де:
стаття 2 визначає: «Національний банк України (далі - Національний банк) є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління»;
стаття 3 визначає: «Національний банк має статутний капітал, що є державною власністю. Джерелами формування статутного капіталу Національного банку є доходи його кошторису, а при необхідності - Державний бюджет України».
Президент України, як гарант Конституції України, зобов’язаний це знати, як і те, що стаття 99 Конституції України наголошує: «Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави - Національного банку України».
Таким чином, Віктор Андрійович ввів громадськість в оману, стверджуючи, що Національний банк «це не державний інститут. Національний банк – це національний інститут», оскільки за Конституцією України Національний банк України є центральним банком держави. Жонглювання термінами в політиці використовується для приховування правди у боротьбі з опонентами, але такі, на перший погляд «несуттєві», факти свідомої чи не свідомої підміни термінів вищими посадовими особами держави для Українського народу мають важкі наслідки, обертаючись суттєвими економічними проблемами і суттєвими втратами. Тому таке жонглювання термінами мало б розцінюватися як злочин посадової особи держави проти власного народу.
Таких прикладів легковажного відношення до термінології серед керівних осіб держави дуже багато. На жаль, плутанина у термінології має місце і у чинному законодавстві. Наприклад, посилаючись на статтю 17 Конституції України, усі керівники держави переконують народ, що суверенітет України треба захищати і його мають захищати Збройні Сили України, проте не кажуть, як і від кого.
Суверенітет – це визнане сусідніми державами виключне право України-держави самостійно приймати закони і домагатися виконання їх на всій своїй території. Захисником суверенітету України є сам Український народ, який, виконуючи всі закони і рішення України-держави, вимагає це робити і від міліції, прокуратури, суддів тощо. Це є дуже важливим, оскільки виконання або невиконання кожного чинного закону України тягне за собою певне фінансове навантаження на державний бюджет, проте ми майже щодня отримуємо повідомлення, що саме міліція, прокуратура, суди, податківці є головними порушниками державного суверенітету, а це, на жаль, дуже дорого обходиться Українському народові і матеріально, і морально. Отже, Збройні Сили України, які призначені для ведення збройної боротьби, до захисту суверенітету держави не причетні. Вони так само, як і усі інші структури, мають дотримуватися вимог законів.
А всі українські законодавці зобов’язані були б розуміти, що таке суверенітет, і добре вивчити увесь понятійний апарат, щоб вкласти у законодавчі акти чіткі, однозначні і усім зрозумілі формулювання для чіткого і однозначного їх виконання на усій території України. Саме для цього Україна-держава і отримала свій суверенітет! Проте Український народ безуспішно чекав, що саме останні п’ять років стануть прикладом сумлінного дотримання чинного законодавства та утвердження державного суверенітету України на усій її території.
Усі громадяни України мають нарешті зрозуміти, що йдеться не про просту плутанину в термінології чинного законодавства, а про нагальну потребу правильного тлумачення нормативних юридичних термінів українською мовою в чинному законодавстві, оскільки помилки з термінологією у чинному законодавстві дуже дорого обходяться Українському народові.
Так, наприклад, слово «державний» під собою має чітке нормативне підґрунтя, яке визначене Статтею 1 Конституції України: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Тобто Україна – це держава!
Стаття 13 Конституції України визначає, що: «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією», що: «Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом».
У контексті цього треба засвідчити, що Конституція України не визначає такої юридичної норми, як «нація». Тож у чинному законодавстві і немає нормативного підґрунтя під словом «національний».
Про націю Конституція України згадує лише у Статті 11: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України».
Отже, президент В. Ющенко не мав підстав стверджувати, що «Національний банк – це національний інститут», оскільки Конституція України визначає, що «Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління».
Прикро, що деякі високі посадовці з команди нового Президента України також дозволяють собі жонглювання термінами, наприклад, говорять про «національні інтереси держави», у той час, коли ми чітко знаємо, що є інтереси нації (національні інтереси), а є інтереси держави (державні інтереси). Виходячи як з власного історичного досвіду України, так і досвіду інших країн, ці інтереси знаходяться у площинах різного рівня пріоритетності.
Тому усім, хто бажає реальної стабільності в Україні, хто є при владі або хто прийде до влади, важливо розуміти, що нація і лише нація має право на самовизначення та формування своєї власної держави. Саме українська нація має право мати свою власну державу, яка має опікуватися виключно задовольнянням національних інтересів. В процесі задовольняння національних інтересів найбільш повно мають задовольнятися інтереси людини і суспільства, оскільки головна місія держави і полягає в тому, щоб допомогти нації задовольнити усі її життєво важливі інтереси. Саме у цьому полягає національна ідея, якою нас даремно лякали у Радянському Союзі. А відтак і головний обов’язок Президента України - скерувати діяльність держави на всебічне забезпечення процесу задовольняння національних інтересів. Від розуміння цього виникає і чітке розуміння, для чого потрібна система національної безпеки, а саме: для своєчасного виявлення, протидії і подолання усіх небезпек, що виникають у процесі задовольняння національних інтересів.
Важливо підкреслити: не «загроз», а саме небезпек!
Бо коли над Україною дійсно нависне будь-яка загроза, усім буде зрозуміло, що система національної безпеки належним чином не працювала і проґавила перетворення небезпеки у загрозу. А боротьба з загрозою і ліквідація наслідків від неї Україні-державі обійдеться набагато дорожче, ніж її попередження, і втрат український народ понесе набагато більше. Піднята проблема є лише вершиною того айсбергу, який називається реформою системи національної безпеки, матеріальною основою і головним суб’єктом якої є національна економіка. Реформа системи національної безпеки має бути не вибірковою, а системною, тобто охопити усі сфери життєдіяльності держави з метою підвищення ефективності процесів задоволення національних інтересів і сталого розвитку України-нації.
Ця реформа запізнилася вже років так на 18, а оскільки ще й досі в Україні-державі все вимірюється політичною доцільністю, то чи виникне така політична доцільність при новому президенті України і чи буде виявлена політична воля і економічний прагматизм для проведення реформ в інтересах нації, – проінформує про це час. Проте Українському народові, який є приналежним до цієї держави, не варто зволікати з часом: бездарно змарновані 5 останніх років вимагають від Українського народу послідовно і наполегливо допомогти президентові України і його команді не схибити з метою проведення реформи - саме в інтересах України-нації, поки що має на те своє законне конституційне право.

(Далі буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 14.02.2020 > Тема "Урок української"